Церква у госпіталі

Олександр ШЕВЧУК

Питання про незалежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату стояло завжди. Цю мрію населення України плекало багато віків, пам’ятаючи, що хрещення Київської Русі відбулося ще у Х сторіччі у Києві, що московські священики у XVII сторіччі перебрали право керувати Православною Церквою України на себе; згадуючи, як на початку ХХ сторіччя у 1917—1929 рр. більшовики знищили молоду Українську Народну Республіку і разом з нею новостворені зародки церкви.
З появою на карті світу незалежної країни — України, природно постало питання про цивілізоване розділення церкви, базуючись на тому, що кожна незалежна самостійна країна має свою незалежну, автокефальну, канонічну церкву.
Щоб заспокоїти релігійну спільноту України, патріарх Московський і всієї Русі звернувся у 1993 р. листами до релігійних общин та міністра юстиції України Онопенка В. В., в яких завірив, підписавши ці листи, що: “Украинская Православная Церковь с октября 1990 года канонически является независимой и полностью самостоятельной в своем управлении. Какой-либо административно-финансовой подотчетности Московской Патриархии не существует” і наприкінці листа підтвердив: “В связи с этим мы заявляем, что Московская Патриархия не имеет никаких претензий на какое то ни было движимое или недвижимое церковное имущество Украинской Православной Церкви”.
Ці листи були вивішено для ознайомлення прихожан, а в деяких церквах Московського патріархату вони висять до цього часу.
В історичному вимірі від дня проголошення незалежності минуло дуже мало часу. Проте за цей період Україна пройшла нелегкий шлях у гарячих парламентських дебатах, прожила Помаранчевий Майдан і Майдан Гідності із втратою своїх синів — Небесної сотні, засудила зрадника-втікача — четвертого президента України. Верховна Рада, спираючись на волю більшості населення України, визначалася і юридично закріпила західний курс в економічному, політичному, соціальному житті; відмовилася від статусу нейтралітету, вважаючи НАТО структурою миру, безпеки і захисту прав та свобод.
Такі зміни в Україні не входили в плани Кремля. Під надуманим вимислом “Защита русского мира” — іншими словами, виконуючи давно задуману “стратегію” з відновлення імперії, Росія, нехтуючи міжнародним правом і порушивши всі договори між нашими країнами, анексувала Крим, насадила тероризм і сепаратизм та розв’язала гібридну війну проти України на Донбасі.
Релігійна ідеологія завжди засуджує війни і братовбивство, смути і розбрат у державі. Водночас патріарх Московський і всієї Русі, нехтуючи цими релігійними нормами, благословив рішення Державної Думи Росії, спрямоване на так званий захист “русского населения”, яке проживає в Україні — тобто на війну: війну православного населення в одному Патріархаті лише для того, щоб захистити колоніальну ідеологію імперії, яка розвалилася, не згадуючи писання Євангелія від Марка (МК 3: 24-25), де зазначено: “если Царство разделится само в себе, не может устоять царство то, если дом разделится сам в себе, не может устоять дом тот”.
Далекоглядність цього євангелістського мудреця незаперечна. Всі імперії раніше або пізніше зникають із світової карти — розпадаються, а країни, які створилися на цих просторах, повинні мати всі державні атрибути влади і незалежну від держави Церкву, яка сприяє духовному зростанню громадян своєї країни.
Повністю ігноруючи написані обіцянки у своїх листах до православних віруючих України, Московський Патріархат розпочав широку ідеологічну (релігійну) кампанію про неможливість розділення Церкви як одного організму. З новою силою розгорнулась ця пропаганда із залученням помісних церков Московської Патріархії після отримання Українською Православною Церквою від Константинополя Томоса.
Щоб упорядкувати процес розподілу Церков на території України, Верховна Рада у січні 2019 р. ухвалила дуже демократичний закон, яким надала можливість більшості у кількості двох третин прихожан самим визначатись, і після цього зобов’язала Церкви у визначений термін зареєструватись у державному реєстрі до якої Церкви вони відносяться: Української Православної Церкви, чи Російської Православної Церкви. Цього якраз і не поспішають виконувати промосковські священики і процес перереєстрації затягнувся, хоча цей термін був достатнім і не зачіпав духовний стан мирян у їхньому виборі. Та перереєстрація хоча повільно, але відбувається повсюди. В той же час більш як по 200 церковним об’єктам (монастирі, лаври, адмінспоруди та інші споруди) проводяться додаткові дискусії.
В окремих випадках, нехтуючи всіма релігійними нормами, деякі промосковські священики для того, щоб зірвати і не провести збори віруючих парафіян, користуються різними методами, зокрема привозять з інших населених пунктів в автобусах “тітушок”, які заважають проводити збори прихожан, влаштовуючи безпорядок і навіть бійки, і закривають храми в день намічених віруючими зборів тощо.
Крім цього, деякими батюшками в церквах ведеться відкрита пропаганда серед прихожан про неможливість, з точки зору Московського Патріархату, виконання Закону України № 4128-Д від 17 січня 2019 р. “Про перехід церков УПЦМП в нову церкву”, бо розділяти єдину Московську Православну Церкву неможливо. Прикладом може бути служба священика у Київському міському клінічному госпіталі ветеранів війни, що знаходиться у Пущі-Водиці.
Саме місце розташування цієї філії (чи відділення) не зовсім пристосоване для потреб Церкви, зокрема проведення богослужінь. Воно включає невеликий хол та прилеглі до нього дві кімнати. Вся релігійна література, виставлена для огляду, надрукована російською мовою, що одразу нагадує до якого патріархату належить ця церква. Звичайно, служба ведеться російською мовою.
На ранковій літургії в день великого християнського свята — День свята Трійці, служба розпочалась о 7 годині ранку. Як зазвичай, в цей день із дарами садів та солодощами прийшли з десяток жінок поважного віку, співав хор в кількості чотирьох осіб і священик проводив службу. Перша половина цього дійства напевно відповідна всім релігійним вимогам церкви.
Друга половина — це вже була не літургія, а пропаганда священика без хору, промова, яка заперечувала доцільність відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату. В цій промові він згадав релігійну легенду про будівництво храму у Вавілоні, де місцеві правителі хотіли дістатись до Бога, але Бог відібрав у робітників дар мови і, не розуміючи один одного, вони не змогли добудувати храм, який розвалився.
Цю біблейську історію було наведено як приклад роботи українського керівництва: президента П. А. Порошенко, депутатів Верховної Ради, які не зрозуміли, що хочуть зробити, але діючи всупереч Законам Божим, яких нікому не можна порушити і розділити єдину Московську Патріархальну Церкву.
Згадав священик у своїй “проповіді” і “незаконні” дії до Московської церкви з боку Вселенського Патріарха Варфоломія, який надав Томос УПЦ без згоди Москви, критикував за іншу думку священиків Греції і навіть Риму, але Московська Церква вистояла і ніхто не зможе похитнути її єдність.
Сам по собі факт розміщення церкви у госпіталі є протиприродним. Вона повинна сприяти духовному зціленню поранених і хворих. До того ж у цьому закладі проходять реабілітацію бійці, які мають фізичні і моральні втрати, отримані на східному фронті в Донбасі. Добре слово лікує і зцілює тіло і душу.
Але що можуть почути воїни із вуст такого священика і чи допоможуть їм ці слова? Напевно — ні, бо мова йде про “правильні дії Росії і російської церкви”, проти якої вони вимушені воювати, захищаючи свою територію і народ, права і свободу рідної України.
Вважаю, що не зайвим було б адміністрації госпіталю познайомитись з такими “проповедями”, які спрямовані проти Законів України, проти Української держави, проти її устоїв — і зробити необхідні виводи.
Докором цього госпітального церковного відділення є неподалік розташований храм — храмова споруда, збудована на кошти місцевого населення дачного коопе­ративу на початку ХХ століття. Територію храму добре облаштовано, обнесено металевим парканом з кованими воротами, на які пізніше приварено два великі семикінцеві хрести — символ Російської Православної Церкви. Зліва від церкви збудовано триповерхову будівлю для проживання осіб, які забезпечують релігійне життя церкви, а справа розміщено надгробні гранітні плити, які сповіщають про захоронення видатних осіб Російської Православної Церкви. Піднявшись по сходах на паперть, з правого боку від входу в церкву ви побачите прикріплену невелику табличку з назвою цього закладу: “Православная церковь Серафима Саровского”, що означає, що досі церкву не перереєстровано.
При вході у притвор храму всю праву сторону заставлено російськомовними книгами, ліву — відведено для матеріалів, регламентуючих навчання в українській недільній школі. Цю школу було засновано ще з початку побудови храму, але її нинішню доцільність і скільки навчається учнів — не відомо. У середині храму діє кіоск, де продаються церковні атрибути, російськомовні книжки та Біблію для дітей, надруковану українською мовою, і український алфавіт на релігійну тематику.
Храм, збудований на пожертвування українських громадян на київській землі, ховаючись за вивіскою православної церкви без зазначення до якого патріархату він відноситься, з волі промосковських священиків продовжує жити життям Московської Православної церкви, нехтуючи листами Патріарха Московського і всієї Русі, що все рухоме і нерухоме церковне майно на території України є власністю Української Православної Церкви.
А можливо, краще було б своєчасно провести збори парафіян цієї церкви, і при згоді їхній, визначеним законом більшості до обряду служіння в сусідній країні, не порушивши законів України, зареєструвати її як Російську православну Церкву.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment