Авторська сторінка

Галина ПАГУТЯК

Чи потрібні Україні успішні люди?

Знаєте, як працюють “чорні археологи” — по-старому розкрадачі гробниць? Приїжджають на місце військових поховань з металошукачем, роблять дірку, де запікає, забирають нагрудні знаки — і йдуть собі. Знайшов-викопав — продав. Слави їм не потрібно, бо за це начебто карають. Сучасна культура існує за тим самим принципом: там копнув, там вкрав, написав-намалював-заспівав, ­продав. Тільки її “творцям” потрібна слава, яку вони називають успіхом. Чи був Іван Франко успішною людиною? За сучасним визначенням він був лохом. Бо міг би стати професором у Відні, а не “вошивим дідом”, як називали його рідні нагуєвицькі. А Шевченко міг би стати агентом охранки й жити десь у Римі, а не 10 років провести серед солдафонів за Уралом.
Ну, чого вона вчепилася? — подумає хтось. А хтось скаже: мені її жаль. Бо не в темі. А чому? Бо не в темі професійна етика, скромність, сором, гідність. Гіпертрофоване его — не гідність. Гідність — це коли не продаються. У моєму новому романі є епізод, де хлопчина, який пристав до мандрівних музикантів, щоб навчитись грати на баяні, постає перед вибором: або вештатись шляхами без даху над головою і стати музикантом, або піти служити в корчму і стати названим сином. І він обирає баян. Тільки так стають митцями, не інакше. Бо продатися за гріш чи за мільйон — одне й те саме.
Україні не так потрібні успішні люди, як одержимі. Поки ви тут гризетеся, хто гірший — Порошенко чи Зеленський, хтось воює з забудовниками, хтось гасить вогонь у лісі, хтось допомагає безпритульним тваринам, хтось збирає по вимираючих селах фольклор, хтось пише і малює, хтось воює за Україну. Ці люди тут і лишаться, коли ви всі втечете, аби досягти успіху на чужині. Вони будуть з окрушків ілюзій і мрій ліпити майбутню Україну, а не гіпсові члени. І жоден ПЕН-клуб за ними не обстане, коли трапиться лихо, як не обстали за репресованими поетами і художниками 60-х. Між молотом і ковадлом творяться мечі й серпи. І справжня еліта.
Я надто часто спостерігаю, як навіть дрібний успіх перетворює людину на пихатого монстра, узалежненого від похвал. Пройти крізь мідні труби можуть лише ті, чиє серце із щирого золота. Українська культура не виживе, якщо вона стане тусівкою нар­цисів, заточених на міжнародне визнання. Це — старий як світ постколоніальний синдром, оновлений у 90-ті. Вона мусить працювати на свій народ, на його потреби, на його майбутнє. На тих 10 відсотків, без яких неможливе існування культурної нації, врешті нації взагалі. Без підтримки влади, до цього їй не звикати.

Діти соняшника і кукурудзи

Якщо комусь здається, що я зараз не сплю через прихід так званих “нових облич” до влади і нарікаю на глупоту українців, то це не так. Президенти сьогодні є, завтра нема, глупота — явище глобальне, а основною світоглядною платформою для мене було й залишається: виживуть мудрі й добрі. Решта отримає те, що заслужила — дегенерацію і смерть. З кожним днем моя думка укріплюється, бо я сяк-так вмію відстежувати причинно-наслідкові зв’язки і власне самі зв’язки між явищами та предметами.
Але вам це нецікаво, ви підтримуєте перепостами одне й те саме — воду в ступі, творці якої намагаються бодай на день продовжити життя власній значущості. Тобто, щоб їх не забули. Але ніколи не стане ВСІМ той, хто боїться бути НІКИМ. Достукатися до небес — значно важливіше, ніж достукатися до скам’янілих сердець чи броньованих черепів. Дайте смерті спокійно померти. Ці люди не менш втомлені, ніж ви.
Сцена з сучасної антиутопії. В австралійській пустелі зупиняється авто, з нього вискакує пристойний чоловік, обливає себе бензином. Волоцюга питає його — навіщо? Той каже: “А ти вбив би немовля, аби врятувати людство від раку?” Волоцюга відповідає: “Ні”. “Я — теж”. І бідолаха спалює себе. Не надто мудрий вчинок, звісно, але суть притчі я збагнула, коли поїхала на свою малу батьківщину. У кожного з нас є така. Село оточили поля кукурудзи і соняшника. Власники паїв отримають за це мішок зерна, або дулю. Поля обробляють хімією, від якої вмирають бджоли і хворіють діти. Наступного року там посіють соняшник, потім знову кукурудзу. Потім виснажену землю покинуть і знайдуть ще ділянки, які будуть обробляти хімією. Чи можна це зупинити на місці? Можна. Не віддавати своїх паїв в оренду, скинутись на експертизу, перегородити шлях цистернам з хімією. Але людська глупота на це не здатна. Відсутність солідарності і егоїзм. Тато чи мама поїдуть на заробітки і привезуть гроші дитині на ліки, а потім куплять тій дитині диплом і справлять весілля на триста гостей. Але чи дочекаються вони онуків від хворих дітей, яких люблять немудрою любов’ю — невідомо, як і з яким набором генетичних відхилень вони будуть. Треба володіти елементарними науковими знаннями, а не вірити солодким обіцянкам. Так само можна було зупинити зелених чоловічків і реванш політичного нафталіну.
З природою не поторгуєшся. Вона поверне рівно стільки, скільки ти їй даси. Потім будуть війни, голод і хвороби, від яких не врятують ні гроші, ні бункери. А світова змова й інформаційне зомбування — то дитячі страшилки. Закони Всесвіту — справедливі й безкомпромісні, лише вони визначають долю нашої планети, і через пару років всі це відчують на власній шкурі, хоча не повірять знову. Будуть вбивати один одного за ковток води і шмат хліба.
Є така хасидська оповідка: як дві філософські школи сперечалися між собою. Одні казали, що людина — помилка Бога, Йому не варто було її створювати. Інші не погоджувались, вважаючи, що людина — вінець Творіння. Врешті вони дійшли до компромісу: людина, звісно, помилка Бога, але, якщо буде шануватися і не заважати, то зможе розвинути в собі кращі людські якості. Може, з неї й вийде щось путнє.

Cад чи Дике поле?

Найперше, що слід було зробити, здобувши Незалежність, це відкрити світові українську історію та культуру, а не стояти вбогим жебраком під дверима Європи і пронизливим голосом завивати, що ми ніхто і нічого не можемо запропонувати, тому навчіть нас. Проте навіть всередині самої України національне звільнення від колоніальних табу та цензури відбувалось без жодної підтримки влади, дуже тяжко, з нападами панічної атаки, відступами та істериками, зрадами. Якби наші хлопці так воювали на Донбасі, то ми вже втратили б Україну. Позаяк бійці на культурному фронті були не надто відважні, а тих поодиноких, що намагались відстояти національні скарби, ізольовували як дикунів, ліплячи їм ярлики націоналістів чи вар’ятів, маємо тепер… О, тепер ми маємо такий букет душевних хвороб, що притомні люди почувають себе в найстрашнішій антиутопії і навіть не уявляють, де дно. Як тільки стається якийсь підйом, його намагаються загасити, знищити паростки, сфальшувати. Тобто дискредитувати. І це не вперше. Мета — ослабити патріотичні сили сумнівами, консюмеризмом, залякати “нецивілізованістю”. Важко визнати, що Європа шанує силу, в даному випадку це сила путінської Росії. Але ситуація завжди може змінитися, тільки, на жаль, ціною великої крові, відмови від комфорту.
Більшість українців не бажає виходити з приватних мильних бульбашок, бо виховували їх на сурогатах, на “мильних операх”, на культурному фастфуді. Колективне культурне самогубство — це ознака загибелі нації і держави. Воно вже фактично скоєне. Нормальній людині з іншої країни не може вкластися в голові, як це можна любити свою країну мовою колонізатора, окупанта, ґвалтівника, як можна проміняти сад високої культури на дике поле зі свистом та гиканням, як можна зневажати культуру минулого і дозволяти неосвіченим вандалам руйнувати пам’ятки архітектури. Недавно я бачила фільм про те, як сирійські бойовики продають вкрадені музейні артефакти в Європі і купують там же зброю, щоб здійснювати теракти в тій же Європі. Ще одне покоління, виховане без поваги до власної мови і культури, — і ми будемо мати те саме. За спаленими церквами, викинутими на смітник книгами, вульгарною музикою (а музика має найпотужніший вплив на свідомість), купленими дипломами йдуть курява, бур’яни і тачанки новітнього Махна, накачаного наркотою по самі вуха. І мільйони біженців, хоча не факт, чи буде куди втікати. Біженців, які втратили спершу ідентичність, а тоді вже Батьківщину.

Нам наплювати на ваші могили

Все, що залишилось від зниклого міста Соколів коло Стрия — два цвинтарі, католицький та єврейський. Якщо єврейський пару років тому обгородили нащадки двох родин, що вижили після Голокосту, встановили пам’ятник жертвам на спільній могилі, то католицький можна пізнати лише по барвінку і двох потрощених гробівцях. Там все поросло лісом, частина цвинтаря вже розорана — і він зникає на очах. Про мародерство можна не казати — ще кілька років тому було видно, що всі могили пограбовані, особливо багатші. Єврейський цвинтар поріс бур’янами, табличку на огорожі зірвано.
Траплялося мені таке бачити у Добромилі і по селах. Комуністи знищували католицькі цвинтарі, нівечили скульптури, збивали металеві хрести. Зараз і без комуністів є кому займатися цвинтарним вандалізмом. Порядні греко-католики і православні як правило ігнорують забуті могили сусідів та односельчан, скидають сміття на чужі надгробки, а непорядні цуплять метал з цвинтарів. А вже спалити церкву прадідів і побудувати кічувату культову споруду під золотою бляхою на тому місці — взагалі не гріх, а богоугодне діло.
Ось пантеон на Святоіванівській горі біля монастиря у Лаврові. Там перепоховані останки єпископів, митрополитів, молдовських господарів, людей, які залишили яскравий слід в житті України. Трава по пояс, розвалена каплиця Івана Хрестителя, яка має кількасот років, і на місці, де у 18 ст. перепоховали їх із крипти монастиря, вже свіжі могили. Тишком-нишком, як злодії відбирають землю у небіжчиків у містах і селах. Геть закинуто військові поховання часів Першої світової.
Та наплювати нам на ваші могили, і на наші також. У нас вибори, зубожіння, нам аби хатинку, не гіршу як у сусідів поставити та весілля на 300 осіб справити. Наші священники мовчать, ваші ксьондзи і рабини також не переймаються деградацією суспільної моралі, бо так жити спокійніше й ситніше. Немає закону, який би зобов’язував місцеву владу охороняти цвинтарі й не допускати знищення старовинних храмів. Роби все, що хочеш, тільки не заважай красти або ділися прибутком. Певна річ, є порядні громади, і впізнати їх можна по ретельно прибраних цвинтарях, де навіть на безіменних могилах запалюють 1 листопада лампадки.
А решті — байдуже. Історичну пам’ять на хліб не намажеш. Від неповаги до мертвих до зневаги живих — один крок. Парубчаки, які повсідалися на стіні плачу в Добромилі і зламали менору, мали вдосталь захисників: а що тут такого? Справа так і висить в прокуратурі, бо не варта уваги. І понівечені свіжі могили воїнів АТО теж не дочекаються правосуддя. Семимильними кроками українські громадяни віддаляються від гуманності. Вони не думають ні про минуле, ні про майбутнє, кожен тримаючись за свою тріску, яку несе брудний потік у нікуди.
Я не для того це пишу, щоб дати рецепти порятунку. Просто нагадую, що між життям і смертю існує зворотний зв’язок. І що потурання чи поблажливість у наші божевільні часи — занадто дорога розкіш.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment