Інеса АТАМАНЧУК,
Фото Сергія ТОМКА
Якщо стерти пам’ять, порожнечу займає чужий непотріб, який зручно вмощується і не бажає йти геть. Бо непроста це задача — надолужити знання про своє минуле, очистити простір від штампів радянської доби, від перекручувань та наклепів, тим більш, що нам не вистачило розмов із дідами та бабусями, а їм — часу та сміливості відчути себе вільними.
Але ж чотири рази Запоріжжя накривало потужною хвилею Книжкової толоки, і сучасна література, історичні та архівні розвідки, сьогоденна поезія та пошуки автентичності у минулому давали змогу відчути себе частиною українського простору, чого не вистачало десятиліттями у змішаному та переважно російськомовному міському середовищі півдня та сходу країни. Більше скажу: щоб читати рафіновані твори моїх львівських колежанок, треба було рішуче ввійти в українську мову, на деякий час облишивши російську книжку, а тепер перебувати у задумі, чи є сенс повертатися? Майже вся сучасна російська література перебуває в контексті своєї державності. Лишається хіба що класика, на яку тепер можна дивитись збагаченими новим досвідом очима.
Новий пласт української історії — наочний, музичний, просвітницький — подарували моєму місту музиканти гурту “Хорея Козацька”. З січневого концерту пам’яті Героїв Крут почався тур Україною під назвою “Пісні Української Революції”. Співорганізатор проєкту Український інститут національної пам’яті. “Це ще один нестандартний підхід до популяризації української історії”, так коментував проєкт “Пісні Української Революції” голова УІНП Володимир В’ятрович.
Напередодні Дня українського прапору та Дня незалежності почули його і у Запоріжжі. На концерт до Запорізької філармонії приїхали й мелітопольці, і кам’янчани, і січеславці…
Багато творів, які складають програму “Пісень Української Революції” не звучали в Україні майже століття. “…Це дуже важливо, що у цю героїчно-трагічну добу прозаїки, поети, композитори творили пісні. Бо у нас і досі іде боротьба за вільну і самостійну Україну”, — сказав перед концертом голова Департаменту культури Запорізької облдержадміністрації Владислав Мороко.
А Тарас Компаніченко розповів, що твори, які увійшли до цієї музичної збірки — частка його тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам’яток про унікальну своїм національним пробудженням епоху: “Пісні української революції — непідробні свідки тієї доби, які надихали борців за волю і самостійність до перемог і звитяги. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917—1921 років на урочистих подіях, військових мітингах, при відновленні “Просвіт”, відкритті гімназій та університетів… Ці свідчення не можна підробити, не можна викривити, це не фейки, які заполонили наш простір. Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше громадянство від неправди про минуле та, найбільше, від спотворення минулого нашими ворогами, які з певною метою викривлюють те, за що боролись наші попередники: козаки, гайдамаки, січові стрільці, запорожці, чорноморці, — незалежність України та свободу”.
Кожен твір, що прозвучав у концерті, мав передмову чи післямову від Тараса Компаніченка, що доповнювали зміст та настрій пісень. Попри тривожний час створення та виконання, переважало мажорне звучання, жодної сумної пісні. Що ж, “мої предки були не вбогі”, як сказала Оксана Забужко.
Та комусь було конче треба, щоб ми забули про ці героїчні часи, щоб викреслили з пам’яті та з книжок прізвища загиблих поетів як, наприклад, Грицька Чупринки. 1919-го сотник УНР Чупринка був розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Чи забути, не підписувати твори вбитого 1921 року композитора Миколи Леонтовича…
Комусь було треба забути автора та переробити на радянський лад слова розстріляного поета Миколи Вороного “Засіймо ріднії лани, І зійде слава!”
А марш на слова Христі Алчевської “Гей не дивуйте, добрії люди” видавати за народну пісню, бо її авторка з родини відомих у всьому світі харківських просвітян померла від голоду 1931-го. “Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк”, — написала Христя Алчевська на схилі літ, добре розуміючи ціну здобутого.
Приспів її народного маршу повторювали двічі, тричі, співали запорожці у залі філармонії, разом із “Хореєю Козацькою”, щоб запам’ятати…
Тарас Компаніченко прочитав вірш, написаний у Олександрівську: “Хай живе жовтоблакитний вільний прапор непохитний…”, здивувавши знахідкою місцевих літераторів.
Але ж насамкінець концерту і його чекала знахідка: Оксана Човпило, керівник гуртка українознавства з Мелітопольського центру позашкільної освіти, привезла на концерт книжку своєї бабусі, видану 1908 року: “Дивіться, вже у друкованому примірнику цензура вирізала сторінку, а на цій сторінці вірш “Стяг”, який ми щойно чули… — показала пані Оксана. — Та оскільки книжка ледве диха, я зробила електронну версію”, — і подарувала диск Тарасу.
“Слава Україні”, “Героям слава…” звучало стиха та впевненно. І вчасно.
І оживала історія зібраними в жмут вже моїми думками. Бо за Оксаною Човпило — тінь дорогої для неї людини, померлого у 2016-му ОУНівця, в’язня концтаборів Богдана Юськіва. Людини, що останні сили поклала на книжку спогадів “Терор. День перший. День другий”. А тих, хто не знає справжньої історії України, вважав сталінськими інвалідами…
За мною — моя французька українка Анна Остапець та її батько, який був вимушений поїхати з рідної Вознесенівки поневірятись Європою, бо встиг у юні роки повоювати за українську незалежність… Та син охоронця Петлюри Саша Щербань, який згадував розповіді тата про зустрічі Симона та Нестора у Парижі: ех, брате, треба було діяти разом…
Історія має багато складових, розповіді свідків підтверджуються архівними документами, а пісня лягає на серце емоціями, сподіваннями та надією, що Україна не забуде своїх героїв…
