Богдан Чепурко. Безвечірнє

Володимир КАРАЧИНЦЕВ
Божею волею поет Богдан ЧЕПУРКО прийшов на сей світ на Тернопільщині. У серпні сорок дев’ятого. Тож маємо радість зріти його серед нас сім десятків Божих літ. Всього. Зріти і витримувати інтелектуально, бо, скажемо чесно, багатьом з сущих треба ще до його талану дорости. Принаймні спробувати.
Витримувати приємність і наснагу від спілкування. Хто більшу, хто неминучу. Звісно, що сам геній не несе відповідальності за небажання комунікувати. А що любить він ширяти у широтах небесних з супутніми йому силами Божими (недаремно ж — Богдан), то не кожному й випадає нагода увійти у спілкування, не кажучи вже про довірливий балак щодо буттювання. Так ся має межи посполитих світян. Втім, час од часу нам усім випадає нагода допасти до друкованих першоджерел, які виходять з-під його пера. Останнім часом Богдан потішив нас книгою есеїв-споминів під поетично-філософською назвою “Наче те листя дерев” — “Луни й відлуння звитяг і марнот” та поетичною збіркою “Дивина”.
Однак повернемося до витоків. Подейкували, що знайшли прийшлого на світ Поета у капусті, яка у тому серпні рясно вродила в Осівцях. Але позаяк у житті його не так рясно склалося з “зеленню” або “капустою” і ощадними книжками, то версія капусти відпала. Натомість можна домізковувати про лелечий слід. Ця версія знаходить підтвердження у невситимому інтересі Богдана до долі лелег-пелазгів, до екзистенційної загадки журавлиного ключа і містичного “кру”.
Окрім того, у Поета склалося з тими книжками, що від Гутенберга. До слова, десь вже майже чи понад сорок їх ним учинено. Відтоді, як заповзявся складати букви. Відтак вивчати і повчати світ.
Відтоді також нуртує у ньому незбутнє бажання заглядати за двері буття й небуття, в глибини підсвідомого й висоти надсвідомого. Самобутній практик-“свідомознавець”. За власним визначенням.
І донині десь між самістю і самотністю на перехресті Чумацького шляху свідомо стоїть в листопадовій оголеності, як безлисте дерево, очікуючи на світлі потоки сонячної магми, щоб розкронитися, розпросторитися до зір. Щоб пізнати цей світ глибше-вище. І поділитися одкровенним.
У намаганні чесно реалізувати призначення своєї людської сутності — неминучому змазі темряви і світла — скликає час од часу побратимів на чисте віче — омити порохно і плісняву в душах — відсвяткувати разом вихід у світ чергової книги. Священодіє в обранім образнім слові, творить “культурні оптимуми” рідної йому хліборобської раси.
Позначений Творцем золотою печаттю вічності, Поет чудується “любканню” води і вогню, вологому мовчанню степу, оповитому промінням тихої зорі, що сходить над обрієм… Зрештою, його треба читати, бо ж як переповіси класика… Усе для Поета — передсвітня дивовижа. Ди-ви-на. (Звідси ж назва нової поетичної книги.)
У тому зачудуванні пильний погляд його не омине “набугання хліба у ночвах ночі”, і дівчину з прирученим вогнем, і первосвященицький чин блискавиць, й “червоного індика світанку, що надуває щоки”, і “русявий мох, який перестрибує з гілки на гілку”…
Пастушок істини у світі польових енергій, якого вражає неправда, але, мабуть, краса більше, і досі живе непорочними піснями своєї землі — чимось більшим, ніж просто енергія. Це — неперебутнє вглиблення в прасутнє. Це парадигми світу його душі: родинний дім-дим, дух місця, мирт вічнозелений над могилами відійшлих…
А поскільки душа — тонке (нетутешнє) тіло, то очевидно, що є десь її небесна вітчизна — Небесна Україна. І Чепурко, який вже українізував світ довкільний (насправді опімнувся за наше), приміряється українізувати світ горній? Що ж, слушно. І дай Боже здоровлє!
Упевненості ж, що все є і буде Україна, Поетові не бракує.

Тихо й надхненно пливе ріка життя. Ділять живих і мертвих. Ділять нероздільне. Неділя прийшла й відійшла — залишилось подення. Цілий рік чи й вік громадять враження, щоб кінець кінцем підвести підсумок, а це не тільки сума здобутків — це сум проминання. Час дозріває в розпросторенні. Перезрів сам себе. Прозираючи позачасся, перезираються зорі прозорі. Одне в одному світяться земні й небесні води. Зверху — Бог, знизу Буг. Вільне люстро небесної блакиті… Стрімко пливе ріка життя: від ярого досвітку до божих сутінків.
Богдан Чепурко

— Ріка. Життя. А вічність дана нам як контекст. Для пошуку смислів. Занурення у смисли. Творення смислів.
Людина має смисл від Творця і сама є смислом для інших. Смисл від — “мисль”. Логос. Задум, план. Мудрість — у пізнанні Логоса. Мислі. А “сенс” — це “чуття”. Від-чуття плину життя. Я у повітрі, повітря в мені: коловерть.
Природа — вічна, а у природі немає нічого вічного… Божий ребус?
— Все зав’язано. Бог зав’язав! Полюбив життя, а воно — смерть. Людське життя — велике таїнство, тим паче — народження і смерть. Як тільки хтось згадає смерть, любов під тім’я лізе, і все трагічне шкереберть… В бруньках — життя одвічне!
Навесні мої груди, й город, і все навкруги заливає радість. Води й віди, вода-річка й річ-мова.
— Бач, як воно нуртує у тобі! Зрештою, десь як і в мені… Воно ж є це весняне, правічне, буяє силами, стихіями, енергіями… Поет не може не відчувати цього вібруючого невидимого довкілля…
— Ангели раю, квітів розмаю — інакше кажучи, духи всього живого. Якщо людина вже не бачить їх у видимій природі, крізь грубшу матерію, якщо не хвилює одухотворена краса природи — пора у вирій!
— Кажеш, у вирій, де він? Ирій — рай?.. Поет і так перебуває в іншому часовому вимірі…
— Місцями є таке відчуття… Однак поза часопростором нас нема. Вирватись із часових спіралей — малореально. Зглянешся на прожите-пережите — й завважиш, що було декілька важливих навіть не подій, а якихось зарубок в пам’яті, а між ними наче б життя, праця, творчість, події, любов, але їх мотивація — в цих неймовірно стиснутих митях-мітах, які й задали напрям усій твоїй програмі й у яких, власне кажучи, й поміщається твоє життя. Та й помислиться про вирій…
— Ти торкнувся онтологічного виміру — міту. Воно, звісно, теж з невидимого, колективного надсвідомого. Чи також і підсвідомого. Архетипія. Сепія зрізів тонких матерій. Чи не надто поверхнево ти окреслив — “стиснуті миті-міти”?
— Міт є сердечно серединним початком світоруху. Служить митом за перехід й несе відповідальність перед історичною метою за програмне призначення людини, народу, людства.
— Щось замудро…
— Йдеться не про фантомне фантазування: міт — це концептуальний згусток праматерії, диводайним чином одухотворений. Уживлений у ніщо, оприявлений Тайною Святого Духа. Посил вічності.
— З останнім погоджуюсь. Згусток праматерії… Це якась енерго-інформаційна субстанція? “Посил вічності” — гарно, значить, істинно.
Богдане, ти — самобутній філософ. Прочитав я твою книгу споминів — “Відлунь звитяг і марнот” — ще раз у цьому пересвідчився. Я би додав: книга пірнань у глибини і вировиння душі, дотиків до її вселенської ніжності, причащань нас, читачів, її вразливою чистотою. Добротна філософська есеїстика. Поезотворча. Хочеться зробити її полистковий передрук і роздавати, як листівки, перехожим, дітям у школах — хай читають! Зрештою, сперечаються. Там не тільки особистісне. Я ж відчуваю суголосність сенсів. Сенсів.
Але для мене ти цінний передусім яко “клепач слів”. Твоє відчуття життя через слово чи слова — крізь миті життя настільки органічні, як і вражаючі неочікуваностями… Маю на увазі новотворення, без чого поет мені не мислиться. Лиш от мало званих на учту, мало справжніх поціновувачів. Тобто критиків, які б стеменно оцінили глибини таланту. Де ті джерела, з яких ти черпаєш словотворчу наснагу? Знаю, що кохаєшся у нашому прадавньому фольклорі, намагаєшся пошуковувати мовні аналогії у санскриті…
— Слово — гарантія безсмертності людської душі. Розширення внутрішніх обріїв слова — відкриває життя вічне для живих, мертвих і ненароджених, створює умови для життя Духа не тільки в людській пам’яті, а й задля всевічного втілення душ.
Мова — містичне ядро нації. В певному розумінні, набір кодів. Небесно-огненне вишиття Духу. Примівка імітує ситуаційне розкодування й розпарування води й вогню. Як води набереться у вуха, стрибають на одній нозі — скачуть і примовляють: “Коду, коду, вилий воду на колоду, чи на дощ, чи на грім, чи на хмару, чи на блискавку…”
Щодо санскриту. Відчуваю, що це щось глибоко пов’язане з нами. Санскрит каже, що Бог — це багато багать. Що таке Бог — ми наче б знаємо, й, звісно ж, Бога не може бути забагато. “Бгаті” — блиск, світло, вогонь, а ще — знання. “Бгасман” — зола, попіл. В українській мові цих корінчиків є трохи. “Бага-баґа” — залишки-рештки недокуреного тютюну в люльці, попіл…
— І щодо вирію, ми не проговорили…
— Життя — це велика Тайна. Скептики кажуть, що там нічого нема. Чи може ніщо породити щось? Вирій… Чи там ми зливаємось у якусь таку Божу посудину, в якусь таку суцільну енергію, а разом — це Бог. Але якщо вже і є щось спільне чи суспільне, то це, умовно кажучи, не дух, який хоч і належить всім, але й нікому не належить, а поспільство душ.
— І от вирій — це власне той сакральний топос, де оце поспільство душ перебуває? В якомусь екстатичному стані… споглядання-спілкування з Отцем Вічним… Неуявленне…
— Мабуть.
— У релятивістській фізиці вічність — це інший вимір. Душа людини — з того виміру, є безсмертною. Отже, все, творене душею, належить радше цьому виміру. Зокрема, творчістю людина набуває тіло духовне. Примірковую.
Як повчав апостол Павло: “сіється тіло тварне, постає тіло духовне… Не всі ми помремо, але всі перемінимося”… Тлінне мусить одягнутися в нетління, а смертне одягнутися в безсмертя… тоді збудеться написане: “смерть зостане поглинута перемогою” (1 Кор. 15, 44-54). Гадаю, що твоя поезія, принаймні кращі речі — нетлінне.
Отже, колись Слово звершиться, і постанемо у тілах духовних, але ким будемо — це невідомо… У чому тоді смисл нашого перебування тут, з усіма радощами і стражданнями?
— Смислом і метою життя є саме життя. Заради чи супроти смерті? Всі хочуть з цікавості чи здуру довше прожити. Для чого живе людина? Аби визволити свій Дух — тут, на землі. Або закопати Його разом з усіма талантами в гріб-могилу… Як можна любити те, що завтра буде труп, тління? Але з іншого боку, якраз те, що проминає, цінне!
Життя стає живлющо мотивованим у всечасному колуванні живого-смертного. Приготування дібр до всевічного добра — великий чин випробування. Коли ми кажемо “все буде добре” — це не означає, що все буде добре, а що треба бути готовим до всього — тоді все буде добре!
— Отак Поет чимчикує собі в поміжчассі просторами вічності з розумінням, що все буде добре. Бо все буде Україна! Радше так! У грудях заливаються солов’ї, ширяють ластівки немислимими орбітами уяви… Що для тебе є вічність?
— Треба знати, що вічність — ситуативна, те, що в поході віків звуть: мить неспинна. Її годі збагнути розумом! Бо насправді — це безвічність, а не довговічність, вість і вісь світобудовних коливань. Простіше кажучи — Тайна Святого Духа. Проміниться в світлописанні проминань все, що минеться у сяйві духотворень!
— Якось княжо-книжно ти закрутив! Спробую трохи розкрутити. Ми змінні, однак тяжіємо до рівноваги. У тому числі часової. І зоряної. І морально-етичної, звісно. Зарікаємося не чинити зла. Воно ж виводить з рівноваги, лукаво вклинюючись у наше проминання… Завжди якась нужда-скрута мотивує до сумнівних виборів… Тож еволюціонуємо, розвиваючи закладені ідеальні зачатки, або руйнуємо їх, унеможливлюючи контакт з божественним началом. Посилюємо власні духовні первні, набуваючи якості людини, котра обирає шлях до преображення. До свободи від ангела смерті.
Усе висловлено у Слові, але не все вивершилось. Тим паче у віршах. Відомо ж бо, що найкращий вірш — не написаний. Слово, те, первісне, звершується в буднях і святах існування, у високій поезії любові. Власне життя.
І абомовне від Чепурка:

Нове століття видивляє очі.
Луску здирає з риб тисячолітніх.
Ростуть думки і люди на розточчі
нових проблем, що їх поставить вічність.
І я росту, у смерть вростаю світлом —
і вже немає ні життя, ні смерті
в моїх словах, що стали вітром…
Впав червень — ще нема суниць, але в повітрі розлито їх запах. Тихо-так-тихо пливе ріка життя. Пливе ріка роковая, плаче дівка яровая… Вода утримується й спрямовується берегами…
Людина з праху, але вкраїнська людина — з чорнозему. Ніч і день. Чорне й біле. З ночі. З нічого. Видобувають птахи світло дня. Чорні зерна видзьобують з темряви проминання…
Втім, і ми часто — безберегі. Тому й проминальні. А ще — бо начальні й кінечні. Принаймні до настання восьмого дня. Безвечірнього.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment