Як чужинці пізнавали бездержавну Україну

Уроки діаспори для сучасних зденаціоналізованих «слуг народу» та їхніх прихильників

Від редакції:
На цю літню пору несподівано зійшлися докупи поважні ювілейні дати із поки що не складеного до сторіччя Української національної революції Календаря Державотворення. Стосуються вони п’ятьох друкованих часописів, які українські патріоти в діаспорі видавали своїм коштом спеціально для чужинців: 100ліття щомісячника “The Ukraine”, 80ліття двотижневика “Ukrainian Bulletin”, 75річчя бюлетеня “The Ukrainian Quarterly”, 70річчя “ABNCorrespondence” та 65річчя квартальника — “The Ukrainian Review”.
Направду незвичний часовий збіг у таких ювілеях: виходили ці видання в різних країнах Заходу, засновниками їх ставали різні організації, фінансувалися порізному, але спільними для всіх були головні цілі редакційної політики: поламати стереотипи західного обивателя у сприйнятті Східної Европи крізь призму Російської імперії, актуалізувати нерозв’язане після поразки Української революції 1917—1921 років українське питання, розширити коло нових симпатиків відродження України як самостійної держави з числа іноземних політиків і парламентарів.
Чому про ці англомовні часописи мусять знати не лише сучасні “слуги народу”, а й широкий загал наших співвітчизників?
Які уроки маємо винести із актуальних натепер публікацій цих рідкісних видань, примірників яких годі шукати навіть у найбільших наших книгозбірнях?
Чи має прямий зв’язок нехтування національною історією з почастілими грубими помилками владних сучасників, причетних до формування, мовлячи словами Ліни Костенко, “гуманітарної аури нації”?
Відповіді на ці та інші питання читач віднайде в серії публікацій нашого постійного автора професора Миколи Тимошика на означену вище тему. Матеріалом до них послужили знахідки вченого в архівах та бібліотеках Великої Британії під час недавнього наукового стажування. Нині вміщуємо першу подачу.

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, журналіст

1. Наступальний промотор українства — журнал “The Ukraine”

Посольське невігластво
з нашим прапором у Брюсселі
За майже 30 літ існування відновленої Української держави її керманичі так і не змогли сформувати потужної, чітко зорієнтованої на україноцентричність інформаційної політики, зосібно зовнішньої. Більше того, навіть із такими труднощами стверджені, здебільше надлюдськими зусиллями громадських інституцій, перші позитивні кроки в цьому напрямку не вмотивовано коригуються, а то й нівелюються.
Підтвердження цьому — щораз гарячіші новинарні рядки з “дипломатичного фронту”. Не встигли, скажімо, улягтися пристрасті в справі компрометації одіозними українськими чиновниками посла США в Україні Марі Йованович, як не на жарт розгорівся скандал довкола міністра закордонних справ Павла Клімкіна: мовляв, порушив субординацію, не те заявив Росії, не погодив із Банковою, зрадив. Невтішні новини зі Страсбурга: нашу делегацію в ПАРЕ нова влада звинуватила в некомпетентності, в невмінні захистити інтереси держави, розбазарюванні державних коштів на п’ятизіркові готелі та ресторани. Відтак штабелями почали повсюдно замінювати дипломатичний український корпус на західному керунку його діяльності.
Справа заміни дипломатів направду перезріла. Отож, потрібна. Та виникає питання: ким замінюють? Звісно: такими ж випускниками найпрестижнішого в країні Інституту міжнародних відносин Шевченкового університету. Але ж давно відомо, що це корупційний виш, що там навчаються здебільше діти посадовців вищого й найвищого рангу та багатіїв. У цьому легко можна пересвідчитися в час споглядання силисиленної найпрестижніших і, звісно, найдорожчих марок авто світових брендів, якими зранку до обіду обліплені всі прилеглі вулиці довкола того інституту. За ним не випадково закріпився усталений у народі мовний покруч “КІМО”. Звісно, що в коридорах та аудиторіях того вишу панує російська мова і російська (або малоросійська) ментальність. І те, й те закономірно перекочовує згодом у коридори й кабінети дипломатичних установ, де для мажоріввипускників уже підготовлено теплі містечка.
Претензії до рівня патріотичності нашого дипломатичного корпусу неодноразово звучали зі сторінок і української, і зарубіжної преси. Наводилася низка фактів, коли такі “дипломати” займалися (та й нині займаються) за кордоном не відстоюванням національних інтересів держави, а лобіюванням інтересів бізнесових груп пануючих в Україні олігархічних кланів.
У цьому не раз пересвідчувався в час неодноразових зарубіжних відряджень, коли доводилося у службових питаннях спілкуватися з нашими дипломатами. Особливо запам’яталося національне невігластво працівників посольства України в бельгійському Турнауті.
Видавництво “Либідь”, де автор цих рядків наприкінці 90х років працював головним редактором, отримало від бельгійських колег вигідну комерційну пропозицію видрукувати ювілейну книгуальбом про Тараса Шевченка “Вічний як народ” у знаменитій на весь світ друкарні “Бреполз” містечка Турнаут. Знаменитість цій друкарні дають два факти. Перший — одна з найстаріших; другий — одна з наймодерніших із точки зору новітніх поліграфічних технологій у Европі.
Одним штрихом зупинюся на факті історичному, оскільки він буде стриженим у цьому місці розповіді.
Бреполз — то прізвище засновника друкарні, який працював тут ще наприкінці ХVІІІ століття. Був він молодий і підприємливий. Спеціалізувалася друкарня на випуску карт для різних країн і народів, зосібно гральних. Бізнес процвітав, бо не було такої країни в світі, яка б не замовляла в Турнауті для друку свої карти.
Та прийшла на країну біда — сусідифранцузи учергове хотіли приєднати до себе бельгійські терени. Молодий друкар припиняє картярське виробництво й швидко організовує випуск листівок із закликом до народу захистити рідну Вітчизну. За переказами, такими листівками за пару днів було густо обклеєно всю Бельгію. Саме це викликало небувалий ентузіазм і сплеск патріотизму в бельгійців, що дало їм змогу швидко прогнати зі своїх земель чужинців. Одначе в час короткої окупації Турнаута французи встигли схопили ненависного їм Бреполза й привселюдно стратити на Ратушній площі.
Цій приватній друкарні вже чверть тисячоліття. Десятки разів тут змінювалися власники, технологічні лінії, кордони цехів. Незмінною залишалася лише її назва та портрет патріотазасновника, який вітає кожного перехожого перед шеренгою флагштоків при в’їзді на підприємство.
Кажуть ідея з флагштоками — теж його. Щоразу, коли друкарня починала виконувати замовлення тої чи тої країни, на одному з флагштоків піднімався відповідний прапор. І майорів аж до пори, поки наклад книги не вивозився з цієї території за адресою призначення.
Втім, упродовж двох тижнів мого перебування там (строго за графіком щодня мав підписувати до друку два із майже тридцяти аркушів Шевченкової книги) український прапор так і не замайорів. Першою на це звернула увагу наша небайдужа діаспора. Кілька її представників відразу завітали до керівництва друкарні. Там розвели руками: заздалегідь повідомили українське посольство в Брюсселі, просили передати прапор. Отож, направилися туди й ми. У посольстві поважний клерк не міг приховати обурення: “Какой флаг?! Нєту в налічіі. Подумаєшь, кнігу пєчатают. Тут дєл невпроворот, а они — флаг подавай!”…
Було то 1996 року. Та цей дикунський факт нашої національної ганьби за кордоном не перестав бути типовим, актуальним, промовистим.
Чому сто років тому українські дипломати в Лондоні були не бажаними
По завершенні Першої світової війни Велика Британія все більше стає впливовою в розв’язанні проблем міжнародного характеру. Тому не випадково керівництво новопосталої Української Народної Республіки робило відчайдушні спроби чимскоріше встановити з цією країною дипломатичні відносини.
За архівними даними, перший список посланців УНР у Лондоні складався із 11 чоловік: п’ятеро — у ранзі державних службовців, шестеро — як допоміжний персонал. Дипломатичний корпус був таким: голова місії — Микола Стаховский, радники Ярослав Олесницький та Маркіян Меленевський, аташе — Леонід Базилевич та Ісидор Шафаренко.
У такому гурті українська делегація прибула до Лондона на початку травня 1919 року — фактично через чотири місяці після її затвердження. І шлях до британських островів для неї виявися незвичним: Київ — Відень — Стокгольм — Копенгаген — Лондон.
Виникають два запитання:
— чому випав складний і дещо хаотичний маршрут?
— чому він виявися таким тривалим у часі?
Найголовнішою причиною ускладнень було невизнання місії офіційним Лондоном і, відповідно, зволікання з отриманням дозволу на в’їзд. Натомість, скажімо, Данія від початку прихильно поставилася до “українського питання” на користь позитивного його розв’язання для українців. Більше того, уряд цієї країни створив для дипломатичної місії УНР у Копенгагені всі умови для розгортання широкої інформаційновидавничої діяльності, фактично не цензуруючи їхню друковану продукцію. Уже 15 квітня у Копенгагені вийшло перше число “Українського пресового бюро”. Бюлетень цей виходив англійською (“Bulletins from the Ukrainian PressBureau”), але частина накладу дублювалася також датською мовою (“Bulletin erfra det Ukrainske Pres buro”).
Звідси логічною виглядає та заплутана кількамісячна мандрівка дипломатів із Києва: прибувши до Відня й отримавши від англійського уряду відмову на в’їзд до цієї країни, вони виявили сміливість і наполегливість. Тому попрямували через Стокгольм на Копенгаген. І вже звідти добивалися права на в’їзд до Лондона. Врешті, ті, здавалося б, безнадійні зусилля не виявилися марними.
Цікаво з’ясувати: ким і якими були ці перші українські дипломати? Звідки походили? Який освітній і практичний житейський багаж містився за їхніми плечима? Яких політичних і національних орієнтирів дотримувалися?
Навіть побіжний аналіз віднайдених у лондонських архівах скупих біографічних даних не залишає сумніву в тому, що перед нами постають непересічні діячі тієї доби. На відміну від здебільшого малограмотних, безкультурних, але амбітних і нахабних “кухарок”, які на революційній хвилі заповнювали чиновницькі кабінети різних ланок більшовицької влади, гурт українських державників доби УНР формувався головно з когорти глибоко ерудованих, укорінено інтелігентних і питомо патріотичних особистостей.
Колективний портрет Української дипломатичної місії 1919 року в Лондоні із цього боку виглядав просто таки ідеальним. За походженням тут була представлена чи не вся соборна Україна (Наддніпрянщина, Волинь, Поділля, Буковина, Галичина). “Зашкалював” рівень освіченості перших українських дипломатів: набуті у престижних европейських університетах дипломи, дисертації, докторські звання, досконале знання чужих мов, любов до своєї, української, вірність і відданість національній справі. І ще одна деталь: чи не всі вони раніше співробітничали з різними періодичними друкованими виданнями Наддніпрянської України, Галичини і Европи.
Початок їхньої роботи в Лондоні був означений шаленими спробами офіційних кіл та різних громадських інституцій відразу двох держав — Росії та Польщі — дискредитувати діяльність українців і не дати англійцям можливості скласти неупереджену думку про українське питання.
За таких умов справою честі жменьки патріотично налаштованих українців було чимскоріше налагодити випуск періодичного друкованого органу, якому опоненти різних мастей не змоги б перекрити шлях до читача. Головним адресатом нового видання в Лондоні мав стати передусім англомовний читач.
Від середини травня 1919 року Українське пресове бюро в Лондоні офіційно сповістило про місце свого осідку і початок діяльності за такою адресою: 75 Cornwall Gardens, KC4, London, й приступило до випуску першого на британських теренах українського часопису англійською мовою.

“Метою бюлетеня є надання
достовірної інформації щодо України”
Бюлетень, як тип видання, найбільше відповідав поставленій українцями меті: оперативний характер публікацій із кількома головними постійними рубриками, під якими вміщуватимуться різноманітні матеріали здебільшого організаціїзасновника.
Історія відміряла нетривалий часовий вимір існування часопису. Виходив раз на тиждень — від початку липня 1919го до кінця лютого 1920 року. Число 35 було останнє в історії цього фактично невідомого українознавчого видання, що творилося в Лондоні за надзвичайно складних обставин.
Редакційна програма окреслена коротко, але чітко, в передовій статті першого числа: “Метою бюлетеня, який випускатиме Українське пресове бюро в Лондоні, є надання достовірної інформації щодо України. Цьому сприятиме перебування в Лондоні надзвичайної Української дипломатичної місії, з якою бюро буде тісно співпрацювати”.
Із документів бюро випливає, що за редакційну політику відповідав сам керівник дипмісії Микола Стаховський. За фахом медик, але журналістський досвід набув ще в Києві, коли після революції 1905 року редагував “Боротьбу” — газету українських соціалдемократів.
Зовнішній вигляд за версткою, оформленням службової частини, заголовкового комплексу справляє враження модерного на ту пору европейського видання. За логотип слугував мальований готичним, так званим гутенбергівським, шрифтом заголовок на всю верхню частину шпальти — “The Ukraine”.
Перше число “TheUkraine”вийшло в світ 5 липня 1919 року.
Важливо наголосити: і це число, і вся підшивка видання є на сьогодні бібліографічною рідкістю. Окрім повного комплекту, яким пощастило користувалися авторові цих рядків у Британській національній бібліотеці, наявність іншого в жодній бібліотеці зарубіжжя, не кажучи вже про українські, встановити не вдалося. З огляду на це, доцільно детальніше охарактеризувати його зміст.
Із чим вийшли на суд британської громади українці того далекого і тривожного 1919 року?
Що головне із свого сокровенного, наболілого, не раз пережитого хотіли вони сказати чужинцям?
Які теми із цього видання є суголосними нинішнім українським реаліям?
У чому хотіли переконати англійців перші українські журналісти?
На що сподівалися?
Як вони це робили?
Відповіді на ці та інші запитання отримаємо, коли уважно перечитаємо тексти, які творилися майже сто літ тому.

“З’явилася надія, що прагнення української нації до незалежного існування нарешті здійсниться”
Традиційна передова стаття, коротка за обсягом, написана у публіцистичній манері. Для читачаукраїнця, з погляду сьогоднішнього дня, тут, здається, не сказано нічого особливого. Але для чужинців, які про цей народ фактично нічого не знали, підхід такий був виправдний: про Україну в цьому місці сказати лаконічно і головне. Ось цитата:
“Про Україну мало що відомо в Англії… Однак немає сумніву в тому, що Україна є житницею Европи. Сусіди часто зазирали на неї загребущим оком — татари, турки, поляки, а згодом і росіяни. Останні якраз і знищили національне існування України. Ця назва особливо була відома в світі впродовж ХVІІ—ХVІІІ століть, але завойовники змінили її на “Малоросія”… Ось чому тепер, коли Україна дефакто здобула незалежність і керована власним національним та демократичним урядом, з’явилася надія, що прагнення української нації до незалежного національного існування нарешті здійсниться”.
На першу шпальту під заголовком “Українська делегація в Лондоні” — поширено замітку про початок роботи в столиці Великої Британії Української надзвичайної дипломатичної місії.
Коротко роз’яснюється політика Директорії як уряду демократичного, який підтримує більшість населення України. Головним завданням цього уряду є очистити країну від численних ворогівзайманців — більшовиків, російських революціонерів, поляків і румунів. Вказується найбільша загроза для українців, яка йде від Московії. Звідти в Україну сунуть і більшовики, і шовіністично налаштовані військові армії Денікіна. Обидві ці ворожі українцям сили розглядають Україну винятково як частину російської території. Із західного боку загрозу Україні несуть поляки і румуни. Вони вже окупували Східну Галичину, Буковину і Бессарабію.
Ідеться про плани нового українського уряду після звільнення всієї території України від ворогів, про швидке проведення першочергових реформ: передати землю селянам, установити на заводах і фабриках восьмигодинний робочий день, прийняти нові найголовніші закони.
Цією інформацією спростовувалися поширювані в пресі Великобританії та інших країн неправдиві чутки про участь українських військ у єврейських погромах. Натомість наголошувалося, що уряд має намір придушити анархію в країні та встановити спокій.
Головною тезою публікації є реалізація чітко окресленого для делегації завдання: добитися офіційного визнання Української республіки від уряду Великої Британії. Наголошується також на необхідності моральної та матеріальної допомоги Україні, чимскорішого налагодження взаємовигідних торговельних зв’язків між двома країнами.
Перше число бюлетеню “The Ukraine” особливе ще й тим, що тут уміщено два рідкісні на сьогодні історичні документи, які засвідчують відчайдушні спроби керівників УНР у критичний момент Української революції просити у світової спільноти захисту від агресивного і переважаючого в силі ворога. Йдеться про повні тексти Ноти голови української делегації на Паризькій мирній конференції в червні 1919 року та Декларації представників країн колишньої Російської імперії.
Нота голови української делегації на Паризькій мирній конференції в червні 1919 року була викликана тим, що в ту пору країни Антанти, будучи під сильним впливом російського інформаційного поля, були близькі до визнання права Росії на українські території. Прориваючи блокаду незнання українських реалій, київська делегація поширила серед учасників конференції в Парижі документ, у якому коротко викладені перші державотворчі кроки УНР та три прохання до світової спільноти.
З державотворчих кроків виділяються такі віхи, осягнені українцями упродовж двох останніх років: постання нової УНР, об’єднання УНР та ЗУНР, незмінна боротьба трьох українських урядів (Центральної Ради, Гетьманату та Директорії) проти спільного ворога — Росії.
Прохання українців до світової спільноти були такими:
— негайне визнання Української республіки як незалежної держави;
— визнання уряду Директорії як реальної влади в Україні
— моральна підтримка і матеріальна допомога України в її боротьбі проти більшовиків та анархії.
Ще одним важливим документом, який зафіксували для історії творці бюлетеню “The Ukraine”, була Декларація представників кількох країн колишньої Російської імперії — Азербайджану, Естонії, Грузії, Латвії, ПівнічноКавказької республіки, Білорусії та України. З неї варто навести актуальну і для сьогоднішнього дня цитату:
“Усі зазначені вище республіки були утворені й існують завдяки волевиявленню народів цих держав. Конституції цих республік перебувають у стані підготовки. Рішення урядової влади Росії не можуть стосуватися жодної з цих суверенних держав … тому, що будьякі стосунки між цими державами і Росією можуть існувати лише як між державами рівними в правах, незалежними і суверенними”.
Підкреслюючи актуальність для сьогодення букви і духу цих двох історичних документів, про які український загал знає мало, не можна не зауважити, що це число українського англомовного бюлетеню столітньої давності рясніє цитатами, зміст яких доволі суголосний сучасним реаліям. Особливо в контексті нової російськоукраїнської війни на Сході України.
Ось деякі з них:
“Якби незалежність України була визнана, червону армію було б відкинуто за межі України і українські солдати зробили б усе, щоб відновити мир, спокій і порядок на своїй землі”. (Із звернення до Міжнародної мирової конференції в Парижі).
“Українське селянство бореться за створення в Україні незалежної демократичної республіки. Воно веде священну війну проти загарбників. Під Києвом стоять кілька озброєних селянських отаманських з’єднань: отамана Ангела — 12 тисяч чол.; отамана Батрака — 8 тисяч чол., отамана Соколовського — 10 тисяч чол. … Армія Петлюри після прориву облоги більшовиків ефективно з’єдналася із селянськими повстанцями…” (Із замітки “Український наступ”).

Про польську окупацію Галичини
Як свідчить історія, польськоукраїнські стосунки загострювалися щоразу в переломні для України віхи її поступу на шляху до ствердження своєї незалежності. Біда лиш у тім, що уроки тих непростих стосунків обидві сторони засвоювали та й нині вивчають порізному.
Польський інформаційний простір віддавна заповнений значним масивом наукової, науковопопулярної і мемуарної літератури із цієї проблематики. Сотнями й тисячами виданих у різні часи сторінок документів, спогадами сотень і тисяч свідків тих подій, інтерпретованих добрим гуртом дослідників, поляки мають можливість глибоко і всебічно пізнавати ті уроки, робити відповідні висновки.
Що ж до українського боку, то з відомих причин наша історична наука у цьому питанні все ще залишається в боргу перед нацією. Та й сама держава мало що зробила, щоб перші напрацювання небайдужих істориків у достатній кількості були виданими не лише для фахівців, а й пересічних українців.
Тема ця стала особливо дразливою на початку третього тисячоліття, коли, з одного боку, Польща виявилися чи не єдиним найсильнішим адвокатом України у підтримці її европейських прагнень, а з іншого, звідти усе відчутніше стали лунати упереджені, а то й ультимативні заяви щодо нав’язування Україні польської версії окремих складних сторінок історії, як також і вказівки оцінок дій українських національних героїв, якими є, скажімо, Степан Бандера чи Євген Коновець.
З огляду на це, публікації фактично невідомого в Україні і Польщі бюлетеню “The Ukraine”, які готували до друку безпосередні учасники чи свідки тих подій, можуть слугувати новим джерелом інформації із цієї вкрай важливої проблеми.
Умовно поділимо порядок висвітлення цієї теми на такі складові:
— факти утисків поляками українців на Галичині;
— огляди британської та зарубіжної преси щодо порушення прав українців на польських теренах та на Галичині.
Щодо першого напрямку.
Лише перелік заголовків інформаційних повідомлень другого і третього чисел бюлетеню (від 12 та 19 липня 1919 року) вказує на те, що перебіг подій на Галичині в результаті її окупації Польщею набирав щораз гострішого характеру: “Звернення до британського уряду” (з приводу зайняття території Галичини Польською армією, “Протест Української дипломатичної місії щодо стану справ у Галичині”, “Переслідування українців у Галичині”, “Польська і большевицька сенсація”, “Польське правління в Галичині”, “Українці борються з поляками в Галичині”, “Проти польської окупації”, “Недобросовісна польська пропаганда”, “Жорстокість поляків по відношенню до євреїв”.
Звернемо увагу на низку вміщених на сторінках бюлетеню протестів Української дипломатичної місії в Лондоні з приводу вчинених поляками злочинів проти українців. У таких протестах рясно наводився значний фактичний матеріал, одержаний із місць дипломатичними каналами. Ось деякі факти з протесту дипмісії, опублікованому в числі 2 від 12 липня 1919 року:
— в Стрию поляки ув’язнили всіх священиків, а таких як священики Нижанківський, Пеленський, Лопатинський, Пелех було розстріляно поляками без суду і слідства.
— Священика із Сокаля Демчука, 72 роки, повісили поляки.
— Монастир василіян у Жовкві замінували польські місіонери.
— Багату бібліотеку і цінні реліквії знищено, а монахів арештовано і ув’язнено. Церкву в Денажирі осквернено польськими солдатами.
— У Львові українські богослужби і співи заборонено, так само як і проведення обряду похорон. Українські католики звернулися за допомогою до Папи Римського.
Поява наступного протесту Дипломатичної місії (від 7 липня), скерованого до міністра закордонних справ Великобританії, була викликана поширеною в польській пресі неправдивою інформацією про те, що польські війська введені на території Галичини аж до Збруча з метою “врятувати мирне населення Східної Галичини від більшовицьких банд”. Місія заявляє, йдеться в документі, що ніяких більшовиків у Галичині немає. І ніякого більшовицького руху теж. Випадки звірств, цитовані поляками, вигадані і перебільшені. Зрештою, це війна, і йдеться про окремі випадки, за які український уряд не може нести відповідальності.
Цей документ завершується переконливим благанням до британського уряду “вислати в Галичину і в Україну власну комісію, яка безсторонньо встановить на місці істину про реальний стан справ”.
Гостроту цього документа і необхідність невідкладної реакції на ситуацію підсилювало повідомлення зі США, де в середині червня в НьюЙорку відбулася багатотисячна спільна акція американських українців, литовців, латвійців та естонців проти окупації частини території України та Литви Польщею. Учасники акції надіслали письмове звернення на адресу американського уряду з вимогою визнати незалежність новоутворених на уламках Російської імперії демократичних республік та надати їм політичну і матеріальну підтримку.

Далі буде.

Зарубіжна преса про польськоукраїнський конфлікт
Коротко про другий напрям висвітлення теми — огляди британської та зарубіжної преси із зазначеного питання.
Розпад трьох великих імперій (АвстроУгорської, Російської та Німецької), який розпочався по завершенні Першої світової війни, неминуче спричинив появу жорстоких конфліктів між різними національностями, що упродовж тривалого часу вимушено перебували в поневоленому стані. За одним із таких конфліктів — між поляками та українцями — пильно стежила західноевропейська преса. Й аналітичні та правдиві публікації на цю тему не могли пройти повз увагу творців англомовного українського бюлетеню.
Стаття, детальний виклад якої подав “The Ukraine” під рубрикою “Польський імперіалізм англійськими очима”, первинно була надрукована у лондонському тижневику “Contemporary Rewiew” і мала назву “Східне урегулювання”. Вона належить перу експерта східноевропейських проблем містеру Уільяму Харбурту Доусону, який немало часу присвятив вивченню історії Польщі та України. Ось як описує цей англієць тогочасну польську політику щодо “інородців”:
“…І в пресі, і в суспільстві панує неймовірна расова нетерпимість… Взагалі, будьяка національна меншість, будьто німці, литовці чи українці, потрапивши під управління поляків, отримують однакове ставлення. Перше, що вони зробили, перетнувши Буг (а я це бачив особисто) і почавши окупацію непольської території, — зборонили громадське вживання будьякої мови окрім польської, хоча величезна більшість мешканців — або євреї, або білоруси, або українці”.
Давнє бажання поляків захоплювати та анексувати добре описано містером У.Д. Доунсоном і в іншій його статті “Зобов’язання мирного договору”, опублікованій у лондонському “Fortnightly Rewiew”. “The Ukraine” передруковує з неї ті абзаци, у яких згадується Україна. Ось один із промовистих:
“Під приводом захисту польськомовного населення Польща здійснює намір розширити межі країни якомога далі… У своїх амбіціях заснувати могутню військову державу вони зазіхають на землі, які ніколи не були польськими — ні історично, ні якимось іншим чином. У такий спосіб вони захопили велику частину України, де проголосили військові закони і посилюють режим терору. Таким чином вони сподіваються створити державу з 32х мільйонів мешканців, лише половина з яких буде поляками”.
Точку зору авторитетного британського автора підтримували й такі щоденні лондонські газети як “New Statesmen” та “Nation”, на шпальтах яких він також друкував своїх огляди.
На завершення теми редакція бюлетеню цитує заяву тодішньогопрем’єрміністра Польщі М. Падеревського, яку за двозначне її змістове наповнення назвала “лицемірною”:
“…Поляки нічого не хочуть анексувати і нічиє добро забирати. Польща не заперечує право Литви та України на незалежність…. Але те, як поводяться українці в Галичині — це не воїни! Тому наша експедиція туди — не війна, а акція проти розбійників, від яких і поляки і русини (так названо українців — М. Т.), мають бути звільнені до того часу як порядок буде відновлено на цій споконвіку (виділення редакції — М. Т.) польській землі”.
Окрім британської преси редакція бюлетеня практикувала подавати витинки із австрійських, французьких, швейцарських, де йшлося про актуальні українознавчі питання.
Звернемо увагу на деякі з них.
Віденська газета “Wiener Morgen Zeitung” вмістила лист судового урядника М. Небенцала, призначеного польським урядом для розгляду питань єврейської релігійної общини у Станіславові (нині ІваноФранківськ — М. Т.). Лист адресувався префектурі міста. Високий урядник просить звільнити його від виконання обов’язків судді за власним бажанням “через несправедливість, деградацію та жорстокість до єврейського населення з боку поляків, які перевищують межі людської уяви”.
У журналі “L’Ukraine”, що виходив у швейцарській Лозанні, вміщено замітку про тотальну заборону польськими властями української мови в усіх громадських офісах Східної Галичини.
Автор паризького “Le Journal” розповідає про вбитого в Одесі генерала Григор’єва. Цей відомий і талановитий колишній російський полководець відзначився тим, що нещодавно порозумівся з українським урядом Директорії і підпорядкував кероване ним військо та самого себе під головнокомандувача арії УНР генерала Симона Петлюри.
Із головних тематичних напрямків, яких прагнула постійно притримуватися редакція, виділимо такі:
— публікація офіційних документів і матеріалів уряду УНР;
— звернення і відозви офіційних та громадських організації і рухів до світової спільноти щодо визнання України та моральної і матеріальної підтримки її;
— про реальний стан справ на окупованих Польщею західноукраїнських територіях;
— огляди британської та світової преси про події в Україні та навколо неї.

Замість висновків
Постання, умови праці та результати діяльності Української дипломатичної місії УНР у Великій Британії упродовж 1919—1920 років минулого століття й досі залишається незаповненою сторінкою української історії.
Однією з причин не визнання офіційним Лондоном незалежної України після розвалу Російської імперії був брак об’єктивної інформації про українське питання на фоні агресивної і не об’єктивної щодо українців політики Росії та Польщі.
Зпоміж вузького кола лондонського істеблішменту були одиниці, хто переконував британський уряд надати негайно Україні моральну підтримку і матеріальну допомогу в її давньому прагненні звільнитися від багаторічного колоніального поневолення Росією, був голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. Л. Фіцвільямс.
Перші українські дипломати в Лондоні відзначалися високою освіченістю, не шкодували своїх сил у непростому виборюванні права України посісти належне місце зпоміж інших цивілізованих держав Європи.
Публікації англомовного тижневика “The Ukraine”, підшивка якого на сьогодні є рідкісною, переконують у тому, що він був переконливим і наступальним промотором української справи у Сполученому Королівстві. Низка аналітичних та інформаційних матеріалів цього бюлетеню, що стосуються зокрема українськобританських та українськопольських відносин, не втратила своєї актуальності й нині. Їх доцільно було б перевидати окремим виданням.
Київ—Лондон—Київ

Текстівки до світлин :

0103 (на вибір)
04
06 Повідомдення про вихід у світ брошури шотландського дослідника Джона Стіварта про Україну
0506 можна дати колажем для підверстки (як буде потреба в гарному ілюструванні матеріалу)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment