Кому відкриваються дива

Любов ГОЛОТА,
Київ

1. “Світла і тепла, на липні настояна…”*
1 серпня нинішнього року Зоя Олексіївна Кучерява відзначала свій ювілей у родинному колі. Як правило, такі дати святкують велелюдно, звучать заготовлені промови і експромти, аплодує зала, в якій зібралися друзі і колеги, лунає музика… Нічого такого сьогоріч Зоя Кучерява не організовувала — чи тому, що значну частину подій свого життя планувала з Першого вересня, бо багато працювала в навчальних закладах, почавши свою педагогічну кар’єру русокосим дівчам, а завершила її улюбленицею і наставницею тих, хто сьогодні навчає української літератури в столичних школах.
Якби не дружні вітання на фейсбучних сторінках від композитора Анжели Ярмолюк та народного артиста України Фемія Мустафаєва, виконавців пісень на вірші Зої Кучерявої, я б і не дізналася, що цій тендітній і миловидній жінці доля висипала на життєву стежку повну пелену добірних соковитих яблук, які у моєму рідному селі називали житницями — може, тому, що коли “у полі вітер віє, а жито половіє”, дозрівають ці золотисті, з червоними смужками, соковиті й пахучі плоди. А може, від того ця асоціація з житницями, що Зоя Кучерява — з Житомирщини, з Лугинського району, де люди багато знають і багато вміють, бо живуть цілісно, з очима видющими і широко відкритими в світ природи:
“Мій рідний краю, я уже ніколи
Не присягатиму тобі високим словом,
Бо за віки підступні фарисеї
Цій клятві словом — зрадили не раз.
Повір душі моїй в тривожний час —
Душа поета має привілеї:
Я відчуваю подих твій щомить,
Безмежну радість з радості твоєї,
Безмежний біль, коли тобі болить…”
Цей вірш Зоя Кучерява датує 2018 роком, коли в її творчому доробку вже є півтора десятка книжок поезії, прози, віршів для дітей, три аудіоальбоми пісень, створених у співпраці з композиторами та відомими співаками.
Мені Зоя Кучерява запам’яталась давно — своїми ліричними піснями городянки, почуттям якої личать мелодії вальсів і танго, а настрої несуть барви осіннього листя та переплітаються із запахом кави: ніжна і сумовита мить, коли можна побути наодинці зі світом і з собою. Слово “лягло в настрій” так, що я запам’ятала це ім’я і завжди із задоволенням ловила інформацію про те, що пісні Зої Кучерявої відзначають на всеукраїнських і міжнародних фестивалях, звучать на престижних концертах і конкурсах.
Зоя Кучерява ніколи не працювала ліктями, аби проштовхнутися до “свого місця” в літературі, не полювала на тимчасове визнання, не самопіарилася, як це заведено нині. Її ім’я стало відомим завдяки нині рідкісній ознаці вдачі: тішити і наповнювати душу емоціями і почуттями неперебутніми, які здатні сконцентруватися в той алмаз, який не лише вигранює слово, а й посилає живодайний, теплий промінь у серця інших людей, що впускають її поезії і пісні у свої душі назавжди.

2. “Я розбиваюсь об реальність…”, щоб викресати “Дива в реальності”
Цими двома максимами мені захотілося означити шлях Зої Кучерявої від поезії до прози, книжками, що лежать на моєму столі, бо перша — це назва збірки віршів, а друга — імення прозової книжки.
Це таки проза поета, що одразу остерігає читача, привченого шукати в новелах, оповіданнях, повістях беззаперечних цитацій з буття авторки і її оточення: “Подібне в житті є випадковістю. Пророчі сни, надзвичайні відчуття, бачення невидимого, енергія слова й думки, окремі епізоди — це дійсні факти, обрамлені художньою вигадкою. Скептики сприйматимуть їх так само, як вигадку”.
Отже, книжка писалася не для скептиків, і авторка це знала від самого задуму. Тут доречне інтерв’ю, бо диво завжди потребує щирості й відвертості у слові.

2. Зоя КУЧЕРЯВА:
“Задум виник несподівано”
— Коли вийшла книжка “Розпалюю камін” 2016 року (вид. “Криниця”), я вирішила, що це вже все, більше не писатиму і не видаватимусь — дуже складно фінансово, а ще й із розповсюдженням. Є одинадцять книжок, кілька сотень пісень на мої вірші — дякую Богу й за те. Але після вечора-презентації збірки “Розпалюю камін” відчуття повноти життя від самореалізованості тривало, як завжди, недовго: поки творчий вечір, поки книжки розходились по бібліотеках, надсилались друзям в українську діаспору за кордон, нашим захисникам на схід України, на книжкові виставки-ярмарки…
А потім знову почалось невдоволення затишшям без творчості. Бо життя — щомить. І потрібно робити щось нове й нове, щоб відчувати зміст життя. Інакше — порожнеча, аж до депресії.
І якоїсь миті раптово засвітилась думка про надреальні явища, які відбувались у моєму житті. А якщо написати про це? Прийде пора — мене не стане, і ніхто не дізнається, навіть родина та близькі друзі? Але про такі загадкові явища, сни, повір’я, в що мало хто вірить, є чимало популярної літератури. А якщо це будуть художні твори, в яких загадкове може сприйматися як вигадка? Надреальне — для когось як фантазії, а для інших — як правда. Свобода думки. Відвертість.
Та я не бачу в пророчих снах, передбаченнях, знаках чогось надреального. І це зовсім не містика. Бо світ єдиний — від Землі до Неба. В давнину людям була доступніша суть світу, бо вони відчували землю, дерева, квіти, сонце, вітер, воду. Ці відчуття вкладали в слово, в рідну мову, яку не заміниш жодною іншою. Совість і віра.
Нині втрачена злагода зі Світом. Втрачена єдність людини і світу. Для людей нині забагато таємниць. Забута головна суть. Тому явища, які ми називаємо надреальними, часто реальні. Просто людей поглинув цинізм; фальш, зло, зрада, жадоба змусили світ закритися, відвернутися від людини як від невдячної частини природи і Його самого.
Люди замість того, щоб зрозуміти себе, свої помилки і віднайти втрачену гармонію — закрились, відсторонилися, і колись зрозумілі явища назвали надреальними: відокремили себе від них, задовольнившись тільки тим, що бачать і чують. А є ще ж духовна енергія, матеріальність думки, відчуття минулого і майбутнього в сьогоденні…
І я вирішила почати книжку з ключика для невір — “Сюжети і персонажі — вигадані”, хоч знала, що в кожній новелі зостанеться частинка мене, мого прожитого життя.
— Отже, 20 нових новел, ще дві новели і повість, які публікувалися раніше. Це і є книжка “Дива в реальності”, яка дуже легко і захоплено читається.
— Можливо, тому, що вона легко написалась. Слова йшли самі, мова персонажів — також. Я не могла відірватись від цієї творчої праці. Це неймовірно — сюжети складались самі по собі. Починаючи твір, я не напружувалася, що буде далі, які кульмінація, розв’язка… Кожну наступну подію підказувала попередня… Пишучи, я була в полоні неймовірного відчуття щастя. Проте, буду відверта, дуже емоційна. Плакала над багатьма сторінками, вигаданими і схожими на ті, які пережила сама…
Всі свої попередні рукописи я перечитувала один раз, аби знайти помилки. А “Дива в реальності”, особливо окремі новели, перечитувала по кілька разів, дивуючись сама собі: ця книжка не відпускала мене. Мені було якось особливо добре з нею.
— І не відпускає… У новелах “Чорт”, “Папка для подання в суд”, “Протест”” відчувається, що теми “учитель — учень’’, “батьки і діти”, “педагоги” таки зав’язані на реальному досвіді…
— Я педагог, філолог, маю майже 40 років педагогічного стажу. Працювала в сільській школі, в школі-інтернаті для дітей-сиріт у Полтаві, завідувала дитячим садком у Києві. Але основна моя педагогічна робота — педучилище (потім коледж), де я викладала українську літературу. Якби запитали, що переважає в моїм житті — літературна творчість чи вчительська праця, то я відповіла б, що не знаю. Я була щаслива вчителька, а тепер маю приємні спогади про літа своєї педагогічної роботи.
Літературна творчість — це неймовірно прекрасне наповнення душі. Пишу з дитинства, а вже ось дожила до “зими”. Колишні колеги-педагоги з педколеджу № 1 — це й сьогодні мої добрі друзі, розумні, мудрі, щирі, світлі люди. Дуже рідко, проте, на жаль, зустрічались і такі, як у новелі “Папка для подання в суд”, та вони не варті спогадів. Я щаслива, що зі мною були завжди гарні люди, педагоги. Тому стільки тепла у мене до них і в сюжетах новел. Персонажі “педагогічних” новел — совісні, чесні, добрі люди. А ще — небайдужі, як Жанна Олегівна (“Протест”) чи Роксана Іванівна (“Чорт”).
— Тоді ще й про сімейні цінності, про новелу “Син — зять…”
— Сюжет вигаданий. Нічого подібного в моїм житті не було. Звичайно, були і в мене зустрічі з колишніми однокурсниками, однокласниками — це незабутнє. Але в новелі “Син — зять” — усе на уяві: я ніби бачу і чую всіх персонажів. Я хотіла через буденні бесіди, репліки, гумор, відвертість подруг передати житейські істини, в простих суперечках розкрити мудрість, визначити для себе справжні цінності в житті, дати відповіді на запитання, які сьогодні, коли перед людьми постає стільки проблем, не дають спокою!
Скільки бажань! Але за одну мить все втрачає ціну, свою значимість на тлі соціальних бід.
— Процитую скупий діалог, за яким — долі:
“— Алло! Мамусю… Тут така ситуація, ти тільки не хвилюйся. Все буде добре… Але на схід України зайшли російські війська… Мене вже викликали у військкомат…
— Чую, синочку… А нащо тебе викликають?..
— Мамо, ну я ж у тебе військовий — гордість твоя… До зустрічі, мамо…
— Господи! Не допусти…”
— Я не знаю, чи вдалось мені в цій новелі передати читачам ті почуття, які заповнюють мене, чи ні, але перечитувати без сліз новелу “Син — зять” не можу. Може, й не треба сліз — що вони допоможуть? Та задуматись над головним у житті, зберегти Україну і наших хлопчиків, переосмислити бажання, оцінити щастя — необхідно.
— Ваша повість “Щаслива — нещасна мить” публікувалася раніше. Але в книжці “Дива в реальності” вона подається досконалішою, на мій погляд. Зокрема Ви нагадуєте читачам, як обережно треба ставитися до слів, які злітають з наших вуст щодня, адже в них закодовані різні змісти…
— Українська мова — як букет красивих квітів. У ній немає брутальних слів. А ті, що є, — чужі, занесені з інших мов. Проте є прокльони в нашій мові, і вони — неперевершені. Люди не надають значення словам, які злітають з їхніх уст у хвилини злості або незлагоди. А, можливо, навпаки — хтось посилав прокляття навмисне, бажаючи, аби воно збулося, бо злостиво хотіли нашкодити. Слово — не просто носій інформації, воно має енергію, може “програмувати” події, “сплутувати” лінії долі, “накликати” біду, особливо якщо мати проклинає своє дитя.
Треба бути відповідальним за слова й думки. Часом людина не вірить у це, доки щось не трапиться. Так, як у новелі “Думка — не вітер” Уляна й Степан любили своїх доньок, та від нестатків, тяжкого життя часто нарікали: “Як би зараз було добре, аби це дитя не народилось…” І однієї ночі, на повню, з’явився дух прабабусі Домініки, щоб забрати дівчинку… Батьки пережили жах і каяття. Це містичне диво отямило їх.
— Тобто, Ви, Зою Олексіївно, таки вірите в містичні події, дива, сни, передбачення і вважаєте, що це допомагає створювати сучасні образи й типажі?
— Читач може повірити, а може сприйняти як диво, як авторську вигадку, фантазію. Провидиця в новелі “Віщунка Даша” передбачає Чорнобильську трагедію — “буде невидимий вогонь падати на траву, на дерева, на в’єтер…”, навіть назвала рік, коли це станеться.
Я не хочу переконувати читача в тому, що сама чула розповідь тітки Даші (в житті — тітка Саша), навіть зберегла в новелі нашу поліську мову… Сюжет вигаданий, але частина мого життя в ньому є. Зізнаюсь. Та для читача нехай усе залишається грою творчої уяви автора.
Так само я не спонукаю читача повірити в пророчий сон Уляни в ніч на 26 квітня 1986 року — ніч трагедії (“Карб Чорнобиля”). Сюжет новели, персонажі — вигадані, але цей сон приснився мені. Вірші “Справджені сни” вийшли у моїй другій збірці “Даждь нам днесь” (вид. “Молодь”, 1992 р.).
— А сон запам’ятали?
— “Сон мені приснився, пророчий. Ніби пожежа без вогню. Горить земля, повітря, вода, ліси, садки, хати, люди… Падає на землю дощ, від якого люди тікають… А я стою на клаптику зеленої трави, притиснувши до себе Петрика, і кличу тебе…” (Сон Уляни, новела “Карб Чорнобиля”)
— У вас дивовижна уява…
— Нехай новела “Батькова душа” сприймається як фантастика, як творча вигадка. Дивовижна уява. Бо саме уява лежить в основі мистецтва. Героїня новели Анна переживає “неперевершені хвилини великої таємниці життя” — вона бачить душу померлого батька, коли сидить вночі біля його труни…
“Раптом над батьком піднялася біла, ледь прозора, ніби сяюча хмарка. Вона була дуже красива. Як півколо з рівним, чітким контуром, а від нього маленькі хвилясті білі й зелені промінці…
— Яке диво! І мені це дано бачити…
Наблизившись до дверей, батькова Душа прийшла до Анни, погладила її по голові, по чолу, по обличчю…”
— Неймовірно… О радосте! — думала Анна…”
— Читаючи цю новелу, я подумала, що “У Бога немає мертвих”, і ми це розуміємо у хвилі найбільшого трагізму…
— Скажу одверто, щиро і спокійно, — ні поезією, ні новелою з багатьма художніми образами, в які втілено переживання, настрій, емоційний малюнок, я не зможу сповна передати почування, які пережила в ту ніч, коли сиділа біля батькової труни, і його Душа світилась мені, торкалась мене, обіймала — прощалась…

* * *
Читач вільний обирати між реаліями і художньою вигадкою, бо кожну історію, яку Зоя Кучерява замикає в новелістичні рамці, все одно сприймаєш як пазл у величезній історії Любові і Смерті, Зустрічі і Прощання, Добра і Зла. Власне, це ілюзії і реалії життя людини. Кожний з нас їх переживає.

3. “Ти — як душа.
Одна в мені. Ми рідні”
Торік в “Українському письменнику” вийшов у світ спільний альбом Зої Кучерявої та Любові Слободської “Дует сестер” (графіка, живопис, поезія).
Рідні сестри, полісянки — Любов Олексіївна Товкач, y заміжжі Слободська, та Зоя Кучерява Товкач, в заміжжі Кучерява, створили ось такий своєрідний метафоричний міст y кольорі і слові між Закарпаттям, де у Великому Березному проживає Люба, і Києвом, де літує Зоя. Після закінчення Овруцької середньої школи № 1 Люба отримала вищу освіту на художньо-графічному факультеті в Одеському педагогічному інституті імені Ушинського, а Зоя закінчила філологічний факультет у ВНЗ, який нині називається Національний університет ім. Огієнка. “Закарпатська овручанка” Любов Слободська цілком успішна, талановита художниця, чиї твори завжди представлені на виставках образотворчого мистецтва, зберігаються в приватних колекціях, увійшли в альбоми-каталоги Закарпаття, відзначені дипломами.
Живопис і поезія, мелодії і кольори свідчать про спорідненість душ сестер так само, як і рідна кров.
Ось як говорить про цю спорідненість член Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв Зоя Кучерява:
“Mоя рідна сестра — член Національної спілки художників України. “Сестри” — картина про нас. Тут багато символів: сонце, храм, яблуня, книжки, мольберт, філіжанки з кавою і дуже своєрідний символ — герб Лодзя. Це герб нашої родини по маминій лінії. Хтось із наших предків, що проживали на околицях кордону на Овруччині, за захист рідної землі від набігів татарських орд був нагороджений цим гербом і дворянством від литовських князів. Матеріали про околичну шляхту зберігаються в архіві м. Житомир. Коріння родового дерева відоме нам з І пол. ХІХ століття. Батьки багато розповідали, тому знайти в архівах відомості про рідних прапрапра… було можливим.
Ми з сестрою видали альбом “Дует сестер”, де репродукції її картин і мої вірші. А в моїй прозовій книжці графіка “Сестри” Л. Слободської — до новели “Райські яблучка” (на стор. 32). Картина допомагає глибше відчути зміст новели, яка справді автобіографічна.

* * *
Я вже казала тут, що Зоя Кучерява — письменниця, для якої головне не вдавати, а бути. Тобто, завжди спиратися на підвалини роду і долі, жити чуттями справжніми, емоціями непроминальними.
І ще. Насправді моя розповідь про книги Зої Кучерявої — теж про дива. Дива, які допомагають жити, любити, продовжувати рід, писати картини і пісні, творити сюжети на полотні і на папері. Байдуже, що хтось назве їх вигаданими, бо хіба не найбільшою вигадницею є наша доля, хіба не найхимерніші історії нам диктує життя? Тож закінчимо цю розповідь репліками від дуету сестер, які варто запам’ятати як даровану нам добру пораду від дивотворців:
“Коли семирічна Люба вуглинкою на білій заслонці намалювала маму, мама сказала — “Диво…”
Коли я, семирічна, написала перший вірш “Ніч розсипала зорі”, батько прочитав і сказав — “Диво…”
Диво талантів, якими обдарували нас Бог і батьки, освітлює нам життя, наповнює його змістом і красою”.
З повагою
Зоя Кучерява
“Художники і поети живуть між небом і землею. Завжди в польоті, в пошуках, у почуттях. У творчості знаходять насолоду, відраду, щастя, перемагають біль, щоб передати людям красиві, життєстверджуючі емоції. Так і ми з сестрою…”
З повагою
Любов Слободська
Тим, хто поважає своє і чужі життя, дива відкриваються щедро.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment