Поет зі «схованою тюрмою»

Іван МАЛЮТА,
член НСПУ, заслужений журналіст України

У тижневику письменників (“ЛУ”, №36, 4.10.2018) на останній шпальті за поданням Валентина Шульги — добірка сатиричних віршів Миколи Холодного з книги “Повернення”. Для читачів у глобальному вимірі — як “Проект міжнародного сміху”.
Не вдаватимусь до полеміки, наскільки іронічні рядки поета тягнуть на таке, чи справді в них “просвічується велика європейська традиція інтелектуальної свободи і вільнодумства” (з мікропередмови). Можливо, хтось таки вважатиме зразком супердотепності цинічну назву вірша без розділових знаків “Фабрика штучного запліднення імені Миколи Холодного”, острах за таких корівок, “а раптом якась зпоміж них візьме та й народить не теля а видатного поета нарешті”, адже “автомат перевитратив сперму”, і автор віддав свою.
Я — про інше. У врізі В. Шульга авторитетно, з драматичною ноткою, запевнив: “Чимало з його поезій писалася під час тюремного ув’язнення…” Навіть дав вірш з координатами такої в’язниці.
І це спонукало мене, обізнаного з матеріалами слідства, до суттєвих уточнень.
Насамперед завважу, що цей поет був у Лук’янівській тюрмі лише кілька діб за звинуваченням у хуліганстві, насправді за читання віршів біля пам’ятника І. Франку (28.05.1966). А вдруге і востаннє — арештований і перебував в ізоляторі КДБ (1972). І тоді стався його остаточний злам. Ще раніше анонім Славко Смальцюга (напевно, Вячеслав Чорновіл) в “Українському віснику” (випуск 3й, 1970) “присмалив” поета за добровільні візити на “торги” у кадебістів.
Застрашений на слідстві перспективою одягнути у психлікарні гамівну сорочку, М. Холодний розколовся: написав голові КДБ по Київській області генералмайору Фесенку 12 заяв із доповненнями й варіантами покаянної заяви “На терези совісті” (“ЛУ”, 7.07.1972). За секретним повідомленням для секретаря Київського обкому КП України В. Цибулька, цей поет “визнав антирадянський характер деяких своїх ранніх творів”, під час слідства “склав більше 10 патріотичних віршів” (не сатиричних — стопрепліка для В. Шульги) і виявив бажання “публічно виступити в пресі, по радіо і телебаченню з осудом своєї минулої ворожої діяльності, а також… відомих йому осіб”.
Ось чому в КДБ вважали за доцільне “кримінальну справу Холодного закрити і використати його в пропаганді…”
За такі послуги колаборант отримав, окрім волі, і жадане житло — двокімнатну квартиру, щоправда, у Вінниці, куди, за його словами, “депортували”.
Своїх опонентів Холодний намагався переконати легендою, що ошукав КДБ. А після розпаду радянської імперії наполіг видати йому (1994) оригінали матеріалів карної справи. Гадав, що знищив їх, що зникнуть свідчення ганебної зради. Але в СБУ завбачливо зробили з них ксерокопії. Саме з ними я ознайомився з метою лише спростувати його твердження, що оприлюднене каяття було сфабриковане “капітаном КДБ Берестовським та командою його співавторів”.
Відтак з’явився мій есей “Контужений страхом”, опублікований в “Українській літературній газеті” (№№8 — 14, 2010), а згодом у книзі “Агов!” (2012).
Попри душевне сум’яття, нападки опонентів за підозріле звільнення замість покарання, М. Холодний прагнув повернути славу поетавідчайдуха. І незадовго до смерті видав збірку “Танці на мінному полі”, що мала б свідчити про його мужність на слідстві. Але то була вже лише імітація відваги. На полі духовного опору підривалися знайомі дисиденти, проти яких свідчив, яким заздрив за чисте сумління. За їхню честь заступився — вже після Василя Стуса — правозахисникпубліцист Василь Овсієнко і дійшов висновку, що цей поет — “людина з переламаним моральним хребтом, і ніякий протез уже його, на жаль, не випростає”.
Про такі наслідки прозірливо застерігав ув’язнений письменник Микола Руденко:
Так просто все: напишеш
каяття —
І роздобудеш право на життя…

Топчи ту ж саму стежку у гаю,
Не вернеш душу втрачену свою.

Лише десяток вимучених слів,
Які ти у потьмаренні наплів —

І вже тебе нема,
А є пітьма.
Є у людину схована тюрма.
18.08.1977
Вочевидь, це потьмарення таки мучило М. Холодного, коли писав “Я помер 1972 року” (“Молода гвардія”, 1991), так само назвав свій ювілейний вечір (1999). Але ж не зізнався, як було насправді.
“Переможцем із Сатаною вийшов не я, а мої вірші”, — визнав він у роздумах. Звісно, тут треба погодитись із ним.
І вельми прикро, що нестримна жадоба до слави вкотре притлумила правду.
Повіривши брехливим запевнянням поетаколаборанта у стійкості і сміливості на слідстві, деякі знайомі продовжують героїзувати його біографію. “І до останньої днини, незважаючи на дві (? — І. М.) реабілітації… великий поет України відбував довічне політичне заслання… буквально до проголошення Незалежності, поета десятки разів (? — І. М.) заарештовують, десятки разів позбавляють місця праці”, — писав, мало не ридаючи, професор і літератор Василь Чабан зі Львова (“ЛУ”, 12.06.2008).
А журналіст Георгій Бурсов до 80річчя свого літературного кумира видав книгу “Микола Холодний: портретмозаїка” (К., ТОВ “Аграр Медіа Груп”, 2019), в якій продовжує заперечувати його зраду і вважає наклепниками незгодних. Попри мої опубліковані докази.
“В житті цей літературний скандаліст дуже неприємний (Федченко розповідав, що цей тип, бувши студентом, навіть рідну матір обзивав повією), до того ж, іще й донощик, — занотував Олесь Гончар 12.11.1991 у “Щоденнику” (т. 3, ст. 384), перемкнувшись на особистість Миколи Холодного після прочитання в журналі “Вітчизна” (9й номер 1991) добірки його віршів. — Коли гебешники притисли цього героя, він написав для преси покаянного листа, де все валив на Сверстюка, Світличного та Івана Макаровича Гончара; це вони, мовляв, збили його з пантелику, затягли в “тенета націоналізму…” Що може бути гидкішого, та ще для поета? Холодний пише “Я помер в 1972 році”. Не знаю, що він мав на увазі. Але для мене він справді помер у той момент, коли написав доноса на товаришів. Ніколи такий автор не здобуде визнання моєї душі. Хоча ради справедливості слід сказати: поезії (оці, у “Вітчизні”) — сильні. Таке буває…”
Не применшуючи ролі М. Холодного в дисидентському русі, на превеликий жаль, мусимо визнати, що він не витримав випробувань сумлінням. Що окремі талановиті вірші про радянську дійсність не адекватні його мужності.
Що ви копаєте душу мою?
Вічні навколо розкопки.
Світе коханий, тобі віддаю
Все, до останньої стопки, —
написав він у своєму іронічному стилі, вочевидь, тоді, коли нищив оригінали компромату на себе. Бо таки карався у власній, “схованій тюрмі”. Із потьмареною совістю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment