Як він знайшов себе і нас

Василь Скуратівський

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явилася у видавництві “Ярославів Вал”. Її презентація відбудеться в Національному музеї літератури 5 вересня о 17:00.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Він справляв враження самотнього й мовчазного чоловіка навіть у гамірливому натовпі, де його намагалися розговорити. Відсторонений од надовкілля погляд за скельцями окулярів здавався цілковито зверненим усередину себе. Вираз спокійної нудьги на худорлявому обличчі, високе чоло з ранніми залисинами й русява борода — таким я побачив його вперше. Ми тирлувалися під аудиторією, де здавали чи то екзамен, чи залік. Я був новаком серед заочників і нікого поміж них не знав.
Дивно, що всі ці кандидати в українські журналісти чи в журналісток з райгазеток і багатотиражок чи не всі “изъяснялись по-русски”. Ситуація безнадійно макабрична.
Глянувши на чолов’ягу, який своєю осібністю вже впав мені в око, я побачив, що він, трохи прислухавшись до розмов, чи то збентежився, чи збридився ними. Очевидно, мав ідіосинкразію на них. Звичайно ж, не від доброго життя. Тотальне засилля російської (цікаво, хто візьметься переконати, що сьогодні її менше?!) не могло не травмувати нормальну вкраїнську душу.
От на цьому ми і зійшлися.
Ініціатором знайомства став я.
Важко уявити, що в цій ролі виступив би він.
Коли ми вже добре роззнайомилися і заприятелювали, я жартома запитав його: “Чому ти такий дикуватий?” Він серйозно відповів, що в нього психічна втома від усього цього зросійщеного люду. Замолоду цього не було (Василеві на той час добігло під тридцять, він був старший за мене на сім років). А тепер саме через це каменем навалюється депресія, і гірко думаєш, чи ж щось пробудить національну струну в душі збайдужілого до питання самоідентифікації народу?
Мені довго здавалося, що він – безнадійний, просто еталонний інтроверт. І минуло чимало часу, щоб я переконався: мій “діагноз” Скуратівському помилковий.
Отак ми зустрілися на заочному відділенні факультету журналістики університету імені Шевченка.
Я став жертвою депортації зі стаціонару восени 1967 року, коли з факультету викидали й у різний спосіб виживали всіх тих, хто не подобався кліці Суярка-Рубана, що в більшості студентів бачила злісних крамольників. Хоча деканом факультету був Дмитро Прилюк, але “бал правили” Леонід Суярко і Володимир Рубан “со товаріщі”.
Мене (всоте за те дякую!) підібрав редактор “Молодої гвардії” Микола Кіпоренко з подачі Наталі Охмакевич, що була завідувачем відділу сільської молоді. Перед тим я проходив там практику, і Наталя Леонтіївна побачила в мені (на свою голову) професіонала. Загалом я вже вмів тоді в журналістиці майже все, бо ще до університету працював у “районці”, два літа відбув на цілині в Казахстані роз’їзним кореспондентом студентської газети “Орбіта”. Але з трудовою дисципліною, каюся, в мене було “не дуже”. Я міг раптом зірватися з місця й поїхати в Литву, щоб побувати в музеї Чурльоніса, яким дуже захоплювався, або в Грузію, щоб самовидячки допевнитися: Ніко Піросманішвілі – геній. Многотерпелива Наталя Леонтіївна погоджувалася з моїми захопленнями, але докірливо пояснювала: “Ти ж не напишеш про те, як ростуть цукрові буряки або цвітуть гречані поля в Грузії чи Литві! До того ж ми – обласна газета, і ти працюєш у відділі сільської молоді, а не мистецтва…”
Я каявся в сподіяному і на якийсь час погамовував у собі жагу мандрівки. Та потім спокуса мандрів перемагала мене – і я летів, скажімо, в Єреван чи в Таллінн.
На університет, де в мене було закінчено три курси, я тоді вже махнув рукою – виношував надію вступити до Московського літературного інституту, де, як казала бухгалтерка “Молодої гвардії” Ольга Кірносова (мій постійний кредитор), “на письменників учать”. Я пішов в університет, щоб забрати свій атестат зрілості, без якого документи в Літінститут не приймали. (Опуси свої я вже попередруковував і переклав їх на російську).
В університеті зустрів Віктора Полковенка, що виконував тоді обов’язки декана факультету журналістики. В часи мого студентства він був тільки аспірантом. З ним – винятково доброзичливим, демократичним і приязним – ми неоднораз ходили на пиво й на каву. Віктор мене переконав, що треба одержати диплом університету, а там я можу подаватися на едукації куди завгодно. Сам він виходив до ректорату з проханням поновити мене в студентах і зарахувати на заочне відділення. (При цій нагоді ще раз дякую цьому доброму чоловікові; знаю, що є чимало людей, які з готовністю повторять мої подячні слова, бо й у їхніх долях Віктор Васильович відіграв позитивну роль).
Отож ми з Василем нібито навчалися заочно. Пишу “нібито”, бо переконаний: заочно навчатися – то ніби заочно обідати чи заочно займатися боксом. Ця безнадійно совківська освітня форма навчання продукувала неуків з дипломами про вищу освіту. Щоправда, я досі не можу зрозуміти, що насправді можна вивчати на факультеті – тепер уже в інституті – журналістики? На моє тверде переконання, людина з певною освітою і знанням, скажімо, політології, медицини, історії чи хімії має прослухати спеціальні місячні курси, де їй пояснять, що таке жанри журналістики і які можуть бути особливості подачі інформації – і спеціаліст для ЗМІ готовий. І немає жодної потреби товктися п’ять років у виші невідомо чого. А особливо ж тоді, коли нас задурманювали всякими діаматами, істматами, історіями КПРС, політекономіями соціалізму та (справді, не вигадую!) курсом “Теорія і практика партійно-радянської преси”. Добре, що ми з Василем, інфіковані грандіозними літературними амбіціями, не намагалися навіть скласти собі уявлення про всю ту абракадабру, а, маючи свої програми, вивчали в університетській бібліотеці, що нам хотілося і що вважали собі потрібним.
Ми перечитували всі новинки української літератури, критику й літературознавство. То був час тріумфу шістдесятників, які стали для нас законодавцями літературної мови. Ми з усіх сил намагалися наслідувати її. Василь ще активно віршував, я вже майже не віршував (слава Богу, зрозумілося: поетичний талант – не мій родич); обидва писали ліричні новели та етюди. Тоді це була якась пошесть – етюди. Писали про те, як, скажімо, цяпотить вода з ринви у відро. Як сходить у прояснілому небі сонце. Як западають нишкома в безлюдних осінніх полях сутінки. Як весніє мелодія перших струмків серед ніздрюватих снігів. Яка прекрасна бентега охоплює юну душу перед першим побаченням. Одне слово, писалося безмежно заліризовано та засементалізовано про все.
Василь тоді був під впливом земляка Олексія Опанасюка, що редакторував у житомирській обласній молодіжці. Старший на кілька років за Василя, він уже встиг видати кілька книжечок ліричної прози, яка вирізнялася свіжою стилістикою і в якій була багата лексика зі сміливими вкрапленнями діалектизмів. Опанасюк уступав в сліди Валерія Шевчука та Євгена Гуцала, що починали як послідовники імпресіонізму Михайла Коцюбинського. Шкода, що Олексій потім збився на офіціоз і писав про війну з Німеччиною з позицій радянського ура-патріотизму. Те, що заповідалося в ньому (мав стати серйозним письменником), не здійснилося.
Наскільки пам’ятаю Василеві тодішні новели – це був густий побутопис. Маса реалій сільського життя, цитувань легенд і народних пісень. Це його цікавило значно більше, аніж типажі та характери. Етнографія витісняла психологію. Він, очевидно, ще не відчував, куди ведуть його творчі зацікавлення і що стане для нього визначальним завтра.
Василь перебрався до Києва і намагався десь тут зачепитися, хоч це було майже неможливо без прописки. До того ж, як він казав мені, в нього звідкись узялася репутація неблагонадійного. Звідки це на чоловіка впало? Хто і за що приклеїв йому цю наліпку, котра неймовірно ускладнювала його життя? Юнак із глухого поліського села Забуда Коростенського району на Житомирщині, романтичний віршар, сам того не бажаючи, наживав собі репутацію порушника спокою. Якось розповів, що ще п’ятикласником удостоївся публікації свого віршика про самотній сумний вітряк у районці. Майже історична подія в житті хлопчака. І перший конфлікт із сильними рідного села. Вітряк прийшов у Василів вірш не з уяви, а з реальності. Він справді стояв напіврозвалений на сільській околиці. Сільські владці виявилися глухими до ліричного пафосу вірша – вони сприйняли твір, як римований донос на їхню безгосподарність, і Василевому батькові влетіло за синове шкідництво. Мовляв, думати повинен, що пише, кому пише і як пише.
Перший творчий урок неофітові поезії, котрий, щоправда, нічого Василя не навчив. Василь так і не звик сторожко оглядатися навсібіч і прораховувати, що можна писати, а чого не можна.
У журналістиці він виступав передовсім на теми екології. У нього чимало публікацій на оборону малих річок, котрі в нас нищилися – і, врешті, цілковито знищилися! – з маніакальною запопадливістю тупих “перетворювачів природи”. Як на той час, то це вже було дисидентство, бо журналіст виступав проти обраного владою курсу господарювання. А що той курс злочинний і дозволяє натхненно знищувати саме середовище людського існування – то байдуже.
Василь за нашого знайомства кількаразово штурмував рукописами видавництва, але їх звідти відфутболювали, бо, мовляв, й те не так, і те… Не потрапив він у гурт фаворитизованих початківців, які, може, й писали гірше за нього, але їх вели за руку впливові літературні вельможі.
Поникавши по Києву з наміром улаштуватися десь на роботу та ще зазнавши шлюбного фіаско, опинився десь у Немішаєвім – там знайшлася для нього якась робота. І, здається, саме тоді він облишив своє віршування та конструювання сюжетів для белетристики. Василь почав писати щось принципово інше. Якось пояснив: у небуття йде наша національна цивілізація, безжальним потоптом наступає непробудне безпам’ятство. Треба розповісти світові і самим українцям, які ми є, що ми безслідно розгубили на дорогах історії, що з нас вибили імперськими шпіцрутенами.
Це назвали народознавчими нарисами. Тут разом із багатющою фактологією зі сфер звичаєвого права, національної культури, української історії, особливостей побуту й господарювання в різних місцинах України зазвучала на високих ліричних “обертонах” сама наша душа. Василь почав писати це один-єдиний в Україні. Не модне й не популярне це тоді в нас було. В очах наших “позитивістів” та фрондерів-напівлібералів воно виглядало карикатурним назадництвом — Василь ішов проти течії. Його певнила собі тверда віра в те, що він робить важливу національну справу.
Коли вже трохи злагіднився ідеологічний клімат в Україні, Василь зміг улаштуватися в редакцію часопису “Народна творчість та етнографія”. І невідомо, кому більше пощастило: Василеві на журнал чи журналові на нього. Очевидно, він був найактивнішим автором часопису. Він написав неймовірну кількість матеріалів. Та ще ж, окрім кількості, – якість. Василь – вибагливий стиліст, який елегантно й економно висловлює думку, який добре знає те, про що пише. І в цей час раптом з’ясувалося, що він зовсім не застиглий інтроверт. Що він і красномовець, коли йому доводиться говорити на ту тему, котра йому самому цікава. І що він лідер та організатор – Скуратівський очолював не одну наукову експедицію з вивчення фольклору та етнографії. Одна за одною виходили його прекрасні книжки. І без будь-якого перебільшення можна сказати, що до нього в нас так ніхто не писав. Це була особлива проза, в котрій не тільки жили духовні первні українського народу, поетизувалися всі його призабуті раритети і звучала голосним відлунням наша усна історія. Щось подібне робили в російській літературі Володимир Солоухін (“Владимирские проселки” і “Капля росы”) та Василь Пєсков (“Шаги по росе”). Там високо оцінили такого характеру книжки – ці автори були відзначені Ленінською і Державною преміями. Росіяни значно більше цінують своє, аніж ми – своє.
Тільки одиниці в нас розуміли важливість того, що робить Василь Скуратівський. Пам’ятаю, як радісно розповідав мені поет Володимир Коломієць, що в них у видавництві “Радянський письменник” готується до друку просто небувала за всіма вимірами книга – “Берегиня” Василя Скуратівського. Коломієць, який кохався в українських старожитностях і в поезії якого відчутний прекрасний фольклорний струмінь, одразу оцінив унікальність “Берегині”.
А потім усі – принаймні, я це бачив у столиці – бігали по книгарнях за “Берегинею”. Книжок катастрофічно не вистачало. В школах з’явилися народознавчі уроки й гуртки, в яких головною “дійовою особою” була саме “Берегиня” Скуратівського, що своєю появою виконала роль потужного каталізатора зацікавлень загалу нашою етнічною природою. Василь остаточно знайшов себе. І допоміг багатьом іншим знаходити нас. Щоб ми, зупинившися в шаленому круговинні буднів, роззирнулися навсібіч і нарешті задумалися: “Хто ми, звідки ми і навіщо ми?”
І що це таке: бути українцями?
Його не стало, коли він був у високому творчому зеніті.
Багато невблаганних несправедливостей є на цьому світі. І тут – ще одна з них.
Але неоціненно, що Василь знайшов себе в собі саме такого. І ніхто не здужав йому зашкодити стати саме таким.
З пієтетним подивом замислюєшся над цим життєвим шляхом, котрий круто йшов усе вгору та вгору…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment