«Ми таки непереможні»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Ще у середині 1980-х прочитав я захопливу книжку німецького етолога Вітуса Бернарда Дрьошера (Vitus B. Dröscher) про боротьбу у тваринному світі за збереження видів. Вона привернула увагу не лише цікавим викладенням матеріалу. Змусила вона глибоко задуматися над причинами дивної поведінки частини людей, як вінця Божого творіння. Людину наділено даром відрізняти добро і зло. Однак часто на ґрунті тлумачення цих понять були страшні спекуляції та дикі викривлення.
Були страшні часи, коли захищати в Україні українську мову, культуру, говорити про українську історію вважалося проявом ворожого ставлення до радянської дійсності. І у той же час вважалася вершиною “патріотизму” русифікація загарбних неросійських територій. В Україні першим виявом цієї патології, зумовленої глибоким інформаційним впливом, були слова “какая разніца”, як примітивна спроба виправдання манкуртства.
Але Бог своєю волею зробив таке, що в серпні 1991 року розпався СРСР (фактична дата його розпаду — 19 серпня 1991 року). Процес денаціоналізації підкорених народів, перетворення їх у безлику масу рабів було зупинено. А на політичній карті світу з’явилася держава Україна. І те, що це сталося без кровопролиття — яскраве свідчення, що утворення самостійної України є часткою великого Божого плану. Тільки люди невеликого розуму можуть вважати події 1991 року, включно з утворенням самостійної України, лише збігом обставин.
З розпадом СРСР та утворенням самостійної держави ніяк не могла змиритися каста корінням з КГБ, яка 20 років тому зуміла взяти владу в Росії. І робить усе, аби повернути Україну під свій контроль. Ще недавно (після президентських та парламентських виборів 2019 р.) безу­мцям здавалося, що їхня мета вже близько. Хоч кожна твереза істота повинна б розуміти, що спроба повернути колесо історії назад виллється у такий політичний та соціальний катаклізм, що зітре у першу чергу безумців, які його спровокували.
Першим попередженням для них став Марш захисників України у День Незалежності України. Це була відповідь українського громадянського суспільства, а особливого військового середовища, на примітивно популістський крок нинішнього президента України, себто на скасування військового параду у День Незалежності України. Я особисто на цей марш йшов з хвилюванням. І на це були свої підстави.
В Україні склалася своєрідна традиція, що напередодні Дня Незалежності відзначається День Державного Прапора України. Офіційні заходи за участі президента України з підняття державного прапора на Софійській площі тривали усього півгодини без будь-яких промов, у яких зазвичай містяться знакові сигнали, щодо стратегії розвитку держави.
На громадському рівні і в Києві (на Михайлівській площі), і в 15 містах України відбувся флеш-моб (“блискавична юрба”). Загалом в Україні у тому флеш-мобі взяли участь тисячі людей. У Києві у тій акції взяв участь п’ятий президент України Петро Порошенко.
На відміну від убогого на значуще слово і на стратегічні ініціативи нинішнього президента України, його попередник активно виступає (і традиційно без папірця) з різними ініціативами та заявами. І хоч в Україні не всі хочуть їх чути, проте у світі до них прислухаються. За моїми спостереженнями, нині західна демократія, при офіційному президенті України Володимирові Зеленському, сприймає Петра Порошенка як неофіційного лідера української нації, дослуховується до його думки.
Він, відчуваючи в собі силу лідера нації, під час флеш-мобу на Михайлівській площі 23 серпня сказав: “Українські військові, ризикуючи життям, піднімають державний прапор над звільненими від окупантів містами, і ми маємо цінувати символ української державності”.
Святі слова, проте реальність є куди складнішою. Щороку лунають заклики у День Державного Прапора України вивішувати з вікон помешкань державні прапори. У випадку Києва це своєрідне кидання “горохом об стіну”. Можу порівнювати з тим, як поляки масово вивішують з вікон національний прапор у свята. На те мені доводилося чути відгуки українців: “Бо поляки куди патріотичніші за нас”.
Коли брати до уваги зовнішню форму вираження патріотизму, то ми і поляки — два різні світи. Там, окрім родини, на патріотичне виховання працюють школа, церква, радіо і телебачення. А у нас з телевізора чуємо: “Мову на хліб не намажеш”. І колеги журналісти, і знайомі митці розповідали, що “мовна заявка” Мосейчучки з “1+1” дає страшні метастази у формі цинічних заяв “патріотизму на хліб не намажеш”… Почув це якось мимоволі, і згадалася бабусина інтенція: “Дурка пізнають по його мові” (способі мовлення. — Ред).
Враховуючи ту маленьку кількість прапорів, які 23 серпня майоріли з вікон, я йшов на Марш захисників України (бо мав моральний обов’язок як син людини, котра тричі сиділа в тюрмі “за українську непокірність”) з відчуттям тривоги. Напередодні було повідомлення, що у марші візьме участь до 10 тисяч осіб. Чи реально зібрати таку кількість людей, коли “ілі что” впродовж тривалого часу отримували страшу дозу промосковської інформаційної отрути? І чи обійдеться без путінських провокацій при такому багатолюдді?
Перед виходом з дому глянув останні новини в Інтернеті. Мою увагу привернув заголовок, що в Софійському соборі відбулася молитва за Україну. Подумав: хоч один з традиційних елементів свята Незалежності збережено — молитву за Україну. Не буде ж мудра людина грати у піджмурки у Господом! Навіть якщо вона на момент вибору мала 73 відсотки суспільної підтримки! Виявляться, у своїх міркуваннях, що президент не стане грати у піджмурки з Господом, я глибоко помилися. Нинішньому президентові задається, що при підтримці, отриманій на президентських виборах, він й без молитви за Україну здолає усі виклики, які стоять перед країною.
Чи може ця, уже не перша неучасть В. Зеленського у заходах в християнських храмах, якимось чином пов’язана з його єврейським походженням? Свого часу, ще до президентських виборів, олігарх Ігор Коломойський заявляв, що робитиме все, аби новий президент суворо дотримувався юдейських канонів. А вони, говориться у коментарі президента єврейських громад Росії Олександра Бороди, дозволяють правовірному юдею заходити у ритуальні місця інших релігій лише тоді, коли це необхідно для порятунку життя. А участь у молитві за державу, яку В. Зеленський очолює, якщо суворо дотримуватися канону, до таких випадків не відноситься…
Найбільш детальна інформація про цьогорічну міжконфесійну молитву за Україну, яка дозволила мені зрозуміти другопланову суть процесу, є на сайті УГКЦ. Там сказано, що був це традиційний урочистий захід “Благословення України” з нагоди Дня Незалежності, який відбувся в соборі Софії Київської за ініціативи Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Було це виконання ВРЦіРО Указу Президента України № 513/2019 “Про відзначення 28-ї річниці незалежності України”. В одному з пунктів того Указу Кабінету Міністрів давалося завдання “звернутися до релігійних організацій із пропозицією провести 24 серпня 2019 року молебні за Україну”.
Урочистості з нагоди святкування 28-ї річниці Незалежності України розпочалися о 8 ранку з благословень главами церков і релігійних організацій, проголошених у присутності високопосадовців уряду, парламенту й інших органів влади, політиків і громадських активістів.
Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній звернувся з молитвою про народ України. Просив він у Всевишнього заступництва усіх святих, мудрості і єдності для українського народу.
Глава УГКЦ більше звертався до совісті нації, ніж до Всевишнього: “Українська держава є єдиною на сьогодні гарантією, що наша гідність — народна, національна, громадська — може бути захищена”.
Представники інших Церков просили у Всевишнього України миру, а нинішньому її керівництву — державної мудрості.
Однак особливістю цьогорічної молитви за Україну все таки стала перша в історії неучасть у ній діючого президента. Неучасть у цій молитві за Україну Російської Православної Церкви, яка лицемірно називає себе найукраїнскішою з усіх українських Церков — це не особливість, а традиція…
Багато що вказує, що учасники молитви за Україну до останнього моменту не знали, що на молитві не буде діючого президента. В першу чергу, президент Об’єднання юдейських релігійних організацій України рабин Яков Дов Блайх, який молився цього дня в християнському храмі. Він повторив не раз підтверджені життям слова: “Ми повинні пам’ятати, що без Бога, релігії та віри ми нічого не можемо досягти. Нам треба знайти золоту середину, щоб держава поважала релігію, щоб релігія поважала державу, щоб вони були партнерами в тому, що дозволяється Конституцією”.
Виникає запитання: чому Зеленський вірить, що одними рейтингами, отриманими за популістські обіцянки можна щось значуще створити? Як тільки він спробував стати дибки проти олігархів, які його примостили у президентське крісло, почався процес його “спалювання”.
Галичани у подібних ситуаціях кажуть — “це капець”. Однак ніякий це не “капець” (у розумінні — кінець). Це початок дуже цікавого процесу, який започаткував уже згаданий київський Марш захисників України у День Незалежності України. Проходив він шляхом від пам’ятника Шевченка перед університетом, до Майдану Незалежності. Хоч початок був запланований на 10-ту годину, через неочікувано велику кількість бажаючих взяти участь у заході марш вирушив з півторагодинним запізненням. Останні учасники маршу прибули на Майдан Незалежності лише тоді, коли вже минула 13.30.
І тоді-то організатори маршу оголосили з гучномовців: “Ми тим маршем доказали, що ми є силою, з якою влада мусить рахуватися”.
Якою саме силою? Як учаснику і документалісту цього заходу, важко оцінити якою. Однак у закордонних повідомленнях про цю подію називалася сила. Сила, яка об’єднала 50 тисяч нескорених українців. Від себе додам: це знакова подія в найновішій історії. Безпідставними були мої переживання, з якими я їхав на марш.
Для мене вражаючим був прохід колони матерів, батьків і дружин загиблих воїнів. На обличчях тих людей не було найменших ознак докору — мовляв, їхні рідні загинули на полі бою за чужі інтереси, як то 5 років трубила російська пропаганда. У суворості їхніх поглядів я читав своєрідне послання: “Путіне, катюго, не минути тобі ні людської, ні Божої кари!”
Гасла на плакатах, банерах були адресовані не лише Путіну, а й Зеленському: “Ні реваншу!”, “Ні домовленостям з окупантом!”, “Донбас — це Україна!”, “Крим повернемо Україні!”. Гучними оплесками зустріли банер, який несли іноземні студенти: “Шевченко єднає народи”.
Марш супроводжували скандування: “Дякуємо!”, “Дякуємо, що нас захищаєте!” З боку маршу також лунало “Дякую!”, “Ми непереможні!”, “Геть московських окупантів!”. Інколи, щоб жвавіше йшлося, учасники маршу співали веселу пісеньку: “Путін х…о”…
Після маршу увечері зателефонувала знайома львів’янка. Вона сказала: “Нині я виразно побачила, що ми таки непереможні, що наше славне воїнство разом з громадянським суспільством може творити чудо. Організований громадськими силами Марш захисників України мав глибокий патріотично-виховний зміст. Президент Зеленський з його “новим форматом” свята сів у глибоку калюжу. Сподіваюся, що він зрозумів, яку зробив помилку”…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment