Роман ГОРАК
м. Львів
23 серпня 2019 року минуло 95 років від народження видатної української художниці Софії Петрівни Караффи-Корбут. Після смерті матері та тітки, з якими жила, залишилась самотньою. Довго хворіла. Відійшла у засвіти 29 листопада 1996 року. 25 серпня 2019 року в Куткорі, що на Львівщині, де вона похована, відкрито її музей.
Більш ніж впевнений, що доля творчого спадку художниці Софії Караффи-Корбут була б так само безсовісно розграбована та сплюндрована, як творча спадщина художника Стефана Коропчака (21.12.1926, с. Угерці Незабитківські Городоцького району Львів. обл. — 21.08.2000, Львів, похований у рідному селі), розпорядником творчості якого виявилась… податкова інспекція у Львові, яка примудрились колекцію картин вартістю в сотні тисяч доларів розпродати за копійки, як потім твердили її представники, за несплату боргу за помешкання. На щастя, такого не сталось зі спадком Софії Караффи-Корбут. Згідно з волею художниці, її творчою спадщиною заопікувався працівник Статистичного управління Василь Михайлович Валько.
Про художницю заговорили після виставки в Канаді “Експо-67” (з 27 квітня до 29 жовтня 1967 року на острові Сент-Елен, у Монреалі, Квебек), на честь столітньої річниці Канадської конфедерації. Преса писала, що ця виставка була “однією з найуспішніших в історії 20-го століття” . Її відвідало близько 50 мільйонів осіб. Серед найвідоміших відвідувачів виставки були королева Великої Британії Єлизавета II, президент США Ліндон Джонсон, Грейс Келлі, Роберт Кеннеді і Жаклін Кеннеді, президент Франції Шарль де Голль, останній імператор Ефіопії Хайле Селассіє, актор Бінг Кросбі, Марлен Дітріх і навіть йог Махаріші Махеш Йогі.
На серпень був запланований національний “День СРСР” та “День Радянської України”, на які мали приїхати урядові делегації з Москви та Києва. Перед тим відвідувачі влаштували “теплий” прийом президенту США Джонсону за війну у В’єтнамі скандуванням “Джонсон-вбивця!”. КГБ, фактичний основний розпорядник на виставці, боявся, щоб подібне не трапилось і з СРСР. Зіпсувати “свято” могли, без сумніву, заокеанські українці, яких у Канаді мешкало на той час близько півмільйона, більшість з них не мала жодних симпатій до комуністичної влади. Аби “заткнути” рот “націоналістам”, вирішили вкотре напустити туману в очі відвідувачам, особливо в плані розквіту української культури. “Націоналісти” прекрасно знали про справжнє становище цієї культури в УРСР, особливо щодо фактичної неофіційної заборони творчості Тараса Шевченка. Знали, що у Шевченківські дні забороняли виконувати його “Заповіт”, а натомість настирливо рекомендували організаторам вшанування Тараса Шевченка виконувати пісні на кшталт “Партия – наш рулевой” на слова С. Михалкова, одного з авторів гімну СРСР. “Націоналісти” своє ставлення виповіли у газеті “Наша мета” у статті “Обман у всесвітньому масштабі”, в якій основною думкою було те, що державність Радянської України перед світом — це блеф.
Тоді й вирішено було виставити серед здобутків української культури “Кобзар” Тараса Шевченка з ілюстраціями Софії Петрівни Караффи-Корбут, який ще пахнув свіжою друкарською фарбою. Його у київському видавництві “Дніпро” здали на виробництво 23 січня 1967 року. До друку він був підписаний 1 березня цього ж року. Редактором “Кобзаря” Тараса Шевченка призначили Й. Брояка, а художнім редактором — Антона Тетьору (1927—2007). Оформити 575-сторінкове видання доручили Володимиру Юрчишину (1935—2010).
Свіжовидрукуваний “Кобзар” відразу відправили на виставку “Експо-67”, про що зокрема повідомила “Літературна Україна”. Це для КГБ було спасіння, бо він не відважувався виставляти серед здобутків компартійну макулатуру, якою була переповнена тоді наша книжкова культура. Хто був ініціатором тієї затії і хто дав вказівку виставити “Кобзар” — досі загадка.
Появі “Кобзаря” передувала перша персональна виставка художниці 1966 року, на якій експонувалося 70 графічних робіт. Тільки 34 з них потрапили на сторінки видання. Решту забракували…Не допустили…
Ці твори — у найвищому розумінні монументальні, виконані в техніці ліногравюри. В них вражає якийсь неймовірний порив, що виривається з площини графічного аркуша і захоплює своїм динамізмом. Зображені герої ніби кличуть продовжувати справу, за яку вони боролись і поклали життя.
Відвідувачі виставки переважно були дуже далекі від творчості Шевченка та багатостраждальної історії України, але ілюстрації мужніх лицарів, яких радянська преса інтерпретувала як борців з царським самодержавством, вразили. Суть їх неможливо було завуалювати нічиєю пропагандою. Перед відвідувачами поставала Україна в особах героїв творчості Шевченка, яка ніколи не скориться.
Після цього “Кобзар” з ілюстраціями С. Караффи-Корбут не видавали аж до 2017 року, коли він знову вийшов у київському видавництві “Дніпро”.
Вразило відвідувачів і cтавлення організаторів виставки до художніх цінностей з республік СРСР на так звані їхні “дні республік” на виставці. Їх тут і залишили. Потім спритні ділки закупили їх за безцінь і виставляли як справжнє свідчення про ставлення “нашої рідної партії” до культури народів СРСР. Така доля чекала й “Кобзарі” Т. Шевченка з ілюстраціями С. Караффи-Корбут.
Про все це опісля розповіла кореспондентка радіо “Канада” Олександра Гаврилюк, яка приїздила до Львова.
У ті часи і народилась легенда про присвоєння цьому виданню першої премії, яка, на жаль, прижилась і побутує… Нічого подібного не було.
За все життя Софія Караффа-Корбут не була відзначена жодними урядовими нагородами, не мала звань, навіть, жартувала, похвальної грамоти від профспілкової організації Львівської організації Спілки художників. Могла похвалитись тим, що, на відміну від багатьох, не створювала портретів членів уряду, партійних діячів місцевого і республіканського урядів. Жодного разу Спілка художників не була ініціатором її персональних виставок, і ця ж Спілка не була ініціатором висунення її на здобуття Шевченківської премії, яка їй так і ніколи не була присуджена… На цю премію її висунули видавництво “Каменяр”, Українськa Академія друкарства та Львівський літературно-меморіальним музей Івана Франка.
Своєю найвищою нагородою вважала талант, подарований Богом, і аби якось заспокоїти Правління Спілки художників, у бік якого полетіло каміння за оту суто спілчанську заздрість, 16 червня 1983 року Софія Караффа-Корбут написала листа: “Ви не турбуйтесь, що в мене жодних нагород нема, бо перейшла вже їх актуальність, і час пройшов; коли інколи й заболіло в глибині душі та тихо так промовило чи просвердлило в мізку аж до дна: а чи я гірша за всіх, чи ні? Тепер вже думаю інакше, інша в мене етика й естетика буття — я цінності оті марні давно переоцінила. І знаю: головне у житті є тільки праця, віра, честь та добра пам’ять по тобі, яка теж живе недовго”. Останні два речення з цього послання вигравірувані на мармурі її надмогильного пам’ятника.
З виставкою “Експо-67” пов’язана ще одна легенда, яка стосується того, що завдяки їй про існування дочки дізнався батько, який одружився з її матір’ю — скромною вчителькою Марією Березою з Куткора, що неподалік Красного. Вони познайомились по газетному оголошенню: Петро Караффа-Корбут шукав дружину. Марія Береза відгукнулась, зав’язалось листування, Петро Караффа-Корбут запросив Марію до Парижа. Там yзяв iз нею шлюб у православній церкві, а відтак поїхав у Сполучені Штати. Мав облаштуватись, а опісля забрати до себе дружину, яка очікувала народження дитини. Петро Караффа-Корбут був білорусом і багатим землевласником, який врятувався від більшовиків еміграцією. Марія побоялась народжувати дитину серед незнайомих людей і після від’їзду чоловіка повернулася до Львова, де 23 серпня 1924 року народила дочку, яка при хрещенні дістала потрійне ім’я — Софія-Романа-Роксоляна. Не судилась новонародженій дитині легка доля, хоч від неї була захищена отим потрійним іменем.
Гроші, які залишив дружині Петро Караффа-Корбут, швидко у Львові розійшлись, і Марія Береза повернулась у село Куткір, де разом iз мамою вимушена була жити на скромну заробітну платню маминої сестри Євгенії. Пошуки дружини Петром Караффою-Корбутом були даремні. Він нічого не знав ні про дочку, ні про неї.
Тільки після виставки в Канаді йому про дочку розповіли знайомі, й він розпочав активні пошуки через Червоний Хрест, але зустрітись їм не судилося. Він помер 1970 року. Це була ще одна рана художниці, яка постійно кровоточила. Вона зростала сиротою і зазнала повною мірою долю сирітства…
Майбутня художниця виростала в селі Куткорі, яке колись було містечком, а кожен його мешканець вважав себе нащадком запорізьких козаків, які оселились тут після знищення Січі, і де її дід Петро Береза був директором двокласної народної школи.
Після народної школи сестер Василіанок вступила в гімназію тих же сестер. Мешкала Софія в інтернаті при гімназії. Мала розумних і гарних вчителів, які всіляко сприяли розвитку таланту учениці. На літо гімназія виїздила в село Підлюте, у літню випочинкову резиденцію митрополита Андрея Шептицького, який зацікавився молодою гімназисткою і взяв її під свій патронат, яким не довелося довго користуватись. 1939 року в Галичину прийшла радянська влада, гімназію було закрито. Софія якраз була на третьому році навчання. Продовжити навчання довелось у радянській середній школі в м. Стрию, перед закінченням якої розпочалась війна. Вже за німців у Львові склала іспити за середню школу. Це дало їй можливість 1942 року вступити в так звану “кунстшулє” — Львівську художню промислову школу (сьогодні Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша), директором якої був архітектор Євген Нагірний, який зі своїм батьком Василем Нагірним був автором сотні проєктів церков, збудованих у Галичині. Була на третьому курсі навчання, як Львів був звільнений від німців і “кунстшулє” закрили. Однак невдовзі було відкрито Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні Львівська національна академія мистецтв), в який вона вступила на живописний факультет (відділ графіки). 1951 року факультет живопису було ліквідовано як непотрібний для народного господарства, і студентів розігнали. Влаштувалися хто де міг. Софія вибрала керамічний відділ. Інститут закінчила разом з майбутніми лауреатами Шевченківської премії скульптором Дмитром Крвавичем та живописцем Володимиром Патиком. За скеруванням працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, яка єдина давала роботу керамістам. Її успіхи в кераміці, особливо в порцеляні, були вражаючі, і ще в інституті їй пророкували велике майбутнє, та тут, на фабриці, її жахало ставлення адміністрації фабрики та “худсовєта” до українського мистецтва. Тиражувались речі, створені не на основі українського декоративного мистецтва, а на основі російського.
Створивши низку цікавих керамічних виробів, частина з яких тиражувалася, Софія Караффа-Корбут почала шукати інших мистецьких засобів самовираження. Успішними були її пошуки в царині вітражів, проте зреалізувати величезне мозаїчне панно на Хортиці не вдалося. На думку “худсовєта”, воно було ідейно незрілим. Пробує і в живописі, але дедалі частіше береться за різець.
Її вабили образи героїв національно-визвольної боротьби українського народу, героїка України, її історична велич та визначні діячі української культури, завдяки яким збереглась українська ідентичність. Вабили герої-провідники народних мас. Вони повинні були, на її думку, нагадати українцям, загнаним на передові рубежі чергових п’ятирічок, про їхню історію та велич предків. Нагадати їм, ким вони були і ким стали завдяки своїм проводирям, прозваним Тарасом Шевченком “багном, підніжками, гряззю Москви”… З кожного створеного нею графічного аркуша на глядача дивилися герої, спопеляючи його своїм поглядом та викликаючи почуття сорому за сьогодення. Вони кликали підвестися з колін, бути людьми.
Про Софію Караффу-Корбут можна сказати, що в тодішньому графічному мистецтві вона була єдиним мужчиною, бо по-лицарськи ставала на прю за правду. Колись “єдиним мужчиною в українському письменстві” назвав Іван Франко Лесю Українку…
Це був період, іменований в історії “хрущовською відлигою”, коли весняним проліском — дрібною квіткою Маркіяна Шашкевича, зажевріла надія на національне відродження. Недовго вона тривала. Вдарили морози, подули холодні вітри, зблідла надія, не розцвіла пишним квітом дрібна квітка, розпочались арешти вільнодумців. Вона вимушена була захищатись. Цей захист знайшла в Тарасові Шевченкові. На її захист стали могутньою стіною герої його творів.
Софія Караффа-Корбут інтуїтивно відчула, що знову надходить час, коли художникам викручуватимуть руки і примушуватимуть виписувати декоративні тарелі з “жар-птіцами” і “патрєтамі” мудрих вождів та славити “перемоги” радянського народу під їхнім “мудрим” керівництвом. Примусять тих митців співати осанну своєму духовному і фізичному рабству.
У таких умовах книжкова ілюстрація поки що незаборонених класиків українського духу залишалась єдиним, хоч і не вельми тривким, захистом для художника. Мудрий художник міг ілюстрацією розширити чи унаочнити образ твору, поглибити його навіть через зорове сприйняття, сказати іншою мовою те, чого не зумів чи не зміг сказати письменник, над яким постійно висів Дамоклів меч російської, а відтак радянської цензури. Проте одна справа бути в полоні духовних світочів українського народу, твори яких, хоч і обскубані цензурою, брутально перекручені і сфальсифіковані різними передмовами, вступними словами та післямовами наших услужливих літературознавців з промовистими титулами і без них, а інша — в полоні партії та львівських міні-леніних зразка пресловутого Маланчука чи Курапова, прозваного Богданом Стельмахом Дантесом української літератури.
Не потрібно пояснювати, що в руках талановитого художника в такому випадку ілюстрація яскраво демонструвала позицію письменника, але й позицію художника-ілюстратора. Тому й кричали, і рвали кайдани в турецькій неволі, яка асоціювалась з неволею радянською, козаки-запорожці. Тому гострили мечі гайдамаки на святе діло, боронити волю, дану людині самим Господом Богом.
Перші роки роботи в царині книжкової графіки пішли на її утвердження у новій для неї справі. З часом вона успішно почала працювати з різними українськими видавництвами. Ілюструвала книжки творів Степана Васильченка, Івана Вишенського, Леоніда Глібова, Павла Грабовського. Особливою любов’ю наповнені ілюстрації творів Івана Франка (“Лис Микита”, “Малий Мирон”, “Борислав сміється”). Не обминула увагою твори Лесі Українки, Марії Пригари, Оксани Іваненко, Людмили Василевської, Андрія Малишка, Миколи Лисича, Остапа Вишні, Андрія Волощака, Михайла Старицького. Завжди і всюди в роботі їй світила “зоря вечірняя” Тараса Шевченка…
Над оформленням книжок Софія Петрівна працювала понад 40 років. Проілюструвала 53 книги, які вийшли загальним накладом 5962500 примірників. Тільки у видавництві “Веселка” з 1865 до 1979 року нею було проілюстровано для дітей 24 книжки, чотири з яких вийшли у серії “Шкільна бібліотека” загальним накладом 3715000 примірників. Двадцять дві книжки видало львівське видавництво “Каменяр” загальним накладом 2175500 примірників.
По суті Софія Караффа-Корбут створювала справжню українську книжку для дітей, продовжуючи кращі традиції дитячих видань передрадянського періоду в Галичині, таких як “Дзвінок”, “Дзвіночок”, “Світ дитини”, в яких працювали Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Едвард Козак (Еко), Осип Курилас, Антон Монастирський. Кожна п’ята книжка, яка вийшла у українських видавництвах — це робота Софії Караффи-Корбут. У них національний колорит і національний дух, такий зрозумілий кожному українцю.
Її жертовність вражала сучасників. Хату батьків-дідів, що стояла в Куткорі і мала би стати теперішнім її меморіальним музеєм, вона віддала краянці, яка повернулась зі сталінських концтаборів і не мала де жити. Мало хто знав про її допомогу дисидентам та їхнім сім’ям.
Її втеча в ілюстрацію виявилась врешті звичайною ілюзією. Одного дня до її помешкання завітав представник КГБ і мав з нею розмову, яка тривала чотири години. На знак протесту вона майже перестала виходити на вулицю. Мешкала на вулиці Тернопільській у Львові. Там мала й майстерню.
Там і сотворила два шедеври нашої культури: ілюстрації до “Івана Вишенського” Івана Франка та до “Лісової пісні”. Їй так і не довелося побачити виходу цих книг, над ілюстраціями яких працювала довгі роки. “Іван Вишенський” у художній інтерпретації Софії Караффи-Корбут став могутнім протестом проти проблем свого народу. Це був протест проти одвічного українського “моя хата скраю”, протест проти спасіння тільки свої душі, коли гинуть мільйони інших, протест проти невиконання свого обов’язку перед народом і Батьківщиною.
Цим знехтував і був покараний Іван Вишенський, коли року Божого 1621-го до нього на Афон приїхала делегація з Луцька, щоб повернувся він на Батьківщину, яка тоне в чварах і тим користується ворог. Ні з чим повернулась делегація…І залишила старця Іоанна в гіркому розкаянні, яке зродило оті всім добре слова, які могли б стати мотто до творчості самої художниці:
“І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасення дбати
там, де гине міліон?”…
Саме з цього трагічного запитання бере початок кожен графічний аркуш ілюстрацій поеми.
І ніби ті слова промовлено до нас. А тоді вони були звернені до покоління 1900-х років, коли Микола Міхновський закликав будувати Україну. І від вистражданої України-Русі почув відповідь про неактуальність цього заклику: не пора, це — поза межами можливого. Чи втратили ці слова актуальність сьогодні? — запитує у нас Іван Франко і художниця…
“Іван Вишенський” художниці був водночас її плачем над своєю долею, як в отій сцені простягнутих у розпачі рук старця Іоанна з Афону до човна, в якому пливуть-віддаляються посли з України. Тої України, якій вона служила своєю творчістю все життя.
“Лісова пісня” стала для художниці лебединою піснею. Працювала над нею у 1990—1994 роках. Наближався кінець її життєвої дороги.
…І в отих до неймовірності красивих очах, у тих довгих віях, як сонна дорога, бровах і устах, затаїлась якась невимовна туга, яку інакше як тугою за втраченим назвати не можна. Так склалось її особисті життя, що крім мистецтва не мала в житті нічого. Ні сім’ї, ні дітей. Всі навколо мали звичайне людське щастя, а вона — ні. Мистецтво хотіло, щоб належала йому повністю.
“Іван Вишенський” вийшов до 145-річчя від народження Івана Франка, а “Лісова пісня” до 130-річчя від народження Лесі України” у видавництві “Місіонер” у Львові 2000 року.
Ще перед виходом книжок графічні аркуші до них демонстрували на виставці, присвяченій сімдесятиріччю художниці у Львівському музеї Івана Франка, відкриття якої відбулось 23 серпня 1994 року. Всі очікували прибуття у музей художниці. Не прийшла. Прислала тільки листа. Найперше дякувала у ньому всім, хто йшов і кого зустріла на своєму життєвому шляху: друзям дитинства, юності ( “Страшні були часи. Багато з Вас загинуло на шляху, та в пам’яті моїй Ви всі живі”), куткірчанам (“козацьким нащадкам, твердим, непохитним та сердечним”), товаришам по праці, лікарям(“котрі стільки допомагали в моїх нещастях та бідах”). Відтак кланялась доземним уклоном своїм предкам, які так ждали цього свята, але не діждались. “А сьогодні, — писала, — вони радіють разом із нами. Я відчуваю їхню присутність і радість. Вклоняюсь Вам, мої найдорожчі тіні. Я вдячна Вам за опіку, за силу, яку даруєте мені, за ясні та чисті мислі”.
Її серце було переповнене болем за тими, хто загинув за Україну. “Ми знаємо: ціла Україна — це суцільне цвинтарище і всюди лежать герої, і міліони із них безіменні. Вклоняємось усім народом, що ми ніколи не забудемо Вашу жертву, бо хоч може сьогодні ще не всі вас зрозуміли, я вірю: прийде час і ваша невинна кров промовить до кожного серця і, Господи, допоможи!
Господи Всевишній, нехай діється воля Твоя! Я вдячна Тобі за все, але благаю Тебе великої ласки! Додай мені ще трошки сили та здоров’я, щоб я могла виконати усі свої задуми та ще щоб я держалась до кінця, не втратила ні працездатності, ні пам’яті, і щоб нікому не була тягарем” . І ще з цього листа: “Сьогодні вночі на безвимірних небесних оболонях стануть міліони княжих воїнів, козацькі полки, Січові Стрільці, невинні жертви Берези Картузької — там разом із тими в’язнями гнали до тюрми три кілометри по вістрях битих фляшок, вцементованих на гостинці, і вуйця Мучія — всіх босих. То ті нещасні протинали на шклі вени, стікали кров’ю і не всі доходили до брами тюрми — було так!
Прийдуть Крути, Маківка, Святий Хрест і тисячі тюрем, гулагів різних режимів і всі-всі, кому належить там бути. І вистрояться вони полками, усі під прапорами — і замруть. Бо виїде на білому пегазі Морозенко, увесь сріблястий, елегантний та гукне дзвінко і молодечо: “Струнко! Позір!” І ось по дорозі, що там по оболоні простелилась, підійде у повазі гурт. Це в асисті духовенства, князів, гетьманів та поетів усіх часів, епох і стилів, героїв національних, отих, що загинули ще так давно, надійде князь церкви — наш митрополит Андрей. Він благословить усіх там зібраних вояків міліони та підійде до польового вівтаря, щоб Службу Божу відслужити за Україну. А вже опісля грянуть всі “Боже Великий , єдиний!” та гімн проспівають з повагом. І нам тут на землі присущим буде чути, як в небі всі святкують Україну”. Прощалась зі всіма. Ще просила, аби їй зробили неземний дарунок — прочитали вступ до поеми Івана Франка “Мойсей”:
“Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!”
Софія Караффа-Корбут відійшла 29 листопада 1996 року. Хоронити її з Національного музею фундації митрополита Андрея Шептицького, звідки зазвичай хоронили митців, було відмовлено. Хоронили з музею Івана Франка. Заповіла поховати себе в Куткорі побіч матері.
Не минуло й дев’ять встановлених християнським звичаєм днів жалоби, як Львівська спілка художників розпорядилась, щоб розпорядник заповіту художниці Василь Валько негайно звільнив приміщення майстерні, яка належала покійній. На цю майстерню вже давно поклали око. Не могли дочекатись…
Варто зауважити, що у всіх виставках ні Львівська облдержадміністрація в особі Управління культури, ні Спілка художників жодної участі не брали.
Боляче…
За деякий час на могилі Софії Караффи-Корбут стараннями Василя Валька вже стояв пам’ятник роботи професора Львівської академії мистецтв Івана Микитюка.
Щороку стараннями Василя Валька в різних містах України відбувались виставки творів Софії Караффи-Корбут. Протягом багатьох років у музеї в день смерті художниці відбувався вечір її пам’яті. Оригінали графічних аркушів “Івана Вишенського” булo подарованo Львівському музею Івана Франка, а “Лісової пісні” — музею Лесі України в Колодяжному.
2004 року у львівському видавництві вийшла “Біографічна оповідь з голосів самовидців” “Графиня з Куткора” Оксани Думанської.. Цього ж року у цьому видавництві вийшла книжка Орисі Матешук “Незабутня Софія Караффа-Корбут: Кілька пропам’ятних слів про видатну мисткиню”, 2013 року у львівському видавництві “Апріорі” вийшов документальний роман-колаж Богдана Гориня у двох книгах під назвою “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”, який, як пише анотація, “висвітлює життєвий і творчий шлях видатної української художниці Софії Караффи-Корбут (1924—1996), її жертовну любов до рідних, друзів, обранців її серця, високі злети творчого натхнення, радість, розчарування, страждання, а понад усе самовіддану працю на благо української культури, створення ряду шедеврів у царині станкової та книжкової графіки, в тому числі — за мотивами творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших українських письменників. Видання ілюстроване архівними документами, автографами, світлинами, репродукціями, що надає творові безсумнівної документальної достовірності”.
А 25 серпня 2019 року в селі Куткорі в приміщені сільської школи, яка носить її ім’я, було відкрито музей видатної художниці. Три великі кімнати загальною площею близько 80 м2, понад 300 експонатів, велика кількість оригіналів, особисті речі художниці.
Відкриття відбулось після панахиди на могилі С. Караффи-Корбут. На відкриття зійшлося мешканці Куткора і сусідніх сіл. Прибув у повному складі пластунський курінь імені Софії Караффи-Корбут. Приїхали представники влади з Буська, митці Львова. Патріотичний концерт влаштували учні школи. Музей створено завдяки жертовній праці Василя Валька, його товариша художника Богдана Сікотовського та сільського голови Романа Зелізка.
І як тут не пригадати слова Івана Франка, сказані у “Присвяті” Тарасу Шевченку: “Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко”.
Такою була і буде для нас, українців, Софія Караффа-Корбут.
