«Націоналістична» місія просвітянського театру в селі

До 100-річчя відродження у Центральній та Лівобережній Україні сільських просвітянських театрів

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, журналіст
Одним із незбагнених феноменів Української революції 1917—1921 років було активне розгалуження в глибинці так званих сільських просвітянських театрів. Пік їх поступу саме під крилом центрального проводу “Просвіти”, як засвідчують архівні документи, припадає на другу половину 1919-го — першу половину 1920 року.
Йдеться про маловивчений дослідниками часовий проміжок національної історії, коли більшовицький режим на українських теренах ще був кволим і невпевненим у своїх діях, а патріархальне українське село не було залякане і ще ціпко тримало в родинних скринях неспростовні докази своєї національної окремішності та власну безпосередню причетність до невпокореної козацької вольності.
Свідомість такої окремішності й живили численні самодіяльні театральні гуртки, які й тоді, й багато літ після поразки Української революції виконували непросту місію будителя в зневірених масах національного духу. Саме через це провідники комуно-більшовицьких ідей на місцях дедалі частіше навішували на сільських театралів небезпечні націоналістичні ярлики.
Втім, така тенденція міцнішатиме від 1922 року. Але в цій порі рівно сто літ тому сільські відділення товариства “Просвіти” були настільки популярними в народі, що, попри повсюдну розруху, в багатьох громадах приймали колективні рішення про будівництво для просвітянських потреб, зосібно і для театру, спеціальних приміщень.
На підтвердження цієї тези маємо неспростовні докази — нещодавно віднайдені автором цих рядків архівні документи по Ніжинському повіту на Чернігівщині.

Як Дім “Просвіти” хотіли розмістити в маєтку благочинного
Документ, про який піде мова, ламає усталені досі в навчальній і науковій літературі тези про те, що на противагу здавна поширеній на західноукраїнських землях практиці зведення толокою та громадським коштом народних домів, таке у селах Лівобережної України нібито не прижилося. Бо, мовляв, за культурну форму проведення молоддю дозвілля тут завжди слугували досвітки.
18 грудня 1921 року — час таки справжньої розрухи — на засіданні депутатів Данинської сільської ради слухається питання… про побудову Дому “Просвіти”. З доповіддю виступив голова сільради Яків Сірик. Більшістю голосів депутати постановили: побудувати в селі Дім “Просвіти”, в якому можна було б розмістити всі її відділи (а найголовнішим був театральний), і також, бодай тимчасово, — виконком сільради. Для цього прописали в протоколі наказ голові села. Ось дослівна цитата з цього цікавого документа: “Звернутися в центр з клопотанням про відпуск підходящого для цього приміщення або лісоматеріалу та інших матеріалів, необхідних для будови, а також запросити центр — скільки буде ним у загальному масштабі надано матеріальної допомоги”.
Наївні данинські активісти сподівалися, що “центр” позитивно відреагує на їхнє клопотання підсобити не лише з приміщенням “Просвіти”, а й самої сільської ради. Офіційний, уже збільшовичений, Ніжин, який і був отим “центром” для десятків довколишніх сіл, зрозуміло, зігнорував звернення.
У тій безвиході, не придумавши нічого кращого, хтось запропонував звернути увагу на великий “попівський дім”, що тривалий час красувався в центрі села багатьма закритими візерунковими віконницями. То був не просто дім священника, а резиденція благочинного Другого Ніжинського духовного округу, що віддавна розміщувався в цьому старовинному селі. Вона вважалася сакральною, тому тривалий час питання про можливість її використання в інших, не церковних, цілях, ніхто не міг допустити навіть у думках.
Це однозгідне в селі табу аж до приходу сюди німців не могли порушити радянські активісти. А от за саму “Просвіту” та її гордість — театр, взялися незабаром.
За вказівкою зверху серед перших нагальних постало питання “про ліквідацію старого статуту сільської громадської організації “Просвіта” та вироблення нового”. На спеціально скликане з цього питання засідання сільради в Данину приїхав представник із повіту товариш Петренко. Ось головні сентенції з його виступу: “Просвіта” нам потрібна, але не стара, буржуазна й петлюрівська, а нова, радянська; стара “Просвіта” є шкідливою нині на селі”.
За його наполяганням, винесене первинно на обговорнення питання “Про товариство “Просвіта” було змінене на бюрократично закручене, але з політичним підтекстом — “Перетворення товариства “Просвіта” та організації на її місці нової, згідно з новим статутом”.
Щоправда, тоді сільську театральну групу, яка віддавна гриміла на весь повіт, не зачепили.
Як просвітяни рятували своїх артистів зі списків “дезертирів червоної армії”
Від 1919 року реорганізований від старої “Просвіти” народний драматичний театр у Данині стало давав і вистави, і концерти. І не лише в своєму селі. Так, за даними архівної довідки, цей своєрідний сільський творчий колектив готував за рік до п’яти спектаклів. Звичайно, що в основі репертуару була українська класика, яку так любили дивитися селяни.
Цікава деталь. Віддавна набутий у громаді високий авторитет сільські просвітяни й самодіяльні театрали за нової влади сміло використовували з метою захисту своїх членів в екстрених ситуаціях. У цьому можна пересвідчитися, ознайомившись ось із цим архівним документом.
Він датується 6 лютого 1921 року. Це була пора, коли різні частини знеможеної холерою та іншими хворобами червоної армії покидали українські чоловіки і юнаки. В села тоді їх поверталося десятками. Зрозуміло, що пильні місцеві ревкомівці відразу сигналізували в повіт про неправильних “своїх”, і такі відразу потрапляли до списків дезертирів. А з-поміж цих утікачів були передусім національно свідомі просвітяни.
Із мешканців Данини до таких списків тоді потрапило п’ятеро осіб. Місцева “Просвіта” вирішила клопотатися за недавніх активістів. Отож до Ніжинського ревкому відразу було відправлено петицію. Голова “Просвіти” та писар, завіривши свої підписи печаткою цієї організації, прохали владу викреслити з окружних списків дезертирів таких учорашніх червоноармійців: Татаренка Михайла Григоровича, Мірошника Демида Сергійовича, Кулика Андрія Юхимовича, Кательницького Якова Андрійовича та Полтавця Мусія Корнійовича. Далі — цитата з документа: “Ці чоловіки є дійсно працьовники при Данинськім Товаристві “Просвіта”, без котрих “Просвіта” понесе велику втрату в її праці в освіті людей”.
За документами архіву не вдалося встановити, як зреагував повітовий ревком на таке прохання Данинської “Просвіти”. Втім, сам цей факт промовисто засвідчує, що організація в селі була не лише авторитетною, а й сміливою.

“Її намисто — найкраще в світі, узор на рукавах найрозкішніший, а голос, як у народної”
Найстаршa світлина, яку вдалося віднайти за темою цієї статті, датується літньої пори 1935-м роком. Відкритими, чистими й красивими обличчями вдивляються в нас, сучасників, всього лиш кілька із мільйонів простих людей, на плечі яких епоха послала так багато життєвих випробувань. Красу й неповторність цих молодих облич яскраво підсилює святочне вбрання. Різномірні й у кілька поплітів намиста прикрашають дівчачі корсетки, з яких спадають довгі вузькі різноколірні стрічки. Від плечей до зап’ясть рук вияскравлюються вишиті лиш двома кольорами (червоним і чорним) рослинним орнаментом розкішні узори (традиційна чернігівська вишивка). Хлопці — у полотняних сорочках, підперезані широкими поясами. На головах у них — або солом’яні брилі, або смушкові шапки.
Цей рідкісний фотофакт побачив у сусідстві з іншими світлинами під склом, об’єднаними однією рамкою, в хаті мудрої й добропорядної данинки Тетяни Андріївни Мозгової. (Зазвичай, як і в цьому випадку, такі рамки вдягнені в сільських хатах нашого краю вишитими рушниками). Вона й допомогла “оживити” ті обличчя. Пам’ять не підвела Тетяну Андріївну і в її поважні на пору нашої зустрічі 92 роки — імена і прізвища кожного, хто на цій фотографії, вимовляла без затримок і питань.
Ось її короткий, але такий влучний і соковитий на мовне втілення коментар до цієї світлини:
— Сидять на землі у першому ряду: той, що по праву руку, — мій двоюрідний брат по батькові Архип Гнатович Дворський. Посередині — Григорій Кошма, а ліворуч — мій старший друг Володимир. У другому ряду сидять на стільцях: посередині між двома чоловіками Ольга Григорівна Кулик, красуня, намисто — найкраще в світі, узор на рукавах найрозкішніший, а голос, як у народної. По ліву руку від неї — директор школи Тихон Федорович Коваленко, одинокий, хто не по-нашому вдягнутий. Присланий здаля, мав жінку-росіянку, тому вишиванок не носили, бо не мали, та й не хотіли. Праворуч — керівник усіх оцих, учитель співів Павло Федорович Дворський, данинець. А ось краса з третього ряду — Олена Германова, тітка директора школи Микитенка Івана Федоровича, який убився в дорозі 1963-го. Іван Федотович Бруханда — учитель. Микола Подолянко — не повернувся з війни. Григорій Михайлович Калюжний — наш суфлер. Литвин Іван Тимофійович, якого звали в селі Цяпою, війну пройшов і цілим повернувся в село, помер уже. Василь Іванович Нишпор — грав на мандоліні так, що не можна розказати, мене вчив. Ну і Марфа Дубина — справжня артистка.
Тетяна Андріївна перелічила усіх, хто складав кістяк данинської народної театральної трупи середи­ни 30-х років ХХ століття. Вона, 13-літній підліток, що виростала в шкільному дворі, добре знала їх усіх, з нетерпінням чекала, як і сотні данинців, кожної нової вистави.
Моя співрозмовниця той репертуар запам’ятала на все життя. Для прикладу, 1935 року тут ставили визнану народом класику: “Наталку Полтавку”, “Безталанну”. Були в репертуарі й лубочні вистави, але цілковито на українському народному матеріалі: “Кум Данило — кум Гаврило”, “Родина Січкарів”, “Душогуб сам себе загубив”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment