Не по свіжій пам’яті

Іван МАЛЮТА,
член НСПУ, заслужений журналіст України

На перевидання книги “Незгодні” Георгія Касьянова очікували, як на підручник із протистояння радянському тоталітаризму. Надто важливою постала її перша з’ява (1994).
І ось видавництво “Кліо” через чверть століття (2019) порадувало нею під тією ж промовистою назвою. Але чи справдилися повністю сподівання на “виправлене й доповнене”?

Почну із зауваги до видавця. Чому ніде не зазначено, ким є автор? Лише з Вікіпедії можна дізнатися, що Георгій Касьянов — доктор історичних наук, професор КиєвоМогилянської академії.
Спрямування цього фундаментального видання зрозуміле із підзаголовка: “Українська інтелігенція в русі опору 1960—1980 років”. А це — потяг до національнокультурного відродження, шістдесятники, самвидав і, звісно, репресії проти незгодних.
В передмові до другого видання, писаній аж у США, автор скромно зізнається, що вже не планував такої роботи. І лише важливі події в Україні спонукали взятися за неї. Тут же твердить, що революція Гідності не виконала свого завдання. І взагалі “важко говорити про гідність там, де переважна більшість населення має виживати, де корупція перетворилася на частину культури, влада — на засіб збагачення, політика — на брудний бізнес”. На жаль, ці дорікання (кому — тим, що стояли на Майдані під прицілами снайперів?) неспростовні. Як і те, що ресурсу революції стачило “на повалення системи, але не вистачило навіть на протидію її частковому самовідтворенню”.
І всетаки дискусійним став висновок Касьянова, що “рух опору не дав українського Гавела, але можна запитати, чи був у суспільстві запит на таку постать? Чи взагалі міг з’явитися в Україні свій Гавел?”
Попри те, що протистояння без зброї і розголосу, за словами Гавела, було “силою слабких”, інтелектуальний рух опору таки призвів до незалежності України. І в цьому його феноменальність.
Формування шістдесятництва — нового покоління інтелігенції, припало на хрущовську “відлигу”, свідомість його була менше отруєна задушливими ідеологічними випарами, не настільки перейнята страхом сталінізму з нічними наїздами “воронків”. З’явилася плеяда молодих митців і письменників з прогресивними громадськими позиціями, інтересом до “розстріляного відродження”, а також до західної культури.
Касьянов зазначає, що спочатку гуртування шістдесятників відбувалося стихійно, переважно на вечірках та поетичних вечорах етнографічного характеру, коли студенти Київського театрального інституту і консерваторії 1959 р. організували ватаги колядників. Міські діячі комсомолу, за умови контролю культурницьких ініціатив, погодилися на появу Клубу творчої молоді (КТМ) і навіть сприяли йому. Але ідеологів страхали вечори молодої поезії за участю М. Вінграновського, І. Драча, Ліни Костенко, Б. Мамайсура, В. Симоненка, лекції з історії України М. Брайчевського та О. Апанович, спроби творчо реабілітувати репресованих у 30ті роки митців та літераторів, орієнтація на національну культуру художників А. Горської, В. Зарецького, Л. Семикіної, Г. Зубченко, літературознавців І. Дзюби, І. Світличного та ін. Посилився тиск на КТМ і, зрештою, його заборонили (1964).
У Львові молоду творчу інтелігенцію об’єднав клуб “Пролісок”, що його очолив аспірант університету М. Косів. Тут активними виявилися брати Горині — психолог Михайло та мистецтвознавець Богдан, студентзаочник І. Гель, викладач університету М. Осадчий, дещо пізніше — поети І. Калинець, Ірина Стасів, Г. Чубай, художниця С. Шабатура.
На відміну від столиці, де повільно минала “відлига”, у Львові, що був просякнутий важкою ідеологічною атмосферою, кожне зібрання “формалістів” спричиняло до адміністративних з’ясовувань. Чи не найпершим серед поетів потерпів Дмитро Павличко за “ідейно хибну” збірку “Правда криче”, яку було знищено й надалі вона не значилась в його біодовідці. Дісталося й редакції журналу “Жовтень” за “возвеличення постатей О. Олеся та А. Чайковського”.
До погрому “формалістів”, “космополітів” та “відщепенців” спричинили виступи М. Хрущова на зустрічах із представниками інтелігенції (1962, 1963). Додам від себе: чи не тоді кадебісти похопилися за його сумнозвісну фразу, що проти радянської влади може виступати “лише психічно хвора людина”? Ніби за командою “фас!” вони взялися за “лікування” незгодних у психушках.
В Україні на зборах письменників критику спрямували на тих, хто “грається в “незалежність” від суспільства, нехтує здоровими смаками народу”. Серед таких були названі І. Драч, Є. Летюк, В. Коротич, у квітні (1963) до них приєднали І. Дзюбу, М. Вінграновського, Ліну Костенко.
Не можна не погодитись із Касьяновим, що визнаним духовним лідером шістдесятників був І. Світличний, інтелектуальними провідниками стали І. Дзюба та Є. Сверстюк, умілим організатором заходів — А. Горська.
Важливе місце в політичній публіцистиці самвидаву посіли есеї політв’язня Валентина Мороза. Його перший памфлет “Репортаж із заповідника імені Берії”, переправлений із табору 1967 р., — соціальнопсихологічний зріз радянської імперії з існуванням спустошеної, “порожньої людини”. А полемічний есей “Серед снігів” — про жахливі наслідки сталінізму, з подвійною реальністю, зневірою і страхіттям. “Українське відродження потребує людей нової якості, аристократів духу, — прозірливо передбачав В. Мороз. — Ми звикли поплебейському реготати над словом “шляхта” і забули, що від нього походить також “шляхетність”. Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили з нас націю плебеїв. А будівничі, елітарні якості може мати тільки аристократ”.
В основі ще двох есеїв цього публіциста — “Мойсей і Данатан” та “Хроніка опору” — збереження національної ідентичності, опір асиміляції, заперечення концепції “злиття націй”, “благотворного впливу великого російського народу” тощо.
Автор книги достатньо уваги приділив і появі у самвидаві (1966) статті історика й археолога Михайла Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання?”, що спростовувала фальшування радянської історіографії про Переяславський акт 1654 р.
Зпоміж табірної літератури найбільш відомі автобіографічна повість М. Осадчого “Більмо” (1968) і “Спогади” Д. Шумука, пізніше — вірші З. Красівського “Невольницькі плачі” (з Владимирської в’язниці). Чимало клопоту для КДБ завдав регулярний вихід журналу “Український вісник” (із січня 1970), редактором якого був В. Чорновіл.
За завданням КДБ у Юрія Бадзя викрали рукопис історикофілософського трактату “Право жити”, в якому він переконливо довів, зокрема, що офіційна теорія “зближення і злиття націй” — витвір російського великодержавного націоналізму, а концепція “єдиної давньоруської народності” — це фактично відновлення “єдиної і неподільної” Росії. Поновлену частину праці кадебісти вилучили.
Культурницькі поїздки київських шістдесятників, іноді за путівками ЦК ЛКСМУ, стали водночас каталізатором руху опору і в Одесі, Дніпропетровську, Черкасах та інших містах, завважив автор “Незгодних”. На жаль, зазначив лише однією фразою, ніби йшлося про щось несуттєве. Те саме — і в другому виданні.
І вже цим розчарував мене. Вочевидь, Касьянов не вважав за доцільне покопатися в архівах на периферії. Обмежився відомими в діаспорі іменами одеських правозахисників Ніни СтрокатоїКараванської та Святослава Каравансьського, які після покарання домоглися виїзду за кордон. Щоправда, автор згадав у зв’язку з “практикою переслідувань знайомих, друзів і симпатиків УГГ” в Одесі В. Бардаляну, Л. Тимчука, Г. Голумбієвську та Г. Михайленко. Як і в першому виданні, без коментарів, хто вони є як особистості. А міг би вже скористатися даними принаймні з Енциклопедичного довідника “Рух опору в Україні 1960 — 1990”.
“Я вам не скажу за всю Одесу”, — пригадалася популярна пісня про Костюморяка. А я нагадаю лише про ту, 60 — 70х років, в якій наростав опір в середовищі студентів та національно свідомого українства. Я був тоді не лише свідком, а й учасником деяких заходів. І зазнав покарання “за відмову допомогти слідству КДБ”, як сказав директор видавництва “Маяк”, звільняючи мене з посади редактора за відповідною ідеологічною вказівкою.
Репресії проти тодішніх інакодумців почалися саме з Одеси. Відбулася по суті репетиція генерального погрому. Ще 1971 року. Спочатку ув’язнили правозахисницю Ніну СтрокатуКараванську, потім поета Олексу Різниківа, якого засудили (1972) на п’ять з половиною років (раніше відбував покарання за розповсюдження листівок проти “комуністичної диктатури”). Як не дивно, прізвище цього, нині досить відомого письменникаполітв’язня, лауреата багатьох літературних премій, жодного разу не зазначено на сторінках дослідження Г. Касьянова. Не згадано й покараних за цією справою студенток Марію Овдієнко, Людмилу Авдієвську, поетесу Галину Могильницьку, журналіста Володимира Крижанівського, поета Олеся Чайківського та інших учасників одеського правозахисного руху, не кажучи про себе. Свого часу розповідь про це судилище я опублікував, додавши власні спогади, у своїй книжці “Агов!” (2012). Випадково дізнавшись про підготовку перевидання “Незгодних”, залишив один примірник у видавництві “Кліо”. Але Касьянов обмежився лише посиланням на неї. Прикро й навіть образливо.
Дещо про каяття. Звісно, вимушені. Автор дорікає Володимирові Іванишину, завдяки якому, до речі, з’явилася славетна пісня “Тернова ружа”, за “щире каяття” на судовому процесі М. Озерного. Детально оповідає, як вів себе у подібній ситуації І. Драч: “Я, як комуніст, тепер розумію, що об’єктивно мої вчинки в цих історіях суперечать моєму званню комуніста, і я їх осуджую з усією категоричністю”. А. М. Вінграновський “зрозумів небезпеку формалістичних захоплень й обіцяв “ніколи не запізнюватись на поїзд, котрий ведуть у прекрасне майбутнє комуністи”.
Але ж були й “герої до першої скрути”, за віршем Ліни Костенко. Йдеться, насамперед, про поета Миколу Холодного, який так розколовся на слідстві, що став сексотом й отримав винагороду од КДБ. Його падіння я описав (за архівною карною справою) в есеї “Контужений страхом”, що увійшов до книги “Агов!” Касьянов чомусь проігнорував такий важливий факт, задовольнившись лише згадкою про покаянний лист (”ЛУ”, 7.07.1972).
Останнім у покажчику імен книги “Незгодні” зазначено Павла Ящука, декана факультету журналістики Львівського університету. Разом із членами бригади експертів — Ю. Збанацьким, В. Козаченком, А. Скабою, М. Шамотою та ін. він підписав (1972) негативну закриту рецензію на твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Звісно, погодився на таке за списком ЦК КПУ, представляючи на своїй посаді фахівців журналістики Західної України.
Доля звела мене з П. Ящуком лише єдиний раз. На пам’ятну й подячну зустріч. У вельми скрутній ситуації.
Отримавши (1968) в Одеському політехнічному інституті диплом інженера, я був скерований на роботу у Львові. І тоді ж почав студіювати на заочному відділенні факультету журналістики у тамтешньому університеті. В курсовій роботі з літературознавства, почуваючись розкутим після більшменш демократичної Одеси, я цитував поезії В. Симоненка, Ліни Костенко, а головне — осудив наклепницькі публікації О. Полторацького на початку 30х років, за якими був ув’язнений Остап Вишня. Така відвертість викликала бурхливе обурення керівника Павла Малого та його колеги Дем’яна Григораша. Моєю особою враз зацікавився ректорат. Звісно, про таке писання донесли і в КДБ.
Несподівано мене викликали до декана Ящука. Павло Йосипович при щільно зачинених дверях (кілька разів підходив до них, перевіряв) притишено повідомив, що я “роздрочив осине гніздо”, бо Малий і Григораш — сексоти. Й порадив перевестися до іншого університету.
Цей випадок я описав у книзі “Агов!” І професор Касьянов мав би внести суттєву корективу до макету перевидання, завважити бодай кількома фразами, що деякі підписанти колективних рецензій діяли всупереч своєму сумлінню, аби не втратити посаду й самому не втрапити до списку нелояльних до радянської влади.
Надто важливою є реабілітація честі таких імен. На достовірних свідченнях. І це потрібно не лише для їхніх нащадків.
До речі, автор не визначився, кого визнавати учасниками руху опору: лише політв’язнів чи всіх дисидентів, які зазнали переслідувань, в тому числі причетних до національнокультурного відродження.
Після погрому незгодних у 1971—1973 роках підозру в КДБ викликав мічений інакодуманням навіть тоді, коли не прилучався до подальших акцій спротиву. Дослівно за професором, “чи не занадто довго мовчить?” Як це було з Михайлом Горинем.
Особливо жорстоко розправилися із членами УГГ — В. Овсієнком, О. Мешко, М. Руденком, В. Стусом, П. Григоренком, М. Мариновичем, О. Тихим. До психлікарень із тюремним режимом запроторили М. Плахотнюка, І. Сокульського, А. Лупиноса та ін. Підступно були вбиті А. Горська, В. Іванишин.
Концтабори стали місцем прописки для незгодних, як ізгоїв соціалістичного суспільства. Таврували різними статтями кримінального кодексу. Навіть обвинуваченням у зраді батьківщини.
Інтелігенція в русі опору 1960 — 1980 рр., коли більшість “гомо совєтікусів” пристосувалася й мовчала, а то й осуджувала дисидентів, засвідчила тяглість до попередніх здвигів протистояння тоталітарному режимові — висновок із книги Г. Касьянова.
Поціновую це перевидання, як прискіпливий читач. А тому смів висловити й певне розчарування.
“Роби зі свіжої пам’яті”, — радить приповістка. Чому? Інакше може бути вже за приказкою: “Довго запрягали — швидко поїхали”. Здається, це добре, коли швидко, чи не так? Так, але не завше. Спохвату помчати — забудеш те, заради чого треба було запрягати.
Щось подібне сталося з цим перевиданням. За яке так неохоче брався автор. За його ж зізнанням.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment