Автору української «Енеїди» — 250

Михайло НАЄНКО

“Енеїда” І. Котляревського і художні переклади її іноземними мовами

Закінчення. Поч. у ч. 32

Дослідники ХХ століття здебільшого погоджуються з думкою, що твір виник скоріш за все після війни 1812 року і не пізніше 1830 року. Вперше був опублікований у Петербурзькому журналі “Маяк” у 1845 році, більш повна публікація (303 рядки) з’явилася в 10/11 числах “Смоленского вестника” за 1890 рік. Наукову публікацію тексту “Энеіды навыварат” здійснив академік-славіст Юхим Федорович Карський на початку минулого століття. Вчений доводив, що за мовними та етнографічними ознаками, деякими реаліями, присутніми на сторінках поеми, її автор походив із західної Смоленщини (риси північно-східних білоруських говірок, до яких належить і смоленський діалект). А автором був смоленський поміщик Вікентій Павлович Равінский. Поема могла бути написана ним або після повернення з армії (1816—1825), або кількома роками пізніше. В родині тривалий час зберігався рукопис поеми і саме на його основі онук В. Равінського Костянтин здійснив публікацію “Энеіды навыварат” в “Смоленском вестнике”. Як і Ю. Карський, білоруський письменник і дослідник літератури ХІХ ст. Г. Кісяльов притримується версії про В. Равінського як найбільш вірогідного автора твору. Поема писалася, поза сумнівом, як безпосередня реакція на появу “Енеїди” М. Осипова та І. Котляревського. Складна художня природа твору пояснюється поєднанням книжної письмової традиції з народно-фольклорною основою. Навіть зачин, що перейшов з українського козачого епосу (Жыў-быў Эней, дзяцюк хупавы), абсолютно не властивого білоруській історії і фольклорній традиції, свідчить про народно-пісенну першооснову тексту. Цілком зберігаючи класичний сюжет Вергілія (обов’язкова умова травестій), автор наповнює свій твір реаліями життя білоруського села кінця XVIII—початку ХІХ століть, часів кріпацтва. Фабула, що перейшла з “високого” жанру, викладена мовою білоруського селянина. Присутність натуралістичних сцен і ненормативної лексики, на думку А. Мальдзіса, є ознакою свідомої полеміки автора з панівними у тогочасній літературній традиції канонами класицизму і сентименталізму. Автор нібито глузує з грубості мови, її відвертої “нелітературності” і водночас милується її соковитим гумором, образністю, дотепністю, гнучкістю, здатністю до найрізноманітніших функцій. Троянці, супутники Енея, перетворюються під пером автора у кріпосних селян:
Глядзі, як мы парасшарпалісь,
Аж сорам свеціцца наскрозь,
Ўсе лапці розна растапталісь,
Рубахі чорныя, як вось.
Калі ўжо ласка твая будзець, —
Вялі нам баньку пратапіць!
У кожному рядку твору відчувається захоплення невичерпною енергією, талановитістю, спритністю, кмітливістю простого люду, саме ця тема стане наскрізною в білоруській літературі другої половини ХІХ—початку ХХ століть:
І ўсяку паншчыну смякаем:
У бровара сядзець як, знаем;
Пракоп жа ступы, таўкачы,
Загнеткі, суднікі рабіць,
На бочкі абручы набіць;
Піліп наш лепіць гарлачы.
А Саўка зелле ўсяка знае
Домінантним мотивом білоруської версії поеми, як і в “Енеїді” І. Котляревського, є мотив нескореного духу і життєлюбства народу. В раблезіанській сцені бенкету в Дідони, наприклад, докладно представлені усі тонкощі стародавньої білоруської кухні, звичаїв святкувань, а етнографічні деталі наповнені життєствердним пафосом.
За стол ўсе порадам садзілісь,
Мялянік на стале ляжаў.
Дыдона варыва ўлівала,
Шматкамі мяса ў місы клала
I забяляла малаком…
Грунтовно виписана сцена зборів Венери до Зевса демонструє чудові знання автором традиційного білоруського жіночого костюму вищих суспільних верств. А сам головний герой Еней — це не козацький отаман (як у поемі І. Котляревського), а швидше за все представник типу дрібного шляхтича: він освічений і походить з гарного роду, однак бідний, тож змушений служити у панському маєтку. Очевидно, що білоруський автор дотримується реалій тогочасного білоруського життя, досконало передає своєрідний місцевий колорит. Відомо, що Т. Шевченко, який на початку 40-х років познайомився з білоруською поемою, відзначав її “чисто белорусский элемент”. Звертав він, очевидно, увагу на суто мовні особливості твору, які, звичайно, більшою мірою, ніж російські, подібні до українських.
Мовні особливості твору не стають на перешкоді тоді, коли перекладач, крім усього, безмежно залюблений у предмет перекладу і має добру фахову підготовку. Це видно з перекладу “Енеїди” грузинською мовою. Це не адаптація, не подвійне травестування, як у білоруському випадку, а саме художній переклад. Автор його — Аміран Асатіані. Мені приємно на цьому наголосити тому, що в студентські роки ми з ним приятелювали і був він душею того грузинського товариства, яке в 1962 році прибуло з Тбіліського університету до університету Київського та тодішнього Київського педагогічного інституту імені Максима Горького (нині Педуніверситет імені Михайла Драгоманова). В тому товаристві тоді були майбутні доктори наук і професори Нурі Вердсадзе, Олександр Мушкудіані, Реваз Хведелідзе і майбутній поет без наукових звань і ступенів Аміран Асанідзе.
Патроном тодішніх і пізніших грузинських студентів, які вивчали українську мову та літературу, був і нині залишається професор Тбіліського та почесний (honoris cauza) Київського університетів Отар Акакійович Баканідзе. Він же написав для грузинських студентів грузинською мовою “Історію української літератури” в 3-х томах. Його світлину для цього матеріалу взято з презентації грузинського перекладу “Енеїди” І. Котляревського, яка відбулася в українському посольстві в Грузії в 2011 році. Перед ним та в його руках бачимо щойно видану книгу грузинського перекладу “Енеїди” І. Котляревського. У мене є багато гарних спогадів про великого патріота Грузії та України Амірана Асанідзе, але тут немає можливості до них звертатися. Згадаю лише один факт: я був дома в його мами в Тбілісі, вона пригощала нас дивовижним чаєм із гірськими травами та ягодами, а спілкувалися ми з нею через перекладача. Я тоді вперше дізнався (у грудні 1963 року), що жінки у Грузії категорично не спілкуються ні з ким чужими мовами. Є в них неписаний закон, що жінка — головний охоронець мови і національного менталітету і тому вона повинна спілкуватися зі світом тільки рідною, грузинською мовою. Перекладачем тоді для нас був студент, комсомольський ватажок університету Томаз Попхадзе.
Над перекладом “Енеїди” І. Котляревського Аміран Асанідзе працював понад 20 років. На жаль, йому не судилося дочекатися виходу в світ свого перекладу. “Після закінчення Київського університету він цілком віддався творчій роботі над перекладом “Енеїди” і саме завдяки йому через 200 років грузинський читач має змогу познайомитися з творінням великого українського поета”, — сказав під час презентації книжки директор Інституту  україністики при Тбіліському державному університеті імені І. Джавахішвілі Отар Баканідзе (http://vestikavkaza.ru/news/54569.html). У цьому заході взяли участь Надзвичайний посол України в Грузії Василь Цибенко, заступник голови Спілки письменників Грузії Реваз Мішвеладзе, колеги й друзі перекладача,  представники української діаспори в Грузії та засобів масової інформації. А учні тбіліської школи імені М. Грушевського запропонували гостям інсценізовану медіа-презентацію поеми.
У художній майстерності перекладача так само, як і в майстерності автора першотвору, наявна ціла низка поєднання високих художніх прийомів: гротеску, пародії, живої і здорової гіперболізації трагічних ситуацій. Усі ці художні засоби А. Асанідзе узяв ледь не в готовому вигляді з грузинської народної творчості. Те саме можна сказати і про використання перекладачем реплік. Рядки і в оригіналі, і в перекладі максимально динамічні, прозорі й легкі.
Складність перекладу поеми “Енеїда” І. П. Котляревського іншими мовами полягає в її бурлескно-травестійній оповіді і багатющій поетичній мові. У перекладі грузинською часто чуємо лайки, влучні вислови, жаргонізми, узяті з живої мови Грузії. Особливо, коли йдеться про гумористичне наповнення поеми. Автор перекладу перегорнув гори мовних пластів, щоб досягти поставленої мети, щоб видно було не тільки поставлене перед ним завдання, але й використовувати багатющий лексичний матеріал, точно відтворюючи при цьому задум автора і зберігаючи природність і красу рідної мови. Мандруючи за троянцями, грузинський читач побуває в сільській хаті України, в панському палаці — і там побачить лубочні картини з найрізноманітнішими малюнками, сюжетами тощо. У читача не виникає жодного сумніву в тому, що ці сюжети і картини взяті з українського життя. Це ж можна сказати і про вбрання героїв у виконанні А. Асанідзе. Герої “Енеїди” А. Асанідзе ходять не в одязі троянських звитяжців, а в сорочках, широких, мов Чорне море, штанях, чоботях, шапках, капелюхах, свитках. Вони, за А. Асанідзе, повністю українські. Те саме можна сказати й про жіноче вбрання. Жінки і в першотворі, і в перекладі одягнені з особливою увагою і старанністю.
Не було для А. Асанідзе потреби вигадувати для героїв і страви. Грузинам більшість із цих страв відомі. Герої “Енеїди” в українському і грузинському випадках ласують зі столу все з мисок. Деталі одягу і страв самі вказують грузинському читачеві, з якої країни та суспільного стану вихоплено автором цих героїв, показано їхній побут. Тут цікаво, що відтворені грузинськими літерами назви страв, залишаються українськими. Відбувається все це в основному при зображенні подій, де українські народні звичаї тісно переплетені з грузинськими звичаями і побутом. Це є одним із аксіологічних принципів перекладу А. Асанідзе.
У процесі ідейно-естетичного засвоєння “Енеїди” І. Котляревського А. Асанідзе максимально зберігає її фабульну основу, точно відбиває окремі епізоди, змальовані в першотворі, максимально дотримується і відтворює звичаї, народні вірування і прикмети, побут і морально-етичні уявлення українців, різного роду висловлювання, скажімо, з питань народної медицини, розваг, ігор тощо. Усе це в перекладі подано в етично-інтегруючому аспекті, через що грузинський читач не потребує зайвих пояснень, уточнень.
“Енеїда” І. Котляревського славиться особливим характером сміху. Грузинський перекладач не міг не звернути увагу на це. Гуманістичний напрям епопеї, героїчні діяння самого Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності в перекладі максимально співзвучні з оригіналом і одночасно з історичними традиціями грузинського народу. Тому ці місця глибоко лягають у пам’ять грузинського читача. Природа сміху в “Енеїді” А. Асанідзе, отже, органічно пов’язана з грузинською природою сміху, з її сміховою традицією. Тут природа сміху в “Енеїді” А.  Асанідзе глибоко народна і є організаційним центром поеми в обох випадках.
Перекладачеві вдалося мобілізувати великий арсенал грузинського поетичного слова для мовної характеристики персонажів. Він зумів ввести в тканину свого перекладу той основний словесний склад грузинської побутової лексики, яким великою мірою користувалися всі поети Грузії, починаючи з Давида Гурамішвілі і молодших грузинських авторів.
А. Асанідзе, як досвідчений перекладач, зокрема і з української, добре знав, що перебуває під тиском складної поетичної мови — стилістичної строфічної системи. Знав він і про те, що будь-який автор першотвору задля одної вдалої рими може змінити цілий рядок або навіть цілу строфу, тобто, має велику свободу, перекладач же обмежений, позбавлений такої свободи. Він завжди зобов’язаний підпорядковуватися авторським примхам. Перекладачеві відомо і те, як важко відтворити чи зберегти складну строфічну систему. Перекладачі добре пам’ятають при цьому і про те, що треба адекватно відбити не лише обриси окремої строфи, але, що головне, й зберегти думку кожної строфи, кожну деталь, кожний нюанс першотвору. Амірану Асанідзе вдалося повторити ритміко-інтонаційні особливості оригіналу і вкласти зміст кожної окремої строфи першотвору в навіть схематично схожу грузинську десятирядкову строфу.
Відомо, що у творенні оригінального поетичного ритму основну функцію в строфі відіграє рима. Водночас у ній так званий інтонаційний акцент випадає на різні ділянки строфи. Така риса надає строфі поліфонічного звучання. А. Асанідзе підійшов до відтворення цієї особливості оригіналу творчо. Він майстерно повівся з ритмічною структурою і таким чином досяг інтонаційного багатства поеми. При цьому в перекладеній строфі панує ритм грузинського вірша і грузинського віршування, що водночас аналогічне ритму й звучанню першотвору. Для відтворення мовно-лексичних та інших художніх образів перекладач старанно шукає і обов’язково знаходить відповідники. Таке, звичайно, важко досягається і, як показує зіставлення, іноді навіть неможливе. Це видно вже на прикладі перекладу першої строфи з першої частини першотвору:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
А ось грузинський двійник цієї строфи:
Цецхлівіт бічі іко Енеас —
Казакзе аба він тквас аугі,
Чірса да лхінші суприс мшвенеба,
Шпотса да чхубші мхне да чаукі.
Роца бердзнеба гадацвес Троа,
Акціес перилад да квебіс гровід,
Ман, хіпатебші асе нацадма,
Гудамшієрі халхі шекара,
Дагледжіл халатс хелі стаца да
Зургі акціа мшобел квеканас.
Така система ідентичності в перекладі витримана автором до кінця поеми. А. Асанідзе максимально зберіг строфічну систему оригіналу. При цьому, як завжди, рядки І—ІІІ, ІІ—ІV—V, VІ—VІІІ, VІІ—ІХ, VІІІ—Х римуються і лише зрідка ніби руйнується схема римування оригіналу, а натомість виграє грузинський двійник. В цілому ж переклад звучить максимально “по-грузинськи” і повністю передає зміст українського першотвору.
Найважче всім без винятку перекладачам давалися ідіоми, фразеологізми, метафоричні вислови суто українського походження. Ну як, скажімо, передати іншими мовами образи на зразок “завзятіший од всіх бурлак”, “тягу дав”, “як гиря ланців” чи “п’ятами з Трої накивав”? Коли піти шляхом пошуку адекватності, то можна втрапити в халепу і лише зрідка досягти якоїсь бажаної поетичності. Румуни, наприклад, “бурлацьку завзятість” Енея означили як “чортисько серед розбишак”; чехи назвали Енея “добрячим пройдисвітом” і “шельмою продувною”; німці пішли ніби легшим шляхом і назвали героя простіше: “сміливіший від усіх”. До “осмалених, як гиря ланців” перекладачі підійшли з деякими домислами, щоб точніше передати саме українськість Вергілієвого Енея. Румуни, наприклад, побачили Енеєве товариство “стриженими наголо”, чехи — “ватагою халамидників”, а німці — “з короткими чубами”, тобто — з козацькими оселедцями. Російська перекладачка тут обійшлася “бритоголовыми голодранцами”, зате для виразів “тягу дати” і “п’ятами накивати” використала деяку творчу адекватність: “Котомку сгрёб и тягу дал” та “грекам пятки показал”.
Німцям із виразом “тягу дав”, як видно, щось виявилося невтямки. “Тяга” для них сприйнялася по-буквалістськи і тому в них перемогло дієслово “тягнути”: Еней у них зі своїм військом просто “потягнув”, та й годі. А це далеко не те, що в українській мові “тягу дати”. Хоча над перекладом працювали двоє не просто перекладачів, а білінгвістів. Ірена Качанюк-Спіч і Леонід Рудницький є етнічними носіями української мови, а німецька для них — мова їхньої спеціальності: обоє мають фахові наукові ступені саме з німецької філології.
Загалом, білінгвізм перекладача — найкраща чи й найголовніша умова якісної перекладацької діяльності. Тому таким природним сприймається переклад грузинською Амірана Асанідзе, який мав вищу освіту з української філології в Київському університеті, майже бездоганним — російською мовою, оскільки перекладачка Віра Потапова знала українську з дитинства і т. д. Про німецький переклад Качанюк-Спіч і Рудницького я говорив теж у білінгвістичному плані. Хоча в таких випадках ледве чи не першорядне значення має й суто поетичний хист перекладача. Грузин Аміран Асанідзе був поетом від природи (можу підтвердити особистим знанням його неординарної літературної натури), українець Богдан Мельник — теж поет за покликанням і тому його англійський переклад не викликає особливих нарікань. Не були “одномовними” також румунські чи болгарські перекладачі, оскільки, крім своєї, автохтонної мови, знали українську переважно з межової ситуації — тобто виростали, формувалися на прикордонні з Україною. Там мовним елементом націй, які існують по сусідству, виповнена не лише фізична аура, а й внутрішнє єство їх. Як казав найбільший модерніст ХХ століття Джеймс Джойс, у кожної людини навіть кров тече мовою. Важливим, проте (ще раз повторю), в усіх випадках залишається обов’язковий поетичний хист перекладача. Без нього “не вловиться” жодна образна структура першотвору, щоб знайти їй відповідник у мові перекладу. Білоруська мова, скажімо, найбільш близька до української і за семантикою, і за звучанням, однак на буквалістському відтворенні “Енеїди” І. Котляревського білоруський перекладач у жодному разі не спиняється. Тому в нього “парубок моторний” міг би залишитися таким, як як і в Котляревського, але він знаходить для нього суто білоруський образ — “дзяцюк хупавы”. І стає цілком очевидним факт, що над перекладом працював не просто драгоман-тлумач-перекладач, а таки поет. Таким же шляхом ішов у своєму перекладі і Аркадзь Кулєшов, який узявся відтворити українську “Енеїду” білоруською мовою практично через століття після з’яви її переспіву анонімного автора.
Переклади “Енеїди” іноземними мовами тривають практично до сьогоднішнього дня. Так, польською мовою Петро Куприш переклав буквально вчора — у 2013-му році, а завтра, не виключено, з’явиться переклад японською (автор Хіно Такао). Подібне не трапляється з жодною іншою “Енеїдою”, яких налічується в зарубіжних літературах десяток чи й більше. Найближче до української стоїть португальська “Лузіада”, написана за мотивами “Енеїди” Вергілія португальським поетом Луїзом Камоенсом (видана в 1572 році). Електронні джерела дають відомості, що португальська поема перекладена 5-ма мовами: італійською, німецькою, польською, російською і українською. “Енеїда” І. Котляревського, як я говорив, має вже переклади одинадцятьма мовами, а дванадцятий (японською) готується. Якщо врахувати, що деякими мовами існує не один, а кілька перекладів (російською — п’ять, білоруською і польською по два), то можна сміливо говорити про українську “Енеїду” як світовий феномен. Про неї (переважно в зарубіжному світі) вже складаються навіть легенди, в яких переплетено і деякі домисли, але оперті переважно на реальність.
Є усні відомості, що Наполеон, відступаючи до Парижа після поразки в війні 1812 року, прихопив із собою і примірник “Енеїди” І. Котляревського (див.: Г. Нудьга. Котляревський за рубежем). А письмово першими за кордоном заговорили про поему чехи (Добровський, 1814, Шафарик, 1826) і поляки (Бандке, 1815). В англомовний світ ввела І. Котляревського Тереза Робонсок, що виступала в літературі під псевдонімом Тальві (30-ті роки ХІХ ст.); вона називала його навіть останнім гетьманом України. Один німецький мандрівник-антропогеограф у 1841 році зарахував поему І. Котляревського до найвизначніших і найоригінальніших шедеврів української літератури. Згадано поему і у французькій “Історії світової літератури” Л. Сішлера (1879) та в російській “Історії слов’янських літератур” О. Пипіна, що видана теж 1879 року. В “Історії всесвітньої літератури”, яка видавалася протягом 80-90-х років ХХ століття в Москві, “Енеїду” схарактеризовано як поему, близьку до творів гуманістичної сатири Ренесансної пори (поруч із творами Ф. Рабле та М. Сервантеса), до комічних національних епопей епохи Просвіти (І. Красицький та ін.) і до європейського “сюжетно-екстенсивного” рицарського роману, зокрема — французького “Роману про Енея” та романів “бретонського циклу” Кретьєна де Труа. Світ “бретонського роману”, як і української поеми І. Котляревського, побачений (зазначають автори “Історії…”) крізь магічний кристал чарівної казки, збудовано на хисткому врівноваженні чудесного і звичайного, високого і низького, героїчного і комічного. Коротше кажучи, завдяки цьому “Енеїда” І. Котляревського зайняла почесне місце в ряду тих творів світової літератури, які прийнято називати “енциклопедіями” народного життя. Серед них “Божественна комедія” А. Данте, “Дон-Кіхот” М. Сервантеса, “Людська комедія” О. Бальзака, “Улісс” Дж Джойса й ін.
За Вернілієм, Енеєві в його мандрах, пригодах і подвигах сприяли небесні “боги, богині і півбоги”. За Котляревським, серед своїх побратимів, Еней бачив і земних героїв —
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса…
У мене (для підготовки цього матеріалу) коло помічників було вужчим, але всі водночас і земні, і небесні: картвелолог і україніст Олександр Мушкудіані, білорусист і богеміст Олена Погребняк, германіст Олеся Костюк, класицист і румуніст Сергій Лучканин. Всім їм щире пошанування і велика вдячність за допомогу!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment