З Просвітянського 3’їзду

Цей щирий відгук про перший Всеукраїнський з’їзд “Просвіт” від майбутнього голови Головної Управи Всеукраїнської Спілки Т-в “Просвіта” Василя Короліва-Старого побачив світ у газеті “Нова Рада” (№144 від 23 вересня 1917 року) напередодні його обрання керівником Спілки. Можливо, ця публікація посприяла його обранню.

Ми не помилимось, сказавши, що найбільш змістовним і цікавим майже зо всіх з’їздів і нарад останнього часу являється Перший Всеукраїнський З’їзд Товариств “Просвіта”, що відбувається нині у Київі.
Цікавий він тим, що на ньому майже не чути політичних питань, які так детально були вже обговорені за останні часи; цікавий тим, що бачимо на ньому справжніх чорноробочих на ниві національній, глибоко-змістовний, — бо виключно займається питаннями практики нашого життя національного. Одріжняється він від инших з’їздів ще й тим, що майже два дні кафедру займають по одному разу все нові й нові промовці — це ті практичні робітники, що принесли на з’їзд свої звідомлення, короткі відчити про свою роботу, плани й наміри на будуче, палку надію на кращу долю, котру вони непомітно, по всіх глухих закутках України, невтомно творять, як уміють.
І дивно, що коли на всіх инших з’їздах — такі справоздання здебільшого бувають самою нудною частиною з’їзду, яку приймають тільки так би мовити, по формальному порядку, — тут іменно ці справоздання являються центром роботи з’їзду. Їх слухають з великою цікавістю — і це цілком зрозуміло, бо в промові кожного докладчика чуєтеся бадьорий тон, звучить непохитна надія, дається важна й потрібна порада чи вказівка, яку ловлять і нотують инші участники з’їзду, щоб використати ту пораду у себе на місці.
“Просвіта — душа народа” — говорить один з докладчиків; “Коли не матимем культури — не матимем і волі” — говорить другий; “Вся надія наша — не в згоді з російським урядом; не в доброзичливому відношенні наших сусідів до нашого самовизначення, навіть не в озброєній силі, — а в силі нашого розуму, просвітити якого і має наша “Просвіта” — говорить третій.
І тільки один політичний лейт­мотив чується у всіх промовців, що прибули “з-за кордону” автономної України — з Катеринославщини, Херсонщини, Кубані, Таврії тощо. Щиру образу вчуваємо в промовах представників цих губерній і рішучу вимогу од пославших їх, аби тії кордони як найскорше було скасовано.
Але ж чується, що ті кордони уже не мають ваги, — бо й там та головна практична робота народньої просвіти йде жвавим і певним темпом, — а коли тая робота дасть перші наслідки, — кордони впадуть самі собою, бо підвалин для них не буде в народній несвідомости.
Поки що од представників свідомішого елемента — селян, робітників, учительства, навіть представників духовенства — льється чуле, бадьоре слово. І з нього довідуємось, що в однім місці “Просвіта” організовує школи, починаючи од нижчих і до повних гімназій; в других впоряжає читання; в третіх провадить політичну роботу; впливає на громадське життя, дбає про економичний добробут, провадить видавничу (книжкову і газетярську) діяльність; заводить школи для дорослих анальфабетів; ремісничі курси, швальні, організує хори, подорожі…
В деяких місцях утворюються організації такої нової форми, що про них навіть не думалось раніш: виключно дівочі “Просвіти”, де грамотні дівчата вчать неграмотних; організації середнешкільників, що беруться за освіту батьків; організації полонених русинів, що передають здобутки своєї культури нашому народові. Місцями з “Просвітами” в’яжуться організації “вільного козацтва”.
Сила людей з мозолистими руками пристає до цих перших огнищ національної культури, що так дуже нагадують давні “Братства”. Пристають не тільки свої люде, а навіть чужі (є голова “Просвіти” — єврей, діяльність якого найкраще характеризує докладчик).
Але чимало трапляється й таких елементів, що вживають всіх заходів, аби зашкодити розвитку “Просвіт”. І поміж цими ворогами культури бачимо переважно представників великоруського “братнього” народу, навіть не з офіціальних верств; а ще більше своїх-таки землячків — юго-росів, що дуже часто називають себе навіть українцями.
І коли про це чує з’їзд — невільно звідусіль зривається обурений вигук “ганьба!” — і наче чорна тінь минулого лягає на світле чоло богині Культури, яка непомітно весь час пробуває на з’їзді…
Хорошими теплими нотами лунає в залі що-далі частіше щирий заклик з села до інтелігенції: ідіть до нас, поможіть нам у великому ділі народнього відродження! Цей мотив тим більше приємний, що ще так недавно ми бачили в селі зовсім инші настрої.
І справді — велике завдання перед нашими нечисленними інтелігентними силами ставить цей з’їзд. І невільно вчувається задушевний голос славного небіжчика, батька першої української Київської “Просвіти” Бориса Грінченка, душа якого тут:
— Слава робітникам щирим,
Сором недбалим усім!
Велично звучить йому з повних грудей “Вічная память”, велично лунає “Заповіт” Тарасів, на честь якого була заснована перша українська “Просвіта”.
І хочеться вірити, що сини України рвуть нещадно і назавжди свої кайдани — кайдани темряви, що були й будуть сильнішими й тяжчими всяких кайданів царизму та політичного гніту.
В. Старий

Матеріали до друку підготував
Євген БУКЕТ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment