“З пам’яті дзеркала” — третя книжка великого майстра не лише біографічного жанру Михайла Слабошпицького завершила своєрідний цикл його авторської мемуаристики. Днями в Національному музеї літератури відбулася презентація цієї справді титанічної і надзвичайно актуальної для сучасників праці. “Ми навіть поки що не усвідомлюємо, — сказав лауреат Шевченківської премії В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, — на який рівень вона виходить. При цьому я кажу не про рівень літературний (всім відомо, яке у Михайла Федотовича прекрасне слово),а на рівень взагалі осмислення нашого буття”.
Напівжартома, напівсерйозно, відкриваючи презентацію, Юрій ЩЕРБАК зауважив, що він помітив таку тенденцію чи знак: всі презентації Слабошпицького відбуваються в новій історичній епосі.
— І тому я прошу Михайла Федотовича, — сказав він, — скоріше писати нову книгу, щоб почалася нова епоха. Але жарти жартами, та мені дуже приємно, що сьогодні тут зібралися давні друзі, знайомі, щоб привітати нашого колегу, нашого друга з завершенням такої трилогії, яка стала епічною, стала однією з небагатьох, без якої сьогодні вже неможливо собі уявити історію української літератури. Нагадаю – це “Протирання дзеркала” (2016 рік), “Тіні в дзеркалі” і сьогоднішня — “З пам’яті дзеркала”. Трилогія складається з 1958 видрукуваних сторінок.
Трикнижжя Слабошпицького увібрало сотні персонажів не лише літературного буття, карколомні й трагічні сюжети, безліч фактів, подробиць та документів, які творять ось цей текст. Трилогія містить у собі цілу антологію поезії. Поезії забутих, і напівзабутих, і зовсім не забутих поетів. А сьогодні в цих книжках, у цьому контексті вони звучать по-новому.
Третя книжка автора дуже особлива, бо це книга мертвих. Вона відрізняється і має певний містичний характер. Забуті, напівзабуті і ще зовсім живі у нашій пам’яті люди. З радістю і сумом зустрів я на її сторінках своїх знайомих: могутнє сімейство Кісельових, родину Овчаренків, які він, слава Богу, не забув, бо це люди, достойні пам’яті; Романа Лубківського, Леоніда Череватенка, Віталія Дончика, Станіслава Тельнюка, Ореста Субтельного, Олеся Бердника. Сподіваюся, що всі ми, коли згадуємо людей, які відійшли, пам’ятаємо їхні голоси. Вони звучать у наших душах, і я знову почув їх вочевидь, наче спілкувався з ними. Я пережив їхні драми, вклонився їхній світлій пам’яті. Михайло Слабошпицький повернув мені тих, кого я не знав особисто. Без цих людей також неможливо уявити українську літературу.
Містичний образ дзеркала проходить через усю “оддзеркалену” трилогію Михайла Слабошпицького. Дзеркало – як зв’язок з потойбічним світом. Дзеркало – як об’єктивний, а інколи й жорстокий інструмент оцінки людини. Тому що одне те, що людина думає про себе, а інше, що бачить у дзеркалі. Воно безжалісне і правдиве водночас.
Високо оцінив книжку “З пам’яті дзеркала” Богдан ГОРИНЬ, який сказав, що вона нікого не залишить байдужим. Бо в презентованій книжці прекрасно виписана галерея образів видатних культурних діячів, письменників, митців, істориків. Ми зустрічаємо тут уже абсолютно легендарні імена, такі як Анатолій Лупиніс, таких дивовижних у нашій культурі викладачів, як Борис Тен і Ростислав Доценко. Не забуває автор і про наших видатних істориків: один із них вартий того, щоб видати його численні й надзвичайно цікаві праці, це Ярослав Дашкевич.
Ще інші враження і почуття викликала трилогія, насамперед остання її частина, у Павла МОВЧАНА:
— У мене склалося враження, коли я її прочитав, що навколо моєї хати розібрали тин, який був надійним захистом для мене. І я відчув таку осиротілість, що не міг не зателефонувати Михайлові і сказати, що після її прочитання у мене було уявлення, що всі ці сутності були присутні в моїй свідомості, в моєму житті. Я майже всіх їх знав особисто. Вони були складовими, і дуже суттєвими, мого життя, починаючи, наприклад, від Леоніда Талалая. Того самого Бориса Мозолевського я запізнав у студії “Молодь”, яку відкривав Дмитро Білоус.
Михайло Слабошпицький з такою легкістю, такою оперативністю і з такою точністю відтворив і характер, і ситуації. І тим мені було прикріше, що я відчув: люди відійшли, їх уже немає. Це так само, як колись під час Днів української літератури в Польщі Дмитро Васильович Павличко взяв мене до Ярослава Івашкевича, і той у розмові зі мною прохопився, що він “запізнився, залишився один, бо всі інші уже відійшли”. І Михайло раптом робить мені особисто відкриття, що вони відійшли, але водночас рятує думка, що час – це не тільки минуле, це суцільне, нема в ньому ні минулого, ні майбутнього. Ось ця хвилина так само є складовою отого великого часу, який Михайло вимірює і виносить у простір. Це не тільки локальні речі, бо що таке тоталітаризм в Україні? Це неймовірно жорстока система. І це зумів талановито показати Михайло Слабошпицький у кожній представленій і виписаній ним постаті. І я йому дуже вдячний, бо сьогодні ми вступили в полосу колосального безпам’ятства. Відтак на ньому лежить великий обов’язок після того, як він виворожив ці тіні, протер дзеркало, розповісти всю правду про час і людей, які жили і творили всупереч жорстокій системі.
Павло Мовчан згадав і про так звану Божественну матрицю – голограму, яка фактично і дала Михайлові можливість глибоко філософського прочитання кожного епізоду, і створити не мозаїку, а цілісну картину тих жахів, які ми ще не до кінця усвідомлюємо, в якому часі ми живемо. Він послався і на Юрія Щербака, який говорив про новітні телекомунікаційні технології, що спрямовані на зміну суспільного мислення і світовідчуття, і які успішно впроваджуються і в Україні. Не усвідомлюючи, ми стаємо жертвами цього інструментарію.
Про актуальність і цінність для сучасників цієї книжки в контексті останніх подій в Україні говорили й інші учасники презентації: Дмитро Павличко, Любов Голота та інші побратими Михайла Слабошпицького по літературному цеху.
Власн. інф.
