Від хана — до хама

Катерина МОТРИЧ

Колись, у часи мого дитинства та й юності, був поширений вислів: “І Москва не відразу збудувалася”, мовляв, це справа забарна. Тож думається ці п’ять останніх років: чи зворотний процес так само триватиме довго, чи наші щасливіші нащадки на скрижалях історії залишать скупі рядки: “Столиця тоталітарної держави. Зводилася довго, жила тяжко, сконала швидко”. А старий літописець з іменем Нестор напише більш розлого і “не без моралі: “Померла швидко й сподівано. Мучилася не довго. Перед смертю Сталіна кликала, портрети його носила. Третім Римом так і не стала, не збулися її “споконвічні мрії”. Митний союз теж не збудувала, так на фундаменті все й зупинилося — підвів цемент низької якості, а на п’ятисотку і цеглу грошей не вистачило — санкції з’їли. Біда і з “русcкім міром” сталася.
Тож думаєш, дивлячись кадри побиття москвичів, — це початок того, що у Святому Письмі названо “початком терпінь породільних”, чи лише дрібні перейми. Бо коли настануть пологи, то вродиться велике чудо, точніше, велике тіло розпадеться на багато дрібних “фрагментів”. І їх ніхто більше не боятиметься, і вони нікого і, може, врешті, зрозуміють, що їхній страх перед світом і та зброя, якою вони перенаситили планету, була не потрібна, і що вона носила не оборонний характер, а наступальний. І це синдром усіх московських царів, починаючи з хана-золотоординця Менглі-Тимура, який уже був четвертим у пантеоні нащадків Чингізхана, що володіли Суздальським і Московським князівством і, власне, йому і приписують історики заснування Московського улусу, що стало прокляттям планети. Та й це вмотивовано, адже володарі цієї поневоленої землі були східно-південні сусіди Суздалі не монголи, а тартари. Тобто — сини пекла, якими вони залишилися й до сьогодні. І останній із тартар, що продовжує завойовницькі походи Чингісідів, може, й лютіший, ніж його прародичі тартари, зовні “міль”, а внутрішньо — сім найлютіших хижаків.
Поки імператор випробовує нову зброю на Україні, Сирії, коло берегів Швеції, Норвегії, країн Балтії, Японії, Кореї, доти триває корекція шовіністичної зарозумілості й пихатості, неначе цей народ випробовує самого Бога і вже помітно гнівить. Сита Москва бурлить і вже не так копилить гемби: “Что там, хахли, у вас опять стряслось? …Еті бандеровци-фашісти, ета хунта собрали Майдан і убівают рускоязичних только за то, что оні разговарівают по-рускі”. Мені особисто одна українка, що живе в Росії і яку допінгували інформаційними “наркотиками” про події на Майдані, ще рік тому казала гарною українською: “Так ті ж бандерівці звірі!” —“А що ти знаєш про них, — запитала я її, — які факти їхніх звірств тобі відомі?” — “Так вони ж убивають дітей…” — “І їдять, — відказала я їй сміючись, — ти ж була у Львові і, мабуть, також трапезничала ними…Та ще й захоплювалась європейським шармом львів’ян, казала, що кацапам до них далеко”. – “А хіба львів’яни бандерівці?” — “Найсправжнісінькі! І нині їх відспівує і Львів, і вся Україна, бо ми всі бандерівці, і це москаль поїдає і бандерівців, і всіх українців. Вже понад тринадцять тисяч ковтнув і серед них багато дітей”. Словом, Москва ґав не ловить, а ловить слабкі душі.
Кадри, як беркутівці й омоновці б’ють протестувальників у Москві, жорстоко й люто, переконують, що пекло таки на землі і тартари брами до Кремля не зачиняли. Колись опричники, ще у шістнадцятому столітті, моторошно і люто катували на великій площі новгородців, а потім напівзакатованих топили у ріці Волхов, стояли в лодіях, пантрували, щоб ніхто не порятувався, і піками сплавляли під воду. І, здається, дух мучителів і катів із цієї землі нікуди не подівся. Лише “опричники” носять іншу назву. І думаєш про неоднозначні сторінки нашої історії, які то виривав із нашої Книги Буття злодійкуватий москаль і присвоював їх собі, то вимазував їх цей неохайний смерд до відразливого заяложеного стану.
Дивишся на ці кадри “імперського вєлічія”, як “старшого брата” волочать, неначе простого смертного, і кидають в автозаки — і нічого не відчуваєш, чомусь дерев’яніє душа. З багатьох поспадали шовіністичні корони, дехто видихнув із себе дух “ослободітєля”, у інших похитнулася віра в останнього “бога” з рисами “молі” і повадками “плісняви”; і пригадуєш, як москвичі радісно й активно зреагували на рішення царя ввести в Україну війська, і голосом української, вибачте, лярви, Валентини Матвієнко це було озвучено. Здається, проти цього протестував на площі лише один дивак-митець.
Кадри побиття москвичів відразливі, і на дні своєї душі шукаєш співчуття, але на тлі цих кадрів чомусь раптово зринають інші лиця: заплаканих українок у чорних хустках, і душа ще дужче дерев’яніє. Спостережливі українці у тих розлютованих беркутівцях, що б’ють битами московських чоловіків і жінок, пізнали наших “рідненьких”, що відтренували точність удару на українських головах, спинах, печінках, нирках ще у листопаді і грудні 2013-го. Реакція на жорстокість має бути однозначна: обурення і співчуття, а от… Навіть думаєш не без цинізму: наші беркутівці подалися до Москви з “патріотичною” місією, щоб остаточно “збулися споконвічні мрії двох народів братів”. Тепер мовби одні і ті ж руки нас поєднали. Кадри побиття москвичів неначе кадри якогось фільму, де все несправжнє, тому воно тобі і не болить.
Як там сказав Луначарський? Що російська демократія зупиняється на українському питанні. А точніше, — на шовіністичному. Коли б хтось раптово зупинив це побоїще і у мегафон запитав і в побитих, і в тих, що в автозаках, і в тих, що галасують на площі: “Товаріщі-гражданє-господа! Чєй Крим?!” І багатотисячне ревище відповіло б: “Наш! Крим ісконно руская зємля! Воцарілась справєдлівость!”. Та й для головного опозиціонера Навального Крим всього лиш “бутерброд”. І що йому, шовіністу, до того, що за тим витоптана, зламана доля стражденного татарського народу, який ще не оговтався від депортації, довго і тяжко долав свою “Вавилонську неволю”, а ще десятиліття тривала його “Синайська пустеля” — повернення на рідну землю, окуповану і розчавлену московським чоботом, занедбану недбайливим залешанцем, який і сюди приніс своє “проміле” в крові і свій дух осквернителя. Збереглося документальне свідчення, що росіяни, переселені з різних куточків Росії, були незадоволені татарськими помешканнями, у які вони поселилися. Точнісінько так, як і донбаськими після того, як голодомор викосив українців Донбасу і сюди масово переселяли людей цілими селами з Вологодського краю Росії. Воістину кочовики… Cтарше покоління знає яким був Крим після депортації татар — пустка, і гуляли тут степові вітри та сухі бур’яни і кураї на колишніх полях. Переселенці із Середнього Поволжя не могли впоратися із землею, яка вимагала того господаря, який давав їй лад століттями. Тому у 1954-му Крим було віддано Україні. На півострів масово їхали молоді українці, здебільшого діти селян, що привели все у лад, засіяли поля пшеницею, стали вирощувати овочі, висадили виноградники, сади, звели курорти. Тож нині це вже таки “бутерброд” із чорною ікрою. Це край донедавна привабливий і красивий. Однак москаль вміє рай обертати в пекло. Он уже військова база постала в курортній зоні. І на таке здатний лише агресивний неохайний залешанець із “рускоязичной чєлюстю”, бо курорти у всьому світі – це таки зони відпочинку. І варвар знову гнобить господарів кримського півострова, і варварство його не кінчається, бо що йому люди, народи, нації, що йому до того, що цей народ ще від 1774 року сидить у московському “автозаку” і ніяк звідти не вибереться. Хіба він знає, що таке втрачати рідну землю, землю батьків і прадідів, і яка довга й трагічна дорога повернення, яка виснажлива ця “Синайська пустеля”, яку багато хто і не перелетів. Куди москалю це зрозуміти! Він же звик вигонити народи з рідних земель, рідних осель, селитися в них. І для нього поневолені народи — всього лиш кухонне приладдя, що нарізає москалям бутерброди. У москаля свідомість дозована і далі своєї шкіри не виходить. Там, де йому защемили пальця, він бунтує, торочить про фашизм, хунту, а де він відрубав комусь руку, ногу — “так історічєскі сложілось”.
Він так звик мислити, відчувати, бо вся “вєлікая і нєдєлімая” зліплена з вкрадених земель, це все “кулічі і бутерброди”, які він “хаває” усі свої земні століття. Адже у ньому спрацьовує синдром ординських ханів Батия, Сартака, Берке, що тримали під своїм чоботом Китай, Іран, Європу. Йому байдуже, як може в одній країні поєднуватися Владивосток і Севастополь, Біле море і Чорне. Він мислить, як завойовник з подавленою волею і некерованою жадобою й агресивністю. Він навіть не силкується прочитати ті сторінки своєї історії, які лежать на поверхні. Неосвічений у своєму загалі москаль нічого не відає ні про турецько-російські війни, які тривали перманентно у минулі століття, що саме після однієї з них Кримське ханство стало “ісконно руской зємльой”. А освічений шовініст мовчить, бо на те він і шовініст і не менше, ніж неосвічений, тішиться, що “восторжествовала історічєская справєдлівость”. А чи відають москалі взагалі, що таке справедливість? Чи є у них той орган, ті хіміко-біологічні процеси, які дають ці відчуття? І відстань до того історичного трампліна, коли Московія перелетіла через нашу голову в Крим, зовсім невелика.
Тож нагадаю власникам “бутерброда”, що російско-турецька війна 1768 —1774-го закінчилася перемогою Росії. А за цим завжди йде диктат переможця і переділ світу. Отож за Кючук-Кайнарджійським мирним договором Кримське ханство як васальна територія Туреччини відійшло до Росії. Москалем там не “благоволило”, бо там жив татарський народ!!! Жив у своїх кам’яних хатах і пив воду, яка зникла, коли вигнали татарів із Криму. Туреччина не відразу змирилася з цим. Ще чекала моменту забрати у варвара Крим. І та нагода трапилася аж через 13 років. 1787 року Росія анексувала Тавриду, а Туреччину роздратував візит Катерини ІІ до Криму як до своєї власності. Аж так, що османи оголосили війну Росії, і Британія у цій війні підтримала турків. Однак Суворов блискуче довів, що у його прізвищі є і оте тюркське “су” і москальське “вор” і наніс Туреччині великого удару. Тож вдруге Крим був анексований. За Ясським мирним договором, на якому стоїть дата 27 грудня 1791р., Росія змусила Туреччину визнати і попередній договір 1774-го; до Росії відійшло Кримське ханство із його володіннями — Приазов’ям і Кубанню. Якщо хтось із православних “п’ятої колони” читає ці рядки про “ісконно рускій Крим” і “справєдлівость”, що “восторжествовала”, то раджу їх прочитати двічі. Кількість років (1954 мінус 1774р. можете не вираховувати — я вам підкажу. Цьому “ісконно” всього лиш 180 неповних років, а точніше — 163, це вже за Ясським договором). І ота “справедливість” із “зеленими чоловічками”, що впали на Кримський півострів у лютому 2014-го — така ж російська земля, як і ота ділянка місяця, звернена до нашої планети.
Москалів і сучасних і старіших (хоча це дуже молода нація, у неї триває ще “пубертатний” період формування, тривають важкі гормональні процеси, гормони дідів Батия й Чингізхана б’ються навкулачки з гормонами чуді, мері, весі, моксель і т. ін.) можна й зрозуміти. Для них справедливе все, що належить їм, і фашистами й ­хунтою стають всі, хто дав їм щигля. Просто хан Батий і його дід Чингізхан живуть майже у кожному московитові. А оскільки вони перемогли затюканого залешанця, то у ньому живе це непоєднуване поєднання: рабська покора угро-фіна і агресивність ординця. Вони в ньому перебувають то в гармонії, то воюють, і кацап, як “дитьониш”, наслідок цього зґвалтування, “плод любві по зальоту”, від горя випиває. У нього генетична депресія, тому він і не хоче працювати. Це не через вроджені лінощі, а через “зов прєдков”. Всіх “ослобождать”. І християн, і мусульман, й індусів, й ісламістів, і протестантів, і шиїтів, і бахаїстів, і буддистів, і язичників, і шаманів, що вірять у духів предків, і навіть зниклих етрусків зі всіма їхніми богами, бо не виключено, що це “далека” рідня “рускіх”, і вони, коли прийшли до Італії і мотлошили італійців, що ті аж втекли у море і звели там Венецію, то “руcкі” тільки й видихнули: “Ет!” і віддали Богові душу, а італійці й по сьогодні живуть і згадують про них у контексті, як колись світ буде згадувати і руських. Бо в Росії, сказав цар, “граніц нєт”. І у всіх морях й океанах москаль має мити свої ноги, і всі вони належать йому, а хто це заперечує чи дає йому прочухана — хунта, фашисти. Бо він ослободітєль.
А від чого він звільняє вільні народи? Від спокою, мирного устрою, цивілізованого життя. А оскільки в одній його півкулі мозку живе залешанець, то в ній і живе страх, що на нього ось-ось хтось нападе, і він множить зброю. А оскільки в другій його півкулі живе ординець, то він має кудись ту зброю подіти. А коли його обидві півкулі дрімають, тоді москаль перебуває у стані нірвани і проміле у його крові валить його з ніг. А “русcкій мір” так гегемонить у нім, так потрясає ним і благовонить, що він довго виходить зі свого імперського “вєлічія”, п’є розсіл, матюкається до омертвіння “вєлікого і могучого”, усі його словники, зокрема і Даля, поповнюються новою лексикою і новим і ще більшим “бєссмєртієм”. І він знову готовий до нової історичної місії. Під очима мішки, лице одутле, але генетичний феномен, ординець-залешанець, обіцяє вдосконалити свою зовнішність розкосими очима, жовтою шкірою. Тоді і Кремль стане схожий на велику Китайську стіну…
А поки що він терзає Україну, не прощає нам, що ми бридимося його нутром ґвалтівника, сахаємося його брутальності, неохайності, його жорстокості і варварства. Вся його убога лексика “что ми плохо жилі вмєстє?” для українця завжди віддавала пліснявою і перегаром. “Дружба” для нього — це коли він одягає на шию комусь ярмо і поганяє, а уярмлений мовчить. І там, де українці давали йому по фейсу, він здіймав вереск на довгі десятиліття. Бандерівці цього бандита лупили на своїх обійстях, у своїх колибах, на своїх полонинах і у своїх лісах, а він і нині сходить жовчю при слові “бандерівець” і волає про жорстокість повстанців. Той край ще й досі пам’ятає відра, повні людських очей, закатованих і спалених живцем у церквах, ванни з сірчаною кислотою, куди вони кидали матерів, батьків тих синів, що боролися з цією чумою. Але чомусь той край не повідав про це всьому світові, та й Україні не розповів правди про найстрашніших катів людства москалів, не прокричав про їхні катівні на всю галактику. А от вони зуміли налякати світ бандерівщиною, аж так, що й досі це наводить жах. Вони і нині не висвітлили своїх душ і ні на крок не наблизилися до того, що зветься Божим устроєм буття: правдою і волею, любов’ю до ближнього.
Днями побачила й почула по телевізору хвалькуваті зізнання Захара Прілєпіна, московського письменника (!!!) (не запам’ятала його лиця. Просто назвемо його “скажений москаль”). Він хизувався, що був на Донбасі, навіть очолював загін російських вояків, і вони вбили найбільше українців. Його запитали, чи не приходять до нього ночами вбиті. Він веселенько відповів, що не приходять, бо все пішло під землю.
А в радіопрограмі про Крим одна кримчанка цитувала професора Сімферопольського університету. Передаю те, що запам’яталося з довгого монологу шовініста, отого, що вчить молодь. Тож про українських патріотів він сказав, що “ето у ніх чєсотка, которая пєрєрастьот в бєшєнство. А бєшєних псов надо прєстрєлівать, но только бєшєних”. По тому, як професор детально, зі знанням справи говорив про стан сказу, відчутно: він знає особисто, що це таке. “Пристрєлівать” його, може, й не треба, а от зооклініку відвідати йому б згодилося. Я навіть не полінувалася і через інтернет дізналася адресу в Сімферополі (вулиця Лєніна, 16). Не можна втрачати кадри, якими пишаються вже з того світу Іванушка Грозний, Петро І, Лєнін — Сталін і гордість всія Росії Хутін Пуй.
Такі вони, “брати”. І як тут не процитувати й “сестру”, від сентенцій і щирих зізнань якої кілька років тому потішався весь інтернет. Я насолоджувалася цим видовищем неприхованої тупості, помноженої на шовіністичний гонор росіянки, що проживає в Криму. Передаю майже дослівно бліц-інтерв’ю з нею. У неї запитували, чи вміє вона розмовляти якоюсь іншою мовою, крім російської: “А на фіга ето мнє?! У мєня папа воєнний, он уєхал в Англію і тоже нє виучіл англійскій язик. А на фіга ето єму! Он сказал, что англійскій ето фашістскій і украінскій ето фашістскій. А на фіга татарскій? Понімаєтє, у мєня рускоязичная чєлюсть, я нє смогу! Нєт, нєт, а на фіга!”. І на “фіга” той Йоганн Вольфганг фон Гете сказав: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. А й справді — “на фіга”?!
Виявляється, що причина того, що росіянам важко даються інші мови, не в шовінізмі, а в антропологічній проблемі, формі щелепи. І те, що вони вважають себе найпершою нацією на планеті, також вмотивованo. Цю щелепу ми пам’ятаємо ще зі шкільних підручників. Стоїть “москаль” трішки в шерсті з відвислою щелепою і тримає каменюку. Еврика! От звідки в москалів відчуття першості. А нам все ввижався шовіністичний гонор. А у всьому винна Мезозойська ера. Вона в москалеві не минула. І щелепа в пітекантропа “рускоязична”, і каменюка в руках. Він і досі йде на мамонта. З двох причин: у мамонта більша щелепа і тому він розмовляв українською. Мамонти могли, а вони не могли, бо підвела щелепа. Тому тодішній москаль і винищував їх так нещадно, бо це не “язик єдінства”, а таки ж фашистський. Ось, виходить, що планету од мамонтів звільнив таки ж “ослободітєль”. І все зводиться до “рускоязичной чєлюсті”.
Тож від твого блідого співчуття отим побитим у Москві нічого не залишається. Пригадалося, як кілька років тому хтось проводив опитування росіян: як вони ставляться до того, що Росія напала на Україну. І, здається, майже 60-70 відсотків відповіли, що Путін чинить правильно.
Ми нація, вигойдана у мирній лозовій колисці. Нам вистачає усього свого — землі, хліба, води, повітря, сонця, дощів. Але коли це все у нас хоче відібрати і осквернити планетарний кат і мучитель, ми і його “колиску” вміємо перетворити у прямокутний ящик і на ньому вивести цифру “200”. Що й змушені робити уже п’ять років поспіль наші “теслі” на сході України.
Перша світова війна закінчилася розпадом царської російської імперії і народженням більшовицької. Рівно через сто років у Росії та ж таки “чесотка”: реставрувати імперію. Вийшло, як у тому нашому гуморі — “як не з’їм, то хоч понадкушую”. Шматок у Грузії, шматок в Молдови, шматок в України. Те, що відновити імперію Росії вже не вдасться, очевидно. Може подавитися й тим, що відкусила. Чи це таки ж початок “терпінь породільних”, початок переродження Росії в Московський улус зі столицею Золотоє Кольцо — пристанищем бомжів, п’яниць, смердів? Локальні спалахи протестів, як поштовхи земної кори перед землетрусом. Чи на цьому відвага москвичів і зупиниться?
“Патронажна служба” силовиків випустила рівно стільки народної крові, щоб її смак на губах відчув той, на кого ще моляться мільйони з “руcкоязичной чєлюстю”. Але мільйони вже відсахнулися, і його лють на Україну подвоїлася, бо недарма він передавав і напалм, і розпочав війну на Донбасі: він боявся, щоб “вірус” Майдану не дійшов до його володінь. І хоч кедебіське нутро царя клекоче ненавистю до українців, як, може, до жодного народу на планеті, лексика його залишається такою, як її накрутила за століття шовіністична плівка: юродивий аспид навіть у ці дні, коли Україна відспівує своїх синів, говорить про “єдіний народ”. Угро-фін племені чи то муром, чи весь, у якому клекоче ординська кров якогось чи то Джанібека, чи Сартака по батьківській лінії торочить про “братскій украінскій народ, рускіє і украінци — одін народ”.
Україна — це фантомне тіло, без якого слабне “могучая Росія”. Події останніх п’яти років малюють якісь неоднозначні ієрогліфи. Чомусь здається, що альфа і омега зійдуться таки ж тут. На українській потузі виросла Росія, на українській трагедії вона й розпадеться. Її імперська сила розіб’ється об це зранене тіло, вона посиплеться, покришиться на малі й більші самостійні утворення. І вже аж тоді її щелепа набуде європейського антропологічного вигляду.
Це станеться, на жаль, може, не так швидко, як хотілося б, і ознаки цього вже простежуються. Але і в злих казок має бути своя сюжетна лінія: допоки у дракона не випаде останній зуб, доти казці не буде кінець. Ось тому “казкар”— кедебіст, і нагнітає паралельну сюжетну лінію, щоб відволікти свого “читача” і переключити його на український сюжет: привести в Україні таку владу, щоб ніхто не заздрив, навіть макаки у джунглях. І ставитися до неї можна так, як і до господарів джунглів. З нею можна гратися, вдавати, що розмовляєш на рівних — іронії по телефону не видно. Можна ставити її в кут за неслухняність. Можна покушувати губи, слухаючи її полохливо-загравальне бекання-мекання. Усе можна, бо до неї немає того, що було: по-ва-ги! І сприйняття, що це насправді влада. Її можна навіть не привітати з обранням з тих таки ж міркувань. Хоча реакція, кажуть, була: “95 квартал — ето смєшно, а ето уже нє смєшно”. І думай: “ето” — іменник, чи займенник?
Та цар і зі світом грається, лякає його атомною кнопкою, своєю непрогнозованістю, і складається враження, що і європейські лідери, і американські прийняли умови цієї гри. Вони все знають про війну на Донбасі, яку веде Росія, знають, що це світове зло, та деякі з них глаголять про “демократичну Росію”, всього лиш конфлікт на сході України, і те, що в цьому конфлікті загинула вже маленька держава, їм мовби й не цікаво. Головне, прибираючи у клітці тигра, нагодувати його, щоб він не накинувся і не роздер. От і в ПАРЄ Росію повернули без певних обмежень і умов. А от щоб повернути у вісімку найвпливовіших країн світу, зволікають. Мовби й знайшли у агресора ахіллесову п’яту: ти виконуєш наші умови щодо анексованого тобою Криму, а ми повертаємо тобі те, чого ти так прагнеш. А поки що поверни Україні її в’язнів. І москаль трішки схитнув своєю короною. А то складалося враження, що у світі зникли ті особистості, які змогли б взяти блідолицю “міль” за барки і потрясти й витрясти з нього і погрози, і зарозумілість, і впевненість, що він володар планети. Хоч у нього й глибоке божевілля, але не так і йому просто натиснути атомну кнопку. Макрон, знаючи все про війну в Україні, навіть y якому квадраті стоять російські війська і техніка, вдає невігласа і перед зустріччю нормандської четвірки таки хоче зустрітися з повелителем і диктатором планети. Але без України. Заміж її, може, й віддадуть, але на весілля не покличуть. Нехай сидить дома і колупає піч.
Україна помітно сповзає на маргінеси. Молода українська влада і не приховує, що європейськість їй “по барабану”. А Європа своїми невпевненими вустами промовляє, що ключ миру України — y Кремлі. Там не ключ миру, а сокира війни, яка дісталася останньому імператору ще від Івана Грозного чи його попередника Менглі Тимура. І світ це знає, але вдає, що знає не все. Однак вибух ракети, начиненої ядерним зарядом, під Архангельськом ще більше робить Європу й Америку зговірливими і вони ще нижче роблять реверанси у бік Росії. Та й що таке для світу Україна? Країна, що водночас проливає кров за рідну землю і перетворила у фарс, “Лігу сміху” державний устрій, віддала на поталу й потоптання яничарам п’ять років великої праці. Чи варт заради такої викликати на себе вогонь, дратувати хижака, який поки що перманентно ходить на полювання! А українські хлопці гинуть, і всім впала полуда з очей, і всі враз побачили, хто “наживається на війні” і хто зможе її зупинити… То хто ж?! А бог війни, якщо такий є. Він і відбере в Кремля сокиру.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment