Перший кінофільм про Стуса

Едуард ОВЧАРЕНКО
У кінотеатрах відбулася прем’єра українського художнього повнометражного фільму “Заборонений” про життя і смерть відомого поеташістдесятника, правозахисника, Героя України Василя Стуса та його боротьбу з радянською системою.

Стрічка розповідає про останні дні життя поета та його загадкову смерть у радянському таборі 4 вересня 1985го року. Також у біографічній стрічці показано процес становлення Василя Семеновича як поета та борця за українську культуру. Зосереджується увага на марних спробах тоталітарної радянської влади спокусити поета продати душу за “свободу”. Багато в чому у стрічці автори віддзеркалюють сучасні події в Україні.
Початковою мала бути назва фільму “Птах душі”, яку згодом змінили на “Стус”, аби підкреслити, що сюжет обертається навколо українського поета і дисидента Василя Стуса. Та оскільки у фільмі представлено не лише біографію конкретної людини, а й образ часу та уособлення боротьби з режимом, остаточна назва — “Заборонений”.
Проєкт цього фільму став одним із переможців 10го конкурсного відбору Держкіно.
Одну зі сцен знімали у Палаці культури ім. Корольова, у спеціальному приміщенні — реконструкції кінотеатру “Україна” 1960х років, де під час прем’єри стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” літературний критик Іван Дзюба та журналіст В’ячеслав Чорновіл виступили із закликами до протестів проти арештів української інтелігенції.
Спочатку фільм мав тривати 180 хвилин, але згодом вирізали близько 20 сцен. Це було пов’язано з побажаннями рідних Стуса, хронометражем та юридичними тонкощами. А сцену суду над Стусом, де фігурував Віктор Медведчук, який був захисником поета, відзняли вже восени. Однак у фільмі не згадується саме ім’я відомого нині українського політика.
Напередодні прем’єри відбулася зустріч з творчою групою стрічки. Першим слово надали сучасникам Стуса.
— Мені важко говорити. Я там — з Василем, з тим часом, з його родиною, — зізналася журналістка і шістдесятниця Маргарита Довгань. — Хочу подякувати всім творцям фільму, які у складних умовах створили першу художню стрічку про нашого геніального поета і громадянина Василя Стуса. Я ще вся там, у згадках, у тих картинах, сценах життя, які торкалися і мене.
Велика подяка акторові Дмитрові Ярошенку, бо я знаю, щоб зіграти Василя Стуса, треба бути і самому людиною достойною, з високим мистецьким духом, з мистецькою природою. І Дмитрові це вдалося — зіграти одну з найсильніших і найвеличніших постатей нашої доби — Василя Стуса. Ми сучасники справжнього актора, який зумів проникнути в дух великого поета.
Дружба з Василем Стусом осяяла все моє життя і життя моїх дітей, вплинула на мою подальшу діяльність для України. Думаю, що молоді люди, які прийдуть на цей фільм, не залишаться байдужими. І серед них з’являться люди такої сили духу, такої волі, такої мудрості, яким був Василь. Хай живе в нас, українцях, незламний, нескорений дух Стуса.
— Я був з Василем Стусом ув’язнений у Мордовських таборах у 1975—76 роках і на Уралі, — згадав політв’язень, історик дисидентського руху Василь Овсієнко. — У фільмі переважно йдеться про Урал — друге ув’язнення Стуса. А для мене це вже було третє ув’язнення. Я отримав титул “особливо небезпечний рецидивіст”, таким же “рецидивістом” був і Стус.
В. Овсієнко згадав про неточності, які є в картині, загалом високо оцінивши роботу творчої групи.
— Кіно у нас художнє, але воно базується на документальних фактах, – зазначив режисер Роман Бровко. — Дякую авторам сценарію Сергію Дзюбі та Арсенію Кірсанову за дуже потужну роботу на етапах підготовки картини. Під час роботи над сценарієм вони спілкувалися з Маргаритою Довгань, Василем Овсієнком, нині вже покійними Іваном Драчем та Левком Лук’яненком. Отримали багатий інформаційний фактаж, який допоміг нам збудувати цю історію. Від Левка Лук’яненка дізналися, що в останні дні життя Стуса до табору приїздив представник керівництва КДБ з Києва. І Василя перевели в одиночну камеру, звідки водили на допити.
Полковник КДБ Віра — це метафоричний образ радянської системи, котра трансформується, змінюється. І сьогодні рідко вбивають фізично, а намагаються обдурити, змусити робити те, що потрібно ворогові. Певне, ця генерація існує й нині.
Спочатку в нас була художня сцена, де Василь Стус спілкується зі своїм адвокатом Віктором Медведчуком. Однак свідків цієї розмови немає. Врешті зрозуміли, що не можемо таку сцену випустити на екран, тому що мали б претензії, що сказане в фільмі не відповідає дійсності. Але показали сцену в документальний, достовірний спосіб. Взяли матеріали зі справи, що там сказано і як. Ми не виривали фраз з контексту, не перекручували їх і не міняли місцями. Як режисер я сприймаю цю сцену як компромісний консенсус між активною громадськістю і сильними світу цього. Адже оскільки є історична постать, котра сьогодні жива, треба отримати від неї дозвіл, аби використовувати її ім’я та прізвище на екрані.
Трирічна робота над стрічкою була під загрозою. Ми ледве отримали право на використання віршів Стуса. Нарешті все владналося. Хотілося б продовжити цю роботу. Якщо буде зацікавленість телевізійних каналів і зможемо знайти фінансування, то можна було б створити серіал з 12 серій.
— Хочу подякувати Маргариті Довгань та Василю Овсієнку. Ніколи не міг навіть уявити, що сидітиму з ними за одним столом, великий вам уклін, — наголосив виконавець ролі Василя Стуса, актор Дмитро Ярошенко. — Я народився на Дніпропетровщині, у місті Жовті Води, що було засекреченим до 1991 року. Ще у дитинстві зрозумів, що не все було так просто в нашому суспільстві. У 16 років вступив до театрального інституту. За більш ніж десять років довелося зіграти в багатьох виставах, у кількох фільмах, попрацювати з Владом Троїцьким у Театрі “Дах” на “Гогольфесті”. Все, що пов’язано з мистецтвом, складними питаннями людського життя і життя країни, революцією, війною, весь набутий досвід, допоміг під час роботи над стрічкою. Коли стало відомо, що мене затвердили на роль Василя Стуса, я перечитав його вірші, спогади, листування, передивився доступне відео. Для мене така роль – велика честь.
— Ім’я Алли Горської сьогодні відоме не всім. Я познайомилася з її життєвим і творчим шляхом після того, як мені прислали проби, — підкреслила Карина Шереверова. — Прочитавши її біографію, я була настільки вражена, що дуже захотіла зіграти цю роль. Я загорілася.
Дізналася, що Алла Горська — українська художниця, дисидентка, політичні погляди якої відрізнялися від встановлених у країні, активна учасниця правозахисного руху. Її називали “душею” українського шістдесятництва. Це була дуже сильна духом жінка. Уявіть, якою треба було бути рішучою, щоб у ті часи тоталітарного режиму написати листпротест у державні органи проти діяльності КДБ. Алла Горська це робила. Друзі згадували, що це була незламна жінка, яку не можна було скорити. Зупинити її можна було лише вбивши, так і сталося. Горська стала уособленням безстрашшя. Вона була чудовою художницею, матір’ю, дружиною, вірним другом. Завжди була там, де біда, могла підтримати, підставивши плече. Ця постать заслуговує, аби про неї зняли окремий художній фільм.
Для мене як акторки ця роль була нелегкою. Відчувала велику відповідальність — грати реального персонажа. Але я за складні завдання. Намагалася зіграти максимально правдиво.
— Було несподіванкою, коли мене затвердили на роль Михайлини Коцюбинської, — зазначила Мирослава Філіпович. — Було цікаво створити образ людини, на яку зовні зовсім не схожа. Багато хто її пам’ятає, отож дивитиметься на мою роль прискіпливо.
Про непросту роботу над сценарієм розповіли його автори Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов. А композитор Олександр Сошальський розповів, як створювався санудтрек фільму, в основу якого лягла пісня “Спи,
маленький козачок”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment