За прикладом Цезаря

Василь ПИЛИПЧАК,
композитор, заслужений артист України
Золтана Кодая, мадярського композитора, етнографа, викладача запитали: “Коли потрібно починати навчати музики дитину?” Він відповів, що за справу потрібно братися за 9 місяців до народження дитини, але згодом спростував свою думку:“За 9 місяців до народження матері дитини!”
Це потреба чутливої душі. Одвічна і довічна.
Почути чудову українську народну пісню і завмерти од солодкого щему. Саме тому журналіст і письменник Іван Малюта назвав свою книгу “На потреби душі” (“Український пріоритет”, 2018). На зміст її налаштовує підзаголовок “Фольклорні релікти отчого краю”.

Це воістину писані послання одного села з глибини століть. “З духовними скарбами предків”, як зазначено в анотації. Насамперед із весільного обряду, забутих пісень, магічних замовлянь.
Звісно, дехто, гортаючи сторінки цієї книги, приємно подивується, мовляв, ось така пісня мені відома, але з іншим зачином, іншим закінченням. Напевно, автор розраховував на таку варіантність, вдаючись до різних носіїв фольклору в рідному селі Цибулівка, що в Тростянецькому районі на Вінниччині.
Судячи з дослідження “За давніми звичаями”, що по суті є передмовою, Іван Малюта ґрунтовно опрацював велику кількість опублікованих збірників народних пісень у записах фольклористів і письменників 2-ї пол. ХІХ — 1 пол. ХХ ст. Зробив ретельний огляд весільного обряду в різних краях України, зокрема на Поділлі. Зазначив, що мелодії майже не відрізняються одна від одної і вирішив не звертатися по наукову допомогу музичного етнографа. Але цю прогалину ще можна надолужити, організувавши повторну етнографічну експедицію з музичними етнографами “по гарячих слідах”. І таким чином відкрити ще один острівець етнографічної культури України.
Схожість текстів спостерігається і в наспівах з Буковини, Галичини, Закарпаття та Волині. І це не дивує, бо звичаї на цьому дійстві однакові: славити наречених, дякувати їхнім батькам і родичам. Це спостеріг автор у записах фольклористів, зокрема Євгенії Ярошинської, Марії Руденко, М. Шубравської і письменників Степана Руданського, Лесі Українки, Івана Манжури, Маркіяна Шашкевича та ін.
Чи не найбільше враження на І. Малюту при опрацюванні справила книга “Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с. Погребище 1920—1970 рр.” (“Наукова думка”, 1976). Пісенний набуток цієї фольклористки співмірний хіба що із записами Гната Танцюри від легендарної Явдохи Зуїхи.
Одна з переваг автора у тому, що він “вдався до деталізації весільного дійства”. Традиційно підготовчий період його починається у четвер, коли наречений в хаті обраниці повідомляє про свій намір одружитися й запрошує “на хліб-сіль, на весілля”. Тоді ж — спільна вечеря і пісні про коровай: “А в нашої печі, / Золотії плечі, / Золотії крила, / Щоб коровай гнітила”.
У п’ятницю пекли якомога більше калачів, якими запрошували на весілля.
В суботу — чи не найзворушливіші моменти. У хаті молодої, коли розплітають косу. А в неділю викуп нареченої, знімання вінка та фати, прощання з дівоцтвом.
На превеликий жаль, не досліджено весільне дійство виходу молодих з хат (молодий і молода окремо зі своїх хат, чи вже разом з музикою, чи без музик?) до церкви на вінчання (а у радянські часи до розпису у сільраді).
Наступного дня (у понеділок) переважають жартівливі пісні. Родичі молодої застерігають сватів од кривди. А ті запевняють: “Невістко наша жадана, / Та не рік ми тебе ждали, / Сім літ сорочок ми прали, / Та все в куточок складали, / Поки тебе, жадану, діждали”. Гості тішилися з пританцівками, жартівливими наспівами про дарунки господаря, що їх привозив із базару: “Щоб я йому правду казала, /Щоб я його голубом звала”. Погоджувалася лукава жіночка лише після останнього “гостинця”: “Нагаєчка на стіні, /Вона їздить по мені, /Тепер буду правду казати, /Тепер буду голубом звати”. Тоді ж краяли коровай.
А весільний вівторок — переважно без музик. Вигадують комедійні ситуації, наприклад, обсновують ворота мотузком, щоби взяти викуп за наречену. І гості удавано обурюються: “Що це за голота / Стоїть у воротах? / За пляшку горілки / Не пускає до дівки”. А пересмішники змушують зятя помити ноги тещі й взути в подаровані чоботи — з натяком догоджати їй.
Весільне дійство супроводжується співами. Серед цих пісень є унікальні, що не зустрічаються в інших фольклорних збірниках. Це — коли покривають молоду. Якщо вона має братів, то вони “Радоньку радять, / Чим зятя дарувать”. Бо той з гонором: “А зять коня взяв, / Шапочку не зняв, / Низенько не вклонився. / Даруймо, браття, / свойого зятя, / Сестрою молодою, / А зять сестру взяв, / Шапочку ізняв, / Низенько поклонився”. Записано від Ірини Грабчак 13.11.1972 р.
Доцільно виокремити й пісню за обідом, коли гості церемоняться, очікуючи запрошення: “Ми не годні по горі ходити, / Ми годні голубці кришити, / Ми підемо по рівненькому, / Ми візьмемо по ціленькому”. За твердженням автора, то є винятково цибулівський витвір. І лише в цьому селі можна було почути й дотепне запрошення: “Посуньтеся, горшки й миски, / Нехай сядуть світилки!”
Вочевидь, саме тутешні предки витворили й кілька куплетів при викупі нареченої: “В долині пшениця, / Всередині стрілка, / В нашій Цибулівці, / По сто рублів дівка”.
Означити послідовність у весільному дійстві допомогли голоси Тетяни Давидчук, Ніни Медвідь і Сандри Гвинти-Захарченко, які самі одружувалися з обрядом вінчання у храмі.
Понад 120 народних пісень увійшли до розділу “Пісенні обереги”. Можливо, слід було впорядкувати їх не лише за алфавітним порядком, а й за тематичним спрямуванням: історичні, родинно-побутові, баладні. Бодай деякі оригінальні пісні доцільно було б викласти у нотних записах.
Цікаво було спостерігати варіантність наспівів на прикладі запису в Цибулівці “Ой, хотіла мене мати”. Він вигідно відрізняється од подібних зразків у більш повному виданні “Жартівливі пісні” (“Наукова думка”, 1967): “Хтіла мене мати”, “Сватав мене, матінко, перший”, “Хтіла мене мати за першого дати” та ін.
Порівняно з розлогим записом від Явдохи Зуїхи аж ніяк не програє лаконічний наспів “Оженився щиглик”. Жартівливий, але водночас повчальний для тих, хто шукає легковажних “синичок”: “Оженився-розтратився, / А її немає, / Один день побула / І вже покидає”.
На мій погляд, оригінальні є купальські перегуки у записах від тієї ж Ірини Грабчак та фольклористки повоєнного покоління Тетяни Курти-Десяк.
Цікавий розділ “Помічні слова” з попереднім коментарем про вербальну (словесну) магію, основний лікувальний засіб у знахарів. Автор зазначає, що в деяких випадках можна самому вдатися до замовляння. Скажімо, перед виносом дитини на вулицю мати проказує з метою уникнути зурочин: “Своє село, свої люди, / Моїй дитині вади не буде”. А в разі зурочення кладе її на порозі, тричі переступає, облизує чоло, витирає пеленою і проказує: “Яка мати породила, / Така й одходила”.
Високопоетичний зразок вишіптувань болячок, як виганяти їх “в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голосу не чути, де півні не піють, де сонце не світить, де Бог шельму мітить”.
Одначе знахарі, як правило, замовляють на конкретну недугу — на хворі зуби, пристріт (від недоброзичливих поглядів), на переляк, бородавки тощо. Майже все автор записав од неграмотної матері, яку втаємничила сусідка-знахарка Явдоха Загоруйко, застерігаючи од проклять.
Є цікавий приклад магічного накликання, щоб привернути до себе коханого. Як виняток, наведено зразок чорної магії з метою повернути чоловіка, який покинув жінку.
Вельми доречна засторога закінчувати молитви “словесним оберегом, що блокує переймання хвороби на себе”. Одначе не зовсім зрозуміло, до чи після вишіптування примовляти від себе: “Ходить плуг по землі, / Як не вадить землі, / Щоб так це нічим / Не вадило мені”.
Насамкінець автор нагадує, що “Добре слово од семи болячок лікує, а зле словечко ранить сердечко”.
У завершальному розділі книги — авторський роздум “Гой, дай, Боже!” Йдеться, знову ж таки, про особливу місію народної пісні, що її називає “царицею фольклору” у всіх звичаях і обрядах.
Високе небо хмари носить,
Ущерть наповнені дощем.
Допоки серце пісні просить,
Ми не існуєм, а живем, —
запевнила незадовго до смерті талановита поетеса Ганна Чубач у циклі “Сиві думки”.
І треба погодитися із відомим фахівцем з фольклористики, професором Миколою Дмитренком, що Іван Малюта до кінця виконав “шляхетну місію митця: зібрати, підготувати до друку записи різних жанрів пісенної творчості”.
Наразі слід подякувати меценатові видання — Василеві Гавриловичу Левицькому, директорові ДП “Левона — С”, також людині шляхетної душі, патріотові України “аж до глибини своєї кишені”.
У розмові автор книги, усміхаючись, послався на крилате послання римського полководця: “Прийшов, побачив переміг!” Отож, перефразовуючи його, діяв за тим же принципом: прийти, почути, зафіксувати, щоб передати фольклорні скарби у спадок майбутніх поколінь, як духовний ресурс нації.
Зосталося завважити, що для такої перемоги, на відміну од Цезаря, знадобилося багато років.
Quasi postscriptum. От на цьому й не кінець. Автором, письменником, дослідником і (після видання цієї праці) етнографом Іваном Малютою здійснено послання юним і старшим та досвідченим науковцям: спорядити етнографічну експедицію у Цибулівку та навколишні села з метою музичної фіксації пісенного матеріалу, здійснення фото і відеозаписів та впорядкування етнографічної інформації про побут і традиції одного з регіонів нашої Великої України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment