Проблеми Гоголя чи науковців?..

Дарія БОБРИК
17 квітня 1979 року в Ніжині відбулася перша всесоюзна конференція, присвячена М. Гоголю. На той час про нього говорили мало. Однак зібралося близько 150 учених із багатьох союзних і автономних республік, Москви, Ленінграда, Баку, Ташкента, Вітебська, Мозиря, Чебоксар та ін.
Відтоді минуло сорок років. Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя культивує традиції й активно їх підтримує. 2019 року розпочала роботу вже ХІV міжнародна наукова конференція “Микола Гоголь і сучасний художній контекст”.

Олександр Володимирович Мельничук, проректор з наукової роботи та міжнародних зв’язків НДУ імені М. Гоголя, стверджує, що наш виш уже давно зарекомендував себе як осередок гоголезнавства. М. Гоголем цікавляться навіть у Японії.
У Ніжинському державному університеті активно досліджують творчий спадок Гоголя, є низка робіт, присвячених його генію. Це П. В. Михед: “Микола Гоголь між Україною і Росією: до історії буття в канонах культури”; “Розвінчання Гоголя, або Попнаука в дії”, “Пізній Гоголь і бароко: українськоросійський контекст”; О. Г. Ковальчук “Гоголь: буття і страх”; Г. В. Самойленко: “Повість Миколи Гоголя “Тарас Бульба” в українському текстологічному, соціологічному та мистецькому вимірах”; Н. М. Жаркевич: “Вечера на хуторе близ Диканьки” і проблема національної ментальності М. Гоголя (на матеріалі російських і українських літературознавчих досліджень 1990—2000 рр.)”; К. П. Ісаєнко: “Микола Гоголь і Пантелеймон Куліш: два українські світи”; І. О. Стребкова: “Проблеми порівняльного аналізу стилю Тодося Осьмачки і Миколи Гоголя: типологічний і індивідуальний вимір”.
Деякі аспекти творчості Гоголя ще й досі викликають дискусії, виникає контроверсійність. А національне питання стало, мабуть, уже “вічною проблемою” наукових розвідок про Миколу Васильовича.
Чи був Гоголь прагматиком, обираючи вигідну на той час російську? Чи можна назвати Миколу Васильовича бікультурним письменником? Це вже питання для гоголезнавців.
На думку доктора філологічних наук, професора Олександра Киченка, Гоголь ще й досі залишається нерозгаданим. За природою своєї творчості він чужий російській літературі. Ще на початку ХХ ст. В. Перетц стверджував: “Дивне нерозуміння Гоголя можна пояснити, як нам здається, лише одним: за природою свого духу і творчості він був чужий великоруській літературі”. О. С. Киченко доводить, що Микола Васильович завершує добу українського бароко. Його творчості не притаманний реалізм у канонічному розумінні. Ідіостиль Гоголя — це радше синкретизм фольклорних, середньовічних та символістських мотивів. В основі тексту лежить моделювання дійсності, під час цього автор часто послуговується прийомом “дзеркала”. У ранніх творах Гоголя історія міфологічно інтерпретована, наявні вічні колізії. Він не бачить потенціалу України, героїзм у нього асоціюється винятково з минулим.
Леся Генералюк здійснила компаративне дослідження. Вона стверджує, що і Шевченко, і Гоголь створюють візуальний міф про Україну. Однак у кожного своя мальовнича Україна, автори керуються відмінними світоглядними установками. У письменників різні моделі побудови дійсності: Шевченко виражає ідею через видиме, для Гоголя першорядною є форма, вражаючий ефект. Для Шевченка Україна — давня Аркадія. Натомість Гоголь зображає її максимально спрощено, навіть шаблонно, відчувається штучність. Лялькові личка, будинки нагадують декорації. Складається враження, що національний світ перебуває на межі вимирання. Щодо характерів героїв, то в Гоголя це лінійні статисти, Шевченко натомість демонструє еволюційні зміни. Генералюк стверджує, що Микола Васильович створює кітчевий міф про Україну, трансформований у шароварщину. Дослідниця висуває гіпотезу: Шевченко почав писати російською, щоб створити альтернативний гоголівському міф про Україну.
Знаний гоголезнавець Павло Михед зауважує, що в дискусіях навколо творчості Гоголя часто поза увагою залишається художній феномен письменника, зокрема коли акцент роблять на національному. Він називає творчість Гоголя енциклопедією буття.
Цікавою була розвідка Михеда “Ще про смерть Гоголя”. Смерть можна розглядати як культурноісторичний феномен, у випадку Миколи Васильовича її називають елементом творчого процесу. Від народження для цього письменника була актуальною тема вигнанництва. Він був переконаний у своїй унікальності (мати Гоголя після смерті первістків дала обітницю Миколі Чудотворцю), звідси віра у зв’язок із Богом. На думку письменника, він за допомогою слів творить новий світ і чинить, як Творець.
Людмила Тарнашинська дослідила Гоголя як розвідника людських душ. У своїх творах письменник руйнує канонічні уявлення, він показує деструкцію тіла та анатомію душі. Гоголь намагався збагнути сутність людини, стверджував, що істина — серце.
Письменник Юрій Андрухович зауважує: “Справжній Гоголь більший від усього, що про нього сказано й написано. Тому він понад усіма битвами, що за нього і в ім’я його провадились та провадяться, понад усією чорнильною і навіть реальною кров’ю”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment