Прилітала до Ненаситця Степова Орлиця

Людмила ЛЕНДА,
с. Василівка-на-Дніпрі, Січеславщина
Звістка про те, що у Василівку приїздить Степовичка, не абияк нас порадувала. Це нагода подякувати цій невтомній трудівниці за все, що вона робить для України, за чудові вірші і прозові твори, за “Шевченкіану Придніпров’я”, за улюблене оповідання “Свято солодкої лободи”, яке тричі слухала по радіо і щоразу — ніби вперше. Та особливо хотілось сказати вдячне слово за часопис “Січеслав” (2004—2012), який вона заснувала і редагувала, об’єднавши дніпропетровську мистецьку еліту, яка працювала на часопис “за спасибі”. Правління спілки виділяло лише папір, а де вже знаходила тих спонсорів Степовичка, те одній їй відомо. При цьому кожну власну зароблену копійчину вкладала в часопис. І так протягом восьми років.

Про існування “Січеслава” я чула, проте вперше взяла його до рук лише у 2013 році, коли він потрапив до сільської бібліотеки. Це був 32-й номер. З якогось дива почала його читати з останньої сторінки. З прощального звернення пані Лесі до читачів дізналась, що це останній номер, бо її улюблене дітище — один із трьох найкращих журналів України — у Степовички відбирали.
Уважно прочитала кожен рядок цього просвітницького, цікавого, по-справжньому інтернаціонального часопису, з вишуканим смаком художником Алієвим-Ковикою оформленим. В ньому містився і перелік всіх публікацій за вісім років, що свідчив про неабияку цінність часопису. Моєму обуренню не було меж. Як таке могло трапитись? Отака дяка Степовичці і її команді за подвижницьку працю? Адже це був її справжній громадянський подвиг, за це її орденом потрібно було нагородити! Хіба не так? Якби з часу закриття журналу не пройшов цілий рік, я б, мабуть, як це зробив свого часу Василь Білоус, відправила телеграму: “Ганьба Правлінню Національної Спілки письменників! Слава Лесі Степовичці!”
Пізніше я змогла перечитати мало не всі випуски “Січеслава”, за що вдячна бібліотекарці Надії Довгаш, яка привезла мені їх з районної бібліотеки, і щоразу подумки дякувала творцям часопису.
… У Василівці до зустрічі з видатною нашою сучасницею готувались. Бібліотекар Н. Довгаш, клубні працівники В. Гламазда, М. Новікова і А. Пономарьова підготували виставку книжок з її публікаціями та виставку робіт наших талановитих земляків: мальовані та вишиті картини, вишивка стрічками, авторські ляльки тощо. На гостю чекало спроєктоване на екран фото вродливої жінки з величезним оберемком білих квітів — самої Лесі.
І ось під звуки мелодії до пісні “Село вечеря” на слова шанованого нею нашого земляка, відомого поета і правозахисника, страдника за Україну Івана Сокульського до зали БК не ввійшла, а вихором влетіла власною персоною легенда. Розпашіла й свіжа, ніби й не було у неї сьогодні вже кількох зустрічей зі слухацькою аудиторією, які вимагали неабиякого сплеску емоційної енергії. Вибачилась за затримку — заблукали і потрапили не у ту Василівку.
Гостя захоплююче розповідала про свою долю, творчу й громадську діяльність, емоційно й артистично читала власні вірші, щедро причащаючи нас своєю любов’ю до України, вражала розумом, ерудицією і багатогранністю таланту. Насамкінець обдарувала присутніх прегарною, оформленою відомими петриківськими художниками збіркою “Зачарований світ”, вірші й оповідання з якої розкривають світлу душу автора.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment