Невтішні тенденції початку нового сезону

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

29 серпня 2019 року в Україні стартував новий політичний сезон — розпочала роботу нова Верховна Рада. Хоч влучніше буде тут сказати — 29 серпня відкрився новий розділ у державній долі України.
Всюди обрання нового президента є новим розділом в історії нації і держави. Одне з українських прислів’їв, яке часто використовують класики української літератури, каже: “нова мітла по-новому мете”. Ми отримали аж дві “нові мітли” на одному держаку. Мітлу в особі й досі віртуального президента Зеленського, який схильний віртуально спілкуватися з суспільством, проводити віртуальні свята, вводячи на них “нове”, зневажливе ставлення до гімну держави, і ще більше віртуального “слуги нараду”, який має 247 мандатів у парламенті, що нині (через окупацію Росією частини української території) нараховує 417 депутатів.
Такого “явища” у сучасній Європі я не знаю. Хоч нині спостерігається і там тенденція до дедалі більшої підтримки правих, євроскептичних сил, проте в Італії та Австрії, де вони виграли останні вибори, вони посіли лише третину місць у національних парламентах (обох їхніх палатах). Їхніми головними гаслами було посилення ваги націй у європейському спільному домі та мінімізація впливу європейської бюрократії на процеси в національних державах.
У нас переважну більшість голосів і на президентських, і на парламентських виборах було віддано за химерну ідею “ми різні, але ми єдині”. Хоч вона й не належить команді Зеленського, але нею активно експлуатувалася. Це аж ніяк не форма виховання міжнаціональної толерантності, а засіб якомога довше законсервувати наслідок більшовицького поневолення у формі так званої радянської (насправді російської) самоідентифікації, яка жодним чином не сприяє росту національного, а відтак економічного патріотизму. Щоб його підняти на найвищий рівень, мусимо передусім зрозуміти — чому ми різні.
Переконливу і вражаючу відповідь на це питання дав 1944 року письменник з Донбасу, довголітній в’язень сталінських таборів Василь Гайворонський на сторінках газети “Краківські вісті”, яка виходила з 7 січня 1940 р. до 4 квітня 1945 р. спочатку в Кракові, а згодом у Відні. Він у спогаді “Сумні роковини (до десятиріччя знищення Спілки українських письменників Донбасу)” показав диявольський механізм знищення квітучого українського донбаського краю.
Нині в Європі, окрім України, в парламенті однопартійну більшість має Угорщина (партія прем’єр-міністра “Фідес”) та Польща (партія Ярослава Качинського “Право і справедливість”). Детальніше зупинюся на польському досвіді однопартійної більшості, бо він може стати повчальним для нас. 2014 року “ПіС” отримала більшість у результаті бонусу від тих, хто не подолав виборчого бар’єра. Від першого дня почалaся узурпація суспільного телебачення. Воно практично щодня дає страшний негатив на колишнього прем’єра Дональда Туска, на опозицію, на колишніх президентів Валенсу та Коморовського. Враховуючи, що піднявся рівень зарплат, введено низку соціальних програм, зокрема щомісячні виплати на дитину, значній частині суспільства усе це подобається. Тим паче, що майже щодня суспільство “накачують” інформацією про злодійство та аморальність минулої влади.
З другого боку часто лунають перестороги, що запас міцності для популістських експериментів скоро вичерпається. Це призведе до важких соціально-економічних наслідків, до вибуху. Колишній президент Польщі Валенса, частина митців, вчених прогнозують, що однопартійне правління “ПіС” закінчиться громадянською війною. Чи мають ці грізні слова під собою ґрунт — важко сказати. Хоч напруження виразно відчувається. Мене шокував коментар одного з експертів-професорів, які обслуговують владу: “Ті титуловані особи, котрі говорять про якусь війну, просто не можуть змиритися, що їхній голос у політичному житті держави важить стільки, що й голос прибиральника”. Хоч останній, може, від закінчення школи й не прочитав жодної книжки. І на них заяви з парламентської трибуни і з телебачення “про злодіїв зі старої влади”, як і у нас, справляють враження.
Однією з особливостей мислення і поведінки однопартійної більшості є насмішкувате відкидання ініціатив меншості. Не без підстав дедалі частіше зустрічаємося з констатацією, що живемо у час моральної і професійної деградації політичного класу. І це явище, на жаль, має глобальний вимір. Свідчення цього — відкрите загравання з бандитським режимом Путіна.
Екскурс до досвіду польської монобільшості у парламенті змусив мене зауважити випадок, який трапився у першу сесійну ніч роботи нового (9 скликання) парламенту України. Бурхливі емоції викликало питання про зняття депутатської недоторканності. Це питання мусолиться близько 10 років. На одній із сесій парламенту минулого скликання ухвалено у першому читанні Закон про скасування депутатської недоторканності. Був навіть висновок Конституційного суду України, якою має бути ця недоторканність. Окрім цього, Венеціанська комісія 2015 року у своєму висновку зазначила, що повна відмова від депутатської недоторканності в умовах низького рівня верховенства права в Україні є недоцільною.
Очевидно, що для нашпигованих популізмом голів зняття недоторканності — запорука, що “злодюги з влади” перестануть красти. Ніхто з тих (зокрема й частина нових депутатів), котрі галасують за зняття, і гадки не мають, що це зняття стосуватиметься лише Верховної Ради 10 скликання. Сумніваюся, чи додумаються вони, що зняття недоторканності має небезпечні сторони. Нині ніхто не може гарантувати, що процеси не розвиватимуться у напрямі створення в Україні неукраїнської диктатури. Так думати змушують різні юридично-інформаційні “наїзди” на п’ятого президента України, на голову Верхов­ної Ради України восьмого скликання.
Про це пише на своїй сторінці у Facebook Віктор Терен — літератор і політик, народний депутат України 2-6 скликань: “Депутатська недоторканність — це було єдине, що утримувало нас, депутатів Верховної Ради, від тюрем, коли ми проводили акції “Україна без Кучми”, коли ми проводили ще перший Майдан, коли на кожного з нас (Шкіля, Гнаткевича, Терена, Павловського та ін.) булo заведено кримінальні справи. Мотиви були різні — спротив владі, підбурювання та інше подібне. Влада просто ненавиділа ту недоторканність і робила все, щоб її зняти. Але недоторканність було закріплено в Конституції (яку мудро розробили Безсмертний, Сирота, Мусіяка), і яка не дозволила узурпувати владу. Зараз, коли в Україні фактично узурпована влада (президент, парламент, силові структури — все Слуга) — недоторканність є останнім механізмом спротиву диктатурі зелених. Немає сумніву, що її знімуть під несамовиті оплески охлосу, якому нічого не треба, крім пролетарського — бий, громи, так їх, гадів! — і немає значення, хто ті гади, і винні вони чи ні. До того ж, зняти недоторканність набагато легше, ніж підняти життєвий рівень, а от галасу більше”.
Коли емоції навколо недоторканності стали доходити до точки кипіння, слово взяв п’ятий президент України, депутат Верховної Ради 9 скликання Петро Порошенко: “Після того як президент, використовуючи свої конституційні повноваження, вніс і зареєстрував зазначений законопроєкт до Верховної Ради, (…) був проголосований в Верховній Раді і спрямований до Конституційного Суду і до Венеціанської комісії. Це звичайна конституційна процедура. Для чого? Для того, щоби висновки Венеціанської комісії і висновки Конституційного Суду були імплементовані і запропоновані Раді для того, щоб були проголосовані зміни до Конституції в частині недоторканності з урахуванням висновків Венеціанської комісії, а це адаптація нашого законодавства до законодавства Європейського Союзу. Інших механізмів не існує.
Друга позиція. Це є врахування висновків Конституційного Суду. Я наголошую на тому, що зараз відбуваються порушення конституційної процедури. Я наголошую на тому, що це ставить під загрозу результат нашої роботи. Я наголошую на тому, що ні мені як п’ятому президенту України, ні “Європейській солідарності” нема чого боятися. Ми робили, діяли винятково по закону, і мета нашого перебування в Верховній Раді дев’ятого скликання — це є рух країни в Європейський Союз і в НАТО. І Європейський Союз і НАТО — це і є принципи верховенства права. Європейський Союз і НАТО — це і є рівність всіх перед законом. І саме з такої мотивації фракція “Європейської солідарності” буде голосувати за цей законопроєкт у першому читанні. Іншого не дочекаєтесь”.
Не всіх це пояснення переконало і заспокоїло. Один із провідних юристів “Слуги народу”, професор, доктор права Данило Гетманцев (20-й у партійному списку), те, що говорив з парламентської трибуни 5-й президент України, відніс до брехні та лицемірства. Те, що з приводу недоторканності говорили представники “Європейської солідарності”, він назвав чіплянням за юридичну казуїстику однієї з фракцій Верховної Ради. Оскільки свої застереження до того, яким чином розглядається це питання, мали також депутатська група “За майбутнє” в особі її співголови Тараса Батенка та фракція партії “Опозиційна платформа — за життя”, то зосередження уваги “на одній фракції” — це або прояв особистої упередженості, або партійна установка, щоб максимально ігнорувати і дискредитувати політичне середовище Петра Порошенка. На це вказує кілька фактів. Передусім це сенсаційне послання “служанки” Богуцької до якоїсь “Лєночкі”, що на грудень нинішнього року Петро Порошенко готує “путч”. Це “зізнання” підірвало соціальні мережі.
Про установку на дискредитацію політичного середовища Петра Порошенка свідчить і “вирок”, який директорові Українського інституту національної пам’яті Володимирові В’ятровичу винесла 29-та у партійному списку “служанка” з Рави-Руської Ірина Верещук. Вона назвала директора Інституту “винуватцем всіх історичних суперечок між Україною і Польщею в останні роки”. Напередодні візиту нинішнього президента України до Польщі за посередництвом газети “Rzeczpospolita” вона інформувала поляків, що виступила за звільнення В. В’ятровича з посади очільника УІНП.
Про те, що взято курс на дискредитацію Петра Порошенка, свідчить ще одна деталь, яка на перший погляд не має стосунку до великої політики. Один депутат ВРУ І скликання зі східних областей (з етичних міркувань не називатиму його імені), видаючи з себе дуже поінформовану людину, сказав: “Зєлєнскій, канєчно, хорошій мальчік, но врядлі у нєго что-то получіться”. За його інформацією, Петро Порошенко робить все можливе, щоб заважати нинішній владі, щоб довести її до занепаду. Можливо, у тих словах є прояв чиєїсь побутової фобії щодо 5-го президента. Проте не можна виключати, що нинішня владна команда вже усвідомлює, за яку взялася ношу. І її пропагандисти шукають, на кого б то списати вину.
А політики-“слуги” демонструють на публіці самовпевненість та зухвалість. Вже згадуваний професор-правник Д. Гетманцев у полеміці з “Європейською солідарністю” сказав під оплески більшості: “Мені здається, хлопці, не треба чіплятися за цю депутатську недоторканність. У нас і так є більшість. І якщо ми отримаємо подання навіть за умови депутатської недоторканності, все одно позбавимо цієї депутатської недоторканності”.
Це аж ніяк не мова політичної еліти, 41-річної персони з багатьма титулами. Це мова циніка невисокого морального рівня. Термін “хлопці”, шантаж більшістю замість мови про чистоту права, не повинні мати місця у парламенті! І це не єдиний прояв скандальної поведінки нині правлячої команди. Вже встиг засвітити себе “анальними” есемесками, які викликали страшне обурення українців, засновник клініки “Борис” і позаштатний радник нинішнього президента Михайло Радуцький — новообраний депутат від “Слуги народу” у дискусії з приводу кандидатури міністра охорони здоров’я. Хоч поінформовані джерела вважали, що на посаді залишиться Уляна Супрун, М. Радуцький комусь сповіщав: “Моя людина Зоряна Черненко”.
І за неї беззастережно проголосував весь кагал “слуг”, попри те, що очільниця медичного відомства не має медичної освіти. Це кпини над українцями такого рівня, яким було називання Томоса термосом.
Це, виявляється, ще не всі “подарунки”, які українці отримали 29 серпня. До “подарунків” слід віднести збереження за Арсеном Аваковим посади міністра внутрішніх справ. Однак те, що у нього забрали Національну гвардію України у пряме президентське підпорядкування, є кращим рішенням.
І хоч до нового прем’єра йдуть привітання з різних країн, де наголошується на його молодості, як для такої посади, проте в Україні до нього багато запитань. На жаль, депутати не могли їх поставити, як це бувало при затвердженні керівників урядів у минулі часи. Тому народний депутат з Одещини Олексій Гончаренко звернувся до президента України: “У мене одне запитання: яка історія успіху привела Олексія Гончарука в кандидати на цю надважливу посаду — прем’єр-міністра найбільшої країни в Європі? Яка в нього стратегія, де презентація з конкретними цифрами того, що буде зроблено і як? За якими критеріями було обрано очільника уряду і як проводився конкурс на посаду?” Однак відповіді не було.
Перший день роботи нового парламенту показав: парламентаризм як одну з ознак демократії будуть перетворювати на фарс. Це небезпечна тенденція. Інколи здається, що навіть більше, ніж в 1990—91 рр., коли в українському парламенті була більшість в особі “Групи 239”. А нині дожилися до “групи 247”, яка слухняно тисне кнопку “за”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment