За свою волю і державність

Олесь ЛУПІЙ

Моє життя раптово змінилося 16 квітня 1991 року, коли відбувся з’їзд письменників України, на якому мене було обрано відповідальним секретарем і членом президії Спілки. Уже з перших днів відчув, що на якийсь час доведеться попрощатися із творчими планами. Вже із тих обов’язків, про які розповідав мій попередник Юрій Сердюк, не важко було здогадатися, яку нелегку ношу доведеться взяти на свої плечі, адже бути відповідальним секретарем Спілки письменників, це, власне, керувати штабом великої творчої організації, що має двадцять п’ять обласних відділень, із десяток друкованих органів, видавництво, будинки творчості, поліклініку і понад тисячу двісті членів Спілки, про яких необхідно дбати, цікавитися їхньою долею, знати, в яких умовах вони живуть, сприяти у виданні їхніх творів…
Особливо важко було в перші місяці, я працював до пізнього вечора, бо, крім писання протоколів засідань секретаріату, президії, різних заяв і звернень, доводилося розмовляти з багатьма письменниками, які приходили зі своїми проблемами чи просто поспілкуватися. Водночас не припиняв своєї участі у громадській роботі, виступав на засіданнях Руху, Товариства української мови, “Меморіалу”, Товариства репресованих, Українського відділення Пен-клубу, які проходили у приміщенні Спілки. Доводилося часто виїжджати в області, де відбувалися збори письменників чи спільні культурницькі акції разом із патріотичними організаціями, зокрема до Львова, Луцька, Рівного, Сум, Харкова, Тернополя… Такі відрядження допомагали мені, крім усього, краще познайомитися з письменниками, які жили на тих теренах, налагодити контакти з місцевою владою, де появилося немало демократів, які могли багато в чому допомогти нашим організаціям, хоча б у зменшенні плати за комунальні послуги, в наданні стипендій для талановитих і недостатньо забезпечених письменників. Але, на жаль, уже тоді не важко було помітити зародження нездорової конкуренції між демократами, що згодом призвело до поділу партій та організацій.
Наша Спілка активно відгукувалась на всі події, що стосувалися сучасного і майбутнього статусу України: чи то обговорення проєкту Конституції України у Верховній Раді, чи проєкту нового союзного договору в Москві… До всього ми мали стосунок, писали заяви від імені президії і відразу публікували їх у “Літературній Україні” (чернетки цих документів зберігаю у своєму архіві). Часто до Спілки приходили І. Драч, Р. Іваничук, Д. Павличко, П. Мовчан, М. Жулинський, В. Яворівський, Р. Лубківський, П. Осадчук, С. Пушик, Михайло та Богдан Горині, Михайло Косів і розповідали про останні події, що Народній Раді вдавалося відстояти, що має відбутись наступними днями. А бувало й так, що Д. Павличко чи І. Драч у телефонній розмові казали: “Олесю, збирай побільше письменників і веди до Верховної Ради”. Уже в перший місяць роботи у Спілці я попросив наших працівниць із Будинку літератора придбати синьо-жовтий прапор, а художника намалювати на великому картоні гасло: “Письменники за незалежну Україну” (зворотний бік теж був розмальований синьо-жовтими кольорами).
Серпневого ранку 1991 року мені зателефонував Дмитро Павличко і сказав, що біля Верховної Ради збираються люди, бо з Москви має прилетіти група депутатів, щоб переконати українців все ж таки підписати союзний договір. Через годину понад тридцять наших письменників прибуло до Верховної Ради зі своїм прапором і гаслами. Невдовзі з приміщення парламенту вийшов Іван Драч і сказав, що та група московських посланців уже прилетіла до Борисполя, там теж зібралися сотні українських патріотів, які вимагають непрошених гостей повернутися додому. Тоді до нас підійшов Анатолій Скрипник, він мав фотоапарат і тут же зробив кілька фото, а вже через пару днів подарував мені світлини. На тих світлинах Іван Драч, Анатолій Погрібний, Ярослав Ярош, Надія Непорожня, Віктор Терен, Петро Швець і я з гаслом у руках: “Письменники за незалежну Україну”. На жаль, уже відійшли в засвіти немало наших колег — немає і Анатолія Скрипника, прекрасного журналіста і критика, але світла пам’ять про них і той день біля Верховної Ради назавжди залишаться в серці.
Минало літо 1991 року, збігав і серпень. Більшість працівників апарату Спілки письменників, серед них і Юрій Мушкетик, були у відпустці. Я ж, працюючи лише четвертий місяць, не міг і думати про відпочинок.
А вранці 19 серпня 1991 року ми почули по радіо про заколот у Москві — гекачепісти захопили владу, М. Горбачов у Криму, тобто під арештом.
Я намагався зв’язатися по телефону з кимось із секретарів, але не застав нікого вдома. Відгукнувся на мій дзвінок Іван Драч і сказав, аби я залишався на місці, бо має сам скоро приїхати. Найперше подумалося: куди заховати комп’ютери і множильну техніку, яку Спілці нещодавно подарували українські добродії з Канади і США і яку можна було б використати у випадку перемоги гекачепістів. Єдиним надійним місцем, на мою думку, були підвальні приміщення в Ірпінському будинку творчості або в когось із письменників на дачі в Кончі-Озерній. Я порадився щодо цього з Олегом Чорногузом, який саме прийшов до Спілки. Він висловився за ірпінський варіант, порадивши нікому про це не казати, крім, звичайно, голови Спілки. Невдовзі до мого кабінету зайшов Іван Драч і вручив кілька аркушів паперу, сказавши: “Це виступ Єльцина в Москві з різким осудом гекачепістів. Скоро ми у Спілці проведемо засідання Народної Ради. Було б добре до того часу підготувати заяву від нашої Спілки…” Я сказав, що заяву напишу, одначе її треба затвердити, але багато членів президії перебувають поза Києвом. Іван порадив просто зібрати підписи тих, із ким вдасться зв’язатися, вони й виступлять від імені всієї Спілки. Влаштувавшись в актовій залі на другому поверсі, я написав проект заяви і зателефонував Юрію Мушкетику. Ми обмінялися думками щодо ситуації, я розповів про засідання Народної Ради в нашій Спілці, а потім зачитав текст заяви і попросив висловити свої зауваження чи доповнення. Юрій Михайлович поцікавився, хто написав заяву, і схвалив її, порадив, до кого ще можна звернутися, і першим назвав Олеся Гончара, Ліну Костенко, Павла Загребельного…
Майже увесь день 20 серпня двері у Спілці письменників не зачинялися. Зранку, приблизно о десятій годині, в нижній залі почала роботу Народна Рада.
Я передав записку головуючому Івану Драчу з повідомленням, що заява готова. Іван Федорович сказав присутнім, що наша Спілка однією з перших висловлює свій протест проти гекачепістів, і надав мені слово. Я прочитав заяву президії ради Спілки письменників і її було схвалено оплесками. Уже в наступному числі “Літературної України” цю заяву було опубліковано. Значення її і в тому, що вона допомогла відразу зорієнтуватися нашим колегам, письменникам в обласних організаціях, стала своєрідною підтримкою і тим, хто жив у районах, де при владі були запеклі прибічники більшовицької ідеї, ненависники всього українського.
Усі наступні дні аж до краху гекачепістів ми численною групою ходили на мітинги до Верховної Ради, на Хрещатик, до будинків колишнього ЦК КПУ, Київського міського комітету Компартії та міської ради.
Виступаючи на одному з мітингів на площі біля консерваторії, я закликав усіх до непохитності у відстоюванні права на свободу, права мати свою незалежну державу, розповів про участь письменників в областях в акціях непокори гекачепістам, а на завершення прочитав вірш “Самостійна Україна” із нової збірки поезій “Кольорами предків”, яка недавно вийшла у видавництві “Молодь”.
Радістю сповнилися наші серця після повідомлення, що в Москві перемогли демократи, а гекачепістів заарештовано.
Мабуть, ніхто ще не досліджував цю надзвичайно важливу тему — мітинги на площах і вулицях Києва 19—24 серпня 1991 року. Скільки їх було, хто на них виступав, що говорив… Здавалося, що тоді вся Україна зібралася під блакитним київським небом, вимагаючи свободи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment