Адам Міцкевич — будівничий вільної Європи

Дмитро ПАВЛИЧКО

Епіграфом до життя і творчості Адама Міцкевича могли б служити два рядки з його вірша, присвяченого одному з наймудріших демократичних польських політиків і мислителів початку XIX ст. Йоахиму Лелевелю:
A tam, gdzie sie obrucisz, z kazdej wydasz stopy.
Zes znad Niemna, zes Polak, mieszkaniec Europа
З кожного слова Міцкевича, з кожного його страждання, з кожної його дороги й оселі в Росії, Україні, Німеччині, Франції, Італії, Швейцарії, Туреччині, з кожного його пориву до оборони й визволення рідної польської нації виринає та ж правда: він — родом з Литви, він — поляк, він — мешканець Європи.
Мабуть, перше зерно, з якого вродилась і виросла туга Міцкевича за Європою як символом свободи, впало в його серце тоді, коли він, чотирнадцятилітній хлопець, бачив армію Наполеона, що йшла на Москву через його сірий Новогрудек, і пов’язував з блискітливими жовнірами французького імператора визволення своєї нещасливої вітчизни. Розчарування надійшло дуже скоро, але воно не могло зменшити в душі поета потягу до Європи. Навпаки, чим печальнішою ставала Європа після перемоги Троїстого союзу родовитих монархів над володарем, народженим революцією, тим більше Міцкевич любив її, пізнавав її культурні багатства і прагнув до неї.
Філомати, члени таємного студентського товариства, одним з організаторів якого він був, хоч нібито лише як етичні правила для свого кола, та все ж сповідували лозунги Великої французької революції: “Воля, рівність, братерство!” Ці ідеї обертались в його поетичне натхнення, в його поклик до молодості “обвити землю руками”, зібрати дух людяності в “спільне багаття”. І виступ декабристів, серед яких були його друзі Рилєєв і БестужевМарлінський, він сприйняв як непереборну дію революційної Європи, як радісні для нього тріщини в гранітних фундаментах російського деспотизму.
Звичайно, як тільки він зіткнувся з міщанською, заскорузлою, егоїстичною реальністю життя в Парижі, як тільки з творця в уявному домі європейської культури обернувся в пасажира французьких диліжансів, Міцкевич мусив пережити нові розчарування, які, одначе, не захитали його європейської демократичності й закоханості у Францію. В його “Книзі польського пілігримства” дуже легко назбирати немало антиєвропейських висловлювань, але неможливо довести, що польський геній був усьогонавсього предтечею Достоєвського і нічого, крім покритого мохом цвинтарного каміння, в Європі не спостеріг.
Як же ті оклики Міцкевича, звернені до Європи, нагадують наші вчорашні та й сьогоднішні застережливі звертання, повні несупокою й тривоги. Міцкевич ганьбив уряди Західної Європи, які загравали з Росією, визнаючи її незаконне право тримати під своєю кормигою Польщу, Україну, Литву, Білорусію, Латвію, Естонію, Фінляндію та ще й завойовувати нові території на Кавказі і в Середній Азії. Міцкевич порівнював Європу з містом, до якого підкрадається вогонь російського імперського поневолення, а те місто, писав він, спить, не встає, хоч обгорілі в пожежі поляки б’ють на сполох. Через те, що надія на Європу була єдиною і незмінною втіхою душі Міцкевича, він гнівався на фальшивих європейських політиків, у яких даремно було допитуватись допомоги під’яремній і поділеній між вінценосцями Польщі. В гніві поет доходив до самозгубного заперечення мало не всіх європейських цінностей. Ідея Європи була в нього злита з ідеєю Вітчизни. І так само, як хотів він підняти польський народ на боротьбу за волю, орієнтуючись насамперед на найбіднішу шляхту, а не на заможну аристократію, що вірно служила престолам поневолення, так само хотів він демократичними проповідями підняти до гідного життя розтоптану чоботями російських та австрійських солдатів післянаполеонівську Європу. Польщі він прагнув дати європейську надію, а Європі — дух польського невпокореного протистояння московській імперській загрозі.
З Європою Міцкевич, який в деякі періоди свого життя ставав містиком, фанатичним католиком, повівся так же, як з Богом, якого в своїй геніальній “Імпровізації” називає “тираном” за те, що на світі нема справедливості, а Польща — в кайданах.
Тепер душа моя вся втілена в отчизні;
Вона життя моє й дихання,
Вітчизна, я — єство єдине,
Зовусь мільйоном я, бо за мільйони ближніх
Люблю я і терплю страждання.
Дивлюсь на рідну батьківщину,
Як син той на отця, прикутого до плахи,
Я чую біль свого народу,
Як мати в лоні біль свого вчуває плоду,
В безумстві мучусь я, ти ж мудро і
без страху
Керуєш в славі,
В суді — ласкавий,
І суд твій, кажуть, правий!
“Імпровізація”, до речі, в перекладі Бориса Тена, дає уявлення, яким був пошевченківськи нестримний і страшний гнів Міцкевича на Всевишнього за постійне мовчання, за потурання силі, а не мудрості, підлоті, а не любові.
А проте можемо навести немало слів і молитов, що їх написав Міцкевич, звертаючись до Господа як до єдиної, незрадливої, всемогутньої правди, котра керує людьми і світом. Шевченко і Міцкевич споріднені не лише тими подібностями, що їх легко знайти в тексті, але насамперед одержимою, самознищувальною, мученицькою любов’ю до Батьківщини.
Є велика подібність між ними і в тому християнізмі, який вони — кожен посвоєму — проповідували. Отож, коли 15 березня 1849 року в Парижі з’явилось перше число всеєвропейської демократичної газети “Трибуна народів”, Міцкевич у вступній статті проголошував Велику французьку революцію “спадкоємицею християнства”, вкладаючи в своє поняття Європи велику християнську місію справедливого оновлення світу.
Бути європейцем для Міцкевича означало не падати ниць перед європейськими звичаями й авторитетами, а привносити в європейську свідомість жертовну велич і духовний неспокій підкорених російською тиранією народів і насамперед польського народу.
Це прямо стосується наших днів, історичної ситуації кінця XX ст.
Як центральноєвропейська держава за географією, Україна ставить перед собою мету стати такою ж за економікою, політикою, культурою. Якщо навіть століття буде потрібне для цього, то його треба пройти, не впавши, не відступивши від рокованої цілі. Якщо навіть доведеться — не дай, Боже! — цю мету боронити зброєю, нічого не поробиш. Є історія, яка вчила наших противників, що, перемагаючи, вони програвали, але є невмируща легенда УПА, що не дасть нам бути Валленродами і вести подвійне життя — одне для себе, а друге для тих, що за нами стежать. Як це було за тоталітарних часів. Якщо навіть відштовхуватиме нас Європа, гадаючи, що за нашу неволю можна вторгувати собі спокій і свободу, ми, як Міцкевич, переборюватимем європейську байдужість, обмеженість і короткозорість ініціативними ідеями нашої культури і боротьби, нашої національної тривалості і невмирущості.
Їдучи з Петербурга до Одеси в лютому 1825 року, Міцкевич побував у Києві. Я не втрачаю надії, що наші історики ще скажуть якесь хоч мале, але точне слово про київський тиждень автора “Пана Тадеуша”. Адже мусив він перепочити з дороги і напевно хотів оглянути київські храми. У Стеблеві, в маєтку Головинських, Міцкевич зупинявся, жив деякий час, можливо, як стверджує Григорій Вервес, приїжджав туди з Одеси, бо ж залишилась чудова згадка в його епопеї.
I tam na Ukrainie, czy sie dotad wznosi
Przed Holowinskich domem, nad brzegami Rosi
Lipa tak rozrosniona ze pod jej cieniami
Stu mlodziencow, sto panien szlo w taniec parami?
Міцкевич особисто знався з Пушкіним і Рилєєвим, з Гюго і Бальзаком, з Жорж Санд і Беранже, та для нас найважливіше те, що Тарас Шевченко через Миколу Савича, свого друга з КирилоМефодіївського братства, передав Міцкевичу до Парижа свою поему “Кавказ”.
Завдяки титанічній перекладацькій праці Максима Рильського головні твори Міцкевича знайшли своє життя в українській мові. Та все ж таки треба нам ще немало зробити, щоб майбутні видання поета українською мовою доповнити речами, що були призабуті або й заборонені за радянських часів.
Міцкевич для нас, особливо тепер, коли ми стали державною нацією і завдяки цьому маємо можливість стати громадянами Європи, може подати немало уроків мужності й мудрості, а понад усе — науку свого складного, великого й трагічного життя, яке обернуло сина бідного шляхтича з найвіддаленішої литовськобілоруської провінції в пророка і світоча нової, демократичної, об’єднаної Європи.
Узагальнений образ Міцкевича, який народився на хуторі біля Новогрудка, а помер у Константинополі, чи не найкраще змалював Леопольд Стаф у поезії, що її колись переклав я, дивуючись, як можна багато сказати в чотирьох строфах.
Того не вибити в граніті,
Не відтворити в бронзі й сталі,
Як він страждав на цьому світі:
Ніхто не кличе, їдьмо далі!

Знайти його в словесних вершах? —
Позбудься думки оцієї.
Нема його в баладах перших,
Нема в останній епопеї.

Нема в Лозанні, де стрімчизну
Колише порух вод загуслих,
Де, думаючи про вітчизну,
Він бився в шарлатанських гуслах.

Він весь із онімілим смутком,
З печаллю, що навік заснула, —
Поміж сіреньким Новогрудком
І чорним цвинтарем Стамбула.
Сорок років тому, 24.ХІІ.58 р., у львівській газеті “Вільна Україна” був надрукований мій перший переклад з творів Міцкевича. Я редагував його для пізніших публікацій, але важливіше не це. Мені здається, що саме той вірш став ніби заспівом до моєї недавньої і, може, найкращої книжки “Покаянні псалми”. Це розмова людського генія з Богом, розмова, яка показує, якими подібними є брати Байрон, Міцкевич і Шевченко.

МЕНЕ ВІД МЕНЕ БОРОНИ
Мене від мене борони, прошу зарання,
Бо наскрізь бачу я не раз твої писання;
Так сонце дивиться крізь млу, що золотою
Здається людям лиш, а сонцю — темнотою.
Та люди більші сонць, бо знають:
поволока
Не темнозлотяна — то все лиш витвір ока.
До тебе сонячні звертаю я зіниці,
Руками я ловлю тебе за дві правиці,
Волаю голосно: відкрий же таємниці!
Ти зверхність доведи свою — або ж без бою
Зізнайся: рівня ми в усіх ділах з тобою.
Свого початку ти не знаєш, а чи взнало
Племено людське, де, коли на землю впало?
Досліджуєш себе — що ж робить
людство, гляньно, —
В своїй історії гребеться ненастанно.
Не в силі розум твій збагнути власне вміння —
Чи не такий же ум і в людського
створіння?
Безсмертний ти, а ми — так само
невмирущі,
Блукалець ти, і ми блукаєм, як у пущі.
Не відаєш свого кінця — а нам він буде?
В єднанні ділишся — так само чинять люди.
Ти різний — ми також думками розмаїті,
Єдиний серцем — ми з’єдинені й зігріті.
На небі ти владар — вивчаємо там зорі,
На морі дужий ти — ми плаваємо в морі,
О ти, що світиш нам щоночі і щоднини,
Скажи, а чим же ти відмінний від людини?
Ти всюди борешся з могутнім сатаною,
Ми ж боремся в душі з жадань своїх маною.
Ти людську брав собі подобу сонцелику —
Скажи, чи брав на мить, чи був ти
в ній одвіку?

Один з польських генералів, який бачив Міцкевича на коні, готового командувати ескадроном кавалерії, а було це біля Константинополя за кілька тижнів до смерті поета, писав: “Життя на свободі відповідає його натурі!” Думаю, життя на свободі відповідає кожній людині; кожному народові і, звичайно, Міцкевич любив Європу саме тому, що бачив у ній явину свободи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment