Богдан СМОЛЯК
…Це пошуки смислів і сенсів у їх
закодовано-розкодованих, впізнавано
непізнаних (мовно й позамовно)
тайних реальностях
(Б. Чепурко).
Тут глибший рівень реальності; назагал потребуємо цього; і подеколи сягаємо…
(В. Палинський).
Володимир Карачинцев — майстер вільного вірша, відомий гурманам поетичної істинності в українській поезії ще з 80-х років минулого століття. Щоправда, таких поціновувачів нині небагато; як і поетів звідтоді. Тим-то його перша поетична збірка — “Хромосоми” (Львів: Центр Європи, 2007. — 256 с.) — видалася мені воскресенською, адже, додавши до явленого з ранніх добірок підсильне тільки книжці, повно й потужно репрезентувала оригінальні авторські світогляд (невгамовна інтимізація в параметрах християнства) і поетику (наскрізна метафорично-симфорична й національно-архетипічна образність; добірне коло тем, у яких ці якості виявляються найкраще). І що не сторінка — десь отаке:
ти ніжна
дотикаємося аурами
хризантемами хромосом
(“світліє”)
різдвяність настає
і ми починаємо рух до світла
йдемо йдемо і
зупиняємося біля стін раю
передчуваю нестриножене мовчання трав
(“молитвоспів місяця на засніженій землі”)
Здавалося б, “Хромосоми” — єдинопоетова (одним словом) та єдинонаша (так само) книга, а він — єдино її поет… Другої не треба. Але вона явилася, — “Видименевидиме” (сміливе зрощення антонімів одного кореня в назві). І чи не першим імпульсом до її створення стала позірна непомітність, прозорість “Хромосомів” у літпроцесі: за винятком (Віктор Палинський і Богдан Чепурко), було мало відгуків. Мовчання — як воістину глибинно-хромосомне бачення… Та чи не цього автор і домагався? Звісно, що й цього… Відтак він мусив, просто кажучи, ще дещо домовити про видиме й невидиме. А що мова ця, з’ясувалося, вічна, позаяк те й те існують і дуально, і в найтіснішому поєднанні, злютуванні, — то вдався до нового високотворчого проєкту. І вийшла книга надзвичайно… поетичної поезії. Попри її відверті філософсько-аргументаційні мотиви. (З огляду на це автор ніби нагадує нам, читачам, спокушеним літературою і не дуже: любомудріє постало з образного думання й мовлення, і лише подальші обскуранти від філософії, включно з видатними, звели її до рівня, нижчого за нині буденне “сонце світить — життя дає”… Тому поезія, яка вміє з першого-ліпшого Нічого зробити Щось, ніколи не була і не стане конкуренткою філософії).
Неординарність книги одразу ж привабила відомих практиків поетичного й аналітичного слова, передовсім тих же Палинського, Чепурка. Вони написали для кола посвячених (“Літературна Україна”, “Літературна українська газета”), а я, мережачи це, намагаюся розширити його…
Поява “Видимогоневидимого” здатна докрайньо загострити проблему сприйняття й потрактування того поетичного слова, яке, оминувши звичну для авторського/читацького загалу позу традиційності, чесно й питомо сягає поза традицію. Карачинцев, мабуть, передбачив схожу ситуацію, бо, як мало хто до нього, оснастив, забезпечив свою другу книгу чи не всіма можливими засобами утримання на плаву в бурхливому морі літературної смаківщини. Йдеться про назву, передмову-самокоментар (приклад: “…Поезія, передусім, намагання дивитись на життя з погляду вічності. Власне, пропонований текст і є спробою представлення відчитаних, відчутих смислів. Амальгамою відчуття видимогоневидимого…”), вигадливо-чітке роздільне структурування текстів, сакральні мотта, латинізми з примітками, зрештою дизайн — обкладинкова білінь із ґранатóвими півкулями Всесвіту по краях).
Загалом книга нагадує добре споряджену каравелу відкривача нових земель…
Та це щойно зовнішньо-рамкова обстава великого задуму. Вбачаю в цій книзі своєрідний авторський маніфест Життя й Поезії як Божих та людських сутностей. В його осерді — палке переконання, що життя й поезія незнищенні, бо взаємозамінні у своїй нерозривній двоїні. Тут видиме й невидиме — то поетичне життя, то жива поезія. Друга завжди веде перед, адже більше є феноменом метафізично-духовним, спрямована вертикально щодо земної площинності й до вселенського центру. Саме поезія найбільшою мірою повертає щодня топтаному інформаційністю слову його світотворні функції. Віддає автологічному філософуванню синтетичну багатозначність, а людям — духовну синергійність, снагу прозріння. Мої твердження оперті на мисленну матрицю книги, що тут і там… береться позолотою, патиною поетичності. Доброму читачеві це наочно як білий день. Але найбільше вражають варіанти дивовижного поєднання очевидного з неочевидним — витворення метафоричного, симфоричного видимогоневидимого (тільки “перевізниця” ознак та значень метафора, з її найрозвинутішим різновидом — симфорою, перетворює віршування у творчий акт). Не можу не цитувати, коли кожне прочитання цього знов і знову наснажує (характеристики тропів у квадратних дужках вільні мірою вільності поетичної):
…надсвідомість незримими нитками прив’язує нас
до вранішніх променів сонця
як вишні до гілок
що тихо збуваються [розгорнена метафора на пейзажно-філософській канві]
*
пливу до тебе у морі піску
навперейми сонцю чи логосу [психологічно-символічна метафора]
*
невидиме
а як по ньому босоніж пройтись [метафора-аргумент]
*
гріх надає словам товстошкірості
пристрасті ущільнюють ауру слів
світло тоді задихається [розгорнена симфора-застереження]
*
не уникай дотику жоржин [метафора-відчуття]
*
місимо м’ясимо часиво [метафора-казіоналізм]
*
особистості вітру роздаровують амфори камфори
напинають вітрила мрій [симфорично-метафоричне поєднання ментального з нетрадиційним]
*
намагаючись
жити
за скрижальною гравітаційною правдою
голгофи [симфора святописемна]
*
сумісність амальгамується світлом
тим що в кінці тунелю [симфора взаємності]
*
як довго триває ця натиснута клавіша тиші [метафора самозаглиблення]
*
хай збудеться зелена воля трави
нехай буде синя воля води [симфора незнищенності]
*
м’ятними пальцями пам’яті
перебираєш зім’яті струни повітря [симфора душевної радості]
*
тіла наші світяться водою
з рук предтечі [симфора буття]
*
нас прихилених до одвірка зорі [метафора українськості]
Метафорико-симфорика книжки всеохопна, така численна, що, зачудовано мандруючи від сторінки до сторінки, в якусь мить перестаєш зауважувати її коштовні розсипи, а натомість замислюєшся про межі-безмежжя поетичного й поезії; про надспромогу поета. Що такого ще може бути іншого, кращого? Припускаю: й самого автора це бентежило, як і потреба оприявлення видимих та невидимих сутностей, імпульсувало до видання цієї збірки. Власне краще, найкраще — то вже згадана мною взаємозамінність життя і поезії. І як людина “самопевна” (з його книги), а ще більше життє- й поезопевна, Карачинцев розгортає небувале, принаймні в наші часи, ясування й доведення величі поезії правдивими розмислово-поетичними засобами. Логіка тут залізна, бо тільки звільнившись, заартикулювавши від досі необхідного баласту блискучих визначень та дефініцій, є шанс стрімко просунутися вперед. Через межі здобутого вже “Хромосомами”.
Курс за обрій, каравело!..
Творчо-обережно реферуючи теоретичні щодо поезії викладки автора, які насправді є поезією (приклад: “поет сягає домови / не домовинного простору мислеформ / а радше причаєного світу немислимого”), висновую: поезія всюди, скрізь і в усьому, “довкільна до неймовірного” — любов, радість, “тамоване щастя”, “пошук входу і виходу з пекла до раю”; оскільки “неназване мало б не існувати”, остільки поезія ословеснюється; з одного боку — “магічна сила літер і чисел”, а з другого — спрага “тихої мови пустелі для порозуміння з Богом”, коли букви, ставши словом, одразу ж стають і “тілом”, тож “поезія транскрибує метаморфози”.
Власне їх, метаморфози, можна йменувати “домóвою”, як і помовою, позицією по цей і “по той бік мови”.
Олег Лишеґа, пригадую, зіставляючи метафоричність із метаморфозністю, надавав перевагу другій, вважав її первиннішою, питомішою для земно-людської природи; у нього вона — як спільне ядро всього живого, від рослини до людини з її душею й мовою/поезією, яке забезпечує акумулювання й вільне перетікання енергій; метафора ж у його поезофілософії — продукт певного цивілізаційного пристосування і спрощення. Натомість Карачинцев дає слову змогу бути і “гусінню”, і “лялечкою”, і “метеликом” (класичний приклад натурального перетворення); у нього “ш шипить як сонце що входить у море”, а “сухожилля слів змащені молоком птахів / які щойно повернулися з ирію” — поезія направду “чиста”, “глибинна”, “істинна”; водночас, додаю, метаморфозна. І це попри прихильність до ідей відмови од “мислення словом” та “пізнання без знання”.
Певно, Боже сприяння людини полягає насамперед у тому, що Він обдарував її словом, здатним викликати прозріння-осяяння. Надто ж — як людину майбутнього, “проекцію у майбутнє” (за К’єркегором і Карачинцевим); ту, що “накопичує внутрішнє світло преображення ради”. Отож-бо, преображати сутності свою й довкільні! У царині поетичної творчості таке преображення мовби поєднує метаморфозу з метафорою/симфорою, стає джерелом правдивого натхнення. Карачинцев напрочуд повно зачерпнув із цього “видимогоневидимого” джерела. Якщо “світ являє собою сумму поетіки Бога”, то власне поетика в концептуальній практиці автора найбільш адекватна сама собі. Його поезія зостається собою у просторі перетворення й недовідомості поетичних істин. І його другу поетичну книгу назвý преображенською.
