Запорозька Січ чи Діснейленд?

Віталій Абліцов
Нещодавно засоби масової інформації сповістили, що на офіційних вітчизняних суспільних видноколах з’явилася спокуслива ідея створити український Діснейленд. Є такий розважальний, а головне високоприбутковий парк розваг компанії “Волт Дісней” у Каліфорнії (США). Відкритий він 1955 року. Це справді чарівний світ казок і мультфільмів, який відвідують щорічно мільйони передусім дітей та людей похилого віку.
Коли б місцем реалізації проєкту обрали не історичний острів Хортиця у Запоріжжі, то чому б не здійснити цю мрію.
Але!
Коли б ми хоча б потроху наближалися до рівня життя в Америці, але наша реальність далека від подібних звабливих фантазій, бо більшість вітчизняного суспільства у противагу крезамолігархам та нуворишамплюшкіним, вимушена існувати у світі суперечливих реальностей.
Це поперше.
А подруге, Україна — одна з європейських країн, що мають потужний промисловоаграрний потенціал. Ми чи не єдина у світі держава, щедрі степові краї якої дарують нам утричі більше зерна, ніж потрібно; ті ж американці здійснили політ на Місяць, реалізувавши утопічні задуми полтавця Ю. ШаргеяКондратюка; перший персональний комп’ютер винайшов син західноукраїнського американця С. Возняк, котрий, прибувши нещодавно на батьківщину предків, признався: “Я українець. І приїхав до Києва, зокрема, побачити найбільший у світі літак “Мрію”. Перша у світі “Енциклопедія кібернетики” видана 1977 року українською мовою у Києві (її одночасно перекладали в США для англомовного видання).
Та що говорити?
Мобільний телефон, без якого сьогодні важко уявити наше життя, винайшов радіоінженер М. Купер (відзначений нині найвищими державними нагородами США), мати якого народилася в Павлиші на Кіровоградщині, а батько у Сквирі на Київщині.
Україна дала світу понад п’ятдесят лауреатів Нобелівської премії (це більше ніж Польща та Росія разом узяті), але досягли вони своїх успіхів далеко від батьківщини предків.
То що нам треба сьогодні: наполегливо опановувати свою історію, найперше, той період, коли Богдан Хмельницький, його попередники та наступники, маючи потужні збройні сили, виборювали державну незалежність, чи бездумно розважатися, добре знаючи, що Україна за відсутності гідних лідерів за рівнем життя опинилася на одному з останніх місць у Європі?

Хортицький виднокіл нам треба якнайскоріше наблизити до сучасності
18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову “Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорізького козацтва” (історики відстоюють варіант слова “запорізького” — “запорозького”, орієнтуючись на давню версію написання).
Отже, наступного року можна відзначати 55річчя важливої ініціативи, біля джерел виникнення якої стояло кілька відомих історичних діячів різного політичного напряму, насамперед П. Тронько, П. Шелест, М. Киценко, С. Кириченко (можна додати ще кілька імен, що сьогодні вже призабуті, й сподіватимемося, що з часом відновляться). Всі вони – керівники республіканського та обласного рівнів (були, звичайно, й кремлівські “очільники” — той же М. Суслов, котрий запитував комуністичного керівника з Києва П. Шелеста: “А что, в Украине еще говорят на украинском языке?”)
За півстоліття історикокультурна цінність Хортиці та спроби увічнити планованого Національного заповідника з однойменною назвою пригасла так, що її майже непомітно і в сучасних історичних дослідженнях, і в нашому політикосуспільному житті.
І це не прорахунок, це трагедія.
Більше того, на моє переконання, коли б 1991 року провідникисамостійники України згадали про Запорозьку Січ на Хортиці та повернулися до урядового рішення 1965 року, то 28річна історія нашої Незалежності могла б бути іншою; вони б згадали Б. Хмельницького, котрий 1648 року відродив (на жаль, лише на 6 років) українську державу — спадкоємицю РусіУкраїни, створивши непереможне козацьке військо, адже армія — перший гарант державності; але цього не сталося: замість зміцнення збройних сил наші минулі президенти (за винятком П. Порошенка) дозволили їх знищувати, і до 2014 року майже мільйонного війська в Україні не стало; боєздатна армія не привела б до анексії Криму та московської агресії в Донбасі).
Закономірно, що в умовах нашої трагічної забудькуватості відзначення 50річчя Національного заповідника “Хортиця” чотири роки тому відбулося лише на обласному рівні. Ніхто з київських очільників не прибув до Запоріжжя. Відомою особою на урочистій події був лише Надзвичайний і Повноважний посол Канади в Україні Р. Ващук.
Та в народі живе ідея створити на історичній Хортиці національний козацький комплекс. Але не за нинішніми провінційними мірками з шоу вершників у різнокольорових шароварах, що тішать місцеву та заїжджу мандрівну публіку, дехто з якої іронічно насміхається з лубочного горетеатру, герої якого “грають” свої бездарні ролі на тлі псевдоісторичних споруд, що здаються виліпленими з пап’ємаше (жованого паперу).
На жаль, навіть свідомі запорізькі товариства сьогодні відступили від ідей, якими ще не так давно захоплювалися, й дискутують на різні абстрактні теми, наприклад, створення на Хортиці світового масштабу музею Островасвятилища — щось на зразок британського Стоунгенджа (?).
Не про це мріяли ті, хто в кінці 60х та на початку 70х років минулого століття повірив, що Запорізький край здатний відродитися, опираючись на патріотичні ідеї, що надихали передусім талановитого скульптора Владлена Дубініна — автора монументальних творів, зокрема, “Козаки в дозорі”, що повинні були стати на насипаному десятиметровому пагорбі перед Дніпрогесом.
І тому сиротливо виситься сьогодні на тлі блакитного неба навпроти Дніпрогесу покритий бур’янами земляний пагорб, як докір насамперед запоріжанам…

А як захопливо
все починалося…
Так сталося, що авторові на початку 70х років минулого століття випала можливість бути очевидцем перших спроб відродження історичної слави Хортиці.
“Управління культури виконкому Запорізької обласної Ради депутатів трудящих.
Посвідчення №70.
Пред’явник цього тов. Абліцов В. Г. дійсно працює ст. научным работником историкокультурного заповедника Запорожского казачества о. Хортица.
Начальник обласного управління культури (прізвище й дата — осінь, 1972 рік)”.
Я спеціально залишаю все без змін у документі: створюваний колектив ентузіастів жив, як і більшість населення тодішнього й нинішнього Запоріжжя, у “руськоукрайонській” духовній атмосфері.
Минуло немало часу, важко згадати всіх, тому зупинюсь лише на кількох подіях та епізодах, котрі не стерти з пам’яті.
Оскільки я виріс на Запоріжжі (на півдні області), а навчався в Росії (Далекосхідний, а потім Ростовський університети), то намагався проходити літню практику у запорізьких газетах. Тоді й дізнався про “Історикокультурний заповідник Запорозького козацтва на острові Хортиця” (сьогодні назва змінена на “Національний заповідник “Хортиця”).
По закінченні вишу за російським розподіленням я не поїхав, оскільки в мені вже жив хортицький козацький заповідник.
Мрія про журналістику тоді не зовсім вивітрилася з моєї голови, але й можливість займатися науковими дослідженнями, тим більше історією козацтва, було звабою не менш принадливою.
Я обрав напрям досліджень — запорозьке козацтво в історії Європи (до речі, серед написаних мною книг на історичні теми є твори, присвячені саме козацтву, наприклад, “Гетьманат”).
У ті часи інформацію про створення в Запоріжжі козацького комплексу було поширено у всьому СРСР, у всякому разі на неї активно реагували українці, котрі жили від Чукотки до Балтики. На адресу заповідника йшли книги з усіх республік і зза закордону (цікаво, чи збереглися вони?). Якось було одержано франкомовний двотомник французького історика Шарля Лесюра “Історія козацтва, якій передує вступ чи погляд на народи, котрі жили в країні козаків до навали татарів”. Історія цього видання цікава: Наполеон, упевнено вважаючи себе найвидатнішим на Землі полководцем, доручив французьким науковцям написати історії найвідоміших у світі битв та війн. Ш. Лесюру дісталися походи та баталії українських козаків.
Вимушений тут зробити ремарку.
Річ у тім, що коли ми з дружиною приїхали до Запоріжжя, над долею хортицького комплексу вже зібралися чорні хмари. З одного боку ніби все рухалося вперед, але з іншого було видно, що проєкт чекає трагічний фінал.
Але хоч би як там було — ми працювали.
Дружині — випускниці з дипломом “іноземні мови: англійська і французька”, не знайшлося місця в штаті комплексу. Ми вирішили, що вона перекладатиме томи Ш. Лесюра (встигла опрацювати близько півсотні сторінок; теж цікаво, чи збереглися вони у нинішньому Національному комплексі на Хортиці?).
Я опрацьовував потрібні у майбутньому матеріали (досі у нас збереглася картотека різних видань, наукових праць тощо) для дисертації. Вивчав по можливості архіви, цікавився археологією, підводними дослідженнями навколо Хортиці.
Інколи ми виїздили за місто збирати кам’яних скіфських бабів. У ті роки їх чимало було у запорізьких та сусідніх областей селах. Одні стояли самотньо десь при дорозі, а інші служили опорою парканів навколо хат тощо.
Очевидно, А. Сокульський — тодішній директор комплексу, знав, де належить шукати нашу здобич. Не знаю, але особливих проблем у нас не було. Хіба що складно було випросити тих бабів у їхніх господарів. Деталізувати не буду, але всяке бувало.
Наприклад, непросто було підняти у кузов вантажного автомобіля тих півторатонних кам’яних ідолів. Тому насамперед ми уважно приглядалися до незнайомої місцевості. І коли бачили хоча б невисокі кручі чи інші особливості степових просторів, відразу ж фантазували, як нам їх використати для вантаження знахідок.
Важкоатлетів серед нас, здається, не було, але жодної бабискіф’янки ми ніде не залишали.
Тоді офіс козацького комплексу розташовувався у житлових кварталах недалеко від Дніпрогесу (ми жили поблизу на турбазі на березі Дніпра). Доставлені експонати вишиковувалися на клумбах біля нашого офісу.
Здавалося, кому потрібні ті гості з далекого минулого?
Але бувало й таке. Приходимо зранку на роботу, а всі наші кам’яні пам’ятники лежить на землі. Може, втомилися весь час стояти просто неба?
Так ні!
Їхні “переможці” — місцеві українофобиварвари, залишали біля офісу свої недолугі сліди — насамперед сміття.
Невігласів і тоді вистачало в Україні, а в російськомовному краї тим паче.
Крім дослідницької праці я (за основним фахом усетаки журналіст) почав випускати стінну газету заповідника, яка нібито, як хтось сказав мені при випадковій зустрічі у Запоріжжі, збереглася у козацькому комплексі. Здається, називалася вона “Хортицький часопис”. Зміст її був різний, але переважно розміщалися інформація та статті, присвячені історії козацтва. Якось молодша сестра Лариса подарувала мені збірник поезії французького поета Г. Аполлінера “Відповідь запорожців турецькому cултанові” (це нині зайшов до книгарні і придбав потрібне видання, а в ті часи все було інакше).
Щодо колективу заповідника, то хочу зупинитися насамперед на Станіславові Хуповці. Він мав складні проблеми зі здоров’ям, але запасом оптимізму у характерові міг поділитися будь з ким.
Оскільки я навчався у російському університеті (особливо це стосується Ростовського), мав змогу вільно читати багатотомну “Історію УкраїниРуси” М. Грушевського та інші книги на тему вітчизняної та зарубіжної історії. В тодішній УРСР подібна література була або у спецхранах, доступ до яких був лише у обраних, або взагалі недоступна.
Я згадав це для того, щоб наголосити, що зі Станіславом Івановичем спілкуватися було не просто цікаво, а й корисно. Наскільки я знаю, С. І. не один рік віддав козацькому комплексу.

На жаль, у житті часто
паралельно добру бреде зло
Наступного року мине 55 років з часу, як з’явилася київська урядова постанова “Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорізького козацтва”.
Взагаліто ідея відродження суспільної пам’яті про українське козацтво вперше була офіційно винесена на високий рівень лише після смерті кремлівського диктатора Й. Сталіна у дні підготовки до відзначення 300річчя “возз’єднання” України з Росією. Щоправда, це були несміливі малозначущі кроки. Давало про себе знати оте трьохсотлітнє забуття, диктоване з імперського СанктПетербурга та більшовицькокомуністичної Москви і кремлівські репресії довоєнних та післявоєнних періодів.
Коли була споруджена Каховська гідроелектростанція на Дніпрі (1950—55), утворене водосховище сховало на віки під водою пам’ятки історії козацтва на території Запорізької, Дніпропетровської і Херсонської областей України (а це Чортомлицька Січ, укріплення на Томаківці й інше). Лише у часи хрущовської “відлиги” зміцнів рух проти знищення нашої духовної спадщини. Виступи насамперед вітчизняної інтелігенції були настільки потужними, що навіть тодішній комуністичний лідер республіки П. Шелест схилявся до підтримки історичних досліджень та розвитку національної культури. Набули поширення плани винесення за межі острова Хортиці всього, що не має стосунку до майбутнього козацького комплексу (радгосп, приватна забудова, науководослідні установи, бази відпочинку і т. ін.). Зрозуміло, що партійні очільники та значна кількість населення зрусифікованого індустріального гіганта, яким є Запоріжжя, зустріли ці спроби, як кажуть, у багнети (штыки).
Тепер з відстані кількох десятиліть можна легко прослідкувати, як паралельно з діяльністю відданих ентузіастів щодо створення козацького заповідника діяли запеклі його противники.
Нагадаємо, що кінець 60х та початок 70х років минулого століття були тим періодом історії, коли в СРСР розпочався активний наступ на демократію, а за ним відродження махрового шовіністичного сталінізму з репресіями й жорстоким переслідуванням інакодумства.
1972 року П. Шелеста усунули з посади керівника республіканської Компартії. Формальний привід — видання його книги “Україна наша Радянська”, в якій кремлівські ідеологи побачили “прояви українського буржуазного націоналізму” (який “укрбуржнац” міг бути у республіці, яка “будувала соціалізм”? — це було зрозуміло тільки Москві).
Водночас позбавили посад заступника голови Запорізького облвиконкому М. Киценка й С. Кириченка, який очолював обласний відділ культури.
1973 року у ЦК КПУ з’явилася доповідна “Про серйозні недоліки, допущені при будівництві історикокультурного заповідника на о. Хортиця та впорядкування зазначеного комплексу”, в якій ішлося про те, що “заходи по увічненню пам’яті запорозького козацтва набрали непомірного розмаху”, що “ідейнотематична спрямованість роботи над меморіальним комплексом не відзначалася належною класовою чіткістю”, що “мали місце елементи захоплення козацькою старовиною, ідеалізації січового самоврядування… та військової доблесті запорожців, … здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні пережитки”. Всіх, хто вважався причетним до створення комплексу на Хортиці, оголосили “ворогами інтернаціоналізму”.
Головний кремлівський ідеолог М. Суслов (в Україні його відданими послідовниками були “цекашники” А. Скаба та В. Маланчук, метою яких було викорінення “бацил націоналізму”) робив усе, аби зупинити будьяку діяльність щодо створення на Хортиці козацького комплексу (особливо спорудження “пам’ятника козакамбандитам”, як він висловлювався).
У Запоріжжі відданим слугою М. Суслова був очільник обласного комітету компартії М. Всеволожський (між іншим, не так давно якийсь Ілляш в “Голосі України” опублікував інтерв’ю про “найвидатнішого” запоріжця М. Всеволожського; виникає закономірне запитання: “Так виконуються в Україні вимоги декомунізації чи ігноруються?”). М. Всеволожський після суслівських прочуханів поспішно запропонував замість козацького комплексу створити музей історії Запоріжжя, що “дозволить з класових позицій відобразити в експозиції музею… історію революційного руху, соціалістичного будівництва”, а головне “здійснення ленінського плану ГОЕЛРО, створення потужного промислового комплексу на енергетичній базі Дніпрогесу ім. В. Леніна” (?).
Ситуація з козацьким комплексом у кінці 70х років склалася дивною: з одного боку Москва невпинно тиснула й вимагала припинити всі роботи на Хортиці, а з другого київський пахолок М. Суслова В. Маланчук вимагав від запоріжців не тільки “достатньо розкрити взаємозв’язки і взаємозбагачення російської, української та інших братніх культур”, а й “подати більшовицьку літературу періоду революції 1905—1907 років та Великої жовтневої соціалістичної революції”, представити книги, відзначені Ленінською та Державними преміями, показати друкарство, розвиток поліграфічної промисловості на Україні…
Керівництво Запоріжжя тих і пізніших часів розкололося: обласний та міський очільники, передусім Ю. Артеменко і Є. Карташов як могли гальмували процес створення козацького комплексу. У противагу їм голова правління ВАТ “Запоріжсталь” В. Сацький та акціонери цього ж підприємства І. Дворецький і А. Абдінов виділили 12 мільйонів гривень (на той час 2,5 мільйона доларів) на спорудження хортицьких музейних об’єктів.
Підтримку хортичанам демонстрували відомі в Україні тенісист А. Медвєдєв, співачка І. Шинкарук, актор А. Хостікоєв, артист В. Яма на багато інших.

Хто винуватий і що робити?
На перше питання можна й не відповідати. Проти відродження історії запорозького козацтва виступали й виступають лише затяті українофоби.
Щодо другого, то, зрозуміло, треба повернутися до проєкту 1965 року щодо створення на Хортиці Національного козацького заповідника, а збудувавши, відкрити його світу. Вихідці з наших країв в Америці, Європі, Азії і само собою зрозуміло в Україні чекають цього.
В історії боротьби нашого народу за незалежну державність козацький період найважливіший. Це розуміли не лише Б. Хмельницький, його попередники та наступники.
Історія козаків цікавила й цікавить провідних істориків, діячів культури Європи і світу. Про мужніх лицарів писали французькі філософ Вольтер, літератори П. Меріме та Г. Аполлінер, американські історики А. Тойнбі та Г. Вернадський. Знаменитий актор світового кіно Ю. Бріннер 1962 року знявся у головній ролі фільму “Taras Bulba” (США).
Лише поява на Хортиці запланованого понад півстоліття історичного заповідника зробить День Українського козацтва, що відзначається від 1999 року 14 жовтня, справді святковим.
І якщо тепер живемо у часи, коли прагматизм диктує ставити наперед всього фінансові проблеми, то для створення Національного козацького комплекса на острові Хортиця потрібно набагато менше коштів, ніж на спорудження Діснейленда. Тим більше, що для копіювання американського центру розваг є місця у багатьох містах України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment