Ідеаліст та реаліст

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явилася у видавництві “Ярославів Вал”. Її презентація відбулася в Національному музеї літератури.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Осип Зінкевич

Я почув про нього в Торонто від літньої і надзвичайно інтелігентної пані Марії Фішер-Слиж. Вона довго лікарювала в США (мала там приватну педіатричну поліклініку), а коли досягла пенсійного віку, зліквідувала свій бізнес і переїхала до Канади. Обираючи місто для поселення, довго не вагалася: тільки Торонто, де особливо численна й активна українська громада.
Пані Марія була членом хто зна скількох українських політичних і культурних організацій і товариств та кількох медичних, жіночних (для переліку їх треба чималенько місця), Товариства приятелів України, Історичного товариства, Ліги українських меценатів. І повсюдно була передовсім у ролі мецената всіх тих організацій. Заможна вдова, що чесно нажила лікарською практикою чималі статки, щедро ділилася ними з тими, хто мав на меті важливі національні проєкти. Знаю, що Фішер-Слиж упродовж півтора десятка літ виплачувала премії вчителям української мови в Криму. Фінансувала археологічну експедицію в Батурині. Давала поважні суми на проведення Міжнародного конкурсу з української мови П. Яцика — володарі її премій є в різних куточках України.
Мені вона розповіла, що взяла собі — як своєрідний національний податок — фінансувати видання українських книжок. У Північній Америці видрукувано чимало видань, де зазначено, що вони з’явилися коштом меценатки Марії Фішер-Слиж. Тому її альянс із Осипом Зінкевичем цілком зрозумілий. Уже згодом, коли вона звела мене з паном Зінкевичем, я допевнився: вони обоє — люди, сказати б, однієї групи кров. Я знав немало активістів української справи на еміграції, але рідко можна було зустріти таку безмежну національну заангажованість, як у них. Мовби вони самі себе на це змобілізували і до кінця днів своїх ані разу не заїкнулися про демобілізацію.
Пригадую, як пані Марія хвалила подвижництво Зінкевича Петрові Яцику, і він попервах відповідав на те з іронією: мовляв, що масштабне може зробити мураха, навіть і якщо вона трудиться безнастанно?! Але після того, як Яцик кількаразово побував в Україні, і я розповів йому про колапс у книговиданні та ще й показав збірки творів молодих письменників, котрі оприлюднив Зінкевич у “Смолоскипі”, Яцик одразу ж загубив свою іронію. Відтоді він відгукувався про Зінкевича незмінно адораційно.
Це ж, мовляв, треба переконати в діаспорі людей, щоб вони жертвували кошти на видання книжок. А Зінкевич переконує. Очевидно, в нього є не тільки виразна аргументація, а й та емоційна сила, котра навертає людей у його “віру”.
Яцик був жорстоким реалістом, який знав: єдине, на що діаспорні люди охоче дають пожертви, — то церква. Якби підрахувати всі ті суми, що їх видали наші люди в Північній і Південній Америках, в Австралії та в Європі на церкви, то їх вистачило б, щоб заснувати й утримувати десятки великих університетів. Дехто вважав такі Яцикові ескапади майже єретичними: мовляв, ти проти церкви? Отже, атеїст або агностик…
Але Яцик у відповідь називав суму, котру він дав на церкву в Міссіссазі (вона була чотиризначна), і всі претензії до нього відпадали. Далі він наводив повчальний факт: митрополит Андрей Шептицький видав на українські гуманітарні проєкти грошей більше, аніж безпосередньо на церкву. Бо він був не тільки релігійним лідером — він був національним лідером, нашим державним діячем в умовах відсутності нашої держави.
Не ознайомлений із ментальністю тодішньої української діаспори, її ієрархією цінностей та традиційними уявленнями національних обов’язків за умов перебування в еміграції навіть не уявляє, як важко давалися всі науково-освітні й культурно-мистецькі проєкти, під котрі треба було зібрати кошти. Тут благодійництво не було аж таке ентузіастичне, як, скажімо, на церкву, коли кожен хоче відкупитися за свої гріхи, щоб здобути на тому світі місце в раю.
Тому кожен реалізований не релігійний проєкт — майже подвиг. І в цьому ряду подвижницькі діяння цілеспрямованого та наполегливого Осипа Зінкевича — це справді яскравий український феномен. Справді чоловіка високої самопосвяти. Поклавши собі за мету створити потужне національне видавництво, він створив його і зумів, як мовиться, втримати на плаву не тільки в США, а й тут тоді, коли в Україні лютував книговидавничий колапс. Тоді, коли одне за одним, мов бульки на воді, лопали голосно заявлені амбітні видавничі доми й просто видавництва, коли безнадійно змаргіналізувалися і ще донині не можуть прийти до тями такі монстри, як “Дніпро”, “Молодь”, “Веселка”, “Український письменник” (сьогодні вже мало хто пам’ятає їхню колишню велич).
Якось у Торонто пані Фішер запросила мене на зустріч із Осипом Зінкевичем, що приїхав зі США, щоб пропагувати ідею свого незалежного видавництва вже в Україні. Зустріч відбувалася в Канадській українській мистецькій фундації (КУМФ) — одній із найпрестижніших у місті українських зал. Подія була широко розрекламована в газетах “Новий шлях” та “Гомін України”, в радіопрограмах “Пісні України” й телепрограмах “Світогляд” і “Контакт”. Тому в КУМФі був аншлаг. Кремезний, невисокий і неголосний Зінкевич легко володів аудиторією. Відчутно було, що він уміє переконувати. До того ж серйозну підготовчо-агітаційну роботу провела пані Фішер. Люди охоче вручали Зінкевичу чеки з пожертвами на “Смолоскип”. Це була одна з найуспішніших акцій, котрі мені доводилося бачити в Торонто. Публіка, що вже втомилася і майже вигрошилася від нескінченних збирань коштів (на що тільки в Україну тут не збирали!) і потроху втрачала філантропійний ентузіазм, була сама на себе не схожа — здається, ніхто не зігнорував заклику дати кошти на “Смолоскип”. Я ще раз допевнився в тому, як багато залежить од особи того, хто артикулює людям ідею. Потім мені розповідали: Зінкевич має поміж українців США й Канади добру опінію, з ним ніколи не було якихось фінансових непорозумінь (котрі часто виникають і там, і тут). Таки справді: репутація йде попереду людини.
Чи й треба нагадувати те, скільки опонентів попервах було тут в Осипа Зінкевича?! Як це в нас і ведеться чи не за кожної ситуації, коли хтось починає розгортати важливу національну справу.
Немало з нашого літературного колгоспу ремствувало: що це за літінкубатор? Зінкевич — марнотратник, бо він викидає дорогоцінні кошти невідомо на що! Краще б друкував наші нетлінні творіння. Без нас національна література може померти. А всі ті літнеофіти, якими заопікувався Зінкевич, хай ще трохи підростуть. Здається, спочатку навіть почало увиразнюватися приховане протистояння між Спілкою письменників і “Смолоскипом”. Потім, слава Богу, воно зникло. Принаймні напозір. Але що характерно: Спілка письменників — одне ґетто. “Смолоскип” — інше ґетто. “Ґетто” — оскільки живемо в явно нелітературні часи. І тим дорогоцінніша ініціатива Зінкевича. Не побоюся пафосності — важлива інвестиція в національну справу, творення українського духовного клімату в постсовківській країні, якою досі лишається Україна.
Осип Зінкевич тоді пояснював: “Ми дивимося на Україну майбутнього, на молодь, яка за п’ять-десять років буде будувати українську державу і керувати нею. Але превелику частину тієї молоді треба сьогодні українізувати і дерусифікувати. Одна з можливостей — це україномовна книжка, це витіснення з України російськомовної халтури, яка так негативно впливає на національний і духовний розвиток молодого покоління”.
Це звучало переконливо і своєчасно. Його підтримали. Через кілька років Зінкевич привіз до Північної Америки групу талановитих молодих людей із гніздов’я вже українського “Смолоскипу”, які справили на діаспорну громаду добре враження — всі допевнилися в тому, що “Смолоскип” в Україні був справді потрібний. Це дорогоцінний шанс для талановитої молоді, що дає їй змогу звернути на себе уваги чи й взагалі творчо реалізуватися.
Гадаю, він уявлення не мав, з якими проблемами тут, вибираючися в Україну, зі своїми сміливими планами та надіями, зіткнеться. З одного боку — наша чавуннолоба чиновникократія, котра намертво стояла проти всього нового й, як мовиться, відразу з порога гробила всі ідеї, з котрими до неї зверталися. Радянська Україна була державою комунократії. Незалежна Україна стала державою чиновникократії. Хоч би як виразно артикулювали держчиновникові свою справу, покликаючись на і правомірність свого звертання, і цілковиту легітимність у вирішенні справи, про котру клопошся, він вас демонстративно не чув. (Зрештою, не чує і донині). Щоправда, у вас є в запасі магічна фраза, якою ви супроводжуєте конверт із “зеленими”: “Це, зрозумійте правильно, не хабар, а так — од усього серця…”
Чиновник жвавішає лицем, засвічується приязним усміхом, стає неприродно доброзичливим. Ніяких проблем — усе залагоджено.
Зінкевичу попервах довелося бути й архітектором утілення його ідеї, й завгоспом, і кур’єром, і кольпортером, і бухгалтером, і пропагандистом. І, здається, в усьому тому він (може, навіть несподівано для себе) виявляв здібності. Отже, йому чимало було дано, як мовиться, від Бога. Він зі стоїчною витримкою пройшов усі випроби, котрі випали на період “уконституювання” та “угніздування” “Смолоскипу” в столиці.
Знаю, що довірливому Зінкевичу довелося пережити в Україні чимало розчарувань у тутешніх людях. То команда поліграфістів, що піднайнялася до нього, ні з сього ні з того зникла в невідомому напрямку, прихопивши з собою компактну друкарню, що її Зінкевич увіз в Україну, і вона значно здешевлювала собівартість “смолоскипівських” книжок — своя поліграфічна база економила чимало коштів. То в “Смолоскипа” видерли скромний автомобільчик — він не був оформлений належним чином, щоб “Смолоскип” довів у суді свою законну власність. Отож той, хто був поряд із Зінкевичем і начебто виступав із ним заодно, не встояв перед хапальним рефлексом, коли відкрив можливість поживитися за чужий рахунок. Спокуси часто сильніші за людей. Навіть за нібито дуже ідейних. Зінкевич не любив згадувати такі епізоди (а вони цими двома не обмежувалися!). Коли я запитав його про них, він розвів руками й перекинув розмову на інше. Чи то йому не хотілося говорити про те, як тутешні спритники, втершися до нього в довіру, обвели його кругом пальця, чи шкодував тратити час на розмови, котрі вже ніяк не зарадять тому, що сталося.
Ростислав Семків подарував мені “Щоденник” Осипа Зінкевича та монографію Алли Миколаєнко “Смолоскип” (1967—2017): від Америки до України”. Я вичитував там те, що знав, про що здогадувався і про що не мав жоднісінького уявлення. Непретензійні, гадається, часом і похапливі нотатки Зінкевича несуть у собі не тільки епізоди з його біографії, котра читається як роман про українську людину, що, попрощавшися з батьківщиною, шукає свого місця у світі; він також несе в собі важливі штрихи до автохарактеристики цього ініціативного, відповідального і напродив цілеспрямованого чоловіка. Повсюдно, де опинявся Зінкевич, він виявляв організаційні здібності (у в’язниці зініціював видання часопису й зацікавив ідеєю кількох людей, у Франції, під час роботи у вугільній копальні, зорганізував позапартійну Спілку української молоді (СУМ) і став першим її головою. Далі був молодіжно-студентський часопис “Смолоскип”, що його редагував той же Зінкевич, який паралельно з засвоєнням хімічної науки опановував журналістське ремесло).
Збираючись писати спогад про Осипа Зінкевича, я не мав наміру реферувати його щоденник, оскільки не був із ним ознайомлений. Тільки якось почув, як про нього на котромусь зібранні обмовився Ростислав Семків: мовляв, це дуже важлива під багатьма оглядами лектура. Але я не надав тому аж такого великого значення.
І ось читаючи — майже, як роман — цей щоденник, доуявляючи конспективно викладене або й не сказане, складаєш розпросторену в часі картину особистої війни Осипа Зінкевича з радянською імперською машиною.
Після перших книгодруків “Смолоскип” одразу увиразнив свій профіль. Він постав видавництвом, котре оприлюднює твори українського політичного самвидаву й андеграундної літератури.
“Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, “Собор у риштованні” Євгена Сверстюка, “Бумеранг” Валентина Мороза, випуски “Українського вісника” — це одні з найперших резонансних видань “Смолоскипа”. Водночас із цим Зінкевич, який був головним архітектором “Смолоскипа”, створив у його структурі Українську інформаційну службу, що згодом мала й англомовне відділення. З’явилася там і організація оборони людських прав в Україні. Після виникнення в Україні Української гельсінської спілки “Смолоскип” зініціював у Вашингтоні Комітет гельсінських гарантій для України.
Читаю і в Зінкевичевому щоденнику, і в матеріалах про історію “Смолоскипа”, яким легендованим ставав в Україні (в певних колах) Осип Зінкевич. Він, певно, й сам не пізнавав себе в своєму портреті, створеному радянськими спецслужбами й пропагандистами.
“Вісті з України” (вони давно почили в Бозі), що були відомо чиїм рупором, писали після того, як “Смолоскип” узяв собі до назви ім’я Василя Симоненка, що Зінкевич — то небезпечний фашистський злочинець. Пан Осип згадував: “…у 1930 році (коли мені було всього кілька років!), я був директором “Смолоскипа” у Німеччині і товаришував з Гітлером! Точно так написано”. Так працювали радянські пропагандисти, анітрохи не переймаючись тим, що їхні твердження, як кажуть, купи не тримаються. Був він, згідно з тими писаннями, й агентом ЦРУ, і хіміком, який у секретних лабораторіях готує зброю масового ураження, котру американські імперіалісти збираються використати проти радянського народу. Зрештою, ким він тільки не був! Одне слово, компартійні пропагандисти зробили його універсалом — кругом і скрізь небезпечний Зінкевич.
У щоденнику читаємо майже детективні сюжети про вивезення зв’язковими “Смолоскипа” з України, а далі через європейські країни до США рукописів Олеся Бердника, Миколи Руденка, Михайла Осадчого, Ніни Строкатої і Святослава Караванського, Ірини й Ігоря Калинців. У кожної з тих книг — складний сюжет її появи в “Смолоскипі”. Це справді унікальні сторінки історії українського книговидання.
Звичайно ж, мене передовсім цікавило те, коли Зінкевичева редакторська оптика сфокусувалася саме на Україні. Читаючи щоденник, я, здається, знайшов своєрідну точку відліку. “Коли ми вирішили відновлювати журнал 1960 року, домовились, що будемо писати насамперед про рух шістдесятництва, події в Україні…”, “… я передплатив і отримую майже всі літературні газети й журнали з України. Перебрав на себе збирати матеріали й писати про події в Україні”. І чи не перша публікація цього вектора — стаття про молодих наших письменників у контексті чергового письменницького з’їзду. Як видається під час читання щоденника, історія з віршем Людмили Скирди “Живеш і раптом” була для Зінкевича дуже важливою. Зінкевич повірив у щирість зізнання молодої поетеси, повірив у те, що слідом за нею так про своє відчуття України могли б із усією відповідальністю сказати чимало людей її ґенерації:
О, земле, вір — навіки повернусь
у океан, в якому я краплина.
Без мене буде дихать Україна,
а я без України задихнусь.
Я знав тоді в університеті Людмилу Скирду, яка навчалася на філологічному факультеті. Вона була там однією з найголовніших літературних надій. За молодечою фрондою та ексцентрикою в її віршах проступало те, що зірко побачив Осип Зінкевич — непідробна україноцентричність.
Сьогодні цікаво перечитати Зінкевичу статтю про дискусію довкола збірки двадцятилітньої Людмили Скирди “Чекання”, що її ортодокси нашої критики звинуватили в міщанському дрібнотем’ї й піддали нещадному остракізму. Звернув увагу Зінкевич і на те, що після появи своєї дебютної книжки, котра мала такий прийом у критиці, ім’я поетеси надовго зникло зі сторінок літературної періодики і намагався вгадати причину того. Біографія автора, текст, рецепція і контекст — неодмінні складові Зінкевичевих виступів.
Вже тоді він став одним із найглибших знавців української літератури — таких, як, скажімо, Іван Кошелівець чи Богдан Кравців, які чимало писали про неї. З’являється друком 1967-го окремим виданням його праця “З генерації новаторів: Світличний і Дзюба”.
Мені здається, Зінкевич — якби була в тому потреба — міг би скласти докладну карту української поезії, чітко виокремивши на ній неконвенціональні пошуки шістдесятників і постшістдесятників, територію віршоробів-графоманів та епідемічної (мабуть, його дефініція) поезії.
Та все ж “чистим” літературознавцем він не був. Зінкевич — це передовсім українські дисиденти, наш правозахисний рух. А оскільки його переважною більшістю складали гуманітарії, діячі літератури й публіцисти, то він незмінно тримав усе це в полі зору. Але загалом його діяльність була значно більше політизована, аніж скажімо вже згадуваних Івана Кошелівця чи Богдана Кравцева. “Смолоскип” — це не тільки публікація репресованих в Україні літературних творів — це й оприлюднення всього нашого самвидаву. Це постійне опікування дисидентами. Це поїздки кур’єрів “Смолоскипа” в СРСР, де вони зустрічалися з правозахисниками й вивозили в США важливі політичні документи й твори, які “Смолоскип” оприявнював друком. Це поширення в західному світі правди про внутрішню політику СРСР та послідовний етноцид — як універсальний метод творення так званої нової історичної спільності під назвою єдиний радянський народ. З його щоденника дізнаємося чимало про його особисту війну з комуністичним імперіалізмом та широке коло людей — ідейних однодумців Осипа Зінкевича. Є тут надзвичайно цікаві сюжети й подробиці, котрі збереглися завдяки нотаткам ідейного натхненника “Смолоскипа”. Шкода, що Зінкевич не мав змоги постійно хронографувати “смолоскипівську” діяльність і події свого багатогранного життя. І тому так багато лишилося “поза кадром”.
Але й те, що зустрічаємо в цих записах, несе в собі відлуння атмосфера, що була в середовищі нашої політичної еміграції. Необізнаному з усім тим тутешньому читачеві все виглядає майже ідеально: там зібралися справжні українські патріоти, які в ім’я свободи України ладні на все. Щоденник Зінкевича показує: загалом воно так, але й трохи не так…
Діаспора — це всього лиш люди. Здебільшого таки наші люди. Але — з усіма чеснотами й античеснотами. І є серед них усякого. Одні ставлять собі в пріоритет безкорисливе служіння вкраїнській справі і беззастережно підпорядковуються її потребам. Інші індиферентні до цих клопітних справ і всуціль поглинуті особистими проблемами. Ще інші незмінно обстою­ють свої корпоративні інтереси, хоч те завдає великої шкоди спільній справі. А ще інші, засліплені демоном деструкції, докладають зусиль, щоб угробити важливу справу тільки через те, що вона не перебуває в їхньому підпорядкуванні, і вони не можуть її контролювати чи мати з неї зиск. У Зінкевича немає велемовних інвектив чи нарікань з приводу того, як йому заважають у роботі, як деякі з політичних провідників еміграції звинувачують його мало не в радянофільстві. Він лаконічно кілька разів констатує такі факти. Складний конфлікт із його ж середовищем ОУН (м) виник у нього, коли Зінкевич обмовився, що хоче видати книжку Данила Шумука, в якій є низка, як видавалося Зінкевичевим колегам, аж задуже контроверзійних моментів.
Це, власне, ціла епопея під назвою “Данило Шумук”. Численні її моменти простежую за щоденником пана Зінкевича. Ось кур’єр “Смолоскипа” привіз із України фотоплівки з текстом Шумука. Перша настороженість довкола цього імені в партійному середовищі самого Зінкевича. Його намагаються переконати: це, що з таким ризиком привезено з України, — фальшивка, котрою радянські спецслужби скомпрометують “Смолоскип”, а головне — все націоналістичне середовище на Заході. Он, мовляв, радянські спецслужби уже поширюють повсюдно ті уривки з тексту Шумука, в яких він розносить бандерівців. А оскільки Зінкевич приналежний до мельниківців, то публікація Шумука, окрім усього іншого, спровокує чергове загострення давнього конфлікту між бандерівцями й мельниківцями, від якого однаково програють і бандерівці, й мельниківці.
Записи Зінкевича у щоденнику від 8 березня 1974 року: “Обережність мусить бути потрійна…”, “Треба цю справу відполітизувати і відпартійнити, тим більше, що до цієї справи Організація не мала і не має жодного відношення. Я написав їм (колегам із мельниківського проводу. — М. С.), щоб вони опублікували заяву, що Організація не мала і не має жодного відношення до отримання спогадів і за їхню публікацію не несе жодної відповідальності…”, “За спогадами будемо стояти ми (“Смолоскип” і його середовище. — М.С.), нехай тільки ми і ніхто інший. Це буде доказом, що ми робимо конкретну роботу, але про наших людей ніхто не має знати. Бути всюди для конкретної роботи, а не для самореклами. Це має бути нашим кредо…”
А у квітні того ж року Зінкевич пише, що один із проводу ПУНу вимагає суду над ним за видання спогадів Шумука. Ось така колізія з його організацією. А що вже казати про мельниківських опонентів-бандерівців?! Зінкевич опиняється між двох вогнів. А тут іще новина. У пропагандистських “Вістях з України”, котрі виходять у Києві для розкладання політичної еміграції, знову роблять повторне “відкриття”: Осип Зінкевич — ідейний поплентач самого Гітлера!
Видавця намагалися переконати: рукопис Шумука — це насправді містифікація, від якої треба триматися якнайдалі. Мовляв, радянські спецслужби підготували ту диверсію, щоб скомпрометувати всю українську політичну еміграцію. Знову той самий мотив.
Зінкевич радився з тими, на чию думку зважав, наводив довідки, самотужки робив текстологічне дослідження, сам опонував своєму бажанню друкувати рукопис Шумука. Радники радили всяке, але здебільшого вмовляли втриматися: хто зна, що стоїть за цим рукописом. До того ж, скандал, здається, вже починається, хоча ознайомилося з писанням Шумука лише кілька людей. Ще трохи роздумів та вагань — і Зінкевич врешті прийняв рішення: видавати.
Я читав цю книжку. Там справді багато різких докорів і на адресу провідників партійних середовищ, і на фігурантів українського політикуму з-поміж націонал-демократів. Кому з них це могло сподобатися? Але, незважаючи на часто недипломатичний тон автора, сказане в нього було гіркою правдою.
До речі, мені довелося неоднораз зустрічатися з Данилом Шумуком. Я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, голова котрої Іван Драч вирішив: ставимо документальний фільм про Шумука. Мене зобов’язали продюсувати фільм. Автори сценарію — Іван Драч, Микола Мащенко і я. Мащенко — режисер-постановник. Я заїкнувся про те, щоб до участі в картині запросити Осипа Зінкевича, бо ж це він усупір потужній протидії видав Шумукову книжку, і вона спричинила такий головний резонанс і в діаспорі, і в Україні. До того ж Зінкевич із усіх нас найкраще знає Шумука, бо ж спілкується з ним уже тривалий час. Опікувався ним, коли Шумук з’явився в Канаді. Це вже після “смолоскипівського” видання — чи, точніше, завдяки йому — “За східним обрієм” Шумука з’явилося і в англійському перекладі. Саме “Смолоскип” уможливив і підготував його появу. Дивно, але мою пропозицію кандидатури Зінкевича чомусь зігнорували. Фільм робився похапцем. Сценаристи так і не узгодили між собою, хто й що там хоче побачити.
Наш півторагодинний фільм вийшов “так собі”. Довгі монологи Шумука, Драча, Мащенка, мій, вряди-годи перемежовані кадрами то птахів у небі, то гомоном київських вулиць, то плеканими клумбами на майданах і бульварах, то каштаноквіттям. Гарні майже кожен окремо взятий кадри, а все разом — аж надто поетичне й еклектичне. Гарнота на гарноті — і поміж них просто губиться скульптурно виразне, вольове обличчя Данила Шумука і його глухуватий голос.
Не пригадую, чи був на презентації фільму в Музеї літератури пан Зінкевич — туди запрошувалося найвідоміших українських діячів. Пам’ятаю обережну критику “Данила Шумука — в’язня XX століття” (так називається картина) Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом, Дмитром Павличком і Павлом Мовчаном, які, сказавши високі слова про неординарну особистість Шумука і його життєві імперативи, зауважували монотонну статичність фільму, розтягнутість і надміру дидактичність.
Я не був у “смолоскипівському” колі, але в полі мого зору (як невиправного бібліомана!) постійно були і є його видання. Я не завжди встигаю за дебютними книжками тих, кого відкриває і благословляє в літературу “Смолоскип”. Якось зацікавився його лауреатами: Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Андрій Кокотюха, Іван Андрусяк, Софія Андрухович, Ігор Андрущенко, Юрій Бедрик, Катерина Калитко, Андрій Бондар, Мар’яна Савка, Анатолій Дністровий, Остап Сливинський, Ростислав Семків, Петро Яценко, Ірина Шувалова, Анна Малігон, Лесь Белей, Тетяна Винник, Мирослав Лаюк… — це тільки ті, в чиї тексти я заглянув або про кого чув, оскільки від багатьох імен іде — хай і не аж таке голосне — відлуння, і на нього звертають увагу ті, хто навіть бодай побіжно цікавиться молодою літературою. “Смолоскипівський” новоіменний книгопотік — це вже як своєрідна і геть інша літературна цивілізація.
Тоді, під час зустрічі з українською громадкістю в торонтській КУМФі, Осип Зінкевич говорив, що перенесення “Смолоскипу” в Україну — це не механічна формальність. Це значне розширення його методологічних засад і нові сторінки в його творчій практиці. Він наголошував: “Смолоскип” не тільки оприлюднюватиме твори здібних молодих людей, яких, на гадку Зінкевича, у Україні навіть значно більше, ніж нам уявляється. “Смолоскип” творитиме своє — справді принципово українське, молодіжне — середовище, де буде і література, й політика, й культура загалом, і громадська діяльність.
Тоді, в час нестримної ейфорії від української незалежності, оприлюднювалося маса грандіозних проєктів, котрі, як стверджували ті, хто їх артикулював, могли б якщо взагалі не перевернути світ, то принаймні до невпізнанності змінити Україну (деколонізувати, декомунізувати, дерадянізувати, дерусифікувати і т. ін.). На жаль, сьогодні нічого не чути про тих зухвалих прожектерів і не помітно особливих слідів од обіцяних ними грандіозних діянь та перетворень нашого краю до невпізнання.
А Зінкевичів “Смолоскип”, за яким не стояли гігантоманські амбіції його засновника й ініціатора перенесення “Смолоскипа” в Україну, — є. І є таким феноменом, який авторитетно потверджує: якщо до справи береться справді розумний архітектор, якщо він надарований креативним мисленням, якщо справді розуміється в людях і вміє дібрати професійну “команду”, то навіть за наших умов — відверто скажемо, не дуже сприятливих для такої діяльності — успіх може перевершити сподівання, котрі не аж такі сміливі, бо, реалістично дивлячись навколо, розумієш: у нас усе робити значно складніше, “ніж у людей”. Мабуть, наша планида така, що “той мурує”, а “той руйнує”. У нас якщо хтось щось робить, і в нього це виходить, то над ним стає десяток непроханих порадників, які заводять дружним хором: “Та це ж так не робиться!” І вчать та переучують вас на свій копил.
Добре, що Зінкевич — як чоловік тертий та бувалий у бувальцях — добре знається на породі таких повчайлів, бо, судячи зі щоденника, вони постійно перепиняли його на життєвій дорозі. Але він — еластичний та дипломатичний — не вступаючи в затяжні дискусії, тихенько обминав їх і робив те, що сам вважає за потрібне. Про згубність безплідних дискусій він писав у своїх статтях “Останній обов’язок націо­налістичної генерації” 1974 року та “Епідемія закликів” 1975-го (добре, що вони передруковані як додатки до його “Щоденника”).
Це ж тоді Зінкевич мав сміливість виразно наголосити: “Склалося так, що в системі всіх трьох ОУН молода національна ґенерація стала глядачем, спостерігачем, а не творцем і співвідповідальним чинником. У дуже багатьох випадках заслужені сеньйори її зредукували, де це було можливе, до сліпого виконання, а де цього не можна було осягнути — випхали поза рамки ОУН. Всі три ОУН без молодого поповнення добігають до свого кінця. Багато з її керівників не усвідомлюють собі, що вони доводять цей твір, зі світлими традиціями, з помилками і мудрими спрямуваннями, з героями і обивателями, ідеалістами і “апаратчиками” — до музейного експоната”.
І це справді так. Добре пам’ятаю, коли я, голова секретаріату УВКР, бував в українських централях США й Канади. І повсюдно, в керівництві їх, як у Політбюро ЦК КПРС, панувала та ґеронтократія. Навіть рядові члени й просто активісти в тих середовищах були люди літнього віку. Молодь туди не допускалася. Керівники проводів були як монархи, що до кінця днів своїх мають возсідати на тронах. Коли я тоді, на початку дев’яностих, заговорював про відсутність молодої крові в українських організаціях, то здебільшого чув приблизно таке: молоді до нас не йдуть, бо молоді — то вже не українці, а канадійці чи американці українського походження, люди подвійної лояльності — з них уже не можна вимагати того, що від нас…
Але все це легко спростувалося, коли в США виник не партійний Координаційний комітет допомоги Україні, а в Канаді Товариство прихильників Руху (згодом перейменовано на Товариство приятелів України). І там, і там було чимало моїх молодих знайомців, чиї батьки верховодили в усіх трьох ОУН.
До речі, про знайомців. Мав приємність знатися з низкою людей, про яких прихильно пише у щоденнику Осип Зінкевич. Тут і вчений — хімік, колишній “дивізійник” Степан Ільницький, і генеральний секретар СКУ, історик Василь Верига, й доктор історії Марта Богачевська (Хом’як), і письменниця Антоніна Горохович, і подружжя Дарки (мистецтвознавець) та Юрія Даревичів (фізик), і родина Клюфасів, і письменниця та мисткиня Ліда Палій, і доктор історії Роман Сербин… — і це ще не всі. Є чимало знаних мені імен, котрі Зінкевич згадує без будь-яких характеристик.
Згадувані ж у мене попереду люди мають хто побіжні, а хто й докладні характеристики автора “Щоденника”. І ці характеристики, наскільки я можу судити, здебільшого таки влучні, психологічно вичерпні. Читаючи про цих людей, я відразу впізнавав їх. Більшість із них саме такими виступали і з моєї пам’яті. Ще одна нагода допевнитися, як добре розумівся Зінкевич у людях.
Випало мені зустрічатися в Торонто й з авантюристичною Наталкою Бундзою, що, як пише Зінкевич, оповідала йому, буцімто радянські спецслужби пропонували їй 20 тисяч доларів (за іншої розповіді та сума вже збільшилася) за те, що вона допоможе їм ухопити Зінкевича (буцімто мала намовити його приїхати в Україну, а там уже знатимуть, що і як з ним зробити. Але хвалилася Зінкевичу, що не стала виманювати його Радянську Україну. Отож, мовляв, хай подякує її патріотичному сумлінню…). Читаючи це, я впіймав себе на думці, якою могла б про це бути психологічна новела. Як багато розповіла б вона про особливості життя в еміграції і ризики для таких людей, як Зінкевич, у їхніх спробах з’явитися в Україні. Зрештою, Зінкевичів щоденник — це сюжети, сюжети й сюжети, котрі чекають того, хто розгорне їх у художніх творах. Дивно, що ними ще не зацікавився, наприклад, Андрій Кокотюха. Але — це вже інша тема.
Коли Ліга українських меценатів розпочала проводити Міжнародний конкурс з української мови (після смерті його ініціатора Яцика він носить ім’я видатного благодійника), я запрошував до опікунської і наглядової рад цього проєкту найвідоміших людей з України й діаспори. Тоді нас серйозно підтримали (і підтримують нині) Микола Жулинський, Павло Мовчан, Ярослав Яцків, Ірина Фаріон, Любов Голота. З громадських діячів діаспори в нас з’явилися президент Світової федерації українських жіночих організацій Оксана Бризгун-Соколик, віце-президент Світового конгресу українців Василь Верига, які популяризували конкурс на Заході. Особливо ж відчутною була підтримка Осипа Зінкевича, який, погодившись бути членом опікунської ради, поставився до такої ролі справді серйозно. Він не тільки подавав конструктивні ідеї, він одразу ж запропонував: “Смолоскип” даруватиме свої видання переможцям і призерам мовного марафону. Якщо дехто з наших видавців, до кого ми звернулися з проханням пожертвувати книжки для конкурсантів, категорично зажадав: купуйте в нас книжки, безкоштовно не дамо, то саме Зінкевичів “Смолоскип” першим подав приклад благодійності. Відтоді й аж донині (хоч пана Зінкевича вже немає серед живих), “Смолоскип” постійно забезпечує конкурсантів найкращими своїми виданнями. Досить бодай назвати серії “Розстріляне Відродження”, “Шістдесятники”, мемуари, політологічні видання, прозу й поезію молодих авторів. Очевидно, саме приклад “Смолоскипа” навернув до нас інші видавництва, котрі на нього взоруються.
Я переконаний: у своїй увазі до мовного конкурсу й конкретній допомозі нам Осип Зінкевич переконливо показав себе саме таким, яким він був. А був, з одного боку, ідеалістом. Не тим наївним, який одірваний од землі й задивлений у небо, а тим, хто має незмінні життєві ідеали й беззастережно служить їм. А з другого боку, як чоловік, надарований практичним і системним мисленням, він, аналізуючи конкретні фінансові й організаційні моменти проєкту, багато допоміг мені конструктивними порадами. Це було для мене своєчасно, бо ж конкурс тоді тільки робив перші кроки, й особливо цінно, позаяк організаційні клопоти — то найважчий для мене “жанр”. А в Зінкевича до цього був талант, то — його органічна стихія, в котрій він почувався справді як риба в воді. До того ж у нього був величезний практичний досвід, котрим він охоче ділився.
Окрім того, що він був політичним і громадським діячем — і, що дуже важливо, не інфікованим корпоративним егоїзмом, котрим страждає переважна більшість із них, — він був і бізнесменом. Бо провадження “Смолоскипом” — то вже й бізнес, котрому треба давати раду. На самому патріотизмі і при всіх добрих інтенціях тут, як мовиться, далеко не заїдеш. Тут потрібно бути реалістом, який обома ногами твердо стоїть на землі. Мені навіть не відразу повірилося, що в ньому поєдналися ідеалізм та реалізм. Якості, здавалося б, антагоністичні. І щасливі — та неминуче успішні — люди, яким щастить гармонійно поєднати їх у собі.
Осип Зінкевич — поєднав.
І це — одне з пояснень феномена “Смолоскипа”.

Related posts

Leave a Comment