до 100-річчя від дня народження О. М. Апанович
о. Юрій МИЦИК,
Київ
Продовження. Початок у ч. за 2019 рік
Праця у відділі рукописів ЦНБ мала наслідком створення О. М. Апанович і солідної монографії “Рукописная светская книга XVII в. на Украине. Исторические сборники”, яка через всілякі перепони вийшла у світ із запізненням (К., 1983). О. М. Апанович відкрила чимало нових пам’яток літописання або їхніх списків та редакцій, імен українських культурних діячів (авторів, редакторів, копіїстів), серед яких видатне місце належить представникам козацької інтелігенції. Був серйозно підважений ще один брехливий міф (про дикість і некультурність козаків), була наочно обґрунтована любов козаків до книги, продовження ними навіть у тяжких умовах ліквідації вже решток Української держави культурних та освітніх традицій попереднього етапу української історії. О. М. Апанович зробила дуже важливі висновки щодо репертуару і поширення української рукописної книги, розробила ряд її теоретичних проблем. Лише тепер стало можливим здійснити академічне видання літопису Г. Грабянки “Краткое описание Малороссии” та ін. (лише нових списків Грабянки О. М. Апанович виявила понад 30!), але, на жаль, і досі мало бажаючих піти далі цим важким, тернистим і малопрестижним в очах і тодішнього, і сучасного істеблішменту НАН України шляхом.
У стінах відділу рукописів ЦНБ О. М. Апанович знайшла ще одну золоту джерельну жилу, коли зайнялася вивченням особистого архіву Володимира Вернадського — геніального вченого-природознавця. Уже те, що Вернадський походив із давнього українського козацького роду, особливо зацікавило, і не випадково тема “Вернадський і Україна” стала провідною в її творчості у 80-х роках. Вона створила ґрунтовну біографію вченого, простежила його роль у створенні ВУАН (Вернадський був її першим президентом), знайшла і видрукувала його незнані праці, насамперед щоденник. Наслідком творчих пошуків стала монографія О. М. Апанович (у співавторстві) “Вернадський: життя і діяльність на Україні”, яка витримала два видання (1984 і 1988). Прикметно, що дослідниця займалася творчою спадщиною Вернадського не відсторонено, вона відчула духовну спорідненість із цим великим українцем, вчення якого про живу речовину, біосферу і ноосферу істотно вплинуло і на її погляди. Олена Михайлівна і тут виявила себе як людина високої культури, гнучкого розуму, здатна вийти за рамки однієї науки, якими б широкими ті не були. Народилася нова парадигма її досліджень, яка спричинила новий рівень наукового узагальнення соціальних і природних процесів у розробці проблем історичної науки. Так, у тезах доповіді дослідниці “Концепція ноосфери та історична наука” розглядаються філософські питання щодо взаємозв’язку природних та соціальних процесів. Узагалі постаті Вернадського та його вченню присвячено понад 20 наукових праць О. М. Апанович. Коли це стало можливим, вона здійснила поїздку до Парижа (квітень 1991 р.), де в Національному архіві Франції та Національній бібліотеці Франції, Інституті Кюрі знайшла неопубліковані праці й листування Вернадського з французьким академіком Леруа. Чи варто говорити, що добре знання французької мови, набуте О. М. Апанович ще в аспірантські роки, дуже їй придалося. До речі, в останні роки життя Олена Михайлівна захопилася мовою есперанто (близькою до французької) і вже читала й розмовляла нею.
О. М. Апанович звернула увагу на інших видатних українських учених, насамперед на Сергія Подолинського, який працював над розв’язанням тих самих проблем, що і В. Вернадський. У наш час, коли надзвичайну загрозу природі несе техногенний вплив, який бумерангом б’є по людству, дуже актуальними стають попередження Вернадського і Подолинського. Сучасне людство панічно шукає виходу з глухого кута, шукає “модус вівенді” гармонійних взаємин з природою. Власне, ця проблема, хоча не так гостро, стояла перед світом ще у XVIII—на поч. XIX ст., і свої рецепти її розв’язання пропонували і Жан-Жак Руссо, і Генрі Торо. Але в цих рецептах було багато нереального, міфічного, пошуки в минулому якогось “золотого віку” мало давали сучасникам. Але ж у ту саму добу, коли жив Ж.-Ж.Руссо, ще існувало запорозьке козацтво, весь спосіб життя якого доводив можливість реального, а не уявного гармонійного співжиття з природою. На це звернула увагу О. М. Апанович, яка у своїх працях сформулювала власну історико-філософську концепцію щодо козацтва, ґрунтуючись на ідеях В. Вернадського та С. Подолинського (особливо на вченні останнього про агрокультуру). Згідно з поглядами Апанович, феномен українського козацтва треба визначити не в традиційних критеріях оцінки. Завдяки військовій майстерності та успішній воєнній діяльності було збережено як етнічну спільноту український народ (це вже само собою має світове значення, бо врятування кожного народу на нашій планеті є збереженням етнофонду людства). Історична конструктивна діяльність українського козацтва виявилась у своєрідній державній організації суспільства: запорозька демократична християнська республіка (з середини ХVІ ст.), Українська козацька держава (Гетьманщина) з республіканським ладом (1648—кінець ХVІІІ ст.); у організації й розвитку інтенсивної агрокультури, у створенні прогресивної форми сільського господарства, орієнтованого на ринковий тип відносин, де застосовується вільна праця на власній землі. Запорозькі козаки поглибили притаманну українському селянству ментальність — гармонійність взаємозв’язків і взаємин із природою та стихійний екологічний досвід. Учена дійшла висновку, що український народ здійснив значний поступ у ноосферну перспективу, але в роки колоніального володарювання Російської імперії та СРСР ці набутки було знищено, а Україну відкинуто на кілька століть назад.
Характерно, що О. М. Апанович висунула нову концепцію історії українського козацтва якраз у період Національного Відродження, яке почалось у другій половині 80-х років і мало своїм наслідком відновлення незалежної Української держави у 1991 р. До цієї вікопомної події історик підійшла у розквіті творчих сил, довівши, що репресії та переслідування, які тривали щодо неї аж до кінця 80-х років, не зламали, а тільки загартували її дух. І в тому, що український народ відродив свою омріяну незалежну державу, є заслуга і “козацької матері”. Мало хто з істориків колишнього СРСР може похвалитися тим, що його наукові праці діставали такий широкий громадський резонанс, так відчутно впливали на свідомість народу, як твори О. М. Апанович. Характерний приклад — комплексна експедиція “Запорозька Січ: зруйноване й уціліле” (1989), керівником якої виступила вчена. Крім суто наукових результатів, експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам’яток, дослідження його минулого. Експедиція поруч із публікаціями О. М. Апанович, які часто-густо з’являються на сторінках газет і журналів, відіграла поважну роль у підготовці та проведенні 500-річного ювілею запорозького козацтва (1989-1992), що, своєю чергою, мало надзвичайно велике значення у мобілізації українського народу і його подальшій боротьбі за власну незалежну державу.
Починаючи з часу відродження незалежної Української держави у житті й творчості О. М. Апанович настав новий період. Вчена, незважаючи на свій солідний вік, отримала ніби “друге дихання”, нарешті вона змогла вільно викладати свої думки й позиції, доносити їх до свідомості широкої читацької маси. У 1991—1994 рр. одна за одною вийшли три книги О. М. Апанович: “Розповіді про запорозьких козаків” (К., 1991), “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі” (К., 1993), “Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність” (К., 1994). Тут на широкому матеріалі розвивалася концепція О. М. Апанович, про яку вище говорилося, розкривалися величезні заслуги козацтва у національно-визвольній боротьбі українського народу ХV—ХVІІІ ст., роль видатних вождів Української козацької держави, в тому числі й таких, що замовчувалися або оббріхувалися в імперській історичній науці (І. Виговський, І. Мазепа, К. Гордієнко, П. Орлик). Дуже актуальною була її книга, присвячена договору 1654 року, в якій вчена уважно проаналізувала історичні обставини, в яких укладався договір, умови порозуміння між Українською та Російською державами, їхню реалізацію та ін., об’єктивно, без ідеологізації, притаманній попереднім писанням радянських істориків, визначила характер порозуміння між Україною та Росією, його місце та значення в історії обох країн.
Наукова діяльність О. М. Апанович, яка у 1991 році стала і членом Спілки письменників України, дістала нарешті й офіційне визнання. У 1994 р. вона стала лауреатом Шевченківської премії — найпочеснішої нагороди діячів науки і культури України, а 1995 року її було визнано і лауреатом премії Антоновичів (США). Майже одночасно О. М. Апанович поновили на роботі в Інституті Історії НАН України, і це було моральною сатисфакцією для вченої, свідченням неодмінної перемоги Правди над злом. До її 75-ліття (1994) вийшли й дві перші книги-збірники, видані на знак пошани до “козацької матері”. Протягом 90-х років не зменшився потік науково-популярних публікацій О. М. Апанович, її статті прикрасили такі солідні журнали як: “Україна”, “Українська культура”, “Людина і світ”, “Музика”, “Жовтень” (нині — “Дзвін”), “Всесвіт”, “Неопалима купина”, “Книжник” та ін., газети, серед яких — насамперед “Українське слово”, “Літературна Україна”, “Українська газета”, “Сільський час”, “Молодь України”, “Голос України” та ін. Вона виступила науковим консультантом і співавтором у підготовці сценаріїв серії науково-популярних фільмів з історії козацтва: “Не пропала їхня слава”, “Гомоніла Україна”, “Козак Мамай”, “Слава і біда України”, “Анатема”, “Рід Розумовських”, “Останній гетьман”, “Райські острови Сагайдачного”, “Козацькі могили”, тощо, а також двох повнометражних фільмів “Ще є час” та “Чорна долина”. Нею написано також сценарій театралізованої вистави “Гетьмани — будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа” (К., 1993). Її мудрі поради, добре слово завжди цінували такі видатні особистості в науковому та культурному житті України як Олесь Гончар, Іван Сенченко, Олена Компан, Ліна Костенко, В’ячеслав Брюховецький, Іван Білик, Ярослав Дзира, Наталя Забіла, Іван Драч, Ярослав Ісаєвич, Микола Ковальський, Іван Бутич, Григорій Кочур, Валерій Шевчук та багато інших. Особливо важливими були її поради науковцям-початківцям і чимало цих останніх (у тому числі й автор цих рядків) зберігає як реліквію листи ювілярки, насичені унікальною інформацією. “Лебединою піснею” Олени Михайлівни за її власним висловом стала фундаментальна “Козацька енциклопедія для юнацтва”. Смерть не дала можливості закінчити цю прекрасну працю, але в наш час вона вийшла посмертно у видавництві “Веселка” (К., 2009). Наші розмови часто переривав телефон. Їй дзвонили історики, журналісти, письменники, кінематографісти, видавці… Просили консультацій, інтерв’ю, рецензій, нерідко приходили в її скромну однокімнатну квартиру на вул. Ежена Потьє…
Дуже уважно вона стежила за подіями політичного життя в Україні, симпатизувала Руху, не зносила “чорнобильських солов’їв” та діячів типу Симоненка й Вітренко, а будь-яку розмову переривала, щоб послухати новини по телевізору. Стежила й за подіями спортивного життя, бо після 70 років життя зацікавилась футболом і палко вболівала за київське “Динамо”. Якось вона була в санаторії і запитала в ліфті якогось чоловіка: “Як вчора кияни зіграли?” Той трохи не впав від такого запитання від солідного віку бабусі! Вона ніколи не курила, я не помічав, щоб вона вживала, навіть символічно, вино. Переживала, що високий тиск (160 і більше…) не дає їй можливості активно займатися наукою. Все ж вона сподівалась довго прожити уже хоча б тому, що її старша сестра, років на 10 старіша, була ще жива і досить бадьора. В останній раз я бачив Олену Михайлівну наприкінці 1999 р. Вона тоді поскаржилася, що в неї жовтуха, але підкреслила, що жовтуха механічна, а не інфекційна (каміння забиває жовчний міхур). Була дуже знервована, бо на неї чекала операція. “Помоліться за мене”. Я пообіцяв виконати це прохання. Операція пройшла вдало, Зоя Хижняк, яка дружила з нею і була у неї в лікарні, сказала мені, що Олена Михайлівна пише мені якесь довге послання. Я зітхнув з полегшенням. Але зарано. Зношене серце Олени Михайлівни через кілька днів не витримало. Так і не знаю, про що хотіла написати мені…
О. М. Апанович померла 21 лютого 2000 р. Але смерть не спинила життя її численних наукових і науково-популярних праць. Ми певні, що її науковий, культурний і громадський доробок вдячно приймуть нові покоління українців.
