Місія освіти і освіченості

Георгій ФІЛІПЧУК

Закінчення. Поч. у ч.36 за 2019 р.

Демографічні проблеми суттєво впливають на всі важливі суспільні сфери, передовсім освітню. Аксіоматичне правило — в умовах гострої демографічної кризи унеможливлюється якісна модернізація освіти, а неякісна освіта неспроможна оздоровлювати демографічну ситуацію. Хоча, виходячи з історичного досвіду, можна стверджувати про виняткову значущість освіти в подоланні національних і глобальних криз. Україна здатна (як і інші країни світу) досягти успіхів у реалізації цілей сталого розвитку (економіка, соціальна і демографічна політика, екологія) саме завдяки Освіті, яка серед 17 пріоритетів розвитку світу, визначених ООН, перебуває на 4 місці (відповідно до цілей розвитку ООН після 2015 р.). Для цього, зважаючи на глобальні реалії та національні інтереси, необхідно визнати освіту найголовнішим пріоритетом у реалізації Стратегії сталого розвитку, зарахувавши її до “вектора розвитку” і першочергових завдань модернізації країни; збільшити фінансування освіти, матеріально-технічне і навчально-дидактичне забезпечення, спрямувавши на її потреби не менше 7% ВВП, уможливити входження України до 40-ка кращих країн світу на найближчі роки (за показниками якості освіти РІSA); стимулювати на законодавчому рівні соціальну відповідальність держави, бізнесу, неурядових інституцій, їхню фінансову кооперацію і партнерство щодо підтримки освіти, підготовки й перепідготовки висококваліфікованих фахівців; розробити і впровадити національну концепцію “освіти впродовж життя”, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам освітньої політики; гарантувати якісну професійну підготовку педагогів, які матимуть належну підтримку держави і позитивну мотивацію до праці; виконати законодавчу норму щодо оплати вчительської праці, підвищити соціальний статус педагога, науковця, опираючись на європейську практику; визнати пріоритетну роль дошкільної освіти, створивши належні умови для її здобуття та фізичного, психічного, розумового розвитку дітей; вирішити одну з найбільш складних проблем — нерівність у якості освіти для сільської і міської молоді. Адже вкрай негативною є суспільна ситуація, коли ЗНО складають (як бажання здобувати вищу освіту) всього 9,09% сільських випускників у порівнянні з 37,84% випускників шкіл великих міст, а 30% сільських шкіл не мають жодного комп’ютера, підключеного до інтернету. Варто визнати наявність негативної тенденції погіршення знань учнів, зокрема з української мови та літератури. У 2019 р. 53,981 (16%) абітурієнтів з 339,753 не склали іспит ЗНО з цієї важливої націєдержавотворчої дисципліни.
Якісна освіта як суспільне благо і основ­не право людини має характеризуватися 3-ма основними принципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперервне удосконалення професійних компетентностей, належні зарплата і умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (добротні змістовно й дидактично навчальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно-комп’ютерні технології); 3) якісне соціосередовище (здоров’язбережні, безпечні, комфортні, культуровідповідні умови, які забезпечують якість навчання, виховання).
Освіта, прямо й опосередковано впливаючи на суспільство, особистість, залишається одним з найбільш вагомих складників зміцнення демографічної безпеки. В освіченого народу значно більше потенціалу і можливостей для саморозвитку, самозахисту, життєвої мотивації. Міжнародний експеримент, який проводили вчені протягом 70 років під назвою “Як жити довго і щасливо”, засвідчив, що люди, які продовжували після основної школи навчатися, закінчили коледжі, інші навчальні заклади, жили довше на 6%. А в тих, що зупинилися в саморозвитку, тривалість життя зменшувалася на 10%. Цікавими виявилися і результати досліджень учених Гарвардського університету, які довели, що люди найбільше хворіють від невротичних стресів, від нервових зривів, які продукуються передусім умовами соціокультурного середовища.
Причинно-наслідкові закономірності щодо впливу освіти на загальний стан здоров’я суспільства і держави особливо чітко проявляються в сферах економіки, соціальної і демографічної політики. Правильні акценти Конвенції міжнародної організації праці та норми соціальної політики, які проголошують: “Будь-яка політика має спрямовуватися на досягнення добробуту і розвитку населення” (ст. 1); “підвищення життєвого рівня населення — основна мета планування економічного розвитку, стрижневим елементом якого є забезпечення повної та продуктивної зайнятості” (ст. 2), потребують для досягнення цієї мети отримати відповідь, а чи є здатною нині діюча в Україні економічна і соціальна модель для вирішення окреслених світовим співтовариством таких універсальних завдань. Близьку до істини відповідь можна отримати, якщо здійснити аналіз науковомісткості економіки, характеру її технологічних укладів, освітнього потенціалу людського капіталу і ефективності його використання. Найперше, послуговуючись тривалий час усталеними самооцінками про високий освітній рівень населення, в Україні не спромоглися на найвищому політичному і державному рівні виокремити цінність людського ресурсу, людини як найвищого національного пріоритету і складника суспільного прогресу.
Повною мірою такий підхід і ставлення до найбільшого національного багатства — людини — характеризує філософія сучасного економічного і соціального розвитку. Підтвердженням цьому є зорієнтованість державної політики на трудомісткі, індустріальні галузі, на “економіку” руди, зерна, газу і лісосплаву. Ігнорування науково-освітньої бази в структурі економіки уможливлює відставання й унеможливлює конкурентоспроможність у змагальності з країнами, які перебувають на 5 і 6 етапах технологічних укладів. Олігархічна модель економіки та брак оптимальних політичних рішень позбавляє формування синергії в підходах держави, наукових і освітніх центрів, бізнесу і виробничого персоналу щодо перебудови економіки на високотехнологічній основі. В Україні продовжують домінувати застарілі технології майже в усіх сферах. Реагування на виклики світової технологічної економіки є достатньо неадекватним, адже позитивних змін щодо суттєвого підвищення якості людського капіталу, створення ефективної моделі кваліфікаційної перепідготовки кадрів, реалізації концепції освіти впродовж життя, оптимальної кореляції системи підготовки кадрів і ринків праці, припинення катастрофічної “втечі” мізків за кордон, економічного стимулювання освіченості не відбувається. Саме з цих причин внесок технологічних інновацій у зростання складає 5-10%, тоді як у розвинутих країнах — 85-90% приросту ВВП. У той час, коли потреба національного ринку праці в кваліфікаційних кадрах зростає, вона задовольняється лише на третину.
Підготовлені фахівці не можуть працевлаштовуватися, самореалізовуватися, і Україна продовжує масово постачати людські ресурси за кордон. Соціальний чинник (відсутність гідної праці) перебуває в гострій суперечності з економічним (відсутність технологічної модернізації) за неналежної взаємодії держави — науки — вищої і професійної освіти — роботодавців — працівників.
Отже, ситуація вимагає виокремити низку пріоритетних напрямів, які б стимулююче впливали на суспільний поступ. До таких слід зарахувати: розвиток вітчизняної науки, технологій, науковоємних галузей; наукове прогнозування потреб у робочій силі і кореляція ринків праці; взаємозв’язок системи освіти і ринку праці; утвердження моделі “освіта впродовж життя” як націо­нального пріоритету розвитку; створення здоров’язбережного соціокультурного середовища як передумови для формування особистісних мотивацій громадянина; створення і стимулювання інноваційних підприємств і фірм (їхня частка в розвинутих країнах — 70%). Тому посилення ролі науки, освіти, навчання, модернізації економіки, створення робочих місць, вирішення проблем зайнятості і бідності, безперервна перекваліфікація для засвоєння нових компетентностей є необхідними і суспільно значущими напрямами вирішення демографічної, соціальної, економічної кризи.
Адже якість життя, суверенність особистості, самоповага, гідність Людини завжди були несумісними з державним патерналізмом, оскільки це є ознакою не сучасного цивілізованого, а напівколоніального світу. “Батьківське” піклування про бідних і зубожілих радше за все характеризує відносини між експлуататором (чит. політичним олігархатом) і пригнобленим народом. І чим меншою ставатиме частка людей, залежних від державно-суспільної “благодійності”, тим успішніше відбуватиметься становлення зрілого громадянського суспільства.
Зубожіння завжди марширує поруч з напівосвіченістю, а безпросвітність ніколи не вирішить проблем злиденності. Для цього необхідна реалізація найбільш значимої суспільної реформи — виховання нації, оскільки її вихованість у широкому контексті дає змогу долати бідність, невпевненість, хворобливість, беззахисність, натомість утверджуючи людську гідність, конкурентоспроможність, цікавість для національного і загальнолюдського світу.
Дещо перефразовуючи слова лауреата Нобелівської премії миру, президента США Вудро Вільсона, зазначу, що надважливим для майбутнього держави і нації є не лише те, які цінності будуть закладатися в навчання нових поколінь, але чи вірять “передні” ряди в те, чого вони навчають. Очевидно, виправити демографічний кризовий стан у нинішній Україні, яка до того ж воює зі своїм вічним “позерним братом” — Росією, можна. Для цього найважливіше сформувати загальносуспільну цінність громадянської і особистої відповідальності за “все живе”, що існує в націо­нальному і глобальному світопросторі.
Саме від освіченості й культури (загальної, професійної, громадянської) залежить успіх чи невдача, прогрес чи трагедія. Тому демографічна безпека передусім вимагає безперервного інвестування в людину, що завжди є безпрограшним і найбільш гуманним дійством. Стосовно освіти, то вектор загальної уваги має торкатися усіх її ланок. І чим раніше створюється для освіти і виховання сприятливе середовище, тим більше шансів на успіх отримує на перспективу держава, громада, сім’я.
Досвід показує, що реформування країни має розпочинатися з найменших. Україна, яка втратила свої здобутки в системі дошкільної освіти (56% охоплення суспільним вихованням при різкому зменшенні дітей дошкільного віку), зобов’язана виправляти це становище.
Децентралізація, що започаткована в Україні на рівні загальнодержавної реформи, часто проводиться у фінансово-адміністративному, а не в людиноцентричному вимірі, без демографічної експертизи, етнодемографічного аналізу, не враховуючи соціально-економічні, етнокультурні, культурно-побутові, психологічні, історичні чинники життя людей. На порядку денному таких “реформ”, коли закриваються (“оптимізуються”) дитсадки, школи, бібліотеки, музичні, художні, спортивні заклади у “безперспективних” населених пунктах, не розглядається головне — чи народжуватимуться діти, відтворюватиметься населення, підвищуватиметься якість життя. Наприклад, у 75 новостворених у 2018—2019 рр. громадах, куди ввійшли кілька сотень сіл і малих міст, функціонує лише одна художня школа. І доки на ці наболілі запитання немає відповідей, доти суспільство матиме сумнів, що держава є правовою, демократичною, соціально справедливою, а людина — найвищою цінністю. Бо важко уявляти оздоровлення демографічної політики, припинення старіння і вимирання української нації, коли людину і надалі оцінюватимуть лише як частину продуктивних сил, а не як Особистість, що гідна уваги і поваги. Бо не можна погоджуватися з “нормами” бюрократії, яка вважає за можливе життя громади без школи (в широкому контексті), а церкву — без хреста.
Зазначені проблеми потребують новітньої стратегії, яка формується шляхом громадсько-державного діалогу. Чим слабше проявляється діалогічність, тим відчутнішою є інфантильність громадянського суспільства і авторитарність влади, яка сприймає народ не як суб’єкта державо­націєтворення, а в ролі спостерігача і об’єкта для соціальних експериментів.
Отже, надважливим у контексті висвітлених загроз і викликів є завдання — виховати й самовиховати себе українцями, не збайдужілими до своєї долі, традиції, національної пам’яті, формуючи почуття особистої, національної, державної гідності. Проблема національної свідомості українського народу, про яку свого часу говорив О. Потебня, має залишатися стратегічним завданням для держави та громадянського суспільства.
Якісні зміни в ментальності, самовизначеності громадян щодо власної ідентичності є однією з найгостріших проблем. Світоглядні орієнтації громадян України стають полем агресивного політичного, ідеологічного протистояння, в чому задіяні внутрішні та зовнішні (особливо Росія) чинники. На порядку денному цієї боротьби цінності мови, історії, національної пам’яті, культури, ідеалів. Кінцевою метою противників української ідеї — консервація тоталітарного, колоніального становища України в політичному, національно-культурному, мовному, світоглядному, релігійному вимірах, спекулюючи усталеними “традиціями” імперського мислення.
Відомий французький філософ, психолог і педагог Г. Лебон у “Психології народів і мас” писав, що “ідеї зазнають надзвичайно тривалої еволюції, дуже повільно зникають… Навіть ставши очевидними помилками, вони ще довго залишаються незаперечними істинами і продовжують впливати на народні маси. Якщо важко прищепити нову ідею, то не менш важко знищити стару. Людство постійно і відчайдушно чіпляється за мертві ідеї і мертвих богів”.
Україна після 1991-го продовжує вести боротьбу за цивілізаційний вибір одного з двох шляхів, визначаючи смисл власного національного буття, яке або є, як писав у “Феноменології духу і логіки” Г. Гегель, або його немає. Третього не дано.
Перший — консервує попередньо усталену психоментальну ситуацію в країні, зважаючи на історичне, культурне, політичне минуле, “поважаючи” заради громадянської злагоди традиційні ідеали, спосіб мислення і життя, не маючи бажання пізнавати істину буття, правду, відновлювати історичну пам’ять.
Другий — виховує сучасну українську націю відповідно до принципів україноцентризму, людиноцентризму, європеїзму, на основі єдності трьох стрижневих інтересів, якими живуть народи, — особистісного, національного, загальнолюдського. Український народ вибрав другий шлях, який веде до храму істини й життєствердності нації.
Наведені факти, тенденції суспільного та природного стану соціоекосередовища вочевидь засвідчують, наскільки важливим і пріоритетним стає людський чинник як синтез технологічних, інтелектуальних, наукових умінь і знань, а особливо, морально-етичних цінностей для безпечного сталого розвитку. Нагальною глобальною потребою стає гуманізована освіта, “культурна” свідомість, поведінка, діяльність Особистості і Людства. Складніший рівень проблем, ризиків вимагає якіснішої освіти, що має не лише вищий поріг знаннєвих компетентностей, а й адаптивні до часу і викликів норми свідомості, культури, етичного ставлення і поведінкових норм.
Попри значне розширення соціокультурного, інформаційного впливу на особистість, порівнюючи з попередніми “патріархальними” періодами, збільшення кількості виховних і пізнавальних інституцій, світ у ХХІ столітті продовжуватиме традиційно використовувати освіту як найоптимальніший і найефективніший інструмент впливу для творення “людського капіталу”. Оскільки результати діяльності у політичній, господарській, військовій, науково-технічній, природоохоронній, соціальній, гуманітарній сферах залежатимуть і надалі від “культурності” особистості, громади, суспільства, держави. Саме з цього випливають потреби в нових якісних вимірах етичності, гуманності, природоцентричності.
Для культури індивідуумів і народів недостатньо знаннєвого потенціалу, професійних мистецьких умінь, широкої ерудиції. У ній завжди, якщо ідентифікувати це зі справжньою людською культурністю, має концентруватися високий вміст морально-етичних норм і цінностей. Без цієї складової, без моральних характеристик особистості індикатори інтелігентності, естетичності, інтелектуальності, громадянськості стають непоказними, ущербними, спричиняючи в багатьох випадках непривабливість, ницість і жалюгідність існування людей, народів, націй, держав. Історичний шлях людства встелений безліччю прикладів, коли брак моралі, загальнолюдських етичних цінностей перетворював “висококультурність” народів на колонізаторський гніт, лінгвоцид, етноцид, геноцид, голокост, голодомор, людиновбивство.
Необхідно визнати, що ХХ століття тотально дегуманізувало людину, маси, суспільство. В умовах ХХІ століття, яке проголошено ЮНЕСКО “століттям діалогу культур”, “століттям освіти”, каїнова печать продовжує, на жаль, переслідувати людство, якому нині так бракує людяності. Традиційні інститути церкви, сім’ї, держави, громадянського суспільства, сучасні освіта, наука, інформація, гуманітарна політика ніяк не впораються, що очевидно, із завданнями щодо “олюднення” людини. І хоча за всіх обставин життєдіяльності цивілізаційного розвитку кожен народ намагатиметься свої національні системи виховання нації удосконалювати “людськістю”, важливо, щоб привнесення елементів здорового національного егоїзму, прагнення до першості, вироблення націєоберігаючого імунітету не суперечили моральним нормам міжлюдських, міждержавних взаємин, не породжували неприйнятність, етноненависть, агресію і ксенофобію до “іншого”.
Було б добре, якби усталена наукова думка, що нинішнє століття інформаційності, прагматичності й практичності все ж стане гуманітарним, коли людська сутність наповнюватиметься не тільки новітніми знан­нями, навичками, вміннями, а й етичними якостями, духовністю, світоглядними цінностями. Це те, що за жодних обставин не можна ігнорувати, а тому надзвичайно безглуздою і згубною є політика мінімізації суспільної й цивілізаційної ролі гуманітарних наук, гуманітарної освіти. Показовим прикладом такої недалекоглядності був наказ МОНу України 2015 року як спроба різкого зменшення годин у вишах на вивчення історії України, української мови і літератури, філософії, психології, педагогіки та інші людинотворчі і державотворчі дисципліни. Цей волюнтаризм нагадує мені хворобу, коли “серце запливає тілом”, тоді настає розлад. Особистісний і національно-державний.
Колись Арістотель зазначив, що все людське є політичним. Доля людства найчастіше залежить від особистостей, що ухвалюють рішення. Отже, надважливим чинником прогресу чи занепаду була завжди влада, політична “еліта”. Історія України переконує, що як тільки справи приватні, вузькоегоїстичні і корисливі починають переважати над загальними — Вітчизна, Народ, Земля, Віра, Воля, тоді розпочинається дія закону суспільного розкладу. Про це ще в античні часи говорив Платон, зазначаючи: хоч би на яких добрих засадах було створено державу, вона неминуче може розкластися завдяки особистим інтересам “провідної верстви”. “Що ж тоді, — писав у своїх “Діалогах” Сенека, — коли кожен, хто вважає щастям сонливу бездіяльність і почергове задоволення то своєї хіті, то черева, шукає у когось поважного виправдання своєї негідної поведінки… Але відповідь для них одна — “чого достатньо для природи — замало для насолоди”. Надмірність у насолоді — шкодить, а щодо чесноти, то надміру тут не варто боятися, бо в ній самій міра. То хай чеснота йде попереду”.
І в ігноруванні цього природного принципу — найбільша етична вада верхів. Бо коли їхня думка переобтяжена собою, писав Д. Донцов, тільки про себе: про млинок, про ставок, про вишневенький садок, то ця ницість духу веде в нікуди. Бо ще в “Слові о полку Ігоревім” є застереження, що хитатися Київська держава почала, коли настала мішанина цінностей, коли стали князі про мале говорити: це велике!, коли замість до отчизни, до слави, і до чести — почали вагу прив’язувати до дрібного і приватного.
Справді, благополуччя і майбутнє кожної нації залежить від її культури і свідомості, а передусім від її “передніх рядів”, провідників, влади. Без достойних поводирів, які здатні об’єднувати, народ нездатен виживати і перемагати, як правило, він щезає з арени історичного розвитку, тривалий час ще продовжуючи слугувати перегноєм для “інших”.
Корисливість, боротьба за власність і владу, роз’єднаність і контрпродуктивне протистояння всередині країни породжують загальнонаціональне зло. Бо коли, написано в “Слові о полку Ігоревім”,
“Сказав-бо брат братові:
“Се моє, а те – моє теж”.
І почали князі про малеє “се великиє” мовити,
а самі на себе крамолу кувати.
А погани з усіх сторін приходили з перемогами
на землю Руськую”.
Тому відповідальну перед Україною і Людиною владу народ має одержимо творити Сам, власною культурою і громадянською позицією суспільства, щоб навернути на єдино праведний і незворотний шлях — оберігати, зміцнювати, утверджувати найвищі цінності Нації — українську державність і Людину.
Усі вищеозначені суспільні проблеми, виклики, конфлікти між людиною і людиною, людиною і природою, факти агресії, нетерпимості й соціальної несправедливості потребують загальної уваги і вирішення, мінімізуючи згубний вплив на Життя. Очевидно, передусім усе залежатиме від Людини, від її культури бачення “себе” і “світу”. Але можливість удосконалювати світ ставатиме реальністю, коли відбуватиметься гуманізація Особистості. Для цього передусім потрібно навчитися (всім!) говорити правдою. Без неї неможливий поступ і виживання, хоча дуже часто досвід нагадує нам про альтернативу. Моральний стандарт чесності (правди) має насамперед формувати освіта. Цю максиму в освітнє середовище зобов’язана нести інтелігенція, Педагог. Публічне озвучення Правди, навіть коли вона є суворою, гіркою і незручною, — вища етична відповідальність тих, хто виховує Націю. Невипадково знаменитий документальний фільм Альберта Гора про відповідальність людини за нищення планети, який приніс йому Нобелівську премію миру, називається “Незручна правда”. Бо саме правдивість у словах і ділах є дорогою істини, миру і справедливості. Напівправда веде в нікуди. Для України надважливо, щоби з Народом нарешті почали “говорити” історичною і соціальною правдою, особливо ті, хто виконує роль “поводирів”, “правителів” і “виховників”. Бо націю творять, а державу будують не фразою, а чином і особистим прикладом, що гідний наслідування.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment