Екзистенційна несумісність козаків і москалів

у драматичній поемі Лесі Українки «Бояриня»

Олег ГРИНІВ,
професор

Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” написана за три останні квітневі дні 1910 року. На жаль, упродовж тривалого часу український читач не мав змоги ознайомитися з цим твором нашої поетеси, позаяк у ньому порушена проблема, яку до проголошення нашої незалежності воліли замовчувати. Наголошуючи на братерстві українців і москалів, що начебто були “братніми” народами, компартійна (більшовицька) влада насправді продовжувала асиміляційну політику царизму, нав’язувала, як підкреслює Віра Агеєва, “шароварно-гопачний” комплекс меншовартості.
Як зазначають дослідники, своїм твором поетеса зреагувала на закиди, що вона уникає українських тем. Звісно, такий докір спрощує саму проблему, адже Леся Українка шукала відповіді на запити рідного суспільства, показувала, що подібні проблеми доводилося розв’язувати в різний час іншим народам. Водночас треба зауважити, що драматична поема не стосується тогочасного життя, а може бути розцінена як спроба асоціювати його з подіями в добу Руїни, цебто далекого ХVІІ століття.
У ґрунтовній розвідці про “Бояриню” Михайло Драй-Хмара досліджує джерела, які наснажували поетесу на створення драматичної поеми. Насамперед згадані поезія Тараса Шевченка “Заступала чорна хмара на білую хмару”, роман Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”, написаний на основі літопису Самовидця. Цього періоду стосуються історичні повісті Миколи Костомарова “Чернігівка” й “Дві долі” Данила Мордовця, драми Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”, Василя Пачовського “Сон — це Руїни” та Івана Карпенка-Карого “Гандзя”, трагедія Спиридона Черкасенка “Про що тирса шелестіла…” Однак треба зазначити, що останній твір написано пізніше від “Боярині”. Після аналізу дослідник доходить висновку: “З літературними пам’ятками, що відтворюють добу Руїни, її (драматичну поему “Бояриня” — О. Г.) зв’язують тільки ідеологія та поодинокі риси історичного або психологічного характеру”.
Поетеса шукає паралелей віддаленого історичного минулого й свого сьогодення. М. Драй-Хмара пояснює: “Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? (Руїну.— О. Г.) Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо”. Вибір оправданий, адже напередодні подібних подій опинився наш народ. Як знаємо, через чотири роки вибухнула Перша світова війна, що на самому початку була для українців братовбивчою в прямому значенні слова.
Водночас доцільно наголосити, що Леся Українка не ставила перед собою мети відтворити події доби Руїни, а підходила набагато ширше. Драматичну поему пронизує наскрізна ідея екзистенційної несумісності українців і москалів, сусідство яких не створює передумов для подолання їхнього протилежного ставлення до засадничих цінностей людського життя. М. Костомаров пише про “исконную традицию Московського государства”, яка прагненню поневолених народів федералізуватись протиставила політику безумовної централізації. Україна відчула її відразу після Переяславської унії, що змусило гетьмана Богдана Хмельницького шукати інших союзників. Проте такої “исконной традиции”, що властива не лише “государственным людям”, а й ліберальній і навіть демократичній чи революційно-демократичній інтелігенції, не хотів бачити Михайло Грушевський як очільник Центральної Ради, що зрештою закінчилося трагічно для нашого народу. В застереженні проти подібних помилок у майбутньому — непроминальна цінність драматичної поеми Лесі Українки!
Літературний критик Володимир Коряк наголошував, що Леся Українка обґрунтувала світогляд “суцільної національної свідомості”, який відтворюють герої її драматичної поеми. Вони — не історичні особи, а сама “Бояриня” — алегоричний твір; тому зображені в ньому взаємини українців і москалів беззастережно можна перенести на кінець ХІХ — чи не початок ХХ століть. Актуальність драматичної поеми зумовлюється її позачасовістю, що підтверджує початок ХХІ століття. Основна ідея твору — наростання суперечності простежується у взаєминах його героїв Степана й Оксани. Згаданий дослідник М. Драй-Хмара побачив у “Боярині” переплетення двох мотивів: 1) “пасивності-зради” і 2) “ностальгії”.
Критик підходить до оцінки ностальгії, відштовхуючись від поезії П. Куліша, де вона передається доволі абстрактно, без прив’язі з добою Руїни. Поет пише:
Лягай, мати, спочивати
В темну домовину:
Не вернеться безталанна
Дочка на Вкраїну.
Хіба в цих словах можна побачити ностальгію? Нема сумніву, що йдеться про звернення до доньки (“дитини”) її “старенької матері”, а, може, навіть самої України, хоч у першому рядку згадано “рідну сестру”, а в заголовку — “землячку”, що полюбила чужинця (“невірну дружину”). Окрім того, в поезії “До землячки” автор не обмежується темою ностальгії, а начебто “оправдовує” її в ширшому вимірі:
Гірка, гірка серцю зрада
Дома на Вкраїні,
А ще гірша, а ще тяжча
На чужій чужині.
Мабуть, намагання М. Драй-Хмари шукати аналогій Лесиної “Боярині” в поезії П. Куліша доволі надумане, та не в тому справа. Дослідник доходить висновку, що названі мотиви драматичної поеми пронизують її творчість від “дитячого віршика “Надія” до драматичної поеми “Оргія”, “вони найщільніше пов’язані з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв, властивих нашій письменниці”. Зрештою, аналогічні тенденції можемо побачити в творчості ще двох найбільших наших поетів — Тараса Шевченка та Івана Франка, але це питання виходить поза межі нашого дослідження.
Мотив зради читається вже на початку драматичної поеми. Поетеса змальовує її героя як “молодого парубка у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видно одразу, що він не москаль”. Чи не цікаво? Виявляється, що українець, як зазначає Леся Українка, відрізняється від москаля навіть антропологічно.
Простежуючи ґенезу зради “молодого парубка у московському боярському вбранні” Степана, авторка вкладає в його вуста слова:
На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вірне.
Як можна судити, батько Степана опинився серед прихильників Москви після Конопотської звитяги, в чому переконують слова:
Що садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини.
Незрадливу батькову службу Москві Степан порівнює із службою польській короні його ворогів. Не думав неборака, що відразу зустріне відсіч від Івана Перебійного, свого майбутнього шурина:
Та, звичайно,
однаково, чиї лизати п’яти,
чи лядські, чи московські?
Гадаю, що в таких словах виражена безкомпромісна позиція поетеси, яка ставить на один рівень двох історичних ворогів нашого народу, обґрунтовує доконечність його державної самостійності.
Примирити суперників намагається Олекса Перебійний, Іванів батько й майбутній тесть Степана, бо гетьман Богдан Хмельницький “не вдержався при власній силі”, за його часів “ніхто не знав, як справа обернеться” і натякається, що Москва зрадила присягу, хоч насправді посли північного царя відмовилися присягати на Переяславській раді.
На противагу рідному батькові Іван викриває зрадників власної громадської справи, закидає прибулому боярину:
Якби таких було між нами менше,
що, дома чесний статок протесавши,
понадобились на соболі московські,
та руки простягали до тієї
“казни”, як кажуть москалі…
Що може протиставити такому вироку Степан? Лише одне, що його батько волів
на чужині
служити рідній вірі, помагати
хоч здалеку пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.
Звісно, “чужим панам служити в ріднім краю” ганебно. Однак виникає низка інших запитань. Чому, приміром, Степан називає своїх краян “пригнобленими братами”? Про кого мова — українців під московським поневоленням чи українців у польській неволі? Чому він хоче “на чужині служити рідній вірі”, адже українська православна Церква тоді була приналежна до Константинопольського патріархату, а не патріархату Московського? Нарешті, чому життя українського люду має залежати від царевої ласки, адже в європейських державах монарх не всесильний? Мине кілька десятиліть — і козацтво запише своє бачення прав і свобод людини в Конституції Пилипа Орлика.
Як виявилося, вже тоді українці вважають втікачів з рідного краю, таких, як боярин Степан, зайдами, заволоками. В Україні інше ставлення до жінки, ніж у Москві. Донька Олекси Перебійного Оксана гордовито обурюється поведінкою боярина, який “затримує її за руку”:
Се що за звичай?
Я не холопка вотчини твоєї!
Прибулий з Москви боярин визнає:
Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабливого нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може…
Останні слова “і навіть буть не може” говорять чимало. Вихована на українських традиціях дівчина протестує, коли її мають за “якусь рослину”, що “немає ні серця, ні душі”. Проте перемагає почуття любові Степана, його запевнення:
Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України, —
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе малою мати пам’ятають.
Далі юнак висловлює якийсь дивний космополітизм, бо саме життя сімейного “кубелечка”, не пов’язує його з рідною землею. Після цього Оксана погоджується, що Москва вже не “така чужа країна” і “віра там однакова”, а ще трохи вона “тямить” московську мову. Проте приїзд до Москви змушує Оксану переоцінити своє становище як дружини Степана.
Логічно драматична поема Лесі Українки поділяється на дві нерівні частини. Перша частина стосується дії на українських землях, куди з Москви навідується боярин Степан. Читач готується до сприйняття протидії українських патріотів захланності північних окупантів, яких репрезентують з одного боку Іван, брат Оксани, а з другого боярин Степан, її майбутній чоловік. До пошуку компромісів схиляються Олекса Перебійний з дружиною. На противагу першій, друга частина охоплює чотири розділи, а їхні дії переносяться в Москву. Тут змінюються акценти: прибулій з України Оксані доводиться захищати свою українську самобутність не лише в зовнішньому ворожому оточенні, а й у сім’ї, де гору взяло пристосуванство до незвичних московських умов, що ставить під загрозу майбутнє тамтешнього українства, формування нової ментальності, що підтверджують своїми діями Степан і його сестра Ганна. Їхня мати — це вже адаптований на чужині рудимент українства, яке для неї залишилося в минулому. Вона згадує свого чоловіка, що “в козацькому жупані вік дожив”, а на смерть нарядила його “в мережану сорочку”. Проте його син Степан “убрався в те боярське фантя”. Свекруха оправдовує свого сина, бо він — “боярин, а не козак” і йому не можна “царського нехтувати вбрання”, водночас й Оксані як “боярині московській… годиться вбиратися по-їхньому”, бо тамтешній люд сприймає українське вбрання, в яке невістка одягається після приїзду до Москви, як дивне. Москалі сприймають прибулих українців як “зайд”, тому мати Степана сформулювала modus vivendi в прислів’ї: “з вовками жий, по-вовчи й вий”. Нема сумніву, що його дотримання лише спричинить повну асиміляцію прибулих українців.
У сімейному колі Оксана бунтує, бо мешканці царської столиці
…гріха десь не бояться: в церкві Божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…
Чотири рядки, а перед читачем вимальовується ціла картина, розкривається глибинна суть москалів: по-перше, їхня віра поверхова і зводиться до звичного відвідування храму, а по-друге, вони хизуються якоюсь своєю вищістю порівняно з українцями, зневажають українських жінок, називаючи їх “черкашенками” чи “хохлушами” навіть у церкві.
Звісно, така поведінка вже тоді ставила під знак питання “дружбу” двох таких різних народів. Українці намагалися давати здачі. Згодом наш земляк Микола Гоголь у “Вечорах на хуторі поблизу Диканьки” висміював “клятих кацапів”, бо вони, як розповідає поміщик з полтавської землі Григорій Григорович Сторченко, “їдять навіть щі з тарганами”.
Прибулу молоду українку вражають московські звичаї. Вона вигукує:
Ой Господи, які ж се тут звичаї!
Місцева жінка носить “шарахван”, що довгий-довгий, мов попівська ряса”. Від свекрухи Оксана дізнається:
Тут на Москві не звичай,
щоб жінка мешкала надолі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить!
Степанова сестра Ганна не тільки дивується, а й обурюється, що Оксана розмовляла віч-на-віч з її братом ще до заручин, бо в Москві
боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
Тамтешній дівчині не дозволяють навіть самій у садку сидіти, а ходити по Москві — поготів. В Україні дівчата не знають самот­ності: на свята вони збираються разом, ідуть “на вигон або в гай на річку”, співають, а не сидять дома. У Москві інакше, як каже Ганна:
Такого тут і зроду не чували, —
Співати по гаях!
Тамтешня жінка підневільна. Дівчину сватають “через сваху”, тому вона виходить заміж “не мовивши ні слова” з майбутнім чоловіком. Ганна посватана з царським стрільцем Ванькою, що народився вже в Москві. До весілля вони не бачаться: коли юнак заходить до світлиці, то наречена ховається в теремі. Дівчина зізнається:
Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його ніде не бачу,
Хіба що в церкві.
Оксана не може звикнути до перекручення москалями наших імен, не може зрозуміти, чому вони називають Івася Ванькою, Ганнусю — Аннушкою, а для неї вигадали “щось негарне” — Аксинья чи Аксюша. Вона просить чоловікову сестру називати її все-таки Оксаною.
Становище жінки в Москві Оксана характеризує як “неволю бусурменську”, адже тут до неї ставляться як до прислуги. Коли приходять бояри, мати має приготувати їм меду, а дружина — принести на тарелі, уклонитися гостям. Молода українка не може змиритися з тим, що у таких випадках старий боярин цілує дружину іншого в уста. Проте боярин Степан вже звик до московських порядків (“то тілько звичай!”), пояснює дружині:
Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
“холопом Стьопкою” себе взивати
та руки цілувати, як невільник,
то се нічого?
Боярин Степан виправдовується, що “тут люди мстиві”, перед ними треба гнути спини, інакше московські воєводи зігнуть в Україні “у три погибелі родину нашу”.
Чи полегшує таке приниження українців у Москві життя земляків на батьківщині? Гість з України розповідає:
Та там такі напасті, що крий Боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки! Все нам в очі
тією присягою тичуть…
На заувагу Степана, що “присяга таки велика річ”, гість запитує як звинувач:
Чому ж вони сами забули Бога?
Боярин згадує тамтешнє прислів’я: “Москва сльозам не вірить”. Чи не тому таке упереджене ставлення до українців, яких не хочуть наставляти на рідних землях воєводами, а
ненадовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями…
Українській людності вже уривається терпець. Проте сподівання на царя ще не вмерло. Степан погоджується передати самодержцю супліку від своїх краян, як тільки трапиться нагода:
Як буде він під чаркою, то, може,
я догожу йому, він часом любить
пісень “черкаських” слухати та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Як недалеко від такої ситуації заява самовпевненого державця, що він розсмішить нинішнього всевладдя, а той задовольнить його прохання! Щоправда цар дав невизначену відповідь: “Прочитаєм, подумаєм”.
Гість з України називає боярина “пахолею”. Справді, лякливий Степан втратив козацьку гідність своїх предків: він забороняє дружині приймати вдома інших гостей з України, змушує дружину перервати зв’язки з родиною, спалити переданого їй листа, бо
За тим Яхненком
шпиґи московські цілим роєм ходять.
Осоружна Москва доводить Оксану до відчаю. Вона признається:
Я гину, в’яну, жити так не можу!
Cтепан бачить, що дружина нещаслива, він готовий повернути їй присягу, але Оксана прагне бути разом з ним, пропонує втекти в Україну, навіть у Польщу чи Волощину. Проте чоловік не хоче міняти “чужину на чужину”, воліє залишитись вільним присязі, яку дав цареві.
Небавом Оксана занедужала, бо “не кожне привикає до чужини”, але на батьківщину не хоче повернутися, дорікає чоловікові, що він сидів “у запічку московськім, поки лилася кров”, а тепер “зламалась воля, Україна лягла Москві під ноги”. Недужа радить чоловікові, щоб після її смерті він одружився з московкою, допомагав раненим, бо він “борцем не вдався”, а сама дивиться на сонце, яке “вже зникає за обрієм”, просить його привітати рідну Україну”.
Виховний потенціал драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки не заперечний. Якби в національній школі вміло скористалися ним, то гадаю, наше державотворення могло б оминути певні трагічні сторінки сьогодення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment