З московських «обіймів»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Довгоочікуване повернення українських бранців з московського полону — радісний момент не лише для рідних і близьких. У соціальних мережах це звільнення вітають не лише беззастережні прихильники нинішнього президента України, а також його опоненти. Бо є ситуації, коли люди здатні стати вище політичних поділів.

Хоч обмін ув’язненими є темою № 1 в українських ЗМІ, проте не можна забувати про явні й приховані небезпеки, пов’язані з тим обміном. Адже наші моряки повернулися з московської неволі не у статусі вільних людей, як то наказував Росії Міжнародний морський трибунал, а у статусі людей, щодо яких не закриті кримінальні справи. І Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова особисто зобов’язалася, що українські моряки будуть з’являтися на виклик російських прокурорів і суддів.
Небезпеки пов’язані й з тим, що нинішній президент, як він сам заявив в інтерв’ю, присвяченому 100 дням його президентства, не схильний повністю дослухатися до порад досвідчених дипломатів. Не можна виключати, що також із різкою реакцією В. Зеленського на пораду МЗС не телефонувати Путіну (розмова відбулася 7 липня) пов’язана заява (озвучена 14 серпня) заступниці міністра закордонних справ Олени Зеркаль про її бажання піти з МЗС…
Як і можна було очікувати, коментарі різних українських політиків з приводу повернення першої групи українців з московських катівень були різними. В. Зеленський після посадки в Борисполі президентського лайнера з бранцями Кремля заявив:
— Я маю підтвердити, що я, як президент України, і президент Росії Володимир Путін зробили все, що пообіцяли, і зробили це, не змінюючи на ходу наших домовленостей.
Однак тут є нюанс. Ми не знаємо, про що конкретно у ході другої телефонної розмови (7 серпня) домовився президент України з диктатором РФії. В. Зеленський сказав, що він не має права казати нації, державу якої очолює, про що вони домовилися. Нині відомо, що президент України погодився віддати Росії ключового свідка збиття малайзійського пасажирського авіалайнера злощасного рейсу МН17 Володимира Цемаха. Після серпневої розмови Зеленського і Путіна у пресі, з посиланням на російські джерела, з’явилася інформація, що Росія домагається особливого статусу для Донбасу, недоторканності для учасників терористичних угруповань, яких 19 квітня 2019 року В. Зеленський називав партизанами…
Президент України вирішив, що українській нації на треба знати, чи ці питання були предметом телефонної розмови з Путіним, а якщо так, то чи було сказано Путіну тверде “ні”, чи, може, було знайдено взаємоприйнятний “компроміс”, який українці сприймуть як зраду?
Багато тривоги викликає питання подачі дніпровської води до Криму, яке має прихильників у середовищі Зе-команди. В одному з російських блогів ставилося питання, чи в “обмінному пакеті” був лише Цемах, чи й питання подачі води до Криму стоїть там? Ми знову не знаємо, чи це видавали бажане за дійсне, чи, може, це було предметом перемовин Зеленського і Путіна? Чому нам того не кажуть? А раз не кажуть, то щось приховують… Невже — зраду? Така констатація-запитання дуже часто зустрічається у соціальних мережах.
Її категорично відкидає п’ятий президент України, який причетний до звільнення не 35 осіб, а 100 разів по 35. І коли він це робив, то пропагандистська машина, яка вела Зеленського до влади, називала зустрічі президентом звільнених з полону людей “піаром на полонених”. А нині зустріч Зеленським звільнених бранців Кремля вона називає проявом державної турботи і відповідальності президента. І цей момент є передусім виявом глибокої деморалізації і нинішнього політичного класу, і частини журналістського середовища.
Для мене подиву гідним є те, що 5-й президент України, машиною брехні відсторонений від влади, жодного разу публічно не виявляє образи за всі приписувані йому “піари”, а кожну подію оцінює крізь призму державних інтересів. Не залишилося поза його увагою й звільнення українців з путінської тюрми. Він, по суті, виправдовує компроміс, на який пішов Зеленський:
— Як п’ятий Президент України, причетний до звільнення тисяч наших співвітчизників, знаю, що простих і лінійних рішень тут не буває. Пишаюся тим, що виборене нами ще навесні рішення Міжнародного морського трибуналу приперло Путіна до стіни і спонукало нарешті звільнити наших героїв.
І дає пораду нинішній владі:
— Сьогоднішній піднесений настрій не повинен нас розслабляти. У нас попереду виснажлива боротьба з запеклим ворогом України, сильним і підступним.
Однак, як бачимо, влада не дуже схильна до сторонніх порад. Володимир Зеленський після повернення в Україну бранців заявив: “Мені здається, ми всі зробили перший крок. Він був дуже складним. Ми знаємо, що робити далі”.
Справді знаєте? А старі європейські демократії не знають, як покласти край нахабству Путіна. А тут, окрім нахабства північного сусіда, можуть виникнути проблеми, пов’язані з наслідками видачі Росії ключового свідка збиття Боїнга рейсу МН17. Вони можуть бути несподіваними.
Президент Володимир Зеленський та його друг дитинства, а потім керівник “Кварталу-95”, голова СБУ Іван Баканов прямо на летовищі переконували журналістів, що питання обміну Цемаха було погоджене з європейськими політиками. За їхніми словами, через питання звільнення цієї особи міг зірватися обмін між Україною і РФ.
— Я не називатиму прізвища європейських лідерів, — сказав він, — з якими ми проговорили час для всіх слідчих дій. Ми все це зробили. Все, що від нас попросили. Це було складно.
Логіка підказує, що насамперед це питання мало би бути погоджене з Нідерландами. Якщо так, то як же тоді розуміти, що Нідерланди відразу після, як ми вже знаємо, політичного рішення суду, формально зачитаного суддею на камери, стали вимагати від України не видавати Росії свідка у справі збиття малайзійського Боїнга? Як тоді розуміти дуже різку, по суті, опозиційну до президента заяву посла України в Європейському Союзі Костянтина Єлісєєва? Він на своїй сторінці у Твітері написав: “Звільнення Цемаха — жорстка умова Путіна (для звільнення полонених), я не можу вчинити інакше” — це дуже слабкий і небезпечний аргумент. Я його вже чув. У Вільнюсі. Від Януковича, коли він розповідав лідерам ЄС, чому не зможе підписати асоціацію. І це була не просто помилка”.
Як пам’ятаємо, вже за кілька днів після листопадового Вільнюського саміту ЄС (2013 року) в Києві почався історичний європейський майдан, який переріс у Майдан Гідності.
На думку дипломата Єлісєєва, сценарій, за яким діє нинішня влада, стає дедалі небезпечнішим: “Подвійний виграш Путіна — усунення ключового свідка щодо МН17 і знищення довіри до України. Очікувано мати проблеми з Нідерландами і ЄС. Попереду демарші й потужний удар по міжнародній довірі. І подарунок тим, хто виступає за скасування санкцій проти РФ”.
Дізнавшись про “рішення” суду щодо Цемаха, я написав у Facebook, що це “рішення” “є глумом над пам’яттю жертв збитого з дозволу монстра-путіна та над родинами жертв того злощасного рейсу”. Тому світ дивитиметься на Україну як на державу безвідповідальної нації.
Один з генералів, коментуючи моє трактування проблеми, написав: “Насправді дилема непроста. На одній чаші терезів — конкретні живі люди, бранці, що роками поневіряються в москальських тюрмах. На іншій — міжнародні зобов’язання держави, пряма зацікавленість, щоби у збитті МН-17 визнали Московію, наслідком чого були б санкції, позови, компенсації — крок до її розвалу. А значить — збереження десятків тисяч життів у майбутньому. Та навіть більше — нашої державності.
Я б обрав друге. Але й розумію тих, хто обере перше…”
Так сталося, що у момент, коли у Борисполі сідав літак з путінським в’язнями (тоді я ще про це не знав), я зустрів знайомого дипломата і ми заговорили про міжнародні наслідки рішення київського суду стосовно Цемаха. Він вважає, що моє інтуїтивне побоювання щодо негативних наслідків має підстави.
І сказав шокуючу річ. “Обмін” за варіантом Путіна — класичний приклад забороненої усіма нормами міжнародного права торгівлі людьми. Це абсолютно недопустимо у міждержавних відносинах.
Але ж Ізраїль це широко практикує, — сказав я. (За лічені хвилини на цей же аргумент опирався в Борисполі президент).
Мені пояснили, що немає жодного випадку, щоб Ізраїль з якоюсь державою вів обмін людьми. Перемовини держави про обмін (або викуп) допускаються лише з терористичними організаціями, для яких ніяке міжнародне право не існує.
— З цього випливає, що сучасна Росія є терористичною організацією-державою, — кидаю репліку.
— Зрештою, багато дій сучасної Росії підпадають під критерії терористичної організації…
Мій співрозмовник звернув увагу на ще два нюанси “обміну” по-путінськи. Щонайменше половина тих, кого Україна видала Росії, на чолі з Цемахом, це де-юре громадяни України. Конституція суворо забороняє видавати громадян України іншій державі. Є сумніви, чи у цій гарячці була оформлена процедура виходу з громадянства України.
Окрім політико-правого аспекту є ще моральний. Ніхто з тих, хто ухвалював рішення щодо “обмінного пакету”, не може дати гарантій, що обміняні особи за місяць-два не щезнуть за загадкових обставин як небажані свідки злочинів Путіна.
Отже, те, що ми нині називаємо у ЗМІ радісною подією, може стати проблемою для України. Насамперед — зменшення уваги до України з боку Заходу. І дедалі нахабніші домагання Росії щодо України. У цьому переконує аналіз російських телематеріалів про “обмін”. Коли в Україні зустрічали кремлівських в’язнів як героїв, за участю перших осіб держави, то в Росії своїх “звільнених” зустрічали в порожньому аеропорту. У матеріалах говорилося, що було звільнено журналіста Кирила Вишинського й “інших”. І не лише нікого з “інших” не назвали по імені, а й не допустили, щоб вони потрапили у кадр навіть здалеку. Важко сказати, чи вони для Путіна остаточно списаний “матеріал”, чи частина з них — “матеріал” для повторного використання.
Вся увага була на Вишинському. Його колега з індустрії брехні — скандально відомий Дмитро Кисельов уже встиг “розчулити” росіян, дзявкнувши, як то “бідного” Кирила в київській тюрмі катували. Аби його пожаліти, до аеропорту приїхала уповноважена з прав людини Тетяна Москалькова. Враховуючи, що мала вона лише один букет квітів, то “інших” якщо й зустрічала, то без особливих сентиментів.
Москалькова сказала, що 7 вересня відкрився новий розділ у російсько-українських відносинах, чим задала тон розмові про них. Розмову продовжив голова Комітету у міжнародних справах Держдуми РФ Леонід Слуцький. Він сподівається, що в Україні закінчився час русофобської “хунти”, а настає час нормалізації і зближення з Росією. Він свідомий, що у світі є сили, які старатимуться цьому завадити. “Але ми, — говорив шовіністичний калібр російської політики,— засобами парламентської дипломатії намагатимемося нейтралізувати ці впливи”. Ці слова — прямий наслідок червневої зради України в Раді Європи.
Отже, Україна входить у дуже непевний час. Якщо раптом з’ясується, що Володимир Зеленський у телефонних перемовинах з Путіним пішов на якісь недопустимі поступки, нас чекає велике потрясіння. А якщо виявиться, що Росія не отримає того, що очікувала, то спробує дестабілізувати ситуацію, звалити Зеленського. Росія знову надто нахраписто скалить зуби на Україну, ховаючи свої апетити в обгортку “нормалізації відносин”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment