Володимир КОРНІЙЧУК
Так, я не помилився: Іван Лисенко все своє творче життя служив двом музам — літературі та музиці. Поет, літературознавець, журналіст, культуролог, дослідник української музичної культури, енциклопедист, заслужений діяч мистецтв нині зустрічає свій 80-річний ювілей.
Походить він зі Слобожанщини, з села Черемушна, що на Валківщині, звідки й випурхнув у широкий світ своєї одержимої діяльності. Пройшов він складну й сувору школу життя: працював на Харківському трактороскладальному заводі токарем, закінчив харківський університет, вчителював. Пізніше працював журналістом (журнал “Україна”), редактором столичних видавництв (“Наукова думка”, “Музична Україна”, “Радянська школа”),
А почалося все ще в рідному селі від рідної матері (Ганна Лисенко), народної співачки, добре знаної на Слобожанщині. Це вона прищепила йому любов до народної пісні, яку він з честю проніс через усе життя. Як творча особистість Іван Лисенко починав з віршів. Пройшов добру школу Василя Мисика та Івана Виргана, про яких залишив теплі спогади. Справа йшла до видання першої збірки поезій, але в творче життя молодої людини втрутилася музика, а точніше — вокальне мистецтво. Щаслива доля зводить його з оперним співаком Миколою Манойлом, який веде його у чарівний світ оперного мистецтва, знайомить з його таємницями. Зачарований оперним співом, Іван Лисенко уже як дослідник-академіст починає цікавитися історією вокального мистецтва. І ця робота приводить його до українських дисидентів, які відкривають юнакові очі на чималі таємниці і протиріччя, уперше дізнається про репресії та інші негаразди, які стояли на шляху розвою української культури.
Все це утверджує його в бажанні зробити глибоке дослідження музичної культури, щоб усі ці таємниці донести до людей. Так, ще в Харкові виникає задум про створення “Словника співаків України”. Не знав тоді Іван Лисенко, що цей проект дещо зупинить його літературні устремління і розтягнеться на кілька десятиліть.
Він розуміє, що для створення такої праці потрібні не лише солідні бібліотеки і архіви, але й численні контакти з живими людьми, активне листування з видатними особистостями. І він переїздить до Києва (1967).
Усвідомлюючи в собі брак музичної освіти, він навчається в Народній консерваторії (діяла в 1970-х роках при нинішній Музичній академії), бере приватні уроки в піаністки Олени Шипович.
Безперечно, І. Лисенко розумів, що створюючи “Словник співаків України”, він вступає у нерівну боротьбу з тоталітарним режимом, знає, що ціна цього видання буде дуже високою. 24 роки він боровся з видавництвом “Музична Україна”. Було 4 позитивних рецензії на його рукопис, але справа так і не зрушила з місця: не потрібні були тоталітарному режиму українські співаки. Ситуацію врятувало лише проголошення незалежності України.
Але не лише цим виданням займався Іван Лисенко. Він активно друкується в газетах та журналах, публікуючи там матеріали з питань української музичної культури. Невдовзі зближується з композитором Георгієм Майбородою, який сприяє йому в публікаціях статей в “Українській радянській енциклопедії”. Саме тут уперше було надруковано його статті про забутих і репресованих діячів нашої культури — і навіть тих, хто емігрував за кордон. Але не завжди ситуацію міг рятувати і Г. Майборода. Іван Лисенко потрапляє до списку заборонених авторів. І тоді він друкується в Росії (найчастіше в “Муз. знцилопедии” та Білорусії).
Але Іван Лисенко йде далі. Він упорядковує “Словник музикантів України”, що фактично був першою музичною енциклопедією (реалізував лише 2005 року). Знаючи, що час не жде, що старші покоління поступово відходять, він створює мемуарну книгу — “Українські співаки у спогадах сучасників” (у 2-х томах, 2003, 2016). Завдяки невтомній роботі упорядника було врятовано численні спогади про українських співаків XIX—XX ст.
А паралельно з цим виданням він працював над фундаментальною працею “Музична культура України” (реалізовано 2008 року), куди увійшли численні спогади про забутих і репресованих діячів української культури, мемуари про музичні організації, великий корпус автобіографій музичних діячів, що становлять тепер неабияку коштовність для дослідників української музичної культури. Звісно, всі ці книги, за винятком хіба що книги про співака Івана Алчевського, не змогли побачити світ за тоталітарного режиму. Лише 1991 рік приніс їм бажану свободу. У 1997 році, після 24-річного перебування в “застінках”, в “Музичній Україні” виходить у світ “Словник співаків України”. Презентація цієї книги, яка відбулася у Національній спілці письменників України, перетворилася у справжнє торжество української культури. Потім один за одним пішли видання Івана Лисенка: “Музики сонячні дзвони” (2004), “Словник музикантів України” (2005), “Музична культура України” (2008) та ін.
Його мемуарна праця “У двобої з епохою” (2010) — унікальний документ нашої історії 2-ї пол. XX ст. Автор зосереджується не лише на основних етапах пройденого шляху, але й подає свої спогади про письменників, композиторів, з якими зводила його непроста доля.
Кілька слів про Івана Лисенка-енциклопедиста. Він є автором 10-ти власних енциклопедій. Диву даєшся: як одна людина могла їх створити! Ось лише перелік цих унікальних видань: “Співаки України” (у 2-х томах, 2011, 2018), “Словник музикантів України” (2005), “Словник українських приватних бібліотек” (2009), “Словник опер” (2014), “Українські співаки X—XVIII ст.” (2015), “Валківська енциклопедія” (у 4-х томах, 2000, 2006, 2008, 2013), що є першою регіональною енциклопедією в Україні, “Енциклопедія української пісні” (2017), яка засвідчила велику любов його до нашої пісні.
Іван Лисенко — неабиякий патріот своєї Слобожанщини. Крім уже згаданої “Валківської енциклопедії”, він є автором книги “Черемушна” про своє рідне село (2010), яке дало йому неабияку енергію і високі крила для служби рідній культурі.
