Про моральне право і непочутий голос

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

З Божою допомогою підходимо до 28-ї річниці Незалежності України. З гіркотою мусимо констатувати, що Україна ще не стала такою державою, про яку ми мріяли в 1990—91 роках. Тоді нам, одержимому ідеєю незалежності поколінню, здавалося, що вистачить волелюбним українцям одного десятиліття, аби подолати важку спадщину радянської залежності. Тоді, скажу відверто, я не знав глибини руйнування національного менталітету та національної свідомості у загальнонаціональному вимірі. Я дивився на мій український світ крізь призму мого, львівського, виховання. Тоді я не знав слів одного з найвидатніших нині українських письменників, який в 1964 році, відраджуючи рідного брата від наміру завербуватися вільнонайманим до Радянської Армії, писав: “Житимеш у середовищі авантюристичних напівдиких кацапів з їх дріб’язковістю і пожадливістю, тебе будуть щодня начиняти ідеями — там вже від занять не втечеш (я бачу, як тут), дитина житиме в тому оточенні, можливо доведеться піти в їхню школу”.
Тоді я гадки не мав, що ці різкі і дуже відважні слова стосувалися не якоїсь абстрактної дійсності у якомусь абстрактному “Кацапстані”. Вони, на жаль, стосувалися реальної України, глибоко насиченої завізним елементом. Про це свідчать слова, написані у Ленінграді у березні 1961 року про процеси в “підлабузницьких, зарослих свинячим жиром “равнодушных” Київах”…
Тож не дивно, що 1992 року, коли я переселився до Києва, однією з перших речей, що мене вразила, була примітивна кричалка “спасіба Руху за разруху”. Щойно згодом усвідомив, що це була цинічна кремлівська технологія розпалювання в головах прошарку з совєтським мисленням в Україні ненависті до української держави.
Інколи задумуюся: чи коли б в 1990–91 рр. знав те, що знаю нині, то чи зважився б поміняти перспективний фах “інформатика” (нині спеціалістів цього профілю називають на англійський лад “айтішниками” — скорочено від слів інформаційні технології) на Богом дароване покликання українського публіциста? Однак моральні зобов’язання, які, з одного боку, ставили славні наші політв’язні, а з другого — легендарний професор Марко Антонович з Канади, мали вирішальний влив на мій вибір. І хоч багато “айтішників” дивляться на мій вибір насмішкувато і зверхньо, я жодної миті не жалію з приводу свого вибору. “Айтішні” гроші можуть лише у манкуртів приспати біль від глуму над державою, який нині активно здійснюється з застосуванням кремлівсько-олігархічних інформаційних технологій.
30 років тому (історичний лист, який зберігається у моєму архіві, датований осінню 1989 р.) професор Марко Антонович писав, що горбачовська перебудова — останній історичний шанс здобути Україні державну незалежність: “На ваше покоління покладається велика місія і велика відповідальність використати той шанс”.
Звичайно, слова прохання-настанови представника славного роду борців за незалежність України слід відносити не до покоління і середовища, яке я тоді представляв. Здобуття незалежності 24 грудня 1991 року було волею переважної більшості народу, що засвідчив референдум 1-го грудня 1991 року.
Та моє покоління також відіграло свою роль у тому історичному процесі. Ми при активній підтримці радіо “Свобода” переконували, що ми — український люд, що державна незалежність — це великий шанс на зміну української долі. Ми мали світлу ідею, глибоку віру в її втілення. Проте ми не мали критичної маси патріотичного чиновництва, яке самовіддано реалізувало б світлу ідею державної незалежності. Ми тоді не мали також прошарку, який сформував би національну буржуазію, ґрунт для розвитку здорового національного організму. Бізнесове середовище, що тоді творилося, найчастіше рекрутувалося з комсомольських і кагебістських кабінетів, було тісно пов’язане з Росією. Воно творило власні ЗМІ, які де тільки могли дискредитували українську незалежність.
Тодішня влада не дуже протидіяла тим тенденціям, сприяла примітивізації сприйняття політичних і соціальних процесів в Україні. У першу чергу від нерозуміння, що процес управління державою куди складніший, ніж, скажімо, таким промисловим гігантом як “Южмаш”. Багато шкоди Україні свого часу Леонід Кучма завдав заявами: “Буде економіка, буде все”. Він тоді не розумів, що в державному будівництві економіка — далеко не все.
В “Історії українського війська” автора славного Івана Крип’якевича читаємо згадки про княжі часи: “Розвиток тодішньої держави залежав зовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли Володар був талановитий, умів створити воєнні збройні сили і своїм авторитетом тримав у єдності різні племена, то держава існувала і розвивалася успішно”. Отже, ще з тих далеких часів і донині збройні сили є одним з головних атрибутів незалежності держави.
Останнім часом не тільки в Україні спостерігається тенденція до применшення ролі того атрибуту в суспільному сприйнятті. Це, на моє здивування, має також місце і в сусідній Польщі.
Домагання відмовитися від проведення військових парадів мотивують надто “великими”, необґрунтованими витратами на проведення таких заходів, совковою “традицією” та “неморальністю” у час війни. Це були головні “аргументи” критики президента Петра Порошенка за п’ять військових парадів, проведених у час його каденції. Враховуючи, як багато місця відводилося критиці українських військових парадів у путінському телевізорі, є всі підстави вважати, що “аргументи” проти українських парадів писали у відомстві, відповідальному за дезінформацію та деморалізацію потенційних жертв путінської агресії.
Цікаво, чи й там же писали “аргументи” для критиків польських військових парадів? Вони використовують ті ж “аргументи”, що і критики українських парадів, за винятком “аморальності” проводити паради у час війни. Підставу цікавитись місцем, де пишуться аргументи для критиків польських парадів, дає той факт, що нині при коментуванні тих парадів робиться наголос на російській політико-економічній експансії. Перекидається місток від перерваного в 1920 році під Варшавою походу Будьонного і Тухачевського з їхнім “експортом” більшовицької “революції” до Німеччини і Франції — до нинішніх дій Путіна. Йому мріється, щоб у Польщі про це все якомога менше говорили. Тому закидається в інформаційний простір “думка” про військові паради як історичний анахронізм.
Нинішній президент Польщі Анджей Дуда зовсім не переймається аргументами противників парадів. Він доводить суспільству і світові, що військові паради — це не просто огляд війська, а свято національної самоповаги, державної постави та свято зброї.
Нині, за його словами, найголовніше завдання поляків “мати можливість захищати свою Батьківщину у випадку, якщо хтось подумає підняти руку на Польщу”. Нині завдання влади — “виховувати у всьому суспільстві повагу до польського солдата, його працездатності, героїзму, хоробрості, готовності захищати свою Батьківщину”. У Польщі наочним засобом формування цієї поваги до своїх військових є військові паради. З тим погоджується також опозиція. Хоч дуже критикує владу за те, що в нинішньому році, 15 серпня, традиційний військовий парад відбувався не у Варшаві, як було досі, а на Сілезії — в місті Катовіце, де до парламенту балотується діючий прем’єр-міністр.
Оскільки це внутрішня польська справа, то її торкатися не буду. Скажу лише, що є держави, де військові паради мають постійне “місце прописки”. Це, в першу чергу, Франція. Там у законі прописано, що 14 липня, у пам’ять зруйнування Бастилії, на Елізейському полі проводиться військовий парад.
Парад є невід’ємним елементом Свята перемоги Естонії (23 червня), встановленого для увіковічення у національній свідомості перемоги естонців над більшовицькими зайдами (початок 1919 року) та німецькими окупаційним контингентом (23 червня 1919 року). Саме цього дня, починаючи від 1992 року, в Естонії проводять військові паради. Від 1994 — кожного року в іншому місті. Від 2000 року їх організаторами є естонська Ліга оборони — Kaitseliit.
Це відроджені в 1990 році добровольчі збройні батальйони.
Окрім цього, в Естонії збройні сили проводять військові паради з нагоди Дня незалежності Естонії, який щорічно відзначається 24 лютого. Того дня у 1918 році у Таллінні було проголошено “Маніфест до всіх народів Естонії”, хоч до справжньої незалежності ще було далеко. Ще було два роки війни з ленінською Росією. З приводу Дня незалежності Естонії в українській та англійській версіях Вікіпедії читаємо: “Цього дня зазвичай відбуваються військові паради, урочисті, концерти та дипломатичні прийоми”. Тут слово “зазвичай” вносить маленьку неясність: чи паради до дня незалежності є так само щорічними, як і паради до дня естонської перемоги? У матеріалах про святкування Дня незалежності Естонії читаємо про велике захоплення мешканців військовим парадом. І жодного скигління я не знайшов, що це “дорого”, що “треба шукати” якийсь “новий формат” проведення цього свята.
У балтійських державах, на відміну від нині сущої в Україні політичної зміни, добре розуміють підтверджену життям істину, що ті, хто хоче економити на парадах власної армії, дочекаються тієї ганебної миті, коли спостерігатимуть парад армії окупанта. Одним із свідчень цього є активно поширювана у соціальних мережах заява нового президента Литви Ґітанаса Науседи, який 12 липня 2019 року замінив на посаді великого друга України Далю Грибаускайте. Новий глава литовської держави, 55-річний Ґітанас Науседа, сказав: “Не маю морального права спілкуватися з Путіним, поки в Україні війна”.
З цього випливає: ті, хто вважає, що мають таке моральне право — не мають моралі? І не мають відповідальності перед майбутнім? Вистачило двох дзвінків-прохань нинішнього Президента України до Путіна, аби той робив заяви, що з Зеленським можна домовитися… На практиці це слід розуміти, що для Путіна Зеленський є людиною. яку можна “примусити до миру” на путінських умовах. Пам’ятаєте, як 11 років тому Москва називала окупацію Грузії “прінудженієм к міру”? Нині йде “прінуждєніє к міру” України через Володимира Зеленського. Мета цього “прінуждєнія” — крихітка надії, що після “досягнення миру” на путінських умовах сама собою зніметься відповідальність перед міжнародним судом за воєнні злочини Путіна.
А вся історія зі скасуванням військового параду та його заміна “Зе-парадом” чи “маршем слуг” (так у соціальних мережах називають “новий формат” Дня Незалежності України) — лише відволікаючий увагу момент від головної мети “прінуждєнія к путінсьому міру” і провокація нового напруження в Україні, де багато хто розуміє, як і керівники Польщі, прибалтійських держав, що військові паради — це наглядний урок патріотизму, а не “історичний анахронізм”. В іншому випадку США, Ізраїль не поверталися б до традиції проведення військових парадів.
Я пробував знайти початок традиції проведення парадів. Зумів лише знайти згадки про бойові та парадні лати лицарів. Припускаю, що саме з тих часів йде традиція формування в свідомості народу вдячності й поваги до своїх воїнів-захисників. Цю традицію можуть заперечувати або приховані вороги, або люди безвідповідальні, які роблять безвідповідальні заяви.
До них належить “констатація” В. Зеленського, що парад коштує 300 мільйонів гривень. Мене ця цифра анітрохи не здивувала після обіцянок-нісенітниць про вчительську “заплату” в 4 тисячі доларів. Однак це показник глибини зневаги до народу, якому виголошують подібні нісенітниці. А заяви, що гроші, призначені на парад, слід роздати на премії солдатам — свідчення, що люди, які таке пропонують, розглядають українське воїнство не як один з атрибутів державності, а як заробітчанський контингент на зразок французького іноземної легіону. Чи погодиться з таким насмішкуватим трактуванням українське славне воїнство, їхні родини, ті, що втратили найближчих на путінській війні? Віддавали вони життя за Україну, а не за “премії”.
Тим паче, що вже з’ясовано, скільки насправді коштує парад (відтак відомо, які “величезні” мільйон підуть на премії). Нещодавно в США вперше за багато років відбувся військовий парад із кошторисом у два мільйони доларів, що набагато менше оголошеної вартості параду в Україні. Про це заявив експерт із питань державної безпеки Юрій Михальчишин.
За його словами, багато військових вис­тупали за проведення параду, який без зайвих слів доведе Росії нашу позицію. Виступаючи від імені батальйону тактичної групи полку спецпризначення “Азов” Ю. Михальчишин сказав: “Не треба 1000 гривень — потрібен парад”. Однак ані цей голос, ані тисячі подібних не були почуті в Офісі Президента. Це поганий знак. У першу чергу — для них…
24 серпня волонтери, добровольці та представники патріотичного середовища, які живуть не “по-приколу”, починаючи ходу від пам’ятника Тарасові Шевченку, спробують про це йому (Президенту) нагадати… Не лише посвідчення у такі знакові моменти так просто падає…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment