Уроки діаспори для сучасних зденаціоналізованих «слуг народу» та їх прихильників
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, журналіст
Продовження. Початок у ч. 32
Зарубіжна преса про польсько-український конфлікт
Коротко про другий напрям висвітлення теми — огляди британської та зарубіжної преси із зазначеного питання.
Розпад трьох великих імперій (Австро-Угорської, Російської та Німецької), який розпочався по завершенні Першої світової війни, неминуче спричинив появу жорстоких конфліктів між різними національностями, що упродовж тривалого часу вимушено перебували в поневоленому стані. За одним із таких конфліктів — між поляками та українцями — пильно стежила західноєвропейська преса. Й аналітичні та правдиві публікації на цю тему не могли пройти повз увагу творців англомовного українського бюлетеню.
Стаття, детальний виклад якої подав “The Ukraine” під рубрикою “Польський імперіалізм англійськими очима”, первинно була надрукована у лондонському тижневику “Contemporary Rewiew” і мала назву “Східне урегулювання”. Вона належить перу експерта східноєвропейських проблем містеру Уільяму Харбурту Доусону, який немало часу присвятив вивченню історії Польщі та України. Ось як описує цей англієць тогочасну польську політику щодо “інородців”:
“…І в пресі, і в суспільстві панує неймовірна расова нетерпимість… Взагалі, будь-яка національна меншість, будь-то німці, литовці чи українці, потрапивши під управління поляків, отримують однакове ставлення. Перше, що вони зробили, перетнувши Буг (а я це бачив особисто) і почавши окупацію непольської території, — зборонили громадське вживання будь-якої мови окрім польської, хоча величезна більшість мешканців — або євреї, або білоруси, або українці”.
Давнє бажання поляків захоплювати та анексувати добре описано містером У.-Д. Доунсоном і в іншій його статті “Зобов’язання мирного договору”, опублікованій у лондонському “Fortnightly Rewiew”. “The Ukraine” передруковує з неї ті абзаци, у яких згадується Україна. Ось один із промовистих:
“Під приводом захисту польськомовного населення Польща здійснює намір розширити межі країни якомога далі… У своїх амбіціях заснувати могутню військову державу вони зазіхають на землі, які ніколи не були польськими — ні історично, ні якимось іншим чином. У такий спосіб вони захопили велику частину України, де проголосили військові закони і посилюють режим терору. Таким чином вони сподіваються створити державу з 32-х мільйонів мешканців, лише половина з яких буде поляками”.
Точку зору авторитетного британського автора підтримували й такі щоденні лондонські газети як “New Statesmen” та “Nation”, на шпальтах яких він також друкував своїх огляди.
На завершення теми редакція бюлетеню цитує заяву тодішнього прем’єр-міністра Польщі М. Падеревського, яку за двозначне її змістове наповнення назвала “лицемірною”:
“…Поляки нічого не хочуть анексувати і нічиє добро забирати. Польща не заперечує право Литви та України на незалежність…. Але те, як поводяться українці в Галичині — це не воїни! Тому наша експедиція туди — не війна, а акція проти розбійників, від яких і поляки і русини (так названо українців — М. Т.), мають бути звільнені до того часу як порядок буде відновлено на цій споконвіку (виділення редакції — М. Т.) польській землі”.
Окрім британської преси редакція бюлетеня практикувала подавати витинки із австрійських, французьких, швейцарських, де йшлося про актуальні українознавчі питання.
Звернемо увагу на деякі з них.
Віденська газета “Wiener Morgen Zeitung” вмістила лист судового урядника М. Небенцала, призначеного польським урядом для розгляду питань єврейської релігійної общини у Станіславові (нині Івано-Франківськ — М. Т.). Лист адресувався префектурі міста. Високий урядник просить звільнити його від виконання обов’язків судді за власним бажанням “через несправедливість, деградацію та жорстокість до єврейського населення з боку поляків, які перевищують межі людської уяви”.
У журналі “L’Ukraine”, що виходив у швейцарській Лозанні, вміщено замітку про тотальну заборону польськими властями української мови в усіх громадських офісах Східної Галичини.
Автор паризького “Le Journal” розповідає про вбитого в Одесі генерала Григор’єва. Цей відомий і талановитий колишній російський полководець відзначився тим, що нещодавно порозумівся з українським урядом Директорії і підпорядкував кероване ним військо та самого себе під головнокомандувача арії УНР генерала Симона Петлюри.
Із головних тематичних напрямків, яких прагнула постійно притримуватися редакція, виділимо такі:
— публікація офіційних документів і матеріалів уряду УНР;
— звернення і відозви офіційних та громадських організації і рухів до світової спільноти щодо визнання України та моральної і матеріальної підтримки її;
— про реальний стан справ на окупованих Польщею західноукраїнських територіях;
— огляди британської та світової преси про події в Україні та навколо неї.
Замість висновків
Постання, умови праці та результати діяльності Української дипломатичної місії УНР у Великій Британії упродовж 1919—1920 років минулого століття й досі залишається незаповненою сторінкою української історії.
Однією з причин невизнання офіційним Лондоном незалежної України після розвалу Російської імперії був брак об’єктивної інформації про українське питання на фоні агресивної і необ’єктивної щодо українців політики Росії та Польщі.
З-поміж вузького кола лондонського істеблішменту були одиниці, хто переконував британський уряд надати негайно Україні моральну підтримку і матеріальну допомогу в її давньому прагненні звільнитися від багаторічного колоніального поневолення Росією, був голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. Л. Фіцвільямс.
Перші українські дипломати в Лондоні відзначалися високою освіченістю, не шкодували своїх сил у непростому виборюванні права України посісти належне місце з-поміж інших цивілізованих держав Європи.
Публікації англомовного тижневика “The Ukraine”, підшивка якого на сьогодні є рідкісною, переконують у тому, що він був переконливим і наступальним промотором української справи у Сполученому Королівстві. Низка аналітичних та інформаційних матеріалів цього бюлетеню, що стосуються зокрема українсько-британських та українсько-польських відносин, не втратила своєї актуальності й нині. Їх доцільно було б перевидати окремим виданням.
2. “The Ukrainian Review” — зразок патріотизму та європейського журналізму
Альтернатива кремлівській пропаганді у Європі
По завершенні Другої світової війни поставало питання заснування в Європі українцями періодичного друкованого органу англійською мовою.
Чим це було викликано?
У ретроспективі проглядається кілька причин.
Перша. На фоні масованого наступу осмілілих перемогою над фашизмом пропагандистів із московського Кремля по цілій Європі практично не було чути голосу пригноблених комуно-більшовицькою системою народів із національних околиць імперії, включаючи українців.
Друга. Із масовим переміщенням на Захід мільйонів українців, які не змирилися із нав’язаною Москвою антилюдською системою комуно-більшовицьких порядків, актуальність нерозв’язаного “українського питання” загострилася з новою силою.
Третя. За цих умов постала потреба репрезентації воюючої України перед чужим світом, відстоювання її національно-державницьких прав, показ правдивих фактів про дійсність під московсько-більшовицькою займанщиною, приєднування серед чужинців прихильників національно-визвольного руху українців.
Четверта. Післявоєнна українська еміграція покликана була продовжити спроби попередників видавати періодику англійською мовою, підкреслюючи цим не лише спадкоємність своєї боротьби за державність, а й наміри системно інформувати чужинців про проблеми безправної багатомільйонної української нації в центрі Європи.
На момент появи в Лондоні “The Ukrainian Review”, про який ітиметься в цій статті, в світі вже друкувалися за ініціативою та коштом української діаспори три поважні англомовні періодичні видання.
Так, в американському Нью-Джерсі від 1933 року щотижнево виходив англомовний додаток до найтиражнішої і найбільш знаної в світі газети “Свобода — “The Ukrainian Weekly”.
Від травня 1939 по квітень 1941 років у Лондоні виходв “Ukrainian Bulletin”. Ініціативу таку проявила Українська Національна Інформаційна Служба, яка в цій порі діяла в Лондоні під опікою Організації Українських Націоналістів (ОУН).
1944 року Український Конгресовий Комітет Америки в Нью-Йорку засновує квартальник східно-європейської й азійської проблематики “The Ukrainian Quarterly”.
1949 року у німецькому Мюнхені з’являється “ABN-Correspondence” — інформативно-пропагандистський місячник, засновником і видавцем якого стає Міжнародна організація Антибольшевицький Блок Народів.
1952 року лондонські українці роблять третю спробу відродити традиції журналу “The Ukraine”, що виходив тут упродовж 1919—1920 років. Так з’являється “Ukrainian Observer”. Це був своєрідний дайджест публікацій головного друкованого органу Союзу українців у Великій Британії “Української Думки” в перекладі англійською мовою. На думку засновників “англомовний “Український оглядач” міг би зацікавити європейського читача. З різною періодичністю і обсягом, дещо примітивний із точки зору поліграфічного оформлення, цей бюлетень упродовж трьох років виходу на люди підготував грунт для появи нового типу квартальника — “The Ukrainian Review”.
Перше число цього видання вийшло в світ у грудні 1954 року. Отож, нинішнього року виповнюється 65 років від часу заснування цього часопису.
Власна ніша в світовому інформаційному просторі
Саме “The Ukrainian Review” випала тривала в часі (майже сорок років) історична місія — бути правдивим, авторитетним, переконливим і послідовним голосом воюючої упродовж століть України за право бути незалежною соборною частиною демократичної, цивілізованої Європи.
За цих обставин лондонським українцям важливо було знайти власну нішу в цьому важливому секторі світового інформаційного простру — не ступати слід-в-слід своїх попередників, а торувати власну дорогу, формуючи й розширюючи своє проблемно-тематичне поле.
Засновниками нового англомовного квартальника стали три громадські організації українців, які були офіційно зареєстровані і діяли в різних країнах Заходу: Союз Українців у Великій Британії, Ліга Визволення України в Канаді й Організація Оборони Чотирьох Свобід України в США.
Попередньо окреслюючи свого майбутнього читача, засновники мали на оці передусім дві його категорії:
Перша: англомовні чужинці з числа передусім політиків, парламентарів, журналістів — усі, хто має відношення до формування громадської думки, довироблення реальної зовнішньої політики у своїх країнах.
Друга: українці молодшої генерації, які вже виросли на чужині і через різні причини не оволоділи достатньо українською мовою, але живуть і працюють в українських громадах і потребують знань про національні справи.
Відповідно до такого специфічного контингенту читачів і формувалася редакційна політика нового видання.
У питаннях національно-політичних редакція журналу чітко дотримувалася визвольно-державницьких засад.
У питаннях церковно-релігійних стрижневою платформою змістових акцентів публікацій була помісність Українських церков, близька між ними співпраця і спільна духовно-моральна підтримка народу в його змаганні за своє буття на українських землях.
Про правильність вибору стратегічного напрямку діяльності редакції знаходимо свідчення в лондонських архівних документах:
“Журнал був і залишається обширним середником відомостей про положення українського народу під московсько-большевицькою займанщиною, про його національно-державницькі стремління і безперервну боротьбу за свою волю і державність…”
“Журнал був першим, хто підняв перед зовнішнім світом питання про знущання большевицької Москви над нашими підпільними церквами в Україні, передаючи в перекладі на англійську мову всі документи та свідчення про дійсний стан на цьому полі в поневоленій Москвою Україні”.
“Присвячуючи чимало матеріялів українським борцям, які караються в большевицьких тюрмах і концтаборах Сибіру, англійський читач із признанням знаходив виключно в “The Ukrainian Review” потрібний йому матеріял. Тепер, коли призма засліплення західного світу в доброзичливих намірах Москви поступово зникає, головно з причини імперялістичного нападу Москви на Афганістан — голос Заходу на сторінках “The Ukrainian Review” знаходить своє стопроцентне виправдання”.
Теми нашого буття, якими нинішня українська журналістика ігнорує
Уважне знайомство з архівними випусками, з якими авторові пощастило попрацювати в лондонському офісі Союзу Українців у Великій Британії, дає підстави визначити головні тематичні напрямки квартальника. Умовно їх можна об’єднати за трьома блоками:
— “Політика, історія, ідеологія”: міжнародний блок статей на актуальні теми;
— “Література, мистецтво, освіта”: українознавчий блок статей;
— “Українці у вільному світі”: хронікальний блок (огляд публікацій світової преси, у яких ішлося про Україну і українців).
Перевага надавалася науковим і публіцистичним статтям зарубіжних і українських авторів із поширеного на Заході напрямку наукових досліджень “Совєтознавство”.
Не скупилася редакція на публікації, у яких ішлося про переклади творів українських письменників, публіцистів і вчених мовами народів світу. Рівночасно широко інформувалося про переклади творів світового письменства українською мовою.
Уявити, в якій послідовності і за якою тематикою формувалися випуски цього рідкісного на сьогодні видання, можна, гортаючи окремо взяте число. Візьмемо для прикладу перше за 1959 рік.
Випуск відкривається аналітичною статтею Слави Стецько “Російський імперіалізм не є непереможним!” У цьому вартісному й на сьогоднішній день дослідженні, що відзначається залізною логікою фактів та публіцистичних коментарів до них, взято за основу одну грань проблеми — важливість проведення проти російського агресора психологічних кампаній. Це власне те, чим постійно і не безуспішно займається кремлівська пропаганда.
Розділ “Політика, історія, ідеологія”, крім цієї заголовної статті, підсилюється розвідкою Володимира Лужанського “40-ві роковини визвольного руху в Західній Україні”, критичним оглядом Юрія Студинського “Ідея незалежності і єдності України в історичному контексті”, першою частиною базованого на західних джерелах дослідження Дмитра Донцова “Росія і Захід”. Є в цьому розділі й актуальна аналітика відомого американського дослідника Едварда О’Коннора “Американський політичний реалізм і Російська імперія”.
Насичено різноплановими за тематикою публікаціями розділ “Література, мистецтво, освіта”. Сенсаційний коментар Володимир Державина “Справа Пастернака або Самозвинувачення більшовицької літератури” проливає світло на маніпуляції московських ідеологів довкола висунення світовою громадськістю опозиційного до влади російського письменника на здобуття Нобелівської премії. Відома в Англії українська перекладачка Віра Річ підготувала суспільно-політичний аналіз поеми Тараса Шевченка “Кавказ” та англомовний її переклад. Високий житейський чин Лесі Українки, Олени Теліги, Ольги Бесараб, Людмили Старицької-Черняхівської, десятків і сотень молодих діячок ОУН-УПА послужили для Зеновії Мосійчук переконливим фактологічним тлом для написання розвідки “Роль жінки в боротьбі за свободу української нації”. Подається завершення публікації художнього твору Леоніда Лимана “Казка про Харків”.
Низка публікацій цього розділу знайомить читача з окремими тенденціями в ділянках культури, освіти, літератури тогочасної радянської України: як розвивається малярське мистецтво, що з українськомовними книгами та газетами, яка справжня суть більшовицької “реформи” освіти, чому посилюються переслідування за релігійні переконання, в чому однобокість і заангажованість контрольованої Москвою “Української Радянської Енциклопедії”, як радянська література на тему Другої світової війни нагнітає воєнний психоз.
Розділ “Українці і вільний світ” невеликий за розміром, але дуже багатий і різноманітний за змістом. Цього разу тут подано огляд зарубіжної преси, яка широко відгукнулася на 41-у річницю відновлення Української Держави. Тему з життя української діаспори доповнюють дві інші публікації — про успішне європейське турне восени 1958 року створених на американському континенті Української капели бандуристів під проводом Григорія Китастого та танцювального ансамблю “Орлик” під орудою Петра Дністровика.
Загальновідомо, що вагомість і авторитет будь-якого періодичного видання складають передусім автори.
Хто ж склав ядро авторського активу “The Ukrainian Review”?
Розділимо це ядро на українську і чужинську частини.
Щодо українських, то тут планка вимог до публікацій була особливо високою. Адже кращі національні сили в галузях науки, публіцистики, красного письменства після Другої світової війни опинилися на еміграції. І їх не важко було там шукати. Назву найактивніших дописувачів.
З числа професорів гуманітарних наук: Н. Полонська-Василенко, В. Кубійович, О. Оглоблин, Г. Ващенко, Д. Дорошенко, І. Голубович, І. Мірчук, Б. Крупницький, В. Янів, В. Державин, В. Орелецький, В. Залозецький, Т. Мацьків.
Політичні діячі-державотворці: С. Бандера, Ярослав Стецько, Слава Стецько, Д. Донцов.
Письменники і митці: Йосип Воропай, Яр Славутич, М. Орест, В. Косик, С. Гординський.
Чужинецькі автори. Самі прізвища засвідчують, що тут представлено широкий цивілізований світ: професори Дж. Ф. Стюрт¸Дж. Нандріс, О. Коннор, Баймірзе Гаїт, посли Артур Мальоней, П. Скот-Монтагу, полковник С. К. Гіффі, політики, учені, митці й державні діячі Ніко Накашідзе, Велі Каюм Хан, Кляренс А. Маннінг, В. К. Метюз, Моніка Фурльонг, Д. Вальчев, В. Штаус, Віра Річ.
Творці діаспорного видання
Одна із специфічних особливостей діяльності будь-якого українського редакційного колективу на чужині полягає в тому, що редколегія, редакційно-творчий і технічній персонали нерідко працюють на великій відстані один від одного.
Цінне свідчення про те, яким непростим і не зовсім звичним для звичайної редакції був редакційний процес проходження авторських і видавничих оригіналів, їхніх перекладів англійською, залишив колишній професор Українського католицького університету в Римі, активний редактор і видавець на еміграції Микола Чубатий:
“Нерідко автор жив у США, мовний редактор у Канаді, накладень у Римі, а друк відбувався у Мюнхені… У цих крайньо ненормальних умовах праці, в час постійної мандрівки рукопису та корект між Нью-Йорком, Торонтом, Римом та Мюнхеном було прямо понад людські сили всего доглянути і охоронити від того, щоб не закралося помилок…”
Дещо подібна ситуація складалася і для творців “The Ukrainian Rewiew”. На початковому етапі (друга половина 50-х років) редакційна підготовка велася здебільшого в Лондоні. Першим головним редактором квартальника був колишній професор Харківського університету, фахівець класичної філології та орієнталістики Володимир Державин. Одночасно він був і автором низки проблемних статей та рецензентом праць зарубіжних авторів. Через хворобу професора Державина обов’язки головного редактора від 1962 року перейняв ректор Українського технічно-господарського інституту, антрополог за фахом, професор Ростислав Єндик (з 1945 року цей Інститут переведено із чеських Подєбрад у Німеччину).
Від цієї пори осідком редакційної колегії, як також і місцем обміну коректур та друку, стає Мюнхен. Головним редактором, на долю якого упродовж багатьох років випало формування редакційної політики квартальника, стає вірна соратниця одного з чолових діячів ОУН Ярослава Стецька — член Проводу ОУН, журналістка Слава Стецько. Цікаво, що пані Слава упродовж багатьох років була також очільницею головного друкованого органу ЦК Антибольшевицького Блоку Народів англомовного “ABN-Correspondent”.
У Лондоні ж розміщувався штаб заступника головного редактора та головного адміністратора. Упродовж тривалого часу обов’язки заступника виконував Ярослав Василюк. Він зокрема відповідав за підготовку до друку публікацій про життя українців на еміграції та на своїй території, окупованій російськими займанцями. За річними звітами діяльності СУБу можна з’ясувати й імена адміністраторів видання, прізвища яких зазвичай не зазначалися на випускних відомостях. У різні часи ці важливі функції виконували: А. Чолій (1957), Микола Тужиляк (1987), Михайло Сем’янів (1991).
Інші співробітники працювали переважно за океаном, звідки й надсилали для подальшої роботи англомовні переклади, коректури та редаговані тексти.
На початку 80-х років ХХ ст. до складу редколегії, яку й далі очолювала Слава Стецько, увійшли представники молодшого покоління еміграції: проф. Лев Шанковський, доктори Олег Романишин, Анатоль Бедрій, магістр Володимир Богданюк, Марта Савчук. Значну допомогу в перекладі статей англійською мовою надавав Володимир Слезь.
Хто фінансував журнал українців
Як засвідчують архівні документи, попри наявність трьох засновників англомовного квартальника (Союз Українців у Великій Британії, Ліга Визволення України в Канаді й Організація Чотирьох Свобід України в США), фінансуванням його випуску фактично одноосібно займався СУБ.
Про першу суму витрат на випуск першого числа “The Ukrainian Rewiew” довідуємося із публікації І. Дмитріва в газеті “Українська Думка”: “Свою видавничу діяльність для чужинецького світу СУБ розпочав із капіталом 268 фунтів. Ця сума незначна у відношенні до сил і коштів, що їх треба зложити в кожне таке діло. Але справа не лежала в грошах, а в потребі журналу, в конечності пропагандивної роботи на чужинецькому відтинку”.
Таким чином, стає зрозуміло: від початку засновники видання усвідомлювали, що цей важливий з ідеологічного боку видавничий проєкт не може бути самоокупним, а тим більше — прибутковим, що втілення задуму про системне інформування чужинського світу про українські проблеми потребуватиме значних витрат.
Аналіз фінансового боку діяльності реакції засвічує, що за 38 років випуску квартальника лише два роки виявилися для засновників беззбитковими: 1955 (навіть з прибутком 66 фунтів) та 1967 рік (плюс 54 фунти). У всі інші роки випуск кожного числа потребував дотацій: від 29 фунтів у 1956 році до 1077 фунтів у 1965-му[5].
Утім, збитки не були такими великими в порівнянні з вигодами пропагандистського характеру щодо промоції в світі українського питання. Як зазначалося в одному із звітів, за десять років безперебійної появи “The Ukrainian Review” його дефіцит становив усього 1700 фунтів. І це за умов, що майже 60 відсотків з усього накладу розсилалося безкоштовно в різні частини світу, зокрема в Азію та Америку, на Далекий і Близький Схід.
Ще така цифра. За 1983 рік дотація Центрального фонду СУБу на випуск чотирьох чисел журналу, включаючи виручку з передплат та пожертви, склала 4724 фунтів.
Збільшували собівартість журналу два чинники: підвищення цін на поштові послуги й поліграфічні матеріали, що спостерігалися у Великій Британії усю післявоєнну пору, та випуск додатків до квартальника у формі брошур англійською мовою.
Інфляція спонукала час від часу підвищувати вартість річної передплати та збільшувати відпускну ціну кожного примірника для кольпортерів, що, безумовно, негативного відбивалося на накладах. Таке порівняння: якщо 1959 році вартість річної передплати журналу складала 4 фунти (це — один фунт за окреме число), то в 1988 році за такі ж чотири числа слід було заплатити вчетверо більше — 16 фунтів. Для передплатників у США та Канаді річна переплата забирала 32 ам. долари.
Що ж до брошур, то особливо помітною ця справа була напередодні відзначення 10-ліття заснування журналу. Тоді прийняли рішення: всім передплатникам вислати оперативно підготовлені популярні нариси про життя і творчість знакових постатей української культури — Григорія Сковороду, Лесю Українку, Миколу Лисенка, а також коротку хроніку історії УПА з нагоди її 20-річчя.
Що з накладами?
За 38 літ існування журналу в світ вийшло близько півтори сотні випусків квартальника. Наклад кожного числа коливався від 1500 до 950 примірників.
Багато це чи мало?
Якщо порівнювати з накладами інших періодичних видань української діаспори, то цей показник можна вважати одним із найбільш типових. Але якщо враховувати специфіку видання — англомовний і передусім для підготовлених у цій темі чужинців, то така кількість примірників виглядає переконливою. Особливо на фоні накладів низки центральних друкованих видань сучасної України.
Найкращим періодом тиражного благополуччя “The Ukrainian Review” слід вважати перші п’ять років його існування — щороку стабільно 1500 примірників. Упродовж 60-х — початку 70-х років загальний наклад стало тримався позначки 1250. Помітне збільшення накладу відбулося 1987 року (1300 примірників), що стало можливим завдяки гучно проведеним у сьому світі заходам діаспори напередодні 1000-ліття хрещення України й активній участі редакції у висвітленні цієї події.
Збережені архівні дані дають можливість проаналізувати ці цифри в розрізі передплат та кольпортажу. Візьмемо для прикладу дані за 1957 рік. Усього індивідуальних передплатників на ту пору було 81 (чужинці — 42, українці — 39). Кількість примірників, які передплатили установи, організації та бібліотеки, складала 61. Основна частина накладу знаходила свого читача через мережу кольпортерів (розповсюджувачів). У такий спосіб реалізовувалося: у Великій Британії — 505, за межами цієї країни — 224. Кількість примірників, які списувалися за статтею “дарові” (тобто передавалися безкоштовно) складала 315. До речі, остання цифра якщо й змінювалася, то в бік збільшення. То рахувалося як редакційний запас.
Зазвичай безкоштовно примірники розсилалися поштою, згідно із наперед складеним адресарем, до бібліотек, наукових інституцій, редакцій газет, політичних партій, університетів, коледжів та шкіл, а також окремим політикам, ученим, журналістам, парламентарям.
Цікаво проаналізувати, у якій кількості й куди розходився наклад.
Ось дані за 1971 рік.
Передплата. Зарубіжжя: Канада (Ліга визволення України) – 86, Канада (індивідуальні передплатники) — 20, США — 65, Австралія — 20, Європа — 8. Всього за рубіж за передплатою і через кольпортаж — 608 прим.
Даровані. Зарубіжжя: Європа — 95, США — 60, Канада — 12, Аргентина — 2, країни Азії — 140, Велика Британія — 55. Усього дарованих 364 прим.
Велика Британія (передплата і кольпотраж): відділи СУБ — 360, осередки СУМ — 13, індивідуальні 36 прим.
В цілому ж географія поширення журналу (передплатникам і безкоштовно), згідно з помітно розширеним адресарем на початок 70-х років ХХ ст. виглядає так (в порядку спадання кількості висланих примірників за країнами): Велика Британія, США, Канада, Аргентина, Бразилія, Туреччина, Австралія, Швейцарія, Швеція, Голландія, Бельгія, Корея, Японія, В’єтнам, Китай, Індія, Ізраїль, Пакистан, Єгипет та ін.
Тенденція до зменшення числа передплатників, що намітилася на початку 80-х років, змушувала засновників і редакцію глибше проаналізувати причини цього явища та вдаватися до додаткових заходів, спрямованих на посилення промоції видання. Факти про це знаходимо в щорічних звітах діяльності СУБ. Так це питання стало предметом обговорення в організації на початку 1986 року. Було названо чотири причини, за якими “The Ukrainian Review” втрачав свої позиції на ринку англомовних видань українців діаспори. Назвемо їх:
1. Брак запопадливих кольпортерів в українських громадах, зосібно з числа молодшої генерації.
2. Пасивність потенційних передплатників знову ж таки з числа молоді.
3. Неготовність нашого читача “споживати” українську літературу наукового напрямку чи політичної тематики через втомленість від політичних баталій, у яких виростали старші емігранти.
4. Консервативність форми, змісту, часом мови як основні причини незацікавленості тематикою.
5. Млява роботи з реклами та промоції видання відділеннями СУБ на місцях та іншими українськими організаціями.
В іншому архівному документі вказується ще й на таку проблему, яка з роками стала нагадувати про себе все більше: дуже мале зацікавлення до журналу проявляють ті українці, які одружені на чужинках, або діти яких не володіють українською мовою.
Від тієї пори акції з промоції видання ставали голоснішими. Це давало певні результати.
Такі приклади.
На звернення до американських земляків відгукнувся пан Я. Ровенчук із США. Він оформив річну передплату на “The Ukrainian Review” для 15-ти прихильних українській справі репрезентантів ООН, пожертвувавши для цього зі свого заробітку 100 доларів.
Добрий вислід мала компанія на Австралію, де набуто 20 нових передплатників.
Кілька вдалих акцій провела редакція від початку 80-х років під девізом “Нові адресати, нові шляхи пошуку читачів”. І ось їх результат.
1980 рік. Новим тереном поширення журналу стала Іспанія. Влітку група небайдужих українців організувала там відділ Об’єднання Бувших Вояків Українців у Великій Британії. Від імені цього відділу було послано письмове звернення до організаторів чергової міжнародної конференції у справах дотримання Хельсинських домовленостей з прав людини, яка того ж року проходила в Мадриді. Там не забарилися з відповіддю: закупили 100 примірників українського англомовного журналу.
1982 рік. У Лондоні проходила одна з найбільших конференцій Антибольшевицького Блоку Народів. Там зібралися сотні представників поневолених Москвою народів і тисячі українців зманіфестували на головному сквері в Лондоні свої прагнення до волі почерез розчленування російської тюрми народів — СРСР — на національні держави. Підготувавши спеціальний випуск до цієї події, редакція квартальника результативно презентувала своє видання на цьому поважному світовому форумі.
Серед нових адресатів поширення журналу тієї пори — Австрійський парламент, куди стало надходити 20 примірників “The Ukrainian Review”.
Від третього числа за 1983 рік журнал перейшов на нову технологію в наборі та офсетний друк, дотримуючись раніше визначеного формату та обсягу (кожне число мало мати не менше ста сторінок).
Втім, попри чималі зусилля редакції та засновників помітно поліпшити ситуацію з утримуванням бодай досягнутого рівня річних накладів уже не вдавалося.
З року в рік все важче ставало дотримуватися і регулярного випуску в світ кожного числа в межах кварталу. Графіки випуску чисел стали стабільно порушуватися від 1979 року. На заваді регулярності випуску квартальника ставали дві головні причини: нестабільність фінансування та ускладнення роботи редакції, члени якої мешкали в різних країнах світу.
1992 рік став останнім в житті цього журналу.
Чужинці про англомовний український квартальник
Несподіваний для українців діаспори сюрприз зробив офіційний друкований орган Британського парламенту “Congress Record”: у числі від 10 вересня 1964 року на його шпальтах уміщуються кілька статей, які були опубліковані на сторінках лондонського журналу Союзу Українців у Великій Британії “The Ukrainian Review”. Поміж тих передруків — “Шевченко — апостол свободи” Андре Франсуа Понсе, “Шевченко і українська національна ідея” Є. Маланюка та “Шевченко в очах своїх сучасників” д-ра К. Сікра. Загальний обсяг цих статей — понад 40 сторінок.
Завдяки чому такий “український прорив” на шпальти британського парламентського видання міг статися?
Справа була такою.
Конгресмен британського парламенту від республіканської партії, українець за походженням, Дервінський звернувся з офіційним поданням до спікера Палати Репрезентантів з пропозицією звернути увагу на публікації квартальника “The Ukrainian Review”. Загострюючи питання домінування в інформаційному просторі Великобританії російських радянських пропагандивних матеріалів, конгресмен вважав за необхідне дати можливість західному читачеві мати альтернативу точку зору в українському питанні, зокрема із джерел, що їх мають вільні українці західного світу зі сторінок низки своїх видань.
Окремо пан Дервінський звертає увагу на знакову подію світового значення, до якого мільйони українських емігрантів ішли десятиліттями, — відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.
Варто процитувати витяг із цього звернення:
“Різні матеріали, опубліковані в українській еміграційній і світовій пресі щодо пам’ятника Тарасові Шевченку мають бути видані окремою книжкою за підтримки британського парламенту. Пам’ятник Шевченку є нашою другою статуєю Свободи, що нав’язує до визволення й незалежности всіх уярмлених націй у комуністичній імперії… Намагання Москви та її колоніальних маріонеток використати Шевченка у своїх власних цілях провалилися. Події, які довели до встановлення цього пам’ятника, творять окремий розділ у нашій боротьбі проти загрози російського імперського колоніалізму. Я переконаний, що цей передрук має велике значення для зрозуміння нами сил націоналізму в СССР”.
До цього подання депутат додав і окремі числа самого журналу, і витинки статей із нього, які пропонував для передруку в офіційному парламентському виданні.
На подання це, як з’ясувалося незабаром, спікер Палати Репрезентантів Британського парламенту наклав позитивну резолюцію. І вона була виконана.
Ще слід звернути увагу на одну коротку, але ємку оцінку цього видання, мовлену з вуст посла Британського парламенту від Ноттігаму полковника Кордо під час його зустрічі з представниками українських організацій Лондона в парламенті: “Своїм знайомством з Україною і українцями я завдячую “The Ukrainian Review”.
“Добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою”
І на завершення розповіді про цей фактично невідомий в Україні журнал англійською мовою, який упродовж майже чотирьох десятиліть другої половини ХХ ст. ревно видавали у Великій Британії кращі представники світового українства коштом своїх земляків, кілька актуальних для українського сьогодення витинок із його публікацій:
“Повоєнний період з його тенденцією до спокою й насолоди безжурним життям, підсилюваний московською пропагандою і страхами нуклеарної війни, дозволяв різним русофілам, космополітам і пацифістам виходити на верх, а своєю пропагандою пустошити ідейно-моральне обличчя західної людини, яка готова була заради цього спокою піти на співжиття з московськими розбійниками, не дивлячись, що цей його спокій куплений кров’ю мільйонів найкращих синів і дочок українського народу”.
“Свою боротьбу проти імперіялістичної Москви українці вважали не тільки їхньою національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу”.
“Імперіялістична Москва винаходить щораз нові засоби і чинники, які протиставить національно-самостійницьким прагненням поневолених нею народів. І на Заході, помимо деякого протверезіння, що унагляднюється у твердішій і рішучішій поставі західних великодержав у відношенні до Москви, ідеї розчленування московської тюрми народів на національні держави ще не настілки закріпилися, щоб ми могли бути спокійніші про наше майбутнє. Українська еміграція мусить продовжувати свою працю на чужинецькому відтинку, а для цього мусить знайти відповідні засоби”.
А ось цитата-побажання від тогочасних читачів, що має стосунок до майбутнього цього журналу, з нагоди його першого десятиліття. Воно, на жаль, не справдилося. Але про нього мусимо пам’ятати сьогодні, як про одне з найбільших бажань десятків і сотень тисяч наших земляків у діаспорі, які поклали свої життя на олтар Української незалежності:
“The Ukrainian Review” мусить розростатися, знаходити нових співробітників і читачів. Придержуючись думки про те, що добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою, ми повинні робити все можливе, щоб правда про Україну досягнула кожну впливову одиницю у вільному Світі”.
Чи здатні ми, нині сущі в Україні, творити таку Правду?
Замість висновків
Квартальний журнал “The Ukrainian Rewiew”, що виходив у Лондоні упродовж 1954—1992 років коштом української еміграції, — цінна сторінка української зарубіжної журналістики та українсько-британських взаємин, яка досі була невідомою через брак підшивок цього рідкісного видання в бібліотеках України.
За змістом, проблематикою, автурою, мережею поширення набув неабиякого авторитету в західному світі: на його публікації посилалися провідні політики західних держава, їх передруковували інші чужинські видання. Посилання на статті часто вміщувалися в зарубіжних бібліографічних покажчиках.
Свою боротьбу проти імперіалістичної Москви українська еміграція вважали не тільки національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу.
Публікації журналу “The Ukrainian Rewiew” особливо актуальними є тепер, коли Україна боронить свою незалежність від російського агресора на Донбасі і потребує сильної підтримки усього західного світу.
Київ — Лондон — Київ
