Ярослав Дашкевич
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку. Презентація книги відбудеться в Національному музеї літератури 5 вересня о 17:00 годині.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.
Коли я вперше його побачив, то подумалося: йому б у кіно грати Захара Беркута або когось із Довбушевих опришків.
Мало буває таких скульптурно виразних облич. Просто модель-шедевр. Чітко й виразно проступає кожна риса худорлявого обличчя зі сміливим поглядом великих очей. Та ще богемна сива грива, що наводить на думку: перед тобою художник, музикант або поет.
Отакий був історик Ярослав Дашкевич.
Один із тих небагатьох людей, до кого з безмежною адорацією ставився категоричний в оцінках Петро Яцик. Окрім Дашкевича він виділяв для себе Омеляна Пріцака, Володимира Кубійовича й Дмитра Гнатюка. До цих людей у нього була слабість. Він безмежно ними захоплювався, не шкодував суперлативів на їхню адресу й кидався на захист їхнього імені, якщо хтось дозволяв собі відгукнутися про них без належної пошани чи з іронією.
Я знав: Дашкевич — чи не єдиний, хто, звернувшися до Яцика з проханням про фінанси на видання котроїсь книжки, не зазнає відмови. Будь-яка Дашкевичева ідея завжди зустрічала Яцикову підтримку. Часто гроші для видань, котрими опікувався Дашкевич, Яцик передавав через мене. Тому я і знаю про плідну співпрацю мецената і вченого.
Я чув про його життєву епопею ще задовго до нашого знайомства.
Знав, що він переслідуваний та ув’язнюваний.
1995 року я видав книжку інтерв’ю під назвою “Гороскоп на вчора й на завтра”, котрі взяла у відомих людей поетеса Людмила Таран. Й одне з найцікавіших там інтерв’ю — саме з Ярославом Дашкевичем.
І ось ще до зустрічі з Ярославом Романовичем, на адресу якого я вже почув од Яцика стільки суперлативів, читаю його коментарі про його життя.
Натоді він — історик, культуролог, бібліограф, мовознавець, доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту української археографії НАНУ. Одне слово, респектабельний учений, чиє ім’я — науковий бренд. І, звичайно ж (не побоюся тут цього патетичного вислову), моральний авторитет не тільки Львова, а й усієї України. Таран зізнається: “Ви для мене — жива легенда” — і я її розумію. Мати Ярослава Романовича Олена Степанів слухала у Львівському університеті лекції Михайла Грушевського. “Грушевський — учень Антоновича, сподвижника Тадея Рильського. І ваша ж мати, Олена Степанівна, та батько Роман Дашкевич, навчалися разом із Євгеном Коновальцем, стояли при витоках Січового Стрілецтва…”
Дашкевич починає з такої подробиці. Батько й мати народилися в грудні 1892-го. А він, син, — також грудневий. “Я не вірю в жодні астрологічні вгадування, але якщо виходити з астрології, то, здається, всі ми народилися під знаком Стрільця. Іншими словами, всі — войовничі. Мабуть, це справді так. Тому, що мої батько й мати мали стосунок до війська. Я, правда, не мав, але кажуть, що я теж войовничий…”
Олена Степанів пішла в легіон Січових Стрільців з початком Першої світової війни. Це було сенсацією: жінка — військовик! Вона брала участь у боях на горі Маківці. Була нагороджена Медаллю хоробрості. Дашкевич розповідає, що буцімто сам цісар Франц-Йосиф, глянувши на Степанів у військовому строї, сказав: війну він неодмінно виграє, бо в нього є такі офіцери… Але сталося інакше. Війну він програв, імперія його розвалилась.
Олена Степанів потрапила в російський полон. Майже два роки пробула в таборі для військовополонених під Ташкентом.
Ярослав Романович відтворив усю фактографію материних днів. “Після Ташкента був обмін на російських військовополонених… і дорога додому в Галичину, до Січових Стрільців. Напередодні 1 листопада 1918 року мати брала участь у підготовці воєнного перевороту, наслідком якого стало утворення Західноукраїнської Народної Республіки, і пізніше пройшла шлях в Українській Галицькій армії до Збруча, і після Збруча. А далі — еміграційний шлях через Румунію, Угорщину, Австрію. В Австрії — навчання у Віденському університеті, докторат у ньому й одруження з моїм батьком…”
Роман Дашкевич також побував у російському полоні, але зумів утекти. Опинившися в Києві, брав участь в організації Січових Стрільців і пройшов з боями аж в еміграцію в Румунії, де боярином на його весіллі був Євген Коновалець. Батько опікувався у Львові патріотичним вихованням юнацтва. А коли 1943 року радянські війська підходили до Львова, він вирушив в еміграцію. Жив в австрійському Тиролі, де й зустрів свою смерть.
Мати ж лишилася у Львові. Була навіть старшим науковим працівником Академії наук УРСР. Але 1949-го була заарештована й ув’язнена. Концтабір у Мордовії, тяжка фізична праця, котра й забрала її життя. А син карався в концтаборі Карлазі в Казахстані. Отакі його “університети”.
Якось Ярославу Дашкевичу запропонували (так, як це прийнято в західному світі, де це роблять відомі вчені) написати докладну автобіографію. Він почав складати хронологію свого життя. Скільки разів його звільняли з різних робіт. Скільки разів і куди він намагався влаштуватися на роботу, щоб мати бодай на шматок хліба. Скільки років узагалі був без будь-якої роботи. І сам дивувався: як можна було вижити, наприклад, од 1978 до 1990 року — в період абсолютного безробіття. А він же в цей час писав наукові праці. Створив кілька дисертацій, які йому не дали захистити. Його високо цінували вчені в США, Канаді, Австрії, Англії, Німеччині. Його кликали у Вірменію, де пообіцяли відразу ж обрати член-кореспондентом тамтешньої Академії наук. Але дзвінок із ЦК КПУ остудив наміри вірменських учених. (Очевидно, то був дзвінок сумнозвісного Маланчука). Ні, Дашкевич не був дисидентом, не займався політичною діяльністю — його цілковито поглинула наука. Але він був сином Олени Степанів і Романа Дашкевича. І в цьому факті — все пояснення його перманентних переслідувань та ув’язнення.
А ще він не міг називатися типовим українським радянським істориком. Бо був поміж них “білою вороною”. Був різнобічно освіченим і знав іноземні мови. Розповідає, звідки ті знання в нього взялися: “Я мав щастя закінчити гімназію, в якій справді багато уваги надавали вивченню мов, особливо латинській та грецькій. Знання сучасних мов я також виніс саме із гімназії: добре володіння німецькою, не дуже добре — англійською”. В університеті взявся за французьку. Там же ретельно вивчав китайську. Згодом заходився студіювати турецьку. А під час ув’язнення в Казахстані відразу ж узявся за підручник із казахської, що поклало початок знайомства з тюркськими мовами. Сходознавчі наукові зацікавлення привели його до вірменської мови. Намагається уявити, скільки мов, котрі лишилися невивченими, вкрали в нього сім табірних років, коли він мав молоду, жадібну на знання пам’ять і коли мови так легко йому давалися.
Коментуючи стан історичної науки початку 90-х років, казав: “Нині склалося так, що істориками вважають себе практично всі: і колишні прогорілі райкомівці, і політичні діячі, або ті, котрі вважають себе такими, — вони, очевидно, знають історичну правду в останній інстанції /…/ Але з талантом історика справа складніша. Коли ви запитаєте когось із великої плеяди новоявлених істориків хоча б про те, які мови вони знають, то уявляєте, що за відповідь одержите. Основна маса цих людей, окрім української і російської, а часто тільки російської, жодної іншої мови не знає і знати не хоче…”
А ми ще вимагали від наших істориків бодай якогось інтелекту, широкої ерудиції і знання широкого контексту світових подій!
Пам’ятаю, як знущався з українських радянських істориків Павло Загребельний, іронізуючи з їхнього безмов’я — жодного документа давніх літ не можуть прочитати, бо ж у них немає ні грецької, ні латини, ані германських, романських чи тюркських мов. Та й із давньоукраїнською здебільшого безнадійно. А Україна ж упродовж свого існування мала відносини не тільки з ближніми сусідами, а й з усім європейським світом. Чи не в кожній країні є маса джерел про Україну, написаних різними мовами. І вони виявляються невідомими нашим недо-історикам. Дехто з них гордо пойменовував себе медієвістом, котрий спеціалізується на пізньому Середньовіччі України і не володіє латиною, хоча переважна більшість тодішньої документації і в самій Україні велася саме латиною. На цьому пристрасно наголошував Дашкевич, вірячи, що з’явиться нова генерація справді едукованих вчених, поліглотів, котрі матимуть усі моральні права носити ім’я істориків. Тобто індивіди його інтелектуального калібру і справді ренесансного закрою.
Дехто з інтелектуально лінивих колег дорікав йому за наукову всеїдність і за надто широкий профіль зацікавлень. У згадуваному інтерв’ю він пояснював: “Так, мене цікавить багато що — не думаю, ніби це помилка і хиба. Адже, власне, коли займатися дослідженнями у суміжних науках, то і виникає можливість переносити досвід з однієї галузі в іншу. Я писав праці також на мовознавчі теми — з тюркології, вірменознавства — і це допомогло мені легше й краще зрозуміти деякі давні документи. Склалося так, що кілька років треба було присвятити етнографічним дослідженням. Я думаю, що це було позитивним моментом для мене. Бо саме заняття етнографією дало змогу перейти до етнічної історії української нації, а також інших, котрі колись, у минулім, заселяли Україну. Потім відбувся перехід від етнічної історії до етнопсихології — і цей перехід став можливим завдяки попередньому моєму досвідові…”
При наших зустрічах, які ставали дедалі частішими (буваючи в Києві Ярослав Романович неодмінно заходив до канцелярії Ліги меценатів, а я під час регулярних наїздів до Львова не втрачав можливості покавувати в товаристві Дашкевича і його дружини Людмили). Тоді на книжковому ринку з’явилася маса книжок на теми історії, квазі-історії й історичної фантастики, котру видавали за історію. Фоменко, Носовський, Калюжний, Бушков, Канигін, Шилов, котрі претендували на роль революціонерів історичної науки, пропонуючи свої екстравагантні теорії то нової хронології людства, то нові генеалогії народів і племен. Ярослав Романович знав ті тексти і з незмінною іронією коментував їх, називаючи історичною фантастикою. Він стояв на тому переконанні, що чим менше людині в науці відомо, тим сміливіше вона заперечує вже відкрите й сто разів підтверджене науковими ревізіями й з безвідповідальною легкістю виплоджує свої сенсаційні теорії та гіпотези.
Але вони теж по-своєму корисні, бо стають ще одним приводом переглянути вже усталене і ще раз допевнитися в його достовірності. Бум на історію спричинив не тільки прихід у неї молодих освічених людей, охоплених невситимою жадобою пізнання, а й легіону авантюристів, спокушених позірною легкістю здобути тут лаври новоявлених наукових месій.
В Україні стали популярними патріотичні опуси, в яких генеалогію нашого народу подовжують у часі навіть на кілька тисячоліть, безмежно його ідеалізують, прикрашають усе його минуле. І ніяк не можуть погодитися, що такий підхід безмежно анахронізує нашу науку, відкидає її на цілі століття назад, коли така “наука” базувалася головно на міфах і легендах. Найпатріотичніших інтенцій замало для того, щоб писати праці з історії України і щоб ті праці були справді наукою.
У той час майже культовими стали книжки сина Ахматової та розстріляного чекістами Ніколая Гумільова Льва про етногенез та пасіонарність і пасіонаріїв. Ця тема виникала й у наших розмовах із Ярославом Романовичем. Я занотував тоді в щоденник його слова: “Якщо йти за Гумільовим і намагатися віднести початки українського народу десь до 5-6-7 тисяч років тому, то тоді б нашому народові залишилося б дуже мало життя… Я гадаю навпаки: перед нашим народом ще багато й багато перспектив. Тому набагато краще дивитися вперед, а не відсувати ту історію назад. А загалом усякої неісторичної алхімії і всяких фантазій у Гумільова багато. Він начебто не наукові дослідження пише, а поеми…” Це ж беззаперечно: людина влаштована так, що їй набагато охочіше віриться в усякі небилиці й містичні вигадки. Це як своєрідні ласощі для незрілого розуму. Звичайно ж, вони, як щось нове і ще не пробуване, приємніші за суху емпірику й нудну одноманітність уже добре відомих теорій. Але оригінальне й екстравагантне — не завжди науково коректне. Скажімо, агіографія незрідка цікавіша за біографію, але ж вона — таки не біографія.
Пам’ятаю, як різко писав тоді про стан нашої історичної науки Сергій Білокінь, звинувачуючи (справедливо!) її в прокомуністичній і проімперській реліктовості. Це ж тоді і ще навіть пізніше наші ніби історики носилися з ідеєю: напишуть разом з російськими колегами спільно підручники історії. Підручники чиєї історії? Спільної історії — так одповідали вони на наші запитання, кваліфікуючи їх як абсолютно провокаційні. Легіон табачників, мов дресировані папуги, повторював: у нас із Росією — спільна історія, тому ми так її і висвітлюватимемо. І це в той час, коли власне української історії в повному розумінні цього значення в нас іще не було. Мені заперечать: а “Історія” М. Грушевського? Аркаса? Дорошенка? Видатний учений Володимир Антонович не взявся за написання історії України — маємо тільки своєрідний компендіум її од нього. Окремим періодам із минулого нашого народу присвячено праці Олександра Оглоблина, Івана Лисяка-Рудницького, Наталії Полонської-Василенко й Наталії Яковенко, Тараса Чухліба, Петра Кралюка, Сергія Білоконя, Сергія Павленка. Але і всього цього не досить, щоб твердити: тут у нас усе гаразд. Відповідаю на це словами доктора історії (української, звичайно) зі США Марти Богачевської-Хом’як, авторки цікавої монографії “Білим по-білому” (про еволюцію жіночих рухів в Україні), яка писала, що має бути не тільки просто історія народу, який живе на цій землі, а і його політична історія, мілітарна, інтелектуальна, історія України часів перебування її в статусі колонії Російської імперії, історія соціальних і громадських рухів, його представників в історіях інших народів, історія різних сфер його життя, його цивілізаційного прогресу і т. ін. І лише тоді можна стверджувати: у цього народу справді є історія (як корпус текстів, що охоплюють усі ці тематичні материки).
Десь тоді Дашкевич показав мені видану в “Либіді” нову “Історію України”. Це був жах. Там професор Мельник пише, що формування українського народу тривало аж до 18 століття включно. А до того виходить, що населення нашої землі — то була якась безвиразна, національно безбарвна людність, що її просто важко кваліфікувати, щоб “приписати” до котроїсь нації.
І в тій же книжці — я очам своїм не повірив — пишеться про похід шведського короля Карла XII в Україну в ролі загарбника, окупанта, а Мазепа там постає як Карлів поплентач, колаборант. А ми все дивувалися: чому це в незалежній (буцімто!) Україні полтавські гіди трепетно показували туристам: ось тут ступала нога Петра Першого, ось тут він здобув вікопомну вікторію, розгромивши Карла XII і зрадника Мазепу!
Сфальшована історія, де факти побачено не вкраїнськими очима і де є спекулятивна їхня інтерпретація, спричиняють фальшиві уявлення про минуле твого народу і хронічний історичний дальтонізм. Усе це заважає процесу тверезої самоідентифікації і не зашореному та неупередженому поглядові людини в майбутнє.
Я записав цікаві Дашкевичеві оцінки багатьох наших історичних діячів, до яких немає чіткого ставлення. От, наприклад, Богдан Хмельницький (“великий, славний, та не дуже…”) Все в провину йому ставиться так звана Переяславська рада, і тому він деякими ура-патріотами подається мало не як зрадник українського народу. Ось думка з цього приводу Ярослава Дашкевича: “Коли Богдан Хмельницький ішов на Переяславський договір, він не мав досвіду “обіймів старшого брата”. Але, незважаючи на це, ми тепер дуже часто дорікаємо йому за цю Переяславську угоду. Як же ми повинні дорікати тим політикам сучасності, котрі живуть у четвертому столітті поневолення України Росією? Якщо ми закидаємо Богданові, то як ми повинні ставитися до сучасних політиків? Невже вони ніколи в житті не читали історії України?..”
Якось при нашій зустрічі втрьох — Ярослав Дашкевич, Петро Яцик і я — Ярослав Романович висловив ідею: нехай Ліга українських меценатів оголосить конкурс на підручники з історії України для середніх навчальних закладів. Щоб саме в цих підручниках усе минуле нашого народу було побачене справді українськими очима. І всі визнані саме такими підручники Ліга видасть за свої кошти. Справді важлива і своєчасна ідея. Петро Яцик і Володимир Загорій, якому на той час Яцик уже передав президентство в Лізі, з ентузіазмом зустріли Дашкевичеву пропозицію.
Ми сформували авторитетне журі конкурсу. Його співголови — Ярослав Дашкевич і Павло Загребельний. Члени журі — Ярослав Ісаєвич, Юрій Мицик, Роман Іваничук, Роман Федорів, Михайло Слабошпицький, а також кілька вчителів історії. Симптоматично, що в Міносвіті тоді насторожено і з підозрою сприйняли нашу ідею. А один із заступників міністра, якого ми хотіли кооптувати до складу журі, навідріз одхрестився від цього: мовляв, журі сформовано тенденційно, бо до нього ввійшли тільки національно стурбовані (цим евфемізмом він замінив “націоналісти”), журі, за його прогнозами, матиме антиросійські настрої, а тому він буде там у меншості. Отака промовиста подробиця, котра вичерпно характеризує наших освітянських функціонерів. А ми після цього дивуємося: звідки в нашої молоді береться стільки відвертої “вати” й національного нігілізму.
Дашкевич перечитував усі подані на конкурс тексти. Писав докладні рецензії з побажаннями й порадами авторам. Він був винятково відповідальним і совісним чоловіком. Таких людей мало.
Ми зверталися до істориків з науковими ступенями, до вчителів історії, до її аматорів, до письменників: створімо справді українські підручники. Передбачили чималі як на той час премії авторам, чиї тексти візьмемо до видання. Ті автори мали одержати винагороду в розмірі 5 тисяч американських доларів. Окрім того, їх ще чекав гонорар, якщо підручник буде взято до видання.
Пам’ятаю, як я енергійно агітував колег: напиши оригінальний підручник з історії України. (Мовляв, я ж свого часу написав і видав у “Довірі” “З голосу нашої Кліо”, яке воно супроводжувало таким рекламним пасажем: “Підручник для тих, кому у школі нудно”. Його ввели в програму позакласного читання, він мав кілька перевидань. Хай це тобі буде як каталізатор!). Але ентузіазму у відповідь — нуль. “Та я ж історії не знаю!” На мою пораду обкластися книжками й очитатися належно: “Та це ж стільки часу й мороки!” Я докоряю: ти ж, мовляв, стогнеш на всю Україну, що не маєш за що жити, а тут такий добрий заробіток. Зроби над собою зусилля — матимеш добрі гроші і таку важливу справу зробиш — створиш національно повноцінний підручник. Не підохотив колегу на творчий подвиг, не спокусив солідним гонораром.
Розповів про такі розмови Ярославові Романовичу. Він сказав: радянська влада так розбестила й розклала своїх науковців та літераторів, платячи їм грубі гроші навіть чорт зна за що, і ці автори так домежно зледачіли, що їм просто невсилки зробити інтелектуальне зусилля, щоб вивчити історичний матеріал та написати підручник. А ще ж їх лякає, що неминуче доведеться текст переробляти, бо методисти вимагатимуть достосувати його до особливостей дитячого сприйняття і вікового розвитку читачів.
Коли сказав про цілковите ігнорування конкурсу літераторами Загребельному, він метав громи та блискавки на голови колег: це ж треба бути такими інтелектуально неповноцінними, ледачими й інертними. З одного боку, не мають за що жити, а з другого — не хочуть самі собі допомогти такою цікавою роботою, котра може так щедро винагородитися. Все-таки коронний жанр сучасних письменників — це “Плач Ярославни”!
Павло Архипович сказав, що якби був молодший років на десять-п’ятнадцять, то сам узявся б написати кілька підручників. Це ж такий творчий виклик письменницьким амбіціям. Така принадна можливість випробувати себе в новому — і дуже нелегкому — жанрі. Знехтувати нею, якщо тобі бодай не більше п’яти десятків — непростимо легковажно. Знову й знову повторював, як його розчарували (ще раз!) спілчанські колеги, цілковито безпорадні й не здатні творчо змобілізуватися.
Кількість рукописів, поданих на конкурс, нас розчарувала. Ми змогли відібрати й видати тільки два. Але спеціальна комісія при Міносвіті відмовилася надати їм спеціальні грифи, котрими підручник легітимізується для навчання за ним у школі. Після тривалих наших дискусій із чиновниками ми досягли компромісного розв’язку: один із них пішов у школу як посібник для вивчення історії України, а другий — як книга для позакласного читання з історії України. Згодом обізнані зі станом справ в освітянському відомстві мені пояснили: це — окрема планета зі своїми законами й правилами гри. Як мовиться, чужі там не ходять і не проходять. І хоч ти “пробі!” кричи, ніхто тебе не почує.
Завжди ритуально-повільний у жестах, коректний і незворушний Дашкевич, здавалося, ніколи нічим не видавав свої почуття. Я тільки раз чи два бачив його усміхненим. Справді, мов англійський джентльмен, який не повинен виставляти напоказ свої емоції.
Та одного разу я побачив його не таким, як завше. Тоді з’явилася друком його велика книга “Постаті” (спогади, портрети, сильвети, ескізи до біографій видатних людей). Очевидно, саме такі книги називають етапними, підсумковими. Він тримав цей том у ледь тремтячих (мабуть, од хвилювання) руках і начеб аж трохи недовірливо дивився на неї, і його смагляве обличчя проясніло якимось внутрішнім світлом, а очі променилися не до кінця затамованою радістю. Виявляється, в ньому жив іще один Дашкевич, якого я не знав. Він мовби вийшов за свій звичний образ. Але про це далі.
Читаючи книжку, не можеш не звернути увагу, як спокійно й розважливо підходить Ярослав Дашкевич до оцінки тих видатних постатей минулого, які — через категоричне протистояння — здається, цілковито виключають одне одного. От, скажімо, Липинський і Донцов. Це була нескінченна ідейна війна в середовищі нашої політичної еміграції — Д. Донцов проти В. Липинського.
Автор передмови до “Постатей” Ігор Гирич наводить таку цікаву подробицю. Історик Марко Антонович здивовано запитував Івана Лисяка-Рудницького про його ставлення до цих ідейних антиподів консерватора-егалітариста, державника В. Липинського і демократа-соціаліста, федераліста М. Драгоманова. Адже вони мовби категорично перекреслюють один одного. Й Іван Лисяк-Рудницький відповів трохи жартома (а, як відомо, в кожному жарті — самого жарту не дуже багато): коли він пише про Драгоманова, то “захоплюється і любить героя свого дослідження, і, навпаки, коли зосереджується на В. Липинському, то забуває про М. Драгоманова й закохується в новий об’єкт своєї студії”.
За словами І. Гирича, Дашкевич мимоволі також опиняється в схожій ситуації. Молодість Ярослава Романовича — то безбережне панування концепцій Донцова. Європа — та, здається, не тільки Європа, а й чимало країн поза нею — уподоблювали ідеологію тоталітаризму й автократії. Відлуння недалекої світової війни, різноманітні соціально-політичні травми від неї, перманентні економічні кризи, рецидиви деструктивних анархічних рухів, інфекція соціалістичного популізму — все це народжувало запит на сильну державну руку й крицевої волі людей, що стануть у проводі мас та змобілізують їх на оборону національної ідеї. Донцов ішов у фарватері популярних політичних та історіософських доктрин. Його культ сильної української людини, зневажання сентименталізму й плаксійства над нещасною долею народу, що йде від поразки до поразки, масово підхопила наша молодь у Галичині, на Буковині й на Волині, а також в еміграції. Він став одним із ідейних вождів українського націоналізму, своєрідним його прапором. Це допомогло змобілізувати і зцементувати ідейною дисципліною лави борців за Українську державу. Тому цей залізний тоталітаризм був важливим та своєчасним явищем нашої історії.
До речі, чомусь не дуже знані такі подробиці з біографії Донцова. Ще 1912 року в своїй брошурі “Модерне москвофільство” він категорично засудив цю поширену серед української інтелігенції тенденцію в настроях. А 1913-го у своїй резонансній доповіді на Другому студентському з’їзді у Львові наголосив: в основі програми політичного руху українців необхідно покласти ідею відокремлення України від Росії, що справді врятує нашу націю від загибелі.
А 1921 року у своїй книжці “Підстави нашої політики”, що побачила світ у Відні, основною причиною втрати Україною незалежності він назвав те, що на гребені визвольного руху опинилися представники соціал-демократичного табору, які спрямували боротьбу народу не за цілковиту незалежність од Росії, а прагнули засад федералізму з нею, що в реальній практиці означало залежність од імперського центру.
“Здоровий егалітаризм, широка демократична основа, революційна романтика й зрозумілі гасла реалістичної політики зробили донцовську ідеологію теоретичною підвалиною масового національного руху”, — пише, коментуючи Дашкевичеву концепцію Донцова, Ігор Гирич. А щодо Липинського, то він здобув популярність головно в середовищі української інтелігенції на вигнанні. Поборники гетьманської монархії слідом за Липинським категорично відстоювали необхідність спадкової легітимної державної влади. І вони також мали рацію — чи не вся національна історія аж до протистояння Центральної Ради, Директорії з Гетьманатом Скоропадського недвозначно потверджувала: і в майбутньому не виключено такі руйнівні міжусобиці на політичному Олімпі. Нації потрібен незаангажований верховний арбітр і непорушний моральний авторитет. Це спробував зробити Богдан Хмельницький (про його візію і такі політичні потягнення аргументовано пише В. Липинський у своїй книжці “Україна на переломі”), це спробували зробити прихильники гетьмана Павла Скоропадського, якого підступно завалили зворохоблені соціалістичні елементи на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком, які замість розбудовувати вже проголошену державу (хай вона була й не така, яку вони уявляли), знищили її, засліплені маренням влади.
Звичайно, з дистанції часу стали помітними вади і в характері нетерпимого до опонентів Донцова, і в його подеколи спекулятивно-однобоких наративах, рецидиви маніпулювання фактами. (Як відомо, нічого абсолютно ідеального в цьому світі немає).
Але Донцов був категорично необхідний. Його роль в українському визвольному русі важко переоцінити. Він був як ліки для інфікованих російським політичним і культурним шовінізмом молодих українських людей, що дивилися на світ крізь нав’язану Москвою оптику. Загалом після Дашкевичевих міркувань над ідейною спадщиною Донцова й Липинського виразніше бачиш ці два політичні табори в нашій історії: “донцовщики” й “липинщини”, розумієш цінність для українців політичних заповітів Донцова й Липинського.
У цій книжці перед читачем у Дашкевичевій рецепції проходять і король Данило Романович, і Богдан Хмельницький, й Іван Мазепа, й Василь Капніст, і Микола Гулак, й Іван Франко, й Михайло Грушевський, й Ілько Борщак, й Василь Вишиваний, і Євген Маланюк, і Мирон Кордуба, й Андрей Шептицький та Йосип Сліпий, і Омелян Пріцак, і Шухевичі… (Кількадесят сильветок Ярослава Дашкевича — це важливі акцепти української історії, пояснені (але, здається, досі не вивчені) уроки національної історії. Вчитуєшся в ці тексти, відчуваєш не тільки огром невідомих раніше фактів, а й оригінальну їх інтерпретацію та потужне насвітлення вже відомого, від чого несподівано з’являються довгі тіні, про існування яких ми й не здогадувалися.
Ця книжка, на мою гадку — один із політичних та наукових заповітів самого Ярослава Дашкевича, що його — якщо казати за великим рахунком і відверто — ми просто проочили.
Знаємо, що він — був.
Знаємо, що він був якийсь особливий.
А який саме?
Чи багато хто виразно це пояснить?!
…Знову й знову пригадую, цю трохи разючу переміну в ньому. Це був начеб трохи інший Дашкевич.
Мовби рідний брат-молодший — жадібний до життя, багатший на позитивні відчуття і з гострішим почуттям радості в душі. Від нього йшло до фізичного виразне відчуття спокійної, але потужної внутрішньої сили й інтелектуальної енергії.
А потім, через кілька років, я побачив мовби старшого брата Ярослава Романовича. Раніше поставний, мовби військовик, він зсутулився, різко помарнів обличчям, а на його вихудлих плечах, наче наспіх кинутий на вішак, безладно обвисав піджак. Жодного сліду не було в Ярославі Романовичу від його колишньої елеґанції. Я знав, що він поховав значно молодшу за нього дружину Людмилу, яку скосила невиліковна хвороба. Знав і про його поважний вік, але ніколи не задумувався над тим, бо Дашкевич нагадував мені будильник, заведений хто зна на скільки років уперед. Пам’ятаю, Яцик казав: “Подивіться на Дашкевича — його совітські концтабори загартували так, як вогонь залізо. Витримав усе — значить, сильний. А духом ще сильніший, бо ж знаєте, чий він син, і йому не могло від батьків не передатися те, чого немає в багатьох людей”.
Бачив я тоді Ярослава Романовича — і це було востаннє — на презентації другого (розширеного) видання “Постатей” під час Львівського Форуму видавців. Ґрунтовне слово про бенефіціанта в залюдненій залі виголошував красномовний Ігор Гирич. Він розповідав львів’янам про те, сучасниками якого видатного чоловіка їм випало бути. З виразу обличчя Дашкевича важко було зрозуміти: він слухає промовця чи думає про щось своє…
Майже дев’ять років перед тим, коли Яцик помер, ми говорили з Дашкевичем, що про таких людей треба буде нагадувати новим і новим поколінням, щоб у пам’яті їхній не тьмяніли і не вивітрювалися з неї такі видатні імена. І Ярослав Романович тоді сказав: “Бачите, й на небі немає справедливості — той, хто там сидить, дочасно забирає звідси таких, які дуже потрібні тут для поліпшення світу, а їм не доточується земних днів”.
Дашкевичеві слова згадалися мені тоді, коли його не стало. Він говорив їх мовби не тільки про мецената, а й про себе, прозираючи крізь роки вперед.
