«Найперша справа — моральне виховання народу»

200-ліття Григорія Павловича Ґалаґана

Олександер ШОКАЛО
“…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки”, — писав Пантелеймон Куліш своєму одноліткові й землякові Григорію ґалаґану. П. Куліш проникливо охарактеризував українську світоглядну позицію Г. ґалаґана: “ґалаґан сильно проголошує на користь національності”, й водночас відзначав його стриману, сухувато-сувору вдачу, яка, одначе, не заважала йому бути щедрим на доброчинність. Григорій ґалаґан став відомим на всю Російську імперію як заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч і водночас український меценат, громадський і культурно-освітній діяч, основоположник кооперативного руху в Україні. Г. ґалаґан перший ініціював перед імператорами Миколою І та Олександром ІІ звільнення селян з кріпацтва з земельними наділами й самовіддано працював над підготовкою й проведенням селянської реформи та домагався зменшення викупних виплат за землю. Г. ґалаґан як послідовний і дієвий учасник Київської “Громади” був у товариських стосунках з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, О. Бодянським, В. Антоновичем, М. Драгомановим, М. Лисенком; піклувався про свого односельця — знаменитого кобзаря Остапа Вересая: дав відпускну та організував йому публічні виступи в Києві й С.-Петербурзі, зацікавив його феноменом О. Русова й М. Лисенка, які написали про нього перші ґрунтовні праці.

Родова покута
Непроминущі вартості життя людського підтверджують істинність Кулішевого провіщення. І Григорій ґалаґан цілим життям своїм стверджував цю істину, тому й зажив слави доброчинного громадянина. На нього, останнього по чоловічій лінії зі старовинного козацько-старшинського роду ґалаґанів, ліг тягар спокути за неправедне діло предка-засновника й відповідальність за честь усього роду.
Засновник роду Гнат ґалаґан командував компанійським Чигиринським полком у війську гетьмана І. Мазепи, а в 1708 р., коли Мазепа присягнув Карлові ХІІ, перейшов до Петра І. Після Полтавської трагедії допоміг царському полковникові П. Яковлєву захопити й знищити Стару (Чортомлицьку) Січ. І зробив те підступно: закликав козаків скласти зброю й присягнув на хресті помилувати їх. Московити закатували тоді в страшних тортурах близько 300 старшин і козаків, які повірили ґалаґану й здалися. За це Г. ґалаґан отримав од Петра І іменну шаблю й посаду полковника Чигиринського (1709–1714), а потім Прилуцького (1714–1736) полків, де відзначався жорстоким ставленням до людей. А від козаків Гнат ґалаґан отримав за кривоприсягу прокляття до сьомого коліна. У 1716 р. гетьман І. Скоропадський своїм універсалом подарував Г. Ґалаґану село Сокиринці. Цього ж року полковник Ґалаґан скупив у селі Дігтярі ґрунти та двори козаків і селян, а далі прибирав до рук кращі землі у своєму полку. Великі земельні маєтності Ґалаґанів на Чернігівщині й Полтавщині успадкував, разом з родовим прокляттям, останній у роду — Григорій ґалаґан (його єдиний син Павлусь помер 1869 р. на 16 році життя).

“Віддаватися всією душею своїй справі”
Григорій Павлович ґалаґан народився 3 (15 — за новим стилем) серпня 1819 р. в родовому селі Сокиринці, в садибі, збудованій 1829 р. батьком — Павлом Григоровичем. Отримавши добре родинне виховання, Григорій закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1840). Спершу три роки служив у Чернігівській палаті державного майна, де зокрема опікувався селянами після неврожаю 1843 р. Г. Ґалаґан надавав селянам допомогу хлібом і грошима, і цей послідовний захист селянства спричинив чимало його конфліктів з місцевими поміщиками. Одначе саме ця турбота про людей визначила його подальшу суспільну діяльність, засадничий моральний принцип якої Г. Ґалаґан визначив так: “Недостатньо розмовляти мовою народу, потрібно вірити його вірою і замість того, щоб підносити народ до своєї фантазії, потрібно самим зійти до народу і зробитися тоді його вірним відгомоном”. На відміну од більшості зрусифікованого, звироднілого українського панства, Г. Ґалаґан відчував і усвідомлював себе частиною рідного народу й прагнув змінити на краще становище селян. У 1848—1851 Г. Ґалаґан — Борзнянський повітовий предводитель дворянства; у 1851—1854 — совісний суддя Чернігівської губернії.
Водночас молодий поміщик організовував господарювання у своїх маєтках на прогресивних засадах. Доходи отримував не за рахунок визиску селян, а за рахунок нарощування рентабельності господарства. Він переконався, що для розвитку сільського господарства замість кріпаків потрібні вільні сільські працівники.
Свою позицію з приводу розв’язання селянського питання через скасування кріпацтва Г. Ґалаґан виклав у численних працях, зокрема: “О крепостном состоянии в настоящее время и возможности его уничтожения” (1854), “Проэкт освобождения крестьян путем освобождения новорожденных” (1854). У статті “Зауваження про становище селян сокиринських та інших економій” (1846) Г. Ґалаґан висловив свою цілеспрямовану громадянську позицію: “Дай мені, Боже, сили. Дай уміння полюбити селян ще дужче. Допоможи мені бути їм корисним. Нехай я помру з думкою, що надав їм якусь користь, хоч трохи посприяв їхньому щастю”. А ось щире зізнання Григорія Ґалаґана про своє заповітне в щоденнику: “Я не можу служити! Для чого мені служба? Я досить багатий, щоб жити спокійно й обійтися без високих посад. Та й не багатство мене утримує від служби. Мене утримують Сокиринці. Для вас хочу я присвятити все життя своє. Ви головний предмет мого буття”.

“Часто доводилось не бути з більшістю”
У 1858 р. Г. П. Ґалаґана разом з його однодумцем, таким самим переконаним противником кріпацтва, істориком права й громадським діячем В. В. Тарновським (старшим; 1810—1866), призначили представниками від уряду в новостворений Чернігівський губернський комітет для розробки проекту “Про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян”. Як і Г. Ґалаґан, В. Тарновський дотримувався стійкої громадянської позиції щодо моральної відповідальності поміщиків за соціальний стан селянства: “гріх оббирати людей, яких ми довели до злиднів та морального приниження”. У 1859 р. імператор Олександр ІІ призначив Г. П. Ґалаґана й В. В. Тарновського членами-експертами підготовчої та редакційної комісій Головного комітету з селянських справ. Ґалаґан щиро й послідовно домагався звільнення селян та енергійно боровся з кріпосницькими тенденціями більшості членів комітету, про що сам зізнавався: “часто доводилось не бути з більшістю”.

Основоположник українського кооперативного руху
Після проголошення селянської реформи для убезпечення селянського землеволодіння від лихварів і шинкарів, які після скасування кріпацтва в Галичині 1848 р. за 10 років привласнили 30% селянської землі, започаткував об’єднання селян на засадах кооперації. З цією далекосяжною метою відкрив 26 жовтня 1871 року в своєму рідному селі перше в Україні й цілій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк. Для цього Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), переконуючи їх у доцільності кооперування, сам написав статут ощадно-позичкового товариства й домігся затвердження його в Петербурзі. Г. Ґалаґан вніс в основний фонд Товариства 3000 рублів, а також передав Товариству кам’яний будинок з коморою, меблями та всіляким канцелярським начинням. Керівними органами Товариства були: загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою якої й довголітнім опікуном-куратором Товариства став сам Григорій ґалаґан.
Сокиринське ощадно-позичкове товариство послідовно зростало за чисельністю членів та обсягом фінансово-господарської діяльності: у 1872 р. до складу Товариства входило 16 колишніх сокиринських кріпаків, а в 1899 р. в Товаристві налічувалося 960 селян з 22 сіл. Сокиринське ощадно-позичкове товариство було найпотужнішим не тільки в Полтавській губернії, а й у цілій Лівобережній Україні: його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів, а касовий оборот — близько мільйона рублів. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремесел у школі та інші потреби мешканців Сокиринець. Товариство виплачувало такі річні відсотки: за термінові вклади — 6%, за безтермінові — 4%, від позики брало 9%. Сокиринське ощадно-позичкове товариство проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації.
Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва — надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України. Саме це зараз необхідне для порятунку українського села й національної економіки.

“Найперша справа — моральне виховання народу”
З запровадженням у 1865 р. в Полтавській губернії земської системи місцевого самоврядування Григорій ґалаґан до кінця життя самовіддано працював на земській ниві, зокрема в просвітництві. Багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти, бо на його переконання: “…найперша справа — моральне виховання народу…”. У 1871—1881 роках Г. Ґалаґан — Прилуцький повітовий предводитель дворянства й голова училищної ради Прилуцького повіту. У 1876 р. Г. ґалаґан як голова училищної ради Прилуцького повіту розробив детальний план початкового навчання в повіті, який цілковито схвалило земство й завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю учнів посідав перше місце в губернії.
Г. ґалаґан за власні кошти збудував Сокиринське народне училище та низку шкіл у своїх економіях. 29 жовтня 1878 р. в родовій садибі в селі Дігтярі відкрив ремісниче училище з інтернатом на 100 учнів. За ініціативи й матеріальної допомоги Г. ґалаґана відкрито ремісничі училища в Прилуцькому й Ічнянському повітах, кілька народних шкіл, а в Прилуках — чоловічу й жіночу гімназії.
На пам’ять про єдиного сина Павла Григоровича (1853—1869), на якому й перервалась чоловіча лінія роду Ґалаґанів, Григорій Павлович відкрив 1 (13) жовтня 1871 р. в Києві приватний навчальний заклад — славнозвісну Колеґію Павла ґалаґана (закрито в 1917; нині в приміщенні колишньої Колегії по вул. Б. Хмельницького, 11 — Національний музей літератури України). Для утримання Колеґії Г. Ґалаґан пожертвував дохід з 8 000 десятин землі й 5 000 десятин “на розширення діяльності колегії в майбутньому”. Вартість пожертвуваної на Колеґію землі в Полтавській і Чернігівській губерніях становила 275 тисяч рублів. Крім того, пожертвував на фонд навчального закладу мільйон рублів, а ще продав свій будинок на Хрещатику й придбав для Колеґії два будинки й кілька флігелів. Г. Ґалаґан розробив статут, який визначив мету навчального закладу: “готувати молодих людей до університету”. Г. Ґалаґан перевіз із Сокиринець велику ­бібліотеку (понад 11 тисяч томів) та багатий родовий архів; на викладацьку роботу запросив визначних вчених, педагогів, митців. Навчальний заклад мав природничий кабінет, фізичну лабораторію, музичний клас. Колеґія стала одним з провідних навчальних закладів у цілій Російській імперії, там безкоштовно навчалися й проживали 70 здібних хлопців “з недостатніми матеріальними засобами, різних станів” з усіх українських етнічних земель, що були тоді в межах різних держав. Майже половину учнів Ґалаґан утримував власним коштом. До Колеґії приймали юнаків всіх без винятку станів, що досягли віку Павла Ґалаґана. Стипендіати Павла Ґалаґана зараховувалися до закладу на конкурсній основі, але перевага надавалася найздібнішим юнакам з незаможних родин. Вони перебували на повному утриманні ­Колеґії, а в перший рік свого навчання в університеті отримували від засновника та його дружини стипендію в розмірі 200 рублів. Для своєкоштних вихованців існувала чітко визначена плата за навчання, але й вони частково утримувалися за рахунок Колеґії. Цей зразковий навчально-виховний заклад діяв за рахунок родини Ґалаґанів майже півстоліття. Без фінансової підтримки від держави Колеґія функціонувала на прибутки з помість засновника. Багато випускників Колеґії стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. До Колеґії приїздив працювати в бібліотеці й над архівом І. Франко й у тутешній церкві вінчався з О. Хоружинською.

Подвижник українського наукового й культурно-національного руху
У 1873 році в Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали Г. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873—1875 роках Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 року за ініціативи Товариства в Києві відбувся Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних “Записок”, “Історичні пісні українського народу” В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук.
Григорій ґалаґан дбав про збереження й розвиток української народної культури, зокрема звичаїв, архітектури, хорового мистецтва, театру. Зібрав Сокиринську колекцію вертепів, на основі якої написав власну працю “Описание малорусских вертепных драмм с приложением нот” (1862). Вертеп у Ґалаґановому маєтку став неодмінним атрибутом усіх різдвяних свят. На його вистави, які супроводжувалися хоровими співами й грою на скрипці, збиралися родичі, челядь і селяни. Г. ґалаґан фінансував видання журналу “Кіевская старина” та іншої української періодики, матеріально підтримував діячів української культури, зокрема художників-українців, які навчалися в Римі, створивши на основі їхніх картин свою славнозвісну мистецьку колекцію. У Сокиринцях часто бували видатні люди. Саме в Г. ґалаґана Т. Шевченко й П. Куліш заприятелювали із славнозвісним кобзарем Остапом Вересаєм (завдяки записам П. Куліша зберігся його репертуар).
З 1882 й до кінця життя Г. ґалаґан — член Державної Ради по Департаменту законів, де послідовно відстоював українські інтереси, а також дієво працював у земській сфері над просвітою народу, опікувався створенням Селянського земельного банку та врегулюванням міґраційного руху селянства. Крім того, постійно клопотався про різні громадські й приватні справи. У столиці імперії Г. Ґалаґану доводилося працювати в складних умовах, про що він неодноразово писав у листах дружині: “Тут не люблять принципів чи навіть явно висловлених переконань, і все базується на якихось угодах, взаємних поступках і міркуваннях повністю особистих”.
Г. ґалаґан працював самовіддано, “бажаючи щастя народові” й намагаючись привести до порозуміння і взаємодії розділені за попередні століття його верстви.
Відійшов Григорій Павлович ґалаґан з Білого світу 13 (25 — за новим стилем) вересня 1888 р. маєтно збіднілим, але духовно збагативши рідну Україну. Поховали його в Сокиринській садибі, в родовій Петропавлівській церкві (більшовики знищили церкву й родинні поховання ґалаґанів).
…У минулому лишається прах земний, а праведне діло доброчинних людей живе безвічно.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment