Пам’ять і пам’ятник

До свята Незалежності України

Володимир Скринченко
Про що нагадує нам свято Незалежності нашої держави? Мабуть, про тяжкий і тривалий шлях, яким ішов наш народ до цієї славетної події, і тих, хто був біля витоків українського державотворення. І серед них чільне місце посідає Павло Скоропадський, Гетьман України 1918 року, який доклався до формування української держави. Але Гетьману Скоропадському не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджено нищівну критику, сарказм та іронію його супротивників, серед яких не бракувало людей з письменницьким або ж публіцистичним хистом. Згадаймо хоча б твори Винниченка. Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень домоглася вона у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави, гетьман вважав за необхідне мати в Україні національну академію наук та університети, бібліотеки, театри, цілу мережу українських шкіл. Жестом вдячності за докладені до державного будівництва зусилля могло б стати зведення в Києві пам’ятника Павлові Скоропадському.

сходами військової кар’єри
Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, у маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини. Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитішим був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фінна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку. І Павло Скоропадський, і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії.
Згодом шляхи життєві українця Павла Скоропадського та фінна Карла Маннергейма розійшлися. Але понад усе життя зберіглися їхні дружні стосунки й листування.
Військова кар’єра Павла Скоропадського починалася досить успішно. З фронту російсько-японської війни він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, отримав погони полковника, а у Першу світову здобув чин генерал-лейтенанта, орден Св. Георгія ІV ступеня та славу досвідченого військовика. Цьому сприяли його особисті якості — лицарська вдача, рідкісна наполегливість у досягненні своєї мети.
Проте лютнева революція 1917-го та зречення царя Миколи II престолу поставило генерала Скоропадського перед вибором подальшої долі. Поряд з тим відбувалася еволюція його політичних поглядів у бік українства.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя України, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона витрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних соціальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель. Україну поглинули анархія і безвладдя.
“Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості…” — занотовує до свого щоденника професор Володимир Вернадський.
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Напевно, ними володів панічний жах перед примарою “українського Наполеона”. Свідчення цих прихованих настроїв лишив Дмитро Дорошенко, стверджуючи, що Центральна Рада боялася української армії не менше, ніж більшовиків.
Тим часом на Україну насувалися з Росії більшовицькі загарбники…

шлях до гетьманської булави
Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австро-угорські війська. За їхньою допомогою вдалося вигнати червоних росіян та власних більшовиків. Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та іншу сільгосп­продукцію та промислову сировину.
Проте німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини. Вони швидко переконалося в нездатності керівництва українського уряду навести лад і спокій у країні власними силами. Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду.
Поза увагою генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Адже він мав дві незаперечні переваги — бойовий генерал і нащадок українського гетьманського роду. Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою й власницькою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня, близько 11-ї години, у київському цирку Петра Крутикова “Hippo Palace” розпочав роботу Хліборобський конгрес. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами “сильної влади”, “диктатора” і, нарешті, скандуванням “Гетьмана треба!”
30 квітня 1918 року було оприлюднено два основоположних документи гетьманської влади: “Грамота до всього українського народу” і “Закони про тимчасовий устрій України”. Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом всієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи України і категоричні домагання трудових мас населення “негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці”. До “Грамоти” додавалися “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Першим законом “Про Гетьманську владу” оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української держави. “Грамота” гетьмана та “Закони про тимчасовий державний устрій України” стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві, зокрема розпочав підготовку до справедливої земельної реформи. Її метою було створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників. У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. У цілому ж економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю.
Встановлювалися міцні відносини з нейтральними державами, а також з країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії. Зусиллями молодої української дипломатії зав’язалися стосунки із Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії і Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглася у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними. Це були, відповідно, культурне будівництво та організація церкви. Як глава суверенної держави, гетьман уважав за необхідне мати в Україні національну академію наук, університети, державні театри, Державну бібліотеку, Державний архів, цілу мережу українських шкіл. Питання вирішувалося шляхом відкриття нових установ культури і освіти під високим державним патронатом. Так поряд з існуючим Київським університетом Святого Володимира постав Український державний університет у Києві, а трохи згодом — аналогічний у Кам’янці-Подільському. Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: “Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду”.
Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника — зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та Австро-Угорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності.
У ніч на 14 грудня 1918-го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: “Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням…” Це зречення продемонструвало найвищий ступінь культури Павла Скоропадського як урядовця, його турботу про подальшу долю України…

ще й досі неоцінений…
Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський розпочав працювати над спогадами, в яких намагався підвести логічний підсумок своєї участі в українському державотворенні.
За примхою долі останній притулок надала йому німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг.
Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їх особистих стосунків і є фактом спільної українсько-фінської історії. Колишні однополчани, поставлені за волею долі на чолі своїх держав в один і той саме час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагалися прислужитися своїй вітчизні. Та якщо Фінляндія витримала цей державний іспит завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна, всупереч намаганням Павла Скоропадського, не використала свій історичний шанс на державотворення та наостанок мала нове — радянське — уярмлення…
Україна віддала належне Михайлові Грушевському: він у Києві на постаменті біля Педагогічного музею, де очолював Центральну Раду. Пам’ятники йому споруджено також у Львові й Луцьку, Барі та Холмі (Польща), де народився. А ще він тиражований на банкнотах та пам’ятних монетах, численних барельєфах — у Москві й Тбілісі, Варшаві, Празі та Відні.
Дійсно, шанує Україна Михайла Грушевського! А Павла Скоропадського?..
Як громадський діяч і державотворець Павло Скоропадський ще й досі не оцінений і має право на більше у пам’яті нащадків!
Жестом вдячності за докладені до державного будівництва зусилля могло би стати зведення в Києві пам’ятника Гетьману Скоропадському. Його хотілось би бачити на Печерських Липках — вже тому, що цей район міста було обрано Гетьманом для резиденції. На Липській вулиці порожніє постамент від монумента Дмитрові Мануїльському, який було знесено в рамках декомунізації. В Києві 1918 року Мануїльський представляв інтереси більшовицької Росії, ще й заохочував до антигетьманського повстання Володимира Винниченка. Глибоко символічним було б звести на цьому місці пам’ятник його політичному супротивнику — Гетьману Скоропадському. Це показало би, чий політичний проєкт виявився більш життєздатним і хто переміг у довготривалій перспективі…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment