Чи знав Тарас Шевченко про книгу Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році»?

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу — стаття, в якій автор нагадує про відвідання Росії рівно 180 років тому французьким маркізом Астольфом де Кюстіном і видання ним книги “Росія в 1839 році”, що стала, за словами О. І. Герцена, “найцікавішою і найрозумнішою книгою, написаною чужинцем про Росію”. Автор виводить давню міжнародну розмову-дискусію про цю книгу на принципово новий рівень, а саме: вперше розглядаються Шевченкові віртуальні перетинання з історіями і темами Кюстінового твору, виокремлюються думки й поетичні рядки Тараса Григоровича, суголосні з висловлюваннями маркіза.

Маркіз де Кюстін: “Я зобразив Росію такою, якою вона є”
Зрозуміло, чому в “Шевченківській енциклопедії” не знайшлося місця для французького маркіза — Шевченко не знав Астольфа де Кюстіна й навіть ніколи не згадував. Але все-таки спробую показати необхідність обов’язкової уваги до нього в майбутніх шевченкознавчих енциклопедіях і довідниках.
Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін (1790—1857) — французький аристократ, письменник, мандрівник. Його дід — Адам Філіп де Кюстін, генерал, командував Рейнською республіканською армією, а батько — Арман Луї Філіп Франсуа де Кюстін, був блискучим дипломатом, уже двадцятидворічним його призначено урядом короля Людовіка XVI послом до герцога Брауншвейгського. Обидва аристократи, які стали на бік французької революції, нею й були гільйотиновані у 1793—1794 рр., і це стало кращою рекомендацією для маркіза де Кюстіна при дворі Миколи І, коли 49-річним він прибув у Петербург, де неодноразово зустрічався з імператором. Навіть записав таке: “Дякуючи частим прилюдним бесідам з государем я завів знайомство з багатьма людьми… Побачивши, що я став предметом особливої прихильності з боку повелителя, вони кидаються мені на шию…” Втім, через кілька років Микола І, прочитавши книгу “Росія в 1839 році”, жбурнув її на підлогу зі словами: “Моя вина: навіщо я говорив із цим негідником!” А маркіз де Кюстін через півтора десятиліття, коли вже вийшло п’ять видань книги, навіть зізнався, що “успіху книги немало сприяв гнів імператора Миколи І…”
Вперше маркіз де Кюстін мандрував у 1811—1822 рр., побував у Англії, Шотландії, Швейцарії, Італії. Про ці подорожі видав книги у 1830 р. і 1835 р., а затим у 1838 р. опублікував дорожні замітки про відвідання Іспанії. Крім того, написав ряд світських романів, виступав із публікаціями на театрально-драматичному та белетристичному поприщах.
Але всі ці достойні труди належали своєму часові, а в пам’яті майбутніх поколінь залишилася книга де Кюстіна “La Russi en 1839” (“Росія в 1839 році”). Монархіст за переконаннями, маркіз відправився в абсолютистську Росію з надією знайти в ній запоруку порядку і спокою всесвітнього масштабу. Через три місяці він повернувся на батьківщину рішучим противником абсолютної монархії і переконаним прихильником представницького правління: “…Їдучи з наміром одержати від самодержавного уряду нові аргументи проти деспотизму… я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії…”
Нагадаю, що Кюстін потрапив у Петербург через Фінську затоку на пароплаві “Микола І” у першій декаді липня 1839 р., через місяць він відвідав Москву, затим Нижній Новгород, а вже у вересні вирушив з Москви через Петербург у Берлін, куди прибув на початку жовтня 1839 р. Залишається тільки дивуватися, що за такий короткий час іноземець не лише по-людськи розчарувався в самодержавному правлінні, а й науково точно визначив його ментальні, згубні пороки, викристалізував системні характеристики миколаївської Росії — “це безживне тіло, колос… усі члени якого знемагають, однаково позбавлені сили!” Звісно, наївно було б думати, що француз перед мандрівкою в Росію не зібрав доступні йому відомості. Досить сказати, що він знайомився з “Історією держави Російської” М. М. Карамзіна, на якого неодноразово посилається в своїй книзі.
Проте Кюстін самостійно занурився в історичний смисл російського життя й так само самостійно зробив висновки та передрікання зі своєї найвідомішої мандрівки, зокрема про майбутню “жахливу революцію” в Росії:
“В народі, який так довго пригнічують, пристрасті довго киплять, перш ніж відбудеться вибух; небезпека час від часу наближається, зло не відступає… може бути, навіть наші внуки не побачать вибуху, але ми вже сьогодні можемо передрікти, що він неминучий, хоча й не знаємо, коли саме він відбудеться”.
Внуки Кюстінового покоління побачили й відчули російські революції…
Немає сумніву, що сам Кюстін не гірше нащадків усвідомив історичне призначення свого відвідання Росії, в тому числі для “майбутньої долі світу”. Найпереконливіше свідчить про це його передмова до другого видання книги в Парижі (1843 р.):
“Я об’їхав більшу частину цивілізованого світу і під час цих мандрівок усіма силами намагався пізнати таємні пружини, що рухають життям імперій… Росіяни залишаться мною незадоволеними, але в глибині душі вони мене простять — цього усвідомлення мені досить. Кожний росіянин, якщо він порядна людина, підтвердить, що якщо я й допустив, за браком часу, помилки в деталях, у цілому я зобразив Росію такою, якою вона є”.
Скажу більше, коли розпочалася Кримська війна 1853–1856 рр. і чимало пороків Росії, названих автором явно висунулися назовні, вийшло у 1854 р. п’яте видання книги, в передмові до якого Кюстін написав, що “хоче бути почутим усім світом і тому вирішив випустити дешеве видання моєї книги, видання для народу”. Характерно, що тоді він назвав її “La Russi”, протиставивши позачасову Росію світові.
В Росії, на мій погляд, найсильніше та найвиразніше підтвердив його правоту О. І. Герцен, який зізнався в щоденнику:
“Тяжке враження від цієї книги для росіянина, голова схиляється на груди, а руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і досадно, що чужий доторкнувся до болючого місця…” І знову: “Книга ця для мене ніби тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його промахи, основа його переконань вірна. І це страшне суспільство, і ця країна — Росія…”
М. В. Гоголь узагалі не сумнівався, що Кюстін видав “свои записки с тем именно, чтобы показать Європе с дурной стороны Россию…”

Михайло Слабошпицький:
“Це Кюстінів вирок”
Втім, у сучасних московських тлумачів антиросійської книги французького маркіза найвагомішим аргументом є, здається, твердження, що, мовляв, “Кюстін дуже різний”. Справді, не можна погодитися з М. В. Гоголем, який бачив у книзі Кюстіна лише первинну “розчинену ненависть” до Росії. Річ не в тому, що маркіз запевняв читача: “Свою розповідь я вів без особистої ненависті”. Річ у тому, що, судячи з історичних підтверджень у часі правоти маркіза, він таки був або намагався бути чесним, об’єктивним, усвідомлюючи, що існують “дві нації — Росія, як вона є, і Росія, якою її прагнуть представити перед Європою”. Тому зміг описати Росію, якою вона справді була. Француз не приховував своїх симпатій, якщо вони виникали. Навіть заявив, що книга “повна похвальних спостережень, які роблять ще суворішими зауваження осудливі”. Скажімо, маркіз неодноразово любувався російськими селянами1, відзначав їх заповзятливість, вміння виживати в непростих умовах, а ще — співати. Втім, найголовніше полягає врешті-решт, у Кюстіновому висновку з його доброзичливого ставлення до впокореного російського народу: “Тяжке враження, що не залишає мене з тих пір, як я живу в Росії, посилюється від того, що все говорить про природні здібності пригніченого російського народу2. Думка про те, чого б він досяг, якби був вільним, доводить мене до шаленства”.
З власного життєвого та наукового досвіду знаю, що в атмосфері кожної країни розлито щось невидиме й невідчутне на дотик, але важливе для людської душі, яка до неї притулилася. Для високої правди історичного дослідження, навіть подорожньої розповіді, вкрай важливо виявити й відтворити цей національний феномен, і маркіз де Кюстін блискуче здійснив це, точно назвавши синтетичну для всієї Росії ознаку — страх: “В Росії все печально подвійно — від страху влади і від відсутності сонця!..” Зауважу, що француз буквально сприймав Росію як північну, холодну країну, в якій полюс недалеко від Петербурга, а “Сибір починається від Вісли…” Та про льодяний страх у нього сказано невідпорно: “В Росії страх замінює, точніше, паралізує думку… Щоб там не говорили короткозорі законодавці, страх ніколи не зможе стати душею організованого суспільства, бо він не створює порядок, а тільки прикриває хаос…”
Отже, там, де панує страх, немає людського щастя: “В Росії, по моєму, люди обділені справжнім щастям більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. У себе вдома ми також не відчуваємо себе щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; в Росії щастя неможливе зовсім”.
Це моторошне відкриття боліло йому, лякало його й увірвалося в остаточний підсумок Кюстінового знайомства з Росією 1839 р.:
“Тільки поживши в цій пустелі, де немає спокою, в цій тюрмі без продиху, починаєш відчувати всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там спосіб правління не був прийнятий… В Росії, не втомлюся повторювати, свободи немає ні в чому… Побачивши власними очима цю країну, будь-хто буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи”.
Наш сучасник М. Ф. Слабошпицький справедливо й точно резюмує: “Це Кюстінів вирок”.
Французький маркіз був далекий від історичної долі Малоросії в лещатах імперії. Втім, саме він, як відомо, вперше заявив, що Росія “при всій її неосяжності — не що інше, як тюрма, ключ від якої в руках імператора”. Тобто, треба розуміти, і тюрма народів, які її населяли. Лише Шевченко вповні розкрив у геніальному сарказмі справжню трагедію багатонаціональної самодержавної імперії:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Нагадаю співзвучну жорстку максиму з книги “Росія в 1839 році”: “Мовчання править життям і паралізує його”.
Астольф де Кюстін ясно розумів особливу небезпеку внутрішніх вибухових проблем багатоплемінної Московщини:
“Уявіть собі вирування республіканських пристрастей (адже при російському імператорі царить мнима рівність) у тиші деспотизму — застрашливе сполучення, особливо в світлі того майбутнього, яке воно передрікає світові. Росія — щільно закупорений казан із киплячою водою, причому стоїть він на вогні, що розгорається все сильніше й сильніше. Я боюся, щоб він не вибухнув. І не я один боюсь”.

Тарас Шевченко: “Довгенько вдвох
похожали, мов сичі надуті”
Поява в цьому драматичному Кюстіновому контексті постаті Шевченка, на мій погляд, є природною. Справді, давно відомі припущення, що в Москві Шевченко познайомився через О. М. Бодянського зі змістом книжки Кюстіна, хоча це не перевіряється документами. Втім, у коментарях до поеми “Сон” (1844 р.) у першому томі Повного зібрання творів Шевченка (2001 р.) зауважено, що в безжалісних і точних рядках про дружину Миколи І Олександру Федорівну, “не виключено… позначився опис імператриці в книжці де Кюстіна…”. Тим більше, що маркіз був удостоєний честі неодноразово зустрітися та розмовляти з нею, тобто розглянути зблизька.
Щоправда, це категорично заперечує видатний шевченкознавець Ю. Я. Барабаш, який вважає, що “не маємо жодних, бодай опосередкованих, свідчень знайомства поета з маркізовою книжкою”3. Саме про них — опосередковані свідчення, — бо документальних немає та й не буде, хочу нагадати.
Річ у тому, що саме в книзі Кюстіна розповідалося про “надмірну худорбу” російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, “примушуючи іноді навіть трясти головою”. Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання: “Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол”. Якщо бути точним, то йшлося про самé повстання декабристів, а коронація довго відкладалася через нервову хворобу імператриці, від якої вона страждала все життя. Заради справедливості відзначу, що Кюстін писав: “Імператриця надзвичайно елегантна і… вся її фігура дихає незбагненною чарівністю… Вона більше, ніж імператриця, вона — жінка”.
Нічого подібного у сатиричній Шевченковій поемі з елементами гротеску й мотивами трагедійності немає; поет був особливо нещадним до цариці:
…аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
Отже, Шевченко не потребував маркізових підказок в оцінці цариці, його могли зацікавити лише, можливо, несподівані точні зовнішні характеристики її вигляду.
Між іншим, Кюстін зізнавався, що “з усіх сил противиться симпатії, яку цар у нього викликає”, тоді як у Шевченка ненависть до царя вмонтовано на генному рівні, його порівняно з медведем, який виліз “неначе з берлоги”, “цар цвенькає”, він “одутий, аж посинів, похмілля прокляте його мучило”.
Серед окремих миттєвостей, спостережених Кюстіном і озвучених О. М. Бодянським для Шевченка, могла бути розповідь про те, як тримався на людях Микола І: “Він завжди позує і тому ніколи не буває природним…” Кюстін стверджував, що цар носив корсет, аби “відтягнути шлунок і груди”. У Шевченка сказано коротко і вбивчо про царя й царицю: “Довгенько вдвох похожали, мов сичі надуті”.
Звичайно, не відкидаю припущення деяких шевченкознавців, що царицю Шевченкові “можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К. П. Брюллова”. Так-то воно так, але до комедії “Сон”, написаної невдовзі після зустрічі з О. М. Бодянським, поет жодного разу не згадав Миколу І та Олександру Федорівну у своїх поезіях. Отже, не варто відкидати версію, пов’язану з Астольфом де Кюстіном, а точніше — з його книгою.
Як, усе-таки, міг познайомитися з нею Шевченко? В серйозних історичних працях згадується щоденник М. І. Погодіна, в якому є свідчення, що він читав Кюстіна в 1844 р., інколи разом із О. М. Бодянським. В одному з щоденникових записів відзначено, що О. М. Бодянський розповів усе прочитане разом із М. І. Погодіним їхньому спільному знайомому. Цілком вірогідно, що загальний зміст книжки Кюстіна й окремі її сюжети О. М. Бодянський переказав і Шевченкові, що згодом опосередковано відбилося на сатирично-шаржованому портреті Миколи І та імператриці в комедії “Сон”.
Проте ніхто не звертав уваги на те, що О. М. Бодянський читав книгу Кюстіна з М. І. Погодіним аж у грудні 1844 р., тоді як автограф поеми “Сон” датовано 8 липнем 1844 р. Отже, О. М. Бодянський міг розповісти Шевченкові про зміст книги тільки в лютому 1844 р., під час їхньої першої зустрічі. Певно, так і було, бо важко навіть уявити, що фанатичний книголюб О. М. Бодянський не ознайомився з книгою маркіза де Кюстіна ще в 1843 р., коли вона тільки-но з’явилася в Росії і про неї говорила вся московська еліта4.
О. І. Герцен згадував: “Я не знаю жодного дому, порядно утримуваного, де б не знайти твори Кюстіна про Росію”. В щоденнику історика і державного діяча М. А. Корфа занотовано, що книга Кюстіна “природно, суворо заборонена, але все коло аристократів її прочитало…”, а критик П. В. Анненков свідчив, що “книга читалася у нас повсюдно”.
Добре знаючи українця з Варви О. М. Бодянського, який захоплено писав, що Шевченко “й пером, і палітрою однаково вертить” і вважав його “поводирем” українства, коротко реставрую ситуацію їхньої першої зустрічі в лютому 1844 р. Осип Максимович готувався до неї, про що свідчить знайдена мною стаття професора в “Московских ведомостях” за 12 лютого 1844 р., тобто в день приїзду поета до Москви, в якій ішлося про Шевченкову книгу “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. Зі свого боку, поет, одразу зрозумівши чималі творчі можливості історика, інтелектуала О. М. Бодянського, в розмовах з ним буквально всотував нові знання, випробовував свої проєкти, ідеї… Не випадково невдовзі після знайомства, в червні 1844 р., Шевченко звертався саме до О. М. Бодянського щодо “Живописної України”: “… Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги… текст исторический будете ви компоновать…” О. М. Бодянський був щасливий з того, що Шевченко, прибувши в Москву, жадав усе бачити, чути і знати5, а книга Кюстіна була тоді першорядною літературно-політичною сенсацією, і професор аж ніяк не міг не розповісти про неї Шевченкові!
Інша річ, що законослухняний і обережний імперський підданий О. М. Бодянський ніде й ніколи не згадував про це й, очевидно, просив і Шевченка вчинити так само.
Цікаво, що Кюстін назвав усе бачене в царському оточенні комедією: “Російський двір нагадує театр, в якому актори зайняті виключно генеральними репетиціями… Актори і театр безплідно проводять своє життя, готуючи, виправляючи і вдосконалюючи громадську комедію…” Жанр своєї поеми Шевченко визначив як комедію на зразок “Божественної комедії” А. Данте, перша частина якої — “Пекло” вийшла в 1842 р. у російському перекладі.

Тарас Шевченко:
“Може, Москва випалила…”
В Шевченковій поемі “Сон” є чимало рядків, суголосних із Кюстіновими. Скажімо, саме француз писав про винятково неприємне враження від уславленої статуї Петра І в Петербурзі. Мовляв, чоловік на коні не є ні античним, ні сучасним, а якимсь римлянином доби Людовіка ХV. В одному з сучасних (!) російських коментарів до цих слів сказано, що “у своїй оцінці цього прекрасного мистецького твору… Кюстін опинився зовсім одиноким”6. Очевидно, що про Шевченка коментатори навіть згадувати боялися, бо це ж у нього сконденсовано в убивчо-саркастичних рядках:
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
І далі нищівне Шевченкове:
…Руку простягає
Мов світ увесь хоче
Загарбати…
Привертає увагу схожість рядків у Кюстіна й Шевченка про невські набережні: “Набережні Петербурга належать до числа найпрекрасніших споруд у Європі…” (Кюстін); “А берег ушитий увесь каменем. Дивуюсь, мов несамовитий!” (Шевченко), та особливо вражає подібність сприйняття ними немилосердного царського ставлення до будівничих Петербурга: “Земля вислизає з-під ніг, так що ж? Ми зробимо мостову з каменю і на ній зведемо наше пишне місто. Тисячі людей загинуть на цій роботі. Не біда! Зате ми будемо мати європейську столицю і славу великого міста”. Стократ сильніше та гнівливіше писав у поемі “Сон” Шевченко, який знав набагато більше від Кюстіна, зокрема, про загибель на будівництві Петербурга за часів Петра І десятків тисяч українських козаків:
“О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!”
Ці слова вкладені поетом у вуста чернігівського полковника, наказного гетьмана П. Л. Полуботка, який закінчив життя у Петропавловській фортеці у 1723 р., але насправді Петербург зводився за часів І. С. Мазепи. Таким чином, як справедливо зауважує В. О. Шевчук, будівництво столиці імперії виростає до узагальнення — Російська держава взагалі виросла значною мірою на українських кістках.
Цікаво, що Р. М. Лубківський, торкаючись книги Кюстіна, в якій маркіз особливо скаржився на відсутність у Росії жодного голосу протесту проти нелюдськості царевого самовладдя, свого часу слушно зауважив:
“Так ось — Кюстін цього не міг знати — такий голос знайшовся: в особі Шевченка. Його виклик самодержавству — і особиста ініціатива, і опосередкований протест людства проти загрози європейській світовій цивілізації. Те, що допитливі чужоземці, відвідавши Петербург, Москву, Нижній Новгород, кваліфікують, мов кошмар, Шевченко у поемі-видінні “Сон” трактує як сутність цілісної, фундаментально продуманої, глибоко закоріненої на історичну перспективу Системи. Система гноблення інородців, і насамперед українців, мала структуру, ідеологію, механізми. Найголовнішим із них для послідовного винародовлення українців царська імперія обрала комплекс малоросійства — слід завважити, довговічний і майже безвідмовний комплекс. Найстрашніше в цьому диявольському комплексі — здатність вгризатися в здорову національну плоть і плодити убивчі метастази антиукраїнськості”7.
Ми не знаємо, та й не дізнаємося, наскільки докладно й глибоко передав добросовісний Осип Максимович поетові зміст книги французького мандрівника, але напевне, що бентежний і чутливий поет відразу збагнув історичний феномен твору в контексті часу, відчув його антимиколаївську спрямованість, органічну суголосність основних висновків із його думами, наприклад, із таким: “Коли сонце гласності зійде, нарешті, над Росією, воно висвітить стільки несправедливостей, стільки страхітливих жорстокостей, що весь світ здригнеться…”
Втім, узагалі наївно думати, що французький аристократ міг бути навчителем чи навіть підказувачем українського народного поета в осмисленні Росії. Скажімо, простодушним є таке нинішнє твердження: “Шевченко повторив у поемі “Сон” одну з найважливіших тез маркіза про те, що деспотизм і тиранія — близькі родичі…” Тут особливо важливо пам’ятати про застороги Ю. Я. Барабаша. Бо смішно покладатися на тезу про те, що нібито національний Кобзар уперше дізнався про це у небезталанного француза і лише переказав його слова! Не випадково І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський відзначили немислиму для того часу безстрашність і політичну мудрість Шевченка щодо царів, деспотизму, тиранії. Якось у розмові зі мною на цю тему П. М. Мовчан сказав про Шевченка: “Погляд європейця”. Це дуже точно! Тож ідеться про співзвучність ідей і думок, яка виявляє серцевинну присутність Шевченка в історичній епосі та його дивовижну чутливість до загрози Росії-Московщини, передусім, щодо України:
“України далекої,
Може, вже немає
………………….
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море…”
В цьому духовному просторі навіть уявити не можу, що Шевченко ніде, ніколи, нічого, ні від кого не чув про незрівнянну книгу де Кюстіна “Росія в 1839 році”. Здогадна версія про те, що це зробив О. М. Бодянський у лютому 1844 р. у Москві видається мені важливою для подальшої розробки. Цікава, дражлива й спонукальна для поета інформація, на мій погляд, емоційно-незримо спурхнула над віршем “Чигрине, Чигрине…”, написаним у Москві 19 лютого 1844 р., а затим проросла у поемі “Сон”…
На завершення нагадаю, що десять років тому книга Кюстіна в скороченому вигляді побачила світ в опрацюванні О. Мерчанського8. Вже згаданий М. Ф. Слабошпицький, який написав післямову до неї, назвав цей твір своєрідним експозе Кюстінової праці “Росія в 1939 році”: “В ній викладено найпромовистіші епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова”. Все саме так, і це дуже важлива публікація! Проте нарешті необхідно видати повний переклад українською мовою книги маркіза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1939 році” (звісно, з оригіналу, а не з російського видання)9 з новітніми докладними науковими коментарями.
Втім, розповідь про Шевченкові віртуальні перегуки з книгою Кюстіна продовжимо в наступній статті.

—————————————
1 На це звернув увагу М. В. Гоголь, який у “Выбранных местах из переписки с друзьями” наголосив, що Кюстін “не мог скрыть изумления своего при виде простых обитателей деревенских изб наших”.
До речі, враховуючи те, що згаданий публіцистичний збірник М. В. Гоголя побачив світ 31 грудня 1846 р. (за старим стилем), переконуємося, що письменник познайомився з книгою де Кюстіна невдовзі після її публікації.
2 М. В. Гоголь у начерку “Роздуми Мазепи” (приблизно 1834 р.) виснував, що російський народ, “собственно принадлежавший Петру издавна, <униженный> рабством и <деспотизмом>, покорялся, хотя с ропотом”.
3 Барабаш Ю. “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. — Харків: Акта, 2001. С. 101.
4 Перше видання книги “Росія в 1839 році” побачило світ у Парижі в травні 1843 р. і так швидко розпродалося, що вже в листопаді того ж року вийшло друге видання тиражем 3 тис. примірників. У Росії книгу було заборонено миттєво — 1 (13) червня 1843 р., але вона вже потрапила в країну й надалі завозилася нелегально.
5 Див. докладно: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України”. Тарас Шевченко і Осип Бодянський. — М.: ОЛМА Медіа Групп, 2008; Мельниченко В. Як Тарас Шевченко порадував Осипа Бодянського // Слово Просвіти, 8–14 листопада 2018 р.
6 Кюстин А. Россия в 1839 году. — М.: Захаров, 2007. С. 313.
7 Посвята: Літературно-мистецький збірник / за редакцією Р. Лубківського. — Львів, 2003. С. 241.
8 Астольф де Кюстін. Правда про Росію: Подорожній щоденник. — К.: Ярославів Вал; Український письменник, 2009.
9 Перший повний переклад Кюстінової книги в Росії див.: Астольф де Кюстин. Россия в 1839 году: В 2 т. — М.: Издательство имени Сабашниковых, 1996.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment