Тарас ШЕВЧЕНКО: «Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Спираючись на Шевченкові записи в Щоденнику, Володимир Мельниченко розповідає про дружбу поета з солдатом-земляком Андрієм Обеременком у Новопетровському укріпленні під час заслання та пропонує встановити пам’ятник двом друзям.

“Виявилося, що ми найближчі земляки”
Невдовзі після прибуття засланця Тараса Шевченка в Новопетровське укріплення, що сталося 17 жовтня 1850 р., він помітив серед солдатів, адже ж іншої публіки в укріпленнях немає, зовсім не солдатську фігуру. Тарас Григорович прикипів поглядом до чоловіка, бо хода, фізіономія, навіть шапкачабанка (з овчини, подібна до тих, які носять чабани), — все в ньому виказувало його земляка. Запитав, що це за людина така. Йому відповіли, що то Андрій, служитель у госпіталі, хохол. Господи, справді земляк! Щоправда, фізіономія його здалася Шевченкові суворішою, ніж узагалі в його привітних земляківукраїнців. А тому він спочатку впевнився від його найближчого начальства — унтерофіцера інвалідної команди Новопетровського напівгоспіталю Єгора Ігнатьєва та капітана Олександра Балагурова, — наглядача цього закладу, що Андрій Обеременко є зразкової чесності та тверезого життя людина, й лише потому почав шукати нагоди поговорити з ним наодинці, посвоєму.
Шевченко розповідав у Щоденнику, що більшу частину безсонних ночей у Новопетровському укріпленні він провів, сидячи на ганочку біля офіцерського флігеля. Одного разу, це було взимку, годині о третій ночі, сидів він зазвичай на тому ганочку, аж раптом із лазаретної кухні вийшов Андрій, який тоді займав посаду пекаря і квасника.
— А що, Андрію, — звернувся до нього Тарас Григорович, — і тобі, мабуть, не спиться?
— Та не спиться, матері його ковінька, — відповів той.
Шевченко захвилювався, почувши його чисту, незіпсовану рідну вимову. Відразу гостро, до калатання серця, відчув, як знудився він за мелодикою рідних звуків! Попросив Обеременка посидіти трохи з ним, на що той неохоче погодився.
Тарас Григорович розпочав розмову, запитавши, як це водиться між солдатами, з якої земляк губернії й т. ін. Андрій Обеременко відповів, що він губернії Київської, повіту Звенигородського… Шевченко завмер од хвилювання, бо ж і його село Моринці на Київщині належало до Звенигородського повіту… Солдат продовжував, що він із села Різаної — “тут біля Лисянки1, коли чували”. Тарас Григорович у свою чергу відповів, що “не тілько чував, а сам бував і в Лисянці, і в Різаній2, і в Русалівці3, і всюди”. Одним словом, виявилося, що вони найближчі земляки.
— Я сам бачу, — сказав Обеременко, — що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами тощо4. Як тут, думаю, до нього підійти. Може воно й сам якийнебудь лях та так тілько ману пускає.
Тарас Григорович взявся запевняти Андрія, що є таки справжнім земляком, йому щиро хотілося продовжити розмову, але в укріпленні пробило три години, і солдат пішов топити піч для хлібів і для квасу.
Так почалося особисте знайомство Тараса Шевченка з Андрієм Обеременком. І чим далі, тим більше дізнавалися вони один про одного та сильніше прив’язувалися один до одного…

“Він навіть не кланявся зі мною”
Втім, як розповідав Шевченко, назовні їхні стосунки залишилися такі самі, як і раніше. Солдат Обеременко не дозволяв собі жодного натяку на догідливість, підлесливість, як це робили інші.
Тарас Григорович занотував у Щоденнику, що, на його здивування, земляк Андрій Обеременко підозрював у ньому багача і навіть родича коменданта Новопетровського укріплення. До речі, для останнього у солдата були таки підстави, адже він знав, що комендант Іраклій Усков покровительствував Шевченкові, той був вхожим у його дім, обідав там, спілкувався з його дітьми та дружиною… Кому це в укріпленні дозволять, як не родичу! Тому в присутності сторонніх Андрій Обеременко навіть не кланявся при зустрічі з Шевченком, щоб інші не подумали, що він нав’язується такому поважному чоловікові в друзі. Місцем їхніх постійних зустрічей залишався вже згаданий ганочок, а час, як і вперше, — ніч, коли всі спали, крім вартових, які перегукувалися між собою. Приятелі задушевно гомоніли, і Тарас Григорович, вдивляючись уже в досвітній час у потепліле обличчя Андрія, розпитував, як він безкінечно довго тягнув тяжку солдатську лямку. На жаль, поет не залишив окремої розповіді про гірку долю земляка. Через десять років заслання рядовий Тарас Шевченко записав у Щоденнику найголовніше, що вистраждав на власному досвіді: “Солдати — найбідніший, найжалюгідніший стан у нашій православній вітчизні. У нього віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, одним словом, все”.
Коли Шевченко зустрічався з Обеременком через кілька годин на людях, той знову був абсолютно незворушновідсторонений. Про зовнішній вигляд земляка Шевченко фіксував у Щоденнику буквально таке: “Незворушно холодна і навіть сувора зовнішність його виявляла в ньому людину жорстку, байдужу. Але це маска”.
Тарас Григорович одразу переконався в цьому, тількино побачив, як Обеременко ніжно ставиться до маленьких дітей: “Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого. Я часто як живописець любувався його темнобронзовою вусатою фізіономією, коли вона ніжно пригорталася до рожевої щічки немовляти. Це була однаєдина радість у його суворому самотньому житті”. Це знаменний запис, який багато в чому пояснює, чому вони з часом посправжньому зблизилися, взаємодовірилися та подружилися.
Щодо Шевченкового свідчення про художницьку зацікавленість обличчям Обеременка, то цього досить аби переконатися, що земляк міг бути ним портретований. Але чи це сталося? Вісімдесят років тому було висловлено припущення, що в Шевченковому рисунку “За малюванням товариша” натурником був Андрій Обеременко. Ставлю його під великий сумнів. Поперше, нічого подібного не підтверджує сам Шевченко, який у Щоденнику залишив докладні записи про спілкування зі своїм земляком. Подруге, Агата Ускова чітко писала в спогадах, що “молодий солдат служив йому натурщиком”. Молодий! І він таким є на малюнку. Поетовий друг, роки життя якого невідомі, за словами Шевченка, мав за плечима вже 20 років “солдатського вульгарного, паскудного життя”, служачи в безжальній царській армії, тож молодим солдатом аж ніяк не був. І Шевченко неодноразово називає його “старим”, звичайно, не в буквальному розумінні похилого віку, а відповідно до тодішнього сприйняття людських літ і на вигляд. Не кажу вже про те, що в описі Тараса Григоровича солдат Обеременко служив з “вусатою фізіономією”, а на малюнку зображено безвусого молодика.

“Завидне місце городника я вже йому виклопотав”
Шевченко також безмежно любив дітей і в Щоденнику записав 16 червня 1857 р., що миленькі дівчатка комендантші Ускової Наташенька і Надійка — “це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині”. Немовля, яке так обожнював Обеременко, — це молодша донька Ускових — Надійка, вона народилася в листопаді 1856 р. Утім, і старша донька — Наташенька — з’явилася на світ лише на три роки раніше. У спогадах Наталії Ускової, записаних її чоловіком, читаємо: “Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетровському укріпленні улюбленицею його була саме Наталія Іракліївна… З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій любий край зрозумілою їй дитячою мовою… І Наталочка більш за всіх любила свого “дядю Горича”, як вона його називала”. У 1854 р. Шевченко намалював прекрасний портрет Агати Ускової з донькою Наташею. Перед від’їздом із Новопетровського укріплення він подарував чотирирічній Наталочці її портрет, намальований сепією (не знайдено).
Але як опинився в сім’ї коменданта пекар і квасник Андрій Обеременко? За протекцією Тараса Шевченка! Він сам засвідчив у Щоденнику: “Завидне місце городника я вже йому виклопотав”. Город у Новопетровському укріпленні — зелена місцина з літнім будиночком, бесідкою, кибиткою та землянкою, впорядкована комендантом Іраклієм Усковим. Він завів гарний сад, який давав урожай абрикосів, винограду, вишень, персиків. Тут вирощували редис, огірки, буряки, зелень, розводили курей… На городі господарювала дружина коменданта Агата Ускова, проте необхідні були й чоловічі роботящі руки. Шевченко, який з дозволу коменданта наприкінці заслання не лише писав і малював тут, але й ночував, у тому числі під улюбленою вербою, напевне виклопотав перед Іраклієм Усковим, а, можливо, й перед комендантшою, переведення свого земляка для роботи на городі, де працювали кілька солдатів від різних команд. Це давало змогу городнику ходити не у солдатській формі, а в робочому одязі, ночувати не в осоружних казармах, а в обладнаній землянці безпосередньо на городі та не животіти на службі. Таки завидне місце! До того ж, на зеленому городі постійно проводила час Агата Ускова з дівчатками, і лагідний Андрій Обеременко радо допомагав доглядати за ними.

“Провести недільний день подалі
від обридливого укріплення”
В умовах спільного перебуваннягосподарювання на городі Андрій Обеременко відтанув серцем і душею, пройнявся щирою довірою й повагою до Тараса Григоровича, і вони частіше зустрічалися. В Шевченковому Щоденнику міститься розповідь про те, як він домовився з Феліксом Фіалковським — польським політичним засланцем — провести разом недільний день 28 липня, засмажити баранину, випити по чарочці, й Тарас Григорович запросив з собою Обеременка, як “товариша та міхоношу”. Нагадаю, що міхоношами в Україні називали поводирів сліпих кобзарів, які все майно носили в мішку (міху). Для цієї, говорячи словами Шевченка, “відлюдної радості” вибрали місце подалі від обридливого укріплення — в балці на відстані верст за п’ять, як підрахував Шевченко, “де можна знайти і захист од сонця під скелями, і джерельну свіжу воду”5.
Домовилися, що Фіалковський візьме з собою шматок сирої баранини — фунтів п’ять (тобто, не менше двох кілограмів) “для кебаба”. Шевченко визначав м’ясну страву, як у Івана Котляревського в “Енеїді”, а в Словнику його сучасника і знайомого В. І. Даля вона називається “кабав (кебаф) — баранина в ломтях, изжаренная на вертёлочке…” За Фіалковським також були хліб і пляшка горілки. Шевченко забезпечував чайник, чай, цукор, стакан і п’ять огірків. Здавалося, що все було залагоджено і дешево, і хльостко. Тарас Григорович зізнавався, що в думках він уже сибаритствував в обіймах похмурої балки. Втім, хоча домовилися відправлятися туди рановранці, Фіалковського не було й до обіду. Тарас Григорович нагрів чайник і взявся за чай, а потім лайнув зрадника взаємної домовленості та взявся писати Щоденник. Обеременко, незадоволений необов’язковістю поляка значно більше, навіть випив замість чаю чарку горілки, та “взявся лаяти проклятого нечестивого ляха”6.
Нарешті Шевченко пішов в укріплення, щоб, як записав у Щоденнику, “розв’язати задачу, задану мені паном Фіалковським”. Отже, прийшов, а той сидить собі на ганочку біля казарм. “А що ж ти, — звернувся до нього Тарас Григорович, — про балку забув?” Той виправдовувався, що цілу ніч грав у штос7, але добрий Тарас Григорович не став ображатися, а знову запропонував подорож у балку тепер уже о третій годині після обіду, ще й взявши на свій кошт і хліб, і м’ясо, і горілку. Фіалковський охоче погодився, а Шевченко, взявши у артільника в борг п’ять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба, повернувся на город, і послав Обеременка в кабак за горілкою. Подрімавши трохи під уже згаданою вербою, Тарас Григорович і Андрій рівно о третій вже сиділи під нею в очікуванні Фіалковського. Та той так і не з’явився…
Через годину Обеременко мовчки подивився на Шевченка й “взявся знову за свою люлькубуруньку”8. В укріпленні пробило п’яту годину, Андрій знову подивився на Шевченка та вже не витерпів — плюнув. Минуло ще півгодини, і він став виймати з торби харчі та розкладати їх. Діставши баранину, сказав: “Надаремно тілько добро знівечили. Сказано — лях, — додав він якби сам до себе, — невіра. То так і пропаде, так і здохне невірою”.
Тарас Григорович не знайшов за можливе й потрібне в той момент переконувати товариша в протилежному щодо поляків, адже добре знав, говорячи словами Івана Дзюби, “житейську недовіру тодішнього українського селянина до шляхтича”, тим більше селянина з покріпаченої Звенигородщини, що сильно й довго страждала від гонористих польських панів. Але цікаво, що сам Шевченко відразу пішов якраз до свого польського друга, штабскапітана Мацея Мостовського, про якого писав ще одному близькому товаришу з поляків — Броніславу Залеському: “Мостовский — одинединственный человек во всём гарнизоне, которого я люблю и уважаю”. Той був заарештований кілька днів тому за доносом і відбував гауптвахту на ближній пристані.
По дорозі, проходячи повз першу батарею, Шевченко побачив унизу під скелею Фіалковського, який грав в орлянку9 з солдатами. Навіть не здивувавшись, він подумки побажав безладному приятелеві успіху й пішов далі…
Скоріше за все, Тарас Григорович прихопив із собою пляшку горілки, приготовану для походу в балку, яку вони й випили з Мостовським. Погостювавши у нього до сходу “ледве надщербленого” місяця, Шевченко відправився в зворотню дорогу. Його зачарувала ніч — місячна, тиха:
“Як прекрасно вірно гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівливими віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів як кращу молитву Творцеві цієї несказанної гармонії у своїй незкінченній світобудові. Не доходячи до укріплення на кам’янистому пагорку я сів відпочити. І дивлячись на освітлену місяцем теж кам’янисту дорогу, іще раз прочитав:
Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит,
Ночь тиха, пустыня внемлет Богу,
И звезда с звездою говорит.
Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батарею, що високо вимальовувалася на скелі, і багато, багато згадав із мого минулого невільницького життя. На закінчення подякував Всемогутнього Людинолюбця, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не вразивши себе і не принизивши в собі людської гідності.
Заспокоївши себе святою молитвою, я побрів тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому”.
Десь за півверсти до городу, коли вже було близько першої години ночі, Шевченка зустрів Обеременко, який уже хвилювався за нього:
“Де це вас Бог носить до такої доби?” — “В гостях був”, — відповів Шевченко. — “Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди тілько йдучи з гостей співають”.
Тарас Григорович, ніби й не чуючи його слів, знову заспівав:
Іде багач, іде дукач
П’ян шатається,
Над бідною головою
Насміхається.
— Та годі вже вам, — перебив його ласкаво Андрій, — ідіть лучче та покладіться спати.
А Тарас Григорович продовжував:
Один веде за чуприну,
Другий з тила б’є, —
Не йди туди, вражий сину,
Де голота п’є.
Андрій, переконавшись, що той зовсім п’яний, обережно взяв Тараса Григоровича під руку, привів до верби, розстелив свою шинелю, нарвав і поклав під голову бур’яну, бережно надав другу лежачого положення, перехрестив і пішов. А Шевченко наступного дня записав у Щоденнику:
“Мені не доводилося розчаровувати старого в його богоугодному подвигу й тим більше являти перед ним свої лицедійські якості. Я від душі мовчки подякував йому і, недовго покрутившись, заснув”.

“Напишу кілька рядків у моєму журналі на пам’ять про тебе…”
Того ранку Шевченка розбудив чубатенький нахабапівник, який вскочив на його обличчя і… вщипнув за ніс. Розбуджений так несподівано й недоречно, Тарас Григорович встав і пішов до бесідки з твердим наміром поспати ще. Та сонце вже швидко піднялося, і його “проєкт” не вдався.
Тоді Шевченко приготував чай і дещо до нього та пішов до “людинолюбного Андрія”, який так турботливо заспокоїв його вчора під вербою. Щоб оцінити достойно милосердний подвиг Обеременка, він задумав пригостити його “Чаєм шклянкою / І горілки чаркою”. На жаль, Шевченків добрий намір не вдався. Андрій, чого Тарас Григорович ніяк не чекав, спав сном праведника у своїй темній землянці. Знаючи з недавнього досвіду з нахабним півником, як нечемно й негарно порушувати чужий сон, він залишив Андрія в спокої, впевнений, що той дозволив собі вчора зайву чарку, хоча таке з ним траплялося дужедуже рідко. Втім, артилерійський городник, його друг і товариш по землянці, розвіяв Шевченкове, не зовсім вигідне щодо Андрія припущення. Виявляється, минулої ночі той був черговим нічним сторожем по городу і тому всю ніч не спав.
“Робити нічого. Чаю шклянку і горілки чарку відклав до іншого разу, а тепер напишу кілька рядків у моєму журналі на пам’ять про тебе, мій справжній, простий, благородний земляче”.
Привертаю увагу читача до цих вкрай важливих людинознавчих рядків, адже вони пояснюють особливе тяжіння Шевченкової душі до світлої, благородної постаті простого солдатаземляка, на що досі мало зверталося уваги. Шевченко повною мірою підтвердив свою максиму із написаної десять років тому передмови до нездійсненого видання “Кобзаря”: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними”.
Упродовж дня 29 липня 1857 р. Шевченко не бачився з Обеременком, а надвечір пішов рисувати вид першої батареї з того самого місця, з якого минулої ночі милувався нею, сподіваючись колинебудь зробити акварельний малюнок. Очевидно, цей рисунок художник не закінчив, адже він не відомий… Уже стемніло, коли Тарас Григорович повернувся на город, Андрій сидів під улюбленою Шевченковою вербою і зустрів його таким запитанням: “А що ми будемо робити з отим мнясом?” — “З яким?” — “А що на льоді другий день валяється”. — “Собакам його викинути. А як не смердить, то повечеряли б”. — “Я вже вечеряв”. — “А я не хочу вечеряти”, — сказав Шевченко й уже хотів іти в бесідку. “А знаєте що?” — сказав Андрій, зупиняючи його. — “Не знаю що”. — “Ходімо з отим мнясом завтра раненько в балку та поснідаємо до ладу”. — “Добре, ходімо”. — “Та не беріть з собою отого цигана, отого проклятого ляха. Нехай він сказиться”, — шляхетно попросив Андрій. — “Добре, не візьмемо нікого”, — погодився Тарас Григорович. І вони розсталися. Цей епізод був останнім у Шевченковому Щоденнику, записаний у Новопетровському укріпленні. Через чотири дні — 2 серпня 1857 р., о 9й годині вечора, засланець залишив укріплення на вутлому рибальському човні, а 5 серпня надвечір прибув у Астрахань. У щоденниковому записі того дня Шевченко зафіксував “прогулянку мою в балку з Андрієм Обеременком”. Тож прощальний сніданок із м’ясом відбувся. Тоді — 30 липня — вони й бачилися востаннє…
Сторінки, присвячені Андрію Обеременку, — серед особливо незвичайних і цікавих, насичених і цінних у Щоденнику. Вони, сказати б, осердечені щирим і теплим Шевченковим ставленням до свого другаземляка, вражають простотою та невибагливістю поетового побуту, глибиною його занурення в особистість українського селянина, ввергнутого царизмом у каторжну безвічну солдатчину.
Проте не тільки. В Шевченкових записах про Андрія Обеременка закорінено його найвищі роздуми про нашу національну й людську гідність.

“Він остався вірним своїй прекрасній національності”
Вдумаємося в істинно велике признання Тараса Шевченка, присвячене Андрію Обеременку:
“…Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності”.
У вже згаданій передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847) поет особливо гірко зауважив, що “ми не бачили нашого народу — так, як його Бог створив”. Шевченко побачив! Оцінка пересічного вихідця з народу Андрія Обеременка засвідчує, що направду найбільше цінив Шевченко в українцях, і вивищує його як істинного сина великого народу. Поетові слова про національну й людську гідність кращих представників прекрасної національності звучать нині його заповітом кожному з українців.
Один із найважливіших моментів у Щоденнику!
Щоб у нас не залишилося жодних сумнівів у його височенній оцінці постаті земляка, Шевченко залишив невідворотне, кульмінаційне свідчення:
“Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другу Андрію Обеременку”.
І, нарешті, високе духовне побажання від Шевченка солдатуземляку, перед розставанням із ним:
“Пошли ж тобі, Господи, мій незмінний друже, швидкий кінець випробуванню. І поможи тобі Пресвята Мати Всіх Скорботних пройти ці безводні пустелі, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути в змучені груди цілюще повітря нашої прекрасної, нашої милої батьківщини!”
Нагадаю, що у вірші “А. Козачковському” (1847) засланець висловив надію: “А може, ще добро побачу? / А може, лихо переплачу? / Води Дніпрової нап’юсь…” А через десять років, 14 липня 1857 р., записав у Щоденнику наодинці з собою: “О моя бідна, моя прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я вдихну твоє цілюще, солодке повітря?” Тобто, Шевченко просив у Господа і Богоматері для земляка і друга, який був йому духовною опорою на засланні, те найдорожче, що допомогло і йому самому вистояти в каторжному десятилітті, що сам ставив у своєму житті понад усе.

Замість епілогу
Цю статтю було написано ще рік тому. Проте не міг опублікувати її, не побувавши на батьківщині Андрія Обеременка в селі Ризине. Нарешті вдалося це зробити 10 липня 2019 р. разом із відомим шевченкознавцем Сергієм Гальченком. На нову інформацію про Шевченкового друга і не розраховував, але здобув значно важливіше й вагоміше, а саме: знайомство з яскравими, творчими, небайдужими людьми, вірними, говорячи словами Шевченка, “своїй прекрасній національності”.
На місцевих інтелектуалів і знаменитостей вийшли через ризинчанку Надію Горбатюк, кандидата філологічних наук, доцента. Вони прийшли на чолі з сільським головою Василем Яловенком, який упевнено й успішно кермує громадою понад два десятиліття. Зібралися у директора Ризинської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів Ольги Федорчук — подвижниці шкільної справи, дбайливої господині закладу, в якому навчається понад 100 учнів. Як академік НАПН України хочу відзначити, що саме в цій школі з ініціативи заступника директора, вчителя географії та лісівництва Валентини Бойко та її чоловіка Миколи Бойка — помічника лісничого відомого в Україні Пехівського лісництва, — організовано учнівське лісництво, забезпечено відповідний (лісівницький) профіль профорієнтаційного навчання. Більше того, за допомогою відомих лісівників і науковців Черкащини було створено першу в Україні навчальну програму “Основи лісового господарства” для 1011 профільних класів загальноосвітніх закладів, затверджену в жовтні 2017 р. Міністерством освіти і науки України. У розробці програми брав участь і директор ДП “Звенигородське лісове господарство” Анатолій Проценко, з яким ми також зустрілися. Вже згаданий Микола Бойко відомий як істориккраєзнавець, завдяки йому біля Ризинської школи ніжно зеленіє вербиченька, вирощена з гілочки знаменитої Шевченкової верби, посадженої і доглянутої засланцем у Новопетровському укріпленні. На зустрічі була також присутня донька Валентини і Миколи Бойків — Ольга Бойко, кандидат педагогічних наук, яка працює в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, та викладач КВНЗ КОР “Богуславський гуманітарний коледж імені І. С. НечуяЛевицького” Володимир Стеценко. Ми побували в сільській бібліотеці, в якій кілька десятиліть самовіддано працює Ніна Поліщук. Цікаву екскурсію в історикоетнографічному музеї провів Олексій Стоноженко.
Пам’ять про дружбу Тараса Шевченка з Андрієм Обеременком збережено в сільському музеї, місцевій бібліотеці, загальноосвітній школі та, найголовніше, ніби розлито в атмосфері Ризиного, хоча в селі вже давно немає мешканців з прізвищем Обеременко. В Ризиному є вулиця Тараса Шевченка і вулиця Андрія Обеременка. Подумалося, що в цьому дивовижному селі має стояти небачений в Україні й усьому світі пам’ятник — Тарас Шевченко з Андрієм Обеременком. Адже саме його Тарас Григорович назвав своїм “благородним другом”, саме йому національний геній дякував за “світлі хвилини” в похмурому, каторжному засланні — ці поетові почуття заслуговують на увічнення в пам’ятнику!
Тарас Шевченко буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів.

————————
1 Лисянка — містечко Звенигородського повіту Київської губернії. Тепер — селище міського типу, районний центр Черкаської області.
2 Перша назва села — Різана Криниця. Тепер — Ризине Звенигородського району Черкаської області.
3 Русалівка — село в Маньківському районі Черкаської області.
4 Щодо цього зізнання Андрія Обеременка шевченкознавець Сергій Єфремов зазначав: “Записані в журналі слова Обеременка цікаві тим, що показують, як на ті стосунки дивилась і як їх розцінювала солдатська маса. Бачучи поета в іншому, ніж вони сами, становищі до офіцерства та інтелігентних поляків, товаришісолдати поясняли це посвоєму досить наївно: вони уважали Шевченка за багату людину, за родича комендантові…”
5 Про цю місцевість писала в своїх спогадах Агата Ускова: “…За чотири версти було гарне місце, воно звалося Балкою. Звідти брали воду, там нуртували джерела”.
6 Тут і далі Андрій Обеременко висловлював народне, православне неприйняття католицької віри поляків, відображене Шевченком у “Гайдамаках” (1841).
7 Азартна картярська гра з розряду банкових ігор.
8 Бурунька — від турецького “бурун”, тобто ніс. У народі люльку частіше називали бурулькою.
9 Орлянка — давня азартна гра на вгадування, котрим боком упаде підкинута монета — орлом чи решкою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment