Забути не зможемо!

5 серпня 2019 року у Національному університеті “Львівська політехніка” відбулась Міжнародна Акція-Реквієм “Читання імен. Сандармох”.
В Акції-Реквіємі взяли участь працівники Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) Національного університету “Львівська політехніка”, ректор НУ “Львівська політехніка” Юрій Бобало, заслужена артистка України Оксана Муха, котрі разом з іншими учасниками Акції-Реквієму зачитували прізвища знищених, закатованих українців, серед яких поет-неокласик професор Микола Зеров; творець театру “Березіль” Лесь Курбас, драматург Микола Куліш; Антон, Остап і Богдан Крушельницькі; письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний; історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського); науковці Михайло Павлушков, Василь Волков, Микола Трохименко, Петро Бовсунівський…
Організатор і модератор Акції-Реквієму — директор МІОК Ірина Ключковська.
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з провідним випусковим редактором газети НУ “Львівська політехніка” “Аудиторія” Ярославою Величко, дідусь якої загинув у Сандармосі.

— Ярославо, як то сталося з твоїм дідусем?
— Мого дідуся Омеляна Колодрубського, юриста за освітою, викладача Вінницького медичного університету, заарештували 1933 року. Першу документальну згадку про нього привезла мені кандидат фізико-математичних наук Тетяна Крушельницька зі своєї прощі 2005 року на Соловецькі острови і в Сандармох — книжку “Убієнним синам України, Сандармох”. Серед сотень розстріляних українців, на 74-й сторінці, власне, згадано прізвище дідуся. І я розпочала пошуки в архівах України і Росії. У Державному архіві Вінницької області повідомили, що він “був заарештований 10 лютого 1933 р. за звинуваченням, передбаченим ст. 54-2, 54-11 КК УРСР. Постановою судової трійки при Колегії ДПУ від 27 жовтня 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів”.
Згодом вдалося встановити, що 20 березня 1934 р. дідуся етапом доставили у Біломорсько-Балтійський табір НКВД, а вже через три роки його, соловецького в’язня, засудили повторно.
— За що? Чому?
— Дозволю собі зацитувати відповідь на моє звернення в Управління ФСБ Росії по Республіці Карелії:
“23 октября 1937 г. Колодрубский Е.Я. был обвинен в том, что, содержась в ББЛАГЕ, систематически среди заключенных проводил контрреволюционную агитацию, критикуя мероприятия партии и правительства…, призывал к борьбе за самостоятельную Украину.
По постановлению Тройки НКВД Карельской АССР от 26 августа 1937 г., Колодрубскому Е. Я. была назначена высшая мера наказания — расстрел, которая приведена в исполнение 04 сентября 1937 года в Медвежьегорском районе. Установленным местом захоронения жертв политических репресий в Медвежьегорском районе является урочище “Сандармох”.
— Там було розстріляно і закатовано 6241 людину 60 національностей, серед яких 677 українців, — про що й розповіла у своєму виступі директор МІОК Ірина Ключковська. Знаєш, під час таких зустрічей, як оця, на якій ми були з тобою присутні, я завжди постійно стежу за обличчями молоді. Стає страшно, що повинні відчувати хлопці та дівчата з приводу таких подій української історії.
— Звичайно, що страшно. У когось загинули діди, у когось — значно дальші предки. Щодо мого дідуся, то, виявляється, 14 квітня 1989 року його реабілітували. Але — скажи: чи могла ця реабілітація погамувати біль моєї матері, якій на момент арешту її батька було 6 років? Вона не раз згадувала зустріч у вінницькій в’язниці з ним — скатованим, з вибитими зубами… Мама була ще мала, коли прийшов той останній лист із Соловків. Її любий і добрий татусь намалював старенького дідуся з мішком за плечима і підписав: “Отаким, діти, я повернуся до вас…” Не повернувся. А Таня Крушельницька, окрім згаданої книжки про Сандармох, привезла три шишечки, жмут засохлого вересу і білий камінець з Білого моря.
— Щоб ти мала пам’ять про ті страшні роки і дії!
— Так от, 27 жовтня 1997 року на місці того страшного терору відкрито Меморіал. На пам’ятнику викарбували слова: “Люди, не убивайте друг друга!” Встановлено хрести над розстрільними ямами, споруджено дерев’яну каплицю. На галявині встановили поминальні хрести: російський і польський, мусульманський і єврейський пам’ятні знаки, півтори сотні карельських. А українського — не було…
— Тяжка наша дорога.
— Безперечно. Для українців дорога до правди була довга й терниста. Здавалося, що нікому до того діла нема, ніякій владі не потрібне вшанування закатованих патріотів. І тільки громаді вдалося пробити стіну безпам’ятства… Український дубовий хрест за один день витесав київський митець Микола Малишко, а привіз його, приніс на власних плечах і встановив колишній політв’язень і совість нації Євген Сверстюк. А 2004-го було виготовлено і встановлено в урочищі гранітний Козацький хрест роботи Миколи Малишка і Назара Білика з написом — “Убієнним синам України”. Пам’ятник цей споруджено коштом громадян України, США, Канади, Карелії, м. Воркути.
Лауреат премії імені Василя Стуса Василь Овсієнко запропонував щорічно в день початку масових убивств у Сандармосі — 27 жовтня — збиратися у Києві біля пам’ятника Лесеві Курбасу на панахиду і мітинг світлої пам’яті в’язнів “Соловецькогог етапу”. У цей день поминальною стрітенською свічечкою я запросила Дідуся до своєї оселі.
Усе свідоме життя запитую своє серце: чи зможу простити, забути? Простити? Не знаю… Забути? Ніколи!
— Славо, я співчуваю Тобі…

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник прес-центру наукової журналістики Західного наукового центру НАН України і МОН України, член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment