Портрет фізика з родини Косачів очима пророка

Анна СТОЛАРОВА,
почесний член ВУТ “Просвіта”

Про Михайла Косача писали дослідники життя і творчості Лесі Українки. В нашій розвідці ми спробуємо скласти його портрет, використавши інформацію п’ятнадцяти листів Лесі до нього.
15 березня 1892 р. Леся Украї­нка писала до дядька М. П. Драгоманова: “…Мене люди зовсім не за самий вірш лають, а за те, що я мало ідейна. Тільки мама часом скритикує гостріше, а Миша то смішить мене навіть своїми дифірамбами, певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краї, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата”.
Михайлик був старший за Лесю на один рік і сім місяців. “До початку 13-го року Лесиного життя, — згадує сестра Ольга, — вони однак в усьому були нерозлучні: разом бавились, разом читали, разом розважались. За таку нерозлучність їх двох жартома називали одним спільним ім’ям “Мишелосіє”. Навчались Леся і Михайло спочатку вдома, а потім, за спогадами матері, “коли діти підросли, і їм довелось спізнатись із шкільною наукою, на якийсь час переїхали до Києва”. Дві зими 1882-го і 1883-го років брат і сестра жили на тихій Стрілецькій вулиці, їм найняли вчителів і репетиторів-студентів для підготовки Михайла до гімназії. Леся теж вивчала цей курс, опановуючи з братом класичні мови — грецьку з латинською. В 1884 р. Михайло починає вчитися в гімназії. В листопаді 1884 р. Леся пише до бабусі: “Ми недавно їздили до Миші в Холм, йому там добре живеться: квартира добра, і хазяїн нічого собі”. В цьому ж листі Леся повідомляє, що брат вже дає уроки слабшим учням і заробляє на цьому 40 карбованців на рік. Ця маленька деталь характеру і поведінки Михайла дає нам знати, що був він змолоду активною, ініціативною людиною.
Фізику і математику Михайлик любив понад усе. 5 січня 1890 р. Леся пише до М. Драгоманова: “Миша дістав собі диференціали (Серре франц.) по французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по російськи. Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: “Чудова річ — диференціали!” З цього маємо уяву, що Михайло добре володів французькою мовою, бо залюбки читав праці французького математика Жозефа Альфреда Серре. Михайло вже вчиться в Київському університеті, він вивчає не тільки академічні вправи. Його зацікавленість ширша. Він просить Лесю, щоб запитала у М. Драгоманова “чи немає яких творів у європейській, або в російській літературі про “народну математику”.
В родині Косачів дітей рано привчали любити пісню, музику, фольклор, літературу. Знаходимо в листі Лесі від 11 березня 1883 р.: “Позавчора ранком справляли Шевченкові роковини, то я ходила, Миша і Ліля, і ми там читали стихи”. В старшому віці Леся і Михайло належали до “Плеяди молодих українських літераторів”. В той час серед молоді поширюється європеїзм, починають вчити європейські мови і цікавляться європейською літературою. Члени “Плеяди” виношували плани видання “Бібліотеки світової літератури”, в якій мали друкуватися в перекладі українською мовою кращі зразки російської і зарубіжної літератур. Організаційною роботою займались Леся і Михайло. У Львові в 1885 р. було видано книгу “Гоголь М. Вечорниці (Оповідання). Переклад Михайла Обачного і Лесі Українки, під редакцією Олени Пчілки”. Михайло підписував свої праці псевдонімом “Обачний”. Михайло пише твори й оригінальні. Дізнаємось з листа Лесі до М. Драгоманова від 5 січня 1890 р.: “Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досі багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності”. В 1894 р. у франковому журналі “Життє і Слово” було надруковано оповідання Михайла “Хмара”. Це поезія в прозі, пейзажно — психологічний образок з високою драматичною напругою: люди чекають дощу, на звістку про появу хмари вночі всі мешканці села біжать у степ, простягаючи руки до хмари і благають її не тікати. Люди кричать, плачуть. І хмара кидає їм грім і дощ, який мов звір з клітки кинувся на землю, мішаючись з людськими кривавими сльозами. Іван Франко сказав про це оповідання: “Хмара дуже інтересна і мова прекрасна. Ми, галичани, нешвидко до такої дійдемо”. Михайло цікавиться фольклором, етнографією, історією України, науковим журналом “Этнографическое обозрение” етнографічного відділу “Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії”, який виходив при Московському університеті. Запитує Михайло у дядька М. Драгоманова — “Чи не признак монгольського впливу на москалів їхня орнаментика з людськими і звірячими фігурами?” Леся від себе додає, що “Миші тепер, здається, далеко цікавіші деякі літературні справи та етнографічні, аніж математика, до якої він мас скоріш якусь платонічну любов, ніж реальну”. Михайло захоплюється історією християн і римським правом, хоче більше знати про Палія і Мазепу. Він як літературознавець був шанований Лесею, вона цінує його відгуки, запитує у нього в листі: “Напиши по щирості про моїх “Геніїв”, як здаються вони тобі?” На основі цього листа було встановлено дату написання поезії “Завітання” — вересень 1888 року. У свої молоді роки Леся і Михайло були свідомо патріотичними людьми. 4 березня 1890 р. пише Леся до матері: “Вчора ми з кна — кною (Леся так пестливо називала Михайла — авт.) були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. Хор утяв “Сербія свободна”. Дивно було чути сю мелодію в концерті. Ми з кна — кною руки одбили, плескаючи, Були ми з кна — кною на Нестеровому засіданні”. Історичне товариство Нестора-літописця існувало з 1873 року по 1917-й. Коли Михайло приїздив у Гадяч влітку 1898 p., вони разом з Лесею влаштували прогулянки по історичним місцям; “Зрання ми з Мішею і Фотею (художник, родич Тараса Шевченка — авт.) поїхали в Бровари дивитись на могили і здіймати з них фотографії”, — пише Леся сестрі Ользі. Йдеться про село в гадяцькому районі на Полтавщині, в околицях якого є давні могили-кургани. Михайло майстерно робив світлини.
Через деякий час, а саме у березні 1900 p., Леся гостює у брата в Дерпті. Хоча Михайло дуже зайнятий, за словами Лесі — “Миша тільки вже занадто у свої лекції затопився, так що я його навіть мало бачу, тільки увечері, та й то він часто засідає в кабінеті, складає лекції до другого дня”, але знаходить час займатися громадською і просвітницькою роботою. За його ініціативи у березні 1900 р. у Дерпті було організовано Шевченківське свято, на якому Леся читала свої вірші з книжки “Думи і мрії”.
Лесю і Михайла хвилювало і політичне життя. Коли Леся жила у дядька М. Драгоманова у Софії, то в них були розмови про політичні зміни в суспільстві. Дядько дуже хотів, щоб молодь активніше прилучалась до боротьби за краще майбутнє українського народу. Під впливом цих розмов Леся пише “Лист до товаришів” — “Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас “тиша в морі” або, щонайбільше “мертвая зыбь”. Цей лист вона посилає до М. Павлика для розповсюдження серед молоді, і пише далі у листі: “Я б послала його братові у Дерпт, та він недавно з одної халепки викрутився, то коли б у другу не попав”. Михайло був членом “Громади”, яка мала зв’язки з місцевими українцями. Він був дуже відповідальним у виконанні громадських справ. Коли Леся у березні 1900 р. була в гостях у брата в Дерпті, вона писала сестрі Ользі: “Тут твій лист завдав роботи Миші, а в одної пані на сходах так простягся, що не одразу встав”. Відомо, що Ольга просила брата збирати серед громадськості кошти на допомогу бідним студентам-медикам. Михайло був уважним не тільки до рідних і близьких, він з повагою відносився до всіх людей. Ольга Кобилянська писала Лесі “що мала від Миші листа, що глибоко її зрушив”, бо Михайло підтримував Ольгу Кобилянську в її письменницькій праці. У Харкові існував видавничий комітет Харківського товариства поширення в народі грамотності, учасниками якого були М. Косач, X. Д. Алчевська, Гнат Хоткевич та інші видатні діячі культури, а Головою української комісії при видавничому комітеті була дружина Михайла Олександра Косач-Судовщикова.
Здавалось, все йшло дуже добре. Та доля жорстоко обійшлась з цією талановитою людиною. Наступив 1903 рік. Влітку цього року Михайло з дружиною і донькою були на хуторі Оржецький на Полтавщині, там почали будувати дім. Наприкінці серпня спішно викликали Михайла до Харкова в університетських справах. Він виїхав сам, дружина залишилась на хуторі доглядати за будівництвом. В Харкові вирувала епідемія дизентерії, він заслаб. Ліг до клініки. Але… помер 3-го жовтня (ст. ст.). Тоді у Харків приїздили батько, мати, дві сестри — Ольга і Оксана, дружина Олександра, щоб забрати прах Михайла і поховати в Києві на Байковому кладовищі. Для родини Косачів це була несподівана і страшна трагедія. Старший син, улюбленець батька і матері, їхня надія, у розквіті творчих сил, у 34-річному віці відійшов у вічність. Лесі про смерть брата повідомили тільки 11 жовтня 1903 року, і та звістка “прибила” її. Вона була “душею хвора”. Написала матері листа з Тбілісі. Лист тяжкого настрою: “Прости, дорогая мамочко, що я досі не відповідала тобі, — сили не було. Ох, ще ніколи не було мені так трудно писати листи, як тепер, навіть і в ті часи втрат, які я давніше пережила (смерть дядька М. П. Драгоманова і друга Сергія Мержинського — авт.) Не менш важко переносили цю втрату всі рідні Михайла Косача, його співробітники і друзі. У Харківській державній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка зберігаються газети “Харьковские Губернские ведомости”, “Южный край”, в яких надруковано некрологи з приводу смерті науковця і педагога Університету Михайла Петровича Косача. Церква Усічення голови Іоана Предтечі, в якій відбувалися заупокійна літургія і відспівування, побудована в 1857 році, збереглася до наших днів, реставрована, діюча. Некрологи писали професор І. П. Осипов — голова Товариства фізико-хімічних наук, О. П. Грузинцев — виконуючий обов’язки екстраординарного професора на кафедрі фізики. Делікатність і обов’язковість були притаманні характеру і поведінці М. Косача, це відзначають і друзі, і працівники.
Не вірилось і Лесі, що Михайла вже немає, писала матері: “Я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки так, приснилось”. Вже наступив липень 1904 р., Леся із Зеленого Гаю пише до Ольги Кобилянської: “…Писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою. Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і — вірите мені, дорога? — ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати ті страшні слова. Не мириться моє серце з ними. Отож, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить. І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого”.
Так і ми, створюючи портрет фізика з родини Косачів очима пророка, хочемо бачити його живим. Нещодавно просвітяни разом із краєзнавцями провели на фізико-математичному факультеті Харківського національного університету ім.. В. Н. Каразіна захід, присвячений 150-літтю від дня народження вченого — науковця, педагога, письменника, етнографа, фольклориста Михайла Петровича Косача. Куточок, де стояв унікальний портрет М. Косача, зроблено спеціально до “Біографічного словника професорів і викладачів фізико-математичного факультету Харківського університету за перші 100 років його існування” у С.-Петербурзі 1903 року, прикрашено рушником і квітами. На дошці, на якій зазвичай студенти пишуть фізичні та математичні формули, розмістилась галерея портретів родини Косачів: батько, мати і шестеро дітей. Про кожного була доповідь, кожен з них вніс великий вклад в розвиток української ідеї, кожен з них не тільки мріяв, але й своїми діями сприяв утвердженню надій і мрій українського народу бути незалежною державою. Були прочитані фрагменти з оповідань М. Косача “Хмара” і “Різдво під Хрестом полудневим”. Студентам подарували книгу А. Столярової “Харківська весна Лесі Українки” про перебування поетеси та її рідних у Харкові, яка побачила світ у видавництві Харківської “Просвіти” 2006 року. Університету подарували книгу “Михайло Косач (Михайло Обачний). Твори, переклади, листи, записи кобзарських дум. Упорядкування, біографія, коментарі та примітки Лариси Мірошниченко” видавничого Дому “Комора” за 2017 рік. Для студентів цей захід був відкриттям, життя і творчість Михайла Косача нагадали їм, що фізики можуть бути і ліриками.
Є дуже цікавий вірш Лесі Українки, датований 5 грудня 1896 р., “Братові і сестрі на спомин”:
Ти, знаєш, брате, як лагідна зірка
говорить: “Погаси робочу лампу,
поглянь на мене і згадай ті зорі,
що десь далеко, там, у парі сяють,
я завжди в них дивлюсь,
мов у свічадо,
в таку блакитну нічку, як оця”.
Десь на небосхилі сяють дві зорі — Брат і Сестра. І звідти ми чуємо живий голос Михайла Косача, який звертається до матері у листі 9 лютого 1903 року: “Чи скінчили переписувати Лесини “Відгуки”? Коли вони вже непотрібні, то прошу прислати їх, бо в Харкові дуже цікавляться Лесиними творами”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment