Українська — багатша!
Олекса Різників,
письменник, Одеса
При детальному, прискіпливому розгляді думок Івана Огієнка про походження нашої мови зустрічаємо твердження, яке суперечить його ж посилузасновку. Ось він пише про автохтонність нашого народу:
У слов’янській(??!— О.Р.) прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніш застала їх історія, цебто, українці автохтони на своїх землях, як це удоводнив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. “Середнє Подніпров’я було правдоподібно правітчиною нашого народу”, — твердить М. Грушевський (т. І, с. 5, 45). Таким чином, Подніпров’я — це центр нашої найдавнішої території, де поставала наша історія, де витворювалась наша мова. Але народ український займав розлогу землю, куди входили — вживаю пізніших назв — і Галичина, Закарпаття, південна Волинь, а також Подоння.
Твердження, як на сьогодні, правильне. Але ж…
Але ж абзацом вище автор твердить:
“Українська мова як така зарисувалася ще на слов’янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами, як поставала й кожна інша слов’янська мова”.
Тут три пункти викликають заперечення. Розглянемо їх прискіпливіше.
1. Згідно з Літописом нашим, слов’яни (словени) жили на нинішній Новгородщині. Ось цитати з “Повісті минулих літ” (К. “Веселка”, 1982 р., український переказ Віктора Близнеця):
“апостол Андрій подався Дніпром у верхів’я ріки і прибув до слов’ян, де зараз стоїть Новгород…” с. 12;
“а в словен у Новгороді своє інше князювання” с. 13;
“в літо 859 варяги ізза моря збирали данину з чуді, і з слов’ян новгородських, і з мері, і з усіх кривичів…” с. 20;
“в літо 862 пішли до варягів… і сказали їм чудь, слов’яни і кривичі… прийдіть князювати і володіти нами…Старший Рюрик сів у Новгороді, а другий Синеус, — на Білоозері, а третій Трувер — в Ізборську” с. 20 (Зверніть увагу — “пішли до варягів” — не руси, не поляни, у яких були свої князі, а “чудь, слов’яни і кривичі”!);
“…перше, давнє населення у Новгороді — словени, у Полоцьку — Кривичі, у Ростові — меря, у Муромі — мурома. І ними всіма володів Рюрик”.
Себто, не тією землею, що є руською, чи києворуською!! Чи посучасному — українською!
Наших з вами предків Літопис весь час нарікає полянами і русами.
Втім, що поробиш. Нині прийнято слов’янами називати і чехів, і словаків, і поляків, і словен, і білорусів, і сербів… А тоді, як бачимо, слов’янами (зауважте, першими слов’янами) стали називатися наші переселенці на північ, які заснували там нове місто і назвали його Новгород! А нині навіть московити, які у своїй основі, генетично, були і є фінами і татарами, і які під проводом Івана Грозного винищували слов’янновгородців до пня! — стали називати себе слов’янами… Може, й справді, душі убиваних новгородських слов’ян переходили в убивць? Будемо і ми надалі цієї умовності дотримуватися: слов’яни — це ті, хто відірвався від нашої прабатьківщини і розмовляв на чужих землях нашим СЛОВОМ. Але поступово змінюючи його, втрачаючи дещо зі старовини, про що буде далі.
2. Автохтонною була для нас Київщина, Волинь, степи поміж Дніпром і Дністром, Доном і Дунаєм. Про це свідчать і оці назви чотирьох річок, які мають (на думку багатьох науковців) в собі корінь Дана, богиня води. Та й звичайно усе Підкарпаття. До речі, у центрі цієї території протікає річка БОГ, яка й була Богом для наших прадідів! Гляньте на карту — вона повністю наша!!! — від витоків до моря!
Гр. Півторак твердить, що уже в часи Трипілля, а це 4—5 тисячоліть перед Христом, наші предки жили тут: “Трипільська культура піднесла господарський і культурний рівень Середньої Наддніпрянщини і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього регіону, зокрема й ранніх східнослов’янських (точніше було би сказати — ранніх українських — О.Р.) племен”. (“Українці: звідки ми і наша мова”, К. Наукова думка, 1993, С.35)
Тож — вертаймося до слів Ів. Огієнка — якщо наша мова була автохтонною на цій території, то як вона могла “відірватися”? Се все одно, що про італійську мову казати, що вона відірвалася від Римської метрополії?! Ні, італійська лишалася і тривала на тій самій землі, де перед нею існувала, панувала, і тривала латинська. “Відірвалися” від прамови (латини) — французька, іспанська, румунська тощо. Тому італійська багатша за тих трьохчотирьох мов, які зовуть романськими…
Отже, так само і українська не відривалася, а тривала, існувала на своїй прабатьківщині. Цьому свідченням є краща збереженість у нашій мові багатств прамови. Інші ж, так звані нині слов’янські, розгубили і втратили багато чого з прамови, бо саме вони (себто, їхні носії) відірвалися від прабатьківщини, пішли на нові землі, змішалися з іншими чужомовними племенами. А це і стало (бо завжди це є причиною!) передумовою мовних змін.
3. Третє заперечення викликають слова: “…як поставала й кожна інша слов’янська мова”. Побіжний погляд на інші мови показує, що вони поставали не так, як наша.
Українська мова, тисячоліттями укорінена в свою землю, не пересаджувалася на нові території. У наших біленьких хатах у степах, у гаях та лісах бабусі й матері передавали свою мову з уст в уста дітям, онукам, а часто й правнукам. Уявіть собі — у хатині мешкають разом десятероп’ятнадцятеро дітей. З раннього рана до вечора їх огортає рідна мовна стихія. І так щодня, щоліта, щоосені, щороку, щожиття. А навколишні сусідиодносельці — теж одномовці.
Не забуваймо, які ми нетерпимі буваємо до неправильно сказаного слова. Я іноді, у присутності товаришів, читаючи вголос щонебудь, міняю наголос у словах. І з першого ж слова мене починають виправляти! Так, так! Виявляється, хоча у нашій мові наголос не зафіксований, як у латині чи французькій, чи польській, чи чеській, все одно кожен мовець чітко пам’ятає, тонко відчуває наголоси! І я з приємністю вислуховую зауваженнязапереченнядорікання – ні, друзі мої, не так легко змінювати мову!
Всі інші мови (точніше — їхні носії) — московська, польська, сербська, болгарська, чеська тощо свого часу були відірвані від рідної землі, образно кажучи, пересаджені (як ото, буває, дерево). М. Ф. Станівський пише:
“Епоха родового ладу завершилася виходом значної частини слов’ян (слід би сказати праукраїнців! — О.Р.) за межі своєї (підкреслення моє — О.Р.) прабатьківщини. Розселення слов’ян (так само слід би — праукраїнців! — О.Р.) зумовило послаблення внутрішніх зв’язків, внаслідок чого поступово поглиблювалася диференціація між слов’янськими племінними діалектами і готувалися передумови для утворення давніх слов’янських мов”.
(Старослов’янська мова. Вид. Львівського Університету, 1964, с.11
Звернули увагу? “вихід за межі своєї прабатьківщини”*.
Ось у чому сіль: на нових землях, у нових умовах, в устах підкорених і асимільованих (отими вихідцями) туземців — починали мінятися і слова, і їхня вимова. Саме це зумовило диференціацію (розділення, відособлення). Лиш автор чомусь не відзначає, що автохтони, які залишалися на своїй землі, їх ще називають останцями, не так інтенсивно міняли свою мову, як переселенці. Тому вона зберегла більше старовини, ніж інші, так звані слов’янські. Усвідомлення мною цієї різниці років 20—30 тому і дало мені змогу ще 2000 року почати писати книгу “Спадщина тисячоліть. Чим наша мова багатша за інші?” (4те видання, К., “Український пріоритет”, 2017, у ній уже 33 багатинки!).
А змішування мов є основною причиною мовних змін. Згадайте, як говорять російською іномовні: “моя твоя не панімай”, “нэт чилавека – нэт праблэмы”, “давай куркі, яйкі!”.
Наприклад, галли не змогли досконало вивчити латину, почали її псувати, витворювати так звану в науці “вульгарну, народну” латину, а з неї постала французька. Даки, підкорені римлянами, зіпсували латину і витворили румунську мову. Фінські народи — меря, чудь, весь, мордва, удмурти, вепси, башкіри тощо, а згодом і татари — не змогли досконало перейняти церковнослов’янську мову кривичів і українську з уст князів та невеликої щупти “вихідців із прабатьківщини”, кілька сот років псували її, а потім з неї вилупиласьвитворилась московська. До речі, про псування сказав не я, а написав знаменитий російський історик Василь Ключевський (1841—1911р.):
“…Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи (!!! — О.Р.) первоначального руского (мається на увазі Києворуський, себто український — О. Р.) говора… Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северовосточном направлении, т. е. в направлении руской (знову ж таки києворуської, української! — О.Р.) колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием руского (читай києворуського, себто українського! — О. Р.) населения с финским”.
І далі: Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили (!!? — знову те ж саме слово! — О.Р.) его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными…”
До речі! Увага! Ані слова нема про порчу руськоукраїнської мови на теренах Київської Держави. Бо історик знав — там продовжуваласятривала собі наша мова, бо автохтони жили на своїй споконвічній території…
І далі знову: “не пестря лексики, чудская примесь портила (знову!! — О.Р.) говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания… В говоре владимирском мы видим первый момент порчи (!!! —О.Р.) руского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи (!!! — О.Р.)”. (Вас. Ключевский, История государства Российского. М. 1987, Мысль, Том 1, С. 302)
Запам’ятайте ці слова російського історика, чотири рази повторені: московський говор – це двічі зіпсована (“испорченная”!) києворуська, себто українська, і церковнослов’янська мова (язык). Серед “восточних инородцев” історик називає фіннів і чудь, які були автохтонами нинішньої Московії. Не назвав чомусь татарів, з якими Москва була у тривалих тісних і дружніх стосунках за часів Золотої Орди, про що свідчать хоча б численні татарські князівські роди, що стали панівними московськими — Юсупов, ОрдинНащокін, Мансуров, Сумбатов тощо. Та дворянські — Аракчеєв, Аксаков, Ахматов, Арбатов, Баскаков, Бакунін… Так що було кому псувати нашу києворуську мову.
У чому ж полягало псування завойованимипідкореними туземцями нашої мови, яка стала для них панівною? Я не цитуватиму отих покручів на кшталт “моя твоя нє панімай”, “слюшай, кацо!”, “аднака….”. Спробую коротко назвати хоча б головніші (бо їх чимало!) зміни у нинішніх слов’янських мовах.
У польській — втрата закінчень інфінітива –И з одночасним перетворенням Т на ЦЬ(ЧЬ): замість ходити стало ходзіць, читаць; втрата повноголосся (бжег=берег, горох — groch; болото — bloto; ожеледь — zіуdџ), втрата природної вимови звука Р — почав звучати як Ж: Жим (Рим), жека (ріка), тши (три), пши (при), wierzyc (вірити); зафіксований (замість колишнього рухливого, як у нас) наголос на другому від кінця складі (вплив латини, де наголос на передостанньому складі); втрата природної вимови звуків Д — дзєнь, дзюра, і Т — ціхо, цьотка; закріпилися чи проявилися носові звуки он і ен, як у французькій, втрата двоскладового закінчення іменників у орудному відмінку — замість древнього ОЮ для твердої групи і ЕЮ (ЄЮ) для м’якої і мішаної груп: СТIНОЮ, НАДIЄЮ, МЕЖЕЮ, ЇЖЕЮ поляки мають закінчення з одним складом: над жеком — “над рікою”, “под сцяном” — під стіною; та й наше і/о змінили на у, як у назві річки Біг/Бог у них зазвучало — БУГ;
У московській — мутація звука О, так зване акання, внаслідок чого 75 відсотків наших О почали вимовлятися, як А; втрата закінчень інфінітива замість ходити, читати — стало ходить, читать, а у деяких дієсловах взагалі змінилосяспотворилося закінчення: печь (пекти), лечь (лягти), течь (текти) тощо; втрата кличного відмінка; втрата наказової форми 2 особи мн. БУДЬМО, ПИЙМО; втрата середнього роду (!!! — О.Р.)для малечі, а звідси втрата цілого четвертого відмінка імен; втрата чергувань Г,К,Х// З,Ц,С (нога/нозі, рука/руці, муха/ мусі тощо); втрата природної (европейської) вимови звука Е (перетворився на Є або на ЙО: небо, легкий ); цілковита втрата звука Г, замість якого у Москві уже зо дві сотні років говорять Ґ; приголосні К, Г, Х раптом почали звучати м’яко, і ЪІ після них почало звучати як І, себто там почали вимовляти КІЄФ (було кыєвъ), ГИБЕЛЬ (було гыбель), ГИБНУТЬ (було гыб…), КИПЕТЬ (було кыпіти), КИСНУТЬ (було кыс…), ТРИЗНА (було трызна), ХИТРЪІЙ, ХИТРОСТЬ (було хыт…), і закінчення прикметників на ЫЙ перетворилися на ИЙ: ДИКИЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській дикый), ДОЛГИЙ (було дългый), КОРОТКИЙ (було короткый), КРЕПКИЙ (було кріпкый), МЯГКИЙ (було мякъкый), ПЛОСКИЙ (було плоскый), ТИХИЙ (було тихый); а ще частина прикметників зазвучала перекручено, зіпсовано, діставши закінчення ОЙ замість ЪІЙ: ДНЕВНОЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській — дьневьный), ДРУГОЙ (було другый), ЗЛОЙ (було зълый), КАКОЙ (було какый, порівняй наше який!), КОСОЙ (було косый), КРИВОЙ (було кривый), ЛИХОЙ (було лихый), МОЛОДОЙ (було молодый), ПРОСТОЙ (було простый), ПУСТОЙ (було пустый), СУХОЙ (було сухый), ХОЛОСТОЙ (було холостый), ХУДОЙ (було худый), ЧУЖОЙ (було чужыи). Г. Циганенко навіть унікальну примітку дає в своєму етимологічному словнику рус. язика: в укр. чужий и стал звучать как ы, однако в о не перешёл (!!! О.Р.)). Як вам така збереженість нашої мови!??
У сербській — втрата природної вимови звука Л — почав звучати як О: Београд, плео — плела; втрата розрізнення звуків И та І, нині звучать як і;
у болгарській — втрата відмінювання імен; втрата закінчень неозначеної форми дієслів (ходити — да ходя тощо), втрата розрізнення звуків и та і, обидва звучать як і, виникнення артикля;
у чеській — наголос зафіксувався лише на першому складі; втрата розрізнення и та і (звук И почав звучати як І), втрата природного звучання Р (звучить як РЖ: Дворжак замість Дворак)…
Наша мова теж змінювалася. Але ж не так, як пересаджені! Середній рід зберігається краще, ніж навіть у латині (там він почав катастрофічно зникати, так що у всіх дочірніх мовах по всій Європі його не стало!!); звук Р не палаталізувався, закінчення інфінітивів як були ТИ, так і лишилися, наголос так і не застиг на якомусь складі, звук О не змінився на А, а Л на О…
Чи втратили ми носові звуки? Не знаю, бо цілком можливо, що їх у нашій мові і не було. Чи у польській вони з’явилися на новому місці згодом? Бо дуже вже подібні вони до французької вимови, обумовленої болотами, як пояснює носовістьназалізацію поляк Михайло Красуський у своїй праці “О древності малороссийского наречія” (Одеса, 1869 г).
Тепер, я певен, і сам допитливий читач побачить якусь натяжку, непевність у сих словах Огієнка:
“На слов’янському Сході постала не одна українська мова, але три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні”.
Думаю, що писав він так тому, що в ті часи доводилося ще стверджувати, що наша мова є самостійною. Зараз же завдяки глибшим науковим пошукам, стало ясно, що “камінь, яким знехтували будівничі” мовознавства, є всетаки наріжним.
Кожен бачить уже, що наша мова не відривалася від прамови, як відірвалися московська і білоруська, що не “рівнорядно”, не “однаковим способом”! Наша мова стоїть цілком осібно! Вона є спадщиною тисячоліть, бо нікуди не переселялася чи не відривалася, як пише чомусь Огієнко. Дуже вже скидається на те, що наша мова є просто матір’ю усіх так званих слов’янських мов, як латина є матір’ю для романських мов.
Цікаво, що далі Огієнко дає правильний висновок: “Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предківпраслов’ян цього реґіону, а українська мова перейняла (слід би точніше: продовжила — О.Р.) від праслов’янської (!!? — ОР; слід би сказати — праукраїнської!) значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей”.
Так чому ж тоді — “рівнорядно” і “однаковим способом”??!
Я замість “праслов’янська” писав би “праукраїнська”, бо слов’янські мови почали народжуватися, творитися, кристалізуватися аж у 6 столітті, після розселення наших пращурів, протоукраїнців.
* “Їхнє розселення у всіх напрямах у V—VІІІ ст. призвело до зародження окремих слов’янських народів з власними мовами” (Залізняк Л. Стародавня історія України. — К.: Темпора, 2012. — С. 396).
