Тарас Шевченко і Астольф де Кюстін: віртуальний перегук оцінок і думок

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту продовжує розповідь про книгу маркіза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році”.

Астольф де Кюстін:
“Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова”
На жаль, у бібліографічних описах і літописах Шевченкового життя ніколи не згадувалася й не використовувалася інформація з книги де Кюстіна, хоча, враховуючи їхні віртуальні перетинання в абсолютно реальних місцях й ситуаціях, а також окремі важливі співпереживання, вона може бути цікавою і цінною.
Нагадаю, що 1839 року, коли Кюстін влітку відвідував Петербург, Шевченко жив у місті, і де другий рік числився стороннім учнем Академії мистецтв, а в 1839-му був нагороджений першою срібною медаллю за успіхи в навчанні.
Між іншим, Астольф де Кюстін описав, як він у вересні 1839 р. “докладно оглянув Академію живопису”, хоча насправді скільки-небудь ґрунтовного знання про неї не виявив. Утім, залишив цікавий запис: “Пройшовши по численним майстерням, знайшов я непоганих пейзажистів; їхні композиції відзначаються уявою і навіть вдалими кольорами. Особливо любувався я картиною п-на Воробйова, на якій зображено Санкт-Петербург в літню ніч: це красиво, як сама природа, поетично, як сама правда”. Йшлося про вихованця Петербурзької Академії мистецтв, професора, російського живописця М. Н. Воробйова (1787—1855), який очолював в Академії клас пейзажного живопису. Його учнем був, зокрема, Шевченків друг В. І. Штернберг, а Тарас Григорович у 1841 р. відвідував у досвідченого педагога клас лінійної перспективи, — в повісті “Художник” писав “о толковом прекрасном курсе линейной перспективы нашего профессора Воробьёва”.
Окремі рядки присвятив Астольф де Кюстін великому К. П. Брюллову:
“Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова. Кажуть, що своїм “Останнім днем Помпеї” він наробив галасу в самій Італії. Величезне це полотно складає нині гордість російської школи в Санкт-Петербурзі…”
Не проминув автор зібрати відомості про богемне життя К. П. Брюллова:
“Як кажуть, життя своє він проводить більше в пиятиках, ніж у трудах; я його не стільки засуджую, скільки жалію. Всі засоби тут годяться, щоб зігрітися; в Росії вино — заміна сонця”.
Це вже суголосно з оцінкою Шевченкового біографа М. К. Чалого, який писав, що, навчаючись в Академії, Тарас занурився “в світські насолоди й артистичні гульбища… від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…”
Та насправді 1839 р. Шевченко вже закінчив поему “Катерина”, написав вірші “Перебендя”, “Тополя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, що ввійшли до першого “Кобзаря”, виданого 1840 р. у Петербурзі. На мій погляд, якби Кюстін побував у місті через рік-два, то він обов’язково почув би про молодого українського Кобзаря й закарбував його ім’я в своїй книжці.

Тарас Шевченко: “Мейєрбер підніс мене на сьоме небо”
Ще один ніким не помічений історико-культурний візерунок віртуальних перетинань двох особистостей. Маркіз де Кюстін із високим пієтетом писав, що “для любителя мистецтва імператорська капела варта того, щоб заради неї одної здійснити подорож у Петербург!” Звісно, француз не мав інформації про те, що капела поповнювалася в основному українцями, в ній співав і Г. С. Сковорода, а директором і диригентом Придворної співацької капели у 1796—1825 рр, тобто за життя Кюстіна, був українець із Глухова Д. С. Бортнянський. Так само, стверджуючи, що “російський народ музикальний, це не можна взяти під сумнів, почувши його церковний спів”, маркіз уяви не мав, що, за свідченням відомого мандрівника і письменника XVII століття Павла Алеппського, московити, не знаючи музики, співали наздогад — низьким, грубим і протяжним голосом, котрий неприємно вражав слух, а саме український церковний спів, який, за словами того ж П. Алеппського, “линув із самого серця”, тобто багатоголосний партесний український спів, завоював усю Росію.
Але зараз — про інше: “Я слухав (капелу. — В. М.) — зізнавався Кюстін, — не сміючи перевести подих, і думкою закликав нашого вченого друга Мейєрберга для пояснення всіх красот… Він зрозумів би їх і надихнувся б ними…” Відразу згадалося мені, що в Шевченковому Щоденнику кілька разів зустрічається прізвище знаменитого французького оперного композитора Джакомо Мейєрберга (1791—1864). Скажімо, 29 жовтня 1857 р. поет записав, що в Нижньоновгородському театрі “слухав між іншим увертюру з “Роберта” Мейєрбера1 в антракті якоїсь кривавої драми”. І далі дуже цікаво:
“Чи можливо двадцятиінструментним, до того ж нетверезим, оркестром виконувати яку б то не було увертюру? А тим більше увертюру “Роберта” Мейєрбера? Прости їм, не бачать, що творять”.
Як їдко висловлено Шевченком невдоволеність виконанням оркестром твору і як тонко й красиво передано захоплення Д. Мейєрбергом!
А 1 грудня 1857 р. поет відзначив віртуозну гру на фортепіано нового знайомого, музиканта-аматора С. П. Татаринова: “… Він зіграв кілька номерів з “Пророка” і з “Гугенотів” Мейєрбера2 і підніс мене на сьоме небо”.
Не залишається жодних сумнівів про ставлення Шевченка до захоплено згаданого Кюстіном композитора-співвітчизника.

Астольф де Кюстін: “Я краще втрачу дружбу росіян…”
У записі від 1 липня 1857 р. в Шевченковому Щоденнику є така згадка: “… В 1839 році, відвідав я петергофське свято… супроводжував я свого великого вчителя Карла Павловича Брюллова”. Того дня на щорічному святковому гулянні з участю царя й цариці, двірцевої знаті та ряджених представників народу побував і Кюстін, який присвятив розповіді та роздумам про нього чимало сторінок, особливо захоплюючись різноколірними вогнями ілюмінації: “В петергофському парку можна проїхати милю, не побувавши двічі на одній і тій самій алеї; уявіть же собі цей парк у вогні!.. Мені передавали, що тисяча вісімсот чоловік запалюють за тридцять п’ять хвилин усі вогні парку… Треба мати багату уяву, щоб намалювати словами чарівну картину ілюмінації”. І ще: “В цій льодовій країні… ілюмінації схожі на пожежі”. Нагадаю, як у Шевченка: “Смеркалося… огонь огнем кругом запалало”.
Втім, аналіз іронічно-їдкого француза дозволив і тут розкрити зворотній бік урочистостей:
“Свято в Петергофі треба розглядати з двох різних точок зору — матеріальної і моральної3; одне й те саме видовище, якщо досліджувати його в цих двох аспектах, справляє різне враження… Як декорації, як живописне змішування людей різних звань, як огляд розкішних і незвичайних костюмів, свято в Петергофі вище від усяких похвал… Але даремно шукав я серед шести-семи тисяч представників цієї фальшивої російської нації, що товпилися… в палаці в Петергофі, хоча б одне веселе обличчя; коли живуть у фальші, не сміються… Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі, що дозволяє мені судити про їхні хитрощі та прийоми, які вони застосовують, щоб обманути нас і обманюватися самим…”
Особливо обурило Кюстіна те, що під час бурі потонули кілька барж із людьми, які поспішали морем із Петербурга на свято, проте “ніхто не дізнається правди, газети не писатимуть про нещастя, що означало би гудити імператора”. Переконавшись у своїй правоті, маркіз через якийсь час записав, що в будь-якій іншій країні, тим більше у Франції, така трагічна подія неминуче опинилася би в центрі уваги преси та громадськості: “А тут — нічого!!! Панує мовчання, яке страшніше від самої біди!..” Так маркіз де Кюстін знову викрив аморальність російської влади: “Незважаючи на велике нещастя, помпезне святкування пройшло цілком “нормально”, неначе нічого не сталося”.
Врешті-решт убивчий висновок Кюстіна виглядав так: “Одним словом, у Петергофі, як і скрізь, не вистачає свободи”.

Астольф де Кюстін:
“Дорога виявилася жахливою…”
Шевченко не проминав невигойні теми — москалі й дороги. Особливо часто писав про москалів, але тут нагадаю про дороги. В “Прогулке с удовольствием и не без морали” Тарас Григорович зі знанням справи розповідав:
“На каждом шагу или выбоина, наполненная жидкой грязью, или древесный корень, как бревно, растянулся поперек дороги и ждет, как бы доброму человеку колесо сломать или иначе как-нибудь напакостить”.
У повісті “Капитанша” Шевченко писав, як на самому початку дороги з Москви до Києва в поштовому екіпажі наприкінці березня 1845 р., “сам окунулся несколько раз в грязной снежной воде”.
У Щоденнику поет лапідарно зафіксував, як “о третій годині пополудні 8 березня (1858 р. — В. М.) залишив Нижній на санях”, а 10 березня “об 11 годині вечора приїхав у Москву”. Тобто, в дорозі Шевченко був дві доби з третиною (56 годин). Він заплатив жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого), бо приїхали вони, завдяки поліцейському транспорту, вдвічі швидше, ніж на диліжансі. Звичайно, поїздка була нелегкою — російські дороги завжди були притчею во язицех. Проте Тарас Григорович не скаржився на дорогу з Нижнього Новгорода до Москви, хіба-що зафіксував мимохідь, що, виїхавши з Нижнього Новгорода на санях, “у Володимир приїхав… на возі. Крім цього вельми звичайного явища в даний час року, нічого особливого не трапилося…”
Схожа ситуація змальована в уже загаданій повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”:
“Дорога была по-вчерашнему скверная, если не хуже; от продолжительного дождя густая грязь превратилась в настоящую квашу… Дорога, впрочем, меня мало беспокоила, я её почти не замечал. Меня, если можно так выразиться, поглотила моя поэма…”
Різниця була лише в тому, що, поспішаючи до Москви, подорожній був поглинутий не створенням поеми, а думками про те, як він невдовзі зустрінеться зі “славним, великим другом” Михайлом Щепкіним, якому недавно писав: “Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене…”
Між іншим, у поезіях Шевченко лише зрідка вживав це слово — “дорога”. Якось з приводу іншої мовної одиниці написав: “Не вбгаю в віршу цього слова…” Частіше зустрічаємо — “шлях”…
Зате маркіз де Кюстін, який подолав відстань із Москви до Нижнього Новгорода у 1839 р., свідчив, що “дорога виявилася жахливою… Коні в’язнуть по коліна в піску, вибиваються з сил, рвуть посторонки і кожні двадцять кроків зупиняються. А вибравшись із піску, потрапляють в море грязюки, з якої стирчать пеньки і величезні камені, що ламають екіпажі та калічать коней”.
Навіть у дорозі з Петербурга в Москву, між якими в 1840-х рр. було прокладено шосе, пасажири тряслися в кареті три-чотири доби, а проїзд коштував близько 100 рублів. Про ці поїздки Шевченко також не залишив своїх вражень, але Кюстін описав згадану впорядковану дорогу: “Подорожувати на поштових (!) із Петербурга в Москву — це значить переживати декілька днів відчуття, знайомі за спуском з “російських гірок” у Парижі…” Втім, француз привіз із собою англійську коляску, щоб “проїхатися на справжніх ресорах знаменитою дорогою — кращому шосе в Європі, за словами росіян і навіть іноземців”. У результаті він резюмував: “Шосе, треба визнати, утримується в порядку, але воно дуже тверде й нерівне, бо досить подрібнений і щільно втрамбований щебінь утворює невеликі ковбані та гірки. Тому болти розхитуються, вилітають на кожному перегоні, на кожній станції коляска лагодиться, втрачається час, виграний у дорозі, коли летиш у хмарах куряви з запаморочливою швидкістю буревію. Англійська коляска дає задоволення тільки на перших порах, а невдовзі відчуваєш потребу в російському екіпажі, більше пристосованому до особливостей дороги та вдачі ямщиків”.
Як би там не було, француз добрався до Москви, і в ній у мандрівника також є цікаві віртуальні перетинання з Шевченком.

Тарас Шевченко: “Казармуватий палац Кремль значно спотворив”
У 1838—1849 рр. у Москві велося будівництво Великого кремлівського палацу, про що маркізу де Кюстіну розповів у Петербурзі сам імператор Микола І. Подивившись на цю роботу в Москві, розумний француз написав таке: “На нещастя, нині в Кремлі зводять для зручності імператора новий палац; чи кому-небудь спало на думку, що це нечестиве нововведення зіпсує незрівнянний вигляд стародавньої священної фортеці?”
Шевченко вперше побачив уже побудований палац 19 березня 1858 р. і записав у Щоденнику: “Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармуватий палац його значно спотворив…”
Отже, виходить, що Шевченко через майже двадцять років повністю підтвердив історико-культурне передбачення Кюстіна щодо нівечення стародавнього Кремля. Новозведена споруда архітектора К. А. Тона йому не сподобалася. Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І, який, до речі, сказав Астольфу де Кюстіну, що “бажає зробити Москву ще красивішою”. Маркіз записав: “Імператор, без сумніву прочитавши на моєму обличчі жаль і докір, поспішив підійти, запевнивши мене перед тим, що його новий палац буде просторнішим і зручнішим колишнього4. У такій країні, як ця, подібна причина здається цілком поважною”.
Більше того, “казармуватий палац”, який офіційно величають Великим кремлівським палацом, є нині парадною резиденцією президента Росії, об’єктом культурної спадщини Росії федерального значення та візитною карткою Кремля і Москви. Цікаво, що в дореволюційному путівнику “По Москве”, виданому братами Сабашниковими за редакцією відомого професора М. О. Гейніке, Кремлівський палац, подібно до Шевченка, названий казармою, здатною вразити лише малокультурного обивателя. Та й за радянських часів москвознавець О. В. Волков категорично й переконливо зазначав: “…В Кремлі були здійснені казарменно-помпезні затії Миколи І руками позбавленого смаку архітектора К. А. Тона, який спотворив справді казковий вигляд кремлівських ансамблів… Уже свідки побудови Великого кремлівського палацу з обуренням писали про варварське руйнування палат і хоромів московських царів, що стояли на цьому місці”5. Серед цих свідків був і француз Кюстін.

Тарас Шевченко: “Головний вузол московської внутрішньої політики — православ’я”
У згаданій в попередній статті книзі “Астольф де Кюстін. Правда про Росію” (2009), в якій Д. І. Донцов розкрив зміст “подорожнього щоденника” французького маркіза та прокоментував його, висловлена цікава думка про те, що Шевченків Щоденник “можна зовсім добре порівняти із подорожніми листами 1839 року”.
Зокрема, наводиться Шевченків запис у Щоденнику, зроблений 17 вересня 1857 р., коли він пропливав Чебоксари дорогою з Астрахані в Нижній Новгород. Тоді Тарас Григорович звернув увагу на те, що в місті, “принаймні, половина буде… будинків і церков”. Справді, в ті часи на 4700 жителів у Чебоксарах було 13 церков і монастирів, 11 молитовень. Свято-Троїцький монастир існував з XVI століття, а Введенський собор — з XVIІ століття.
Шевченка вразила така значна кількість церков у невеликому місті, й він занотував:
“Для кого і для чого вони побудовані? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я”.
Ішлося, звичайно, про насильницьке хрещення чувашів, їх русифікацію, що проводилися Росією у 1740—1750-х рр.
Нагадаю, як поет писав у поемі “Кавказ” (1845):
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне…
Отже, поет чітко писав саме про “московську внутрішню політику”. Хоча столиця вже давно була в Петербурзі, Шевченко добре знав справжнє місце й реальну силу Москви.
Щоб якнайглибше зрозуміти це, ще раз нагадаю рядки з “Кавказу”:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелося пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
Найнещадніші, вбивчі слова про царя Миколу І, що сидів на престолі в Петербурзі. Але отрута московська! Фактично Шевченко звинуватив Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду, спробі змінити його на свою користь.
Закінчуючи свою книгу, Кюстін зізнався, що далеко не все встиг і зумів зрозуміти в Росії: “Особливо жалкую я, що не зумів проникнути в одну таємницю — зрозуміти, чому в Росії таким малим впливом користується релігія”.
Та насправді під орудою царя церква мала колосальний вплив на віруючих росіян, а Кюстін якраз і розумів, що російські самодержці здавна прагнули очолювати не лише державу, а й церкву: “Російська політика врешті-решт розчинила Церкву в Державі, змішала небо і землю: людина, яка дивиться на свого повелителя як на Бога, сподівається потрапити в рай єдино милістю імператора”. Справді, в законодавстві миколаївської Росії було закарбовано: “Император яко христианский государь есть верховный защитник и хранитель господствующей веры и блюститель правоверия и всякого благочиния”. Подібно до часів Петра І, члени Синоду складали присягу монархові, “крайнему судии Духовной сей Коллегии”.
Тож насправді Кюстін, який вважав російський народ самим набожним із усіх християнських народів, зрозумів, що його віра приносить мало плодів: “Коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну силу; будучи сама рабою, вона породжує лише рабство”.
Сучасні російські коментатори книги справедливо зауважують, що негативне сприйняття католиком Кюстіном православної церкви було загострене переслідуванням католиків у Росії. Проте насправді це не знецінило наведених ключових висновків маркіза. Тим більше, що вони були неодноразово підтверджені й через кілька десятиліть — скажімо, на початку ХХ століття прем’єр-міністр російського уряду С. Ю. Вітте резюмував: “У нас церква перетворилася в мертву, бюрократичну установу, церковні служіння — в служби не Богу, а земним богам, всяке православ’я — в православне язичество”.
Не випадково в Шевченковій поемі “Сліпий”, написаній за місяць до “Кавказу”, зустрічаємо геніальну максиму:
А москалі і світ Божий
В путо закували!

Тарас Шевченко:
“Якби не похилилися раби…”
Наостанок ніяк не можу не привернути увагу до Кюстінового запису про відвідання ним у Петербурзі Петропавловської фортеці — каторжної тюрми для “державних злочинців”, унікального зловісного символу російського рабства — та сусіднього Петропавлоського собору, в якому знаходилися могили російських самодержців. Мудрий француз одразу запримітив моторошну двозначність і страхітливу символічність цієї суто російської близькості:
“Мене повели в собор — усипальницю царюючої фамілії… У цій могильній цитаделі мертві мені здавалися вільнішими від живих. Я задихався в її стінах. Якби думка замурувати в одному склепі полонеників імператора і полонеників смерті, змовників і монархів, проти яких вони злоумишляли, була продиктована філософськими поглядами, я би ще зміг з ними змиритися. Проте я не бачу нічого, крім цинізму абсолютної влади та грубої самовпевненості деспотизму. Ми, люди Заходу, революціонери і роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише невинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, від якої всі відцуралися. Ось до чого доводить політичне ідолопоклонство… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть у будь-яку хвилину опинитися в казематах петербурзької кріпості… Як не перейнятися жалем до цього народу!”
Прочитавши ці пронизливі рядки, згадав Шевченків антицаристський вірш “Якось-то йдучи уночі…”, написаний 13 листопада 1860 р., тобто за три місяці до смерті поета, здається, нині призабутий:
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та йдучи
Міркую сам-таки з собою:
— Якби то, — думаю, — якби
Не похилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Ішлося про царський Зимовий палац, інші велично-пишні будинки родини імператора та його оточення в Петербурзі…
Крамольні розмірковування поета були перервані, бо з протилежного боку Неви, де бовваніла Петропавловська фортеця
…мов із ями,
Очима лупа кошеня.
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
Як у народі сказали б, то були відьомські очі, з якими й пов’язують котів, а брама — при фортеці, названої на честь апостолів Петра і Павла. Втім, є також версія, що через ці великі — “апостольські” — ворота вивозили з Петропавловської фортеці засуджених в’язнів, а поет уявляв їх апостолами, які “слово правди понесли по всій невольничій землі”.
А що Шевченко? Як він зреагував на сатанинські додивляння й дослухання за ним?
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
Це звучить, як Шевченків заповіт. Отож, думаймо! Бо годі було б і сподіватися, що Кюстінові спостереження й розмисли не заторкують опосередковано сучасні напасті України. Скажімо, француз оповідає, що російським губернаторам та більшості їхньої братви “загрожує провести залишок своїх днів у Сибіру”. Втім, географічно це — суто російське. Та наступне твердження всеосяжне: “Якщо за час свого губернаторства він ухитрився накрасти доволі, щоб у потрібний момент захистити себе в суді, то він виплутається; коли ж (випадок неможливий) він залишився би чесним і бідним, то пропав би”. На завершення — дошкульний Кюстінів афоризм: “Серед тутешніх чиновників чесність була б такою ж небезпечною, як сатира, і такою ж смішною, як дурість”.
В амальгамі російських пороків, сплавлених із імператором Миколою І, якого Шевченко ненавидів понад усе, сама по собі зринає тема Шевченкової найбільшої любові, висловленої так, як ніхто й ніколи не робив — безмежної любові до України:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Великий Шевченків наступник М. С. Грушевський, який любив повторювати ці пронизливі рядки, залишив усім нам геніальне запитання: “Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”
Ідеться не про те, чи знаємо ми про святу жертовну поетову любов… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! І знову згадуються слова М. С. Грушевського, написані з іншого приводу, але вбивчо точні: “Се правда, вони не Шевченки”. Історія незалежної України показала, що можновладці реально спрямовують свою любов насамперед на себе і насправді не здатні по-шевченківськи душу погубити за Україну. Маємо справу з олігархічними обрисами, говорячи словами того ж М. С. Грушевського, “національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем…” За цих умов при черговому перерозподілі влади українців рятує ментальний оптимізм: “Було всього, а буде ще всьогіше” (Ліна Костенко).
Тому національний Кобзар знову нагадує:
“Горе нам! Безуміє нас обуяло… Горе нам! Но, братія, не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”.

—————————
1 Ішлося про оперу Д. Мейєрберга “Роберт-Диявол” (1831).
2 Опери Д. Мейєрберга.
3 У книзі Кюстіна знайшов його власне формулювання вищого морального закону: “Я надто добре знаю: земля не те місце, де торжествує вища справедливість. Тим не менше основний закон залишається непорушним, зло завжди зло, незалежно від його наслідків: губить воно народ чи возвеличує, приносить людині щастя чи безчестя, вага його на терезах вічності незмінна”. Мені симпатична людина з такими моральними устоями.
4 Ішлося про Зимовий палац у Петербурзі, в якому наприкінці 1837 р. сталася сильна пожежа. Через два роки його було відроджено. Будівельні роботи в московському Кремлі тривали понад десять років.
5 Волков О. Москва дворянских гнезд. — М.: Алгоритм, 2007. С. 168.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment