Від лауреата до лауреата

Михайло ВАСИЛЕНКО,
кандидат наук із соціальних комунікацій, член НСПУ, НСЖУ
Фото Надії КОВАЛЕНКО

У Золотоноші на Черкащині вже вдруге відбулося вручення всеукраїнської літературної премії в галузі перекладацтва імені Миколи Терещенка. Нині — відомому поетові й перекладачеві, громадському діячеві Павлу Мовчану за збірку поетичних перекладів “Відлуння”. Торік першим цю відзнаку отримав Михайло Василенко за книжку “Інші зорі”. Комісія на чолі з доктором філологічних наук, відомим літературознавцем і головою черкаських письменників Володимиром Поліщуком проголосувала практично одностайно. Піднесення і поривання нести національні твори різномовних поетів для української культури і духовності триває у П. Мовчана віддавна, принаймні очевидно від виходу його першої поетичної збірки “Нате” (1963). Його поезія, мабуть, починається водночас із перекладом іншомовних найяскравіших творців рідного слова, але споріднених перекладачу, адже відбирав їх сам. У виступі перед повною аудиторією, а це були переважно учні шкіл, просвітяни, вчителі, шанувальники творчості, казав, що це все приходить само собою. І само пишеться… Обшири Мовчанових почуттів, жага творчості вимірюється самим життям, поетичним натхненням і, хоч як прикро, жорстокою боротьбою і нині за нашу рідну українську мовну духовність.
Павло Мовчан — чільний борець за ствердження на нашій землі рідної української мови і кому як не такому знавцеві й духовному творцю стояти в перших лавах войовників за рідне слово й країну. Хай та його поезія, як і переклади цього “Відлуння”, складні для простого й мало обізнаного читача, але обертають наш дух у слово і навпаки та розпросторюються серед українського люду, наснажують для подальшої праці в усіх сферах життя. І головне — у боротьбі з ворогами, допоки цей зловісний і жорстокий конгломерат народів не зникне разом з імперією, а федерація розпадеться на національні самостійні краї, республіки тощо.
“Для кожної пісні існують свої відлуння, — зазначає Мовчан у передмові до книжки поезій класика туркменської літератури 18 століття Махтумкулі, — свої береги, свої обрії. Обрії земні, обрії душевні. Душевні відлуння ж зумовлюються силою хисту виконавця, відповідним настроєм та глибиною змісту самої пісні, знову-таки зумовленої ландшафтом: географічним і культурним”. Саме за переклади книжки поезій Махтумкулі свого часу Павло Мовчан отримав Державну премію Туркменської РСР. Ось наче про наш час цитата з вірша “Не розумію мови серця, друзі”:
“І муфтії беруть вже хабарі, Відкинуто і звичаї старі, Закон занедбано, скрізь владарює гріх. Щось не збагну, невже це кінець віку?”
У нашій перекладацькій когорті нараховують багато видатних постатей, виділяючи дві школи – Миколи Лукаша і Григорія Кочура. Не можна тут оминути І. Франка, А. Кримського, П. Куліша, Лесю Українку, В. Самійленка, М. Старицького, Б. Тена, М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Карманського, Л. Гребінку, В. Мисика, М. Бажана, Д. Паламарчука, Є. Дроб’язка, Д. Павличка, Д. Білоуса, В. Гримича, Є. Поповича, О.Сенюк, А. Перепадю, В. Житника, В. Корнієнка, Ю. Лісняка, В. Шовкуна, М. Мірошниченка, А. Содомору, О. Синиченка, О. Мокровольського, А. Сірика, С. Борщевського, В. Сахна, Р. Чілачаву та багатьох інших. Науковці з цієї галузі нараховують близько ста функцій, що виконує переклад. Павло Мовчан — це також велика школа не лише поетична, а й перекладацька, тлумацька (це ж не стосується Тлумацького району Івано-Франківщини, хіба за точністю слова із 7—8 століть!)
У статті “Відповідальність перекладача. Діалектика перекладу” він зазначає: “Нерідко звичайне слово занурює твою свідомість у глибини віків, у пам’ять, коли спрацьовує, так би мовити, архетип”. Із прадавності він добуває ті перли слів, що їх інколи називають неологізмами, хто архаїзмами, але творчість слова — це певне від енергетики землі й закодованої підсвідомості автора. Поету Михайлу Старицькому також закидали штучність творення слів, але це якась прадавня лексико-семантична мелодія і суть нашої прадавності. Іванові Котляревському з його перелицьованою на наш лад “Енеїдою” також можна позаздрити в знанні української мови, адже багато хто й нині не відає значення слів, що він їх озвучив для нас, і ми їх не можемо поцінувати.
“У перекладах, — наголошує Мовчан у тій же статті (Мовчан П., Твори, том 3, с.137), — які сам здійснюю, я “обернений на самого себе”, на свій досвід, адже ж інший мені невідомий чи мало відомий… Моя глибина визначатиме і глибину тлумаченого мною тексту, моя душа засвітиться, відіб’ється у відтвореному тексті”.
У цій уже відзначеній премією книзі Мовчан оприлюднив поезії з азербайджанської (Расул Рза, Сулейман Рустам, Бахтіяр Вагабзаде…), башкирської (Мустай Карім, Муса Галі), бенгалі (Премендра Мітрад), болгарської (Витьо Раковський), вірменської (Татул Болорчан, Амо Сагісян, Размік Давоян), грузинської (Іраклій Абашидзе, Тамаз Чіладзе, Заур Боліквадзе, Джаба Асатіані), естонської (Ян Каплінський, Матс Траат, Арво Метс…), казахської (Абай Кунанбаєв, Рафаель Ніязбеков), литовської (Юстінас Марцінкявічус, Альфонас Малдоніс, Марцеліус Мартінайтіс…), латвійської (Імант Зієдоніс, Улдіс Берзіньш, Лайма Лівена), мансі (Юван Шесталов), молдавської (Лівіу Даміані), москвинської (Валерій Бросов, Ярослав Смеляков, Лев Смірнов, Юрій Кузнецов), румунської (Тудор Аргезі, Вірджіл Теодореску) сербсько-хорватської (Душан Костич, Єврем Бркович), таджицької (Камол), тамільської (С. Д. Сундарам), татарської (Габдула Тукай), туркменської (Магтимкули Пираги (Махтумкулі Фрагі), Анна Ковусов), угорської (Ференц Барані, Міклош Вереш, Лайош Шімон, Золтан Шумоні…), узбецької (Сайяр, Машраб Бабаєв, Охуджан Хакімов…), чеської (Ян Піларж, Донат Шайнер, Вагіб Насіб) мов. Але це ще не все.
Павло Мовчан переклав повість В. Распутіна “Живи і пам’ятай” (К.; Молодь, 1977, 200 с.). Цей автор належав до групи письменників, званих по-московському, “дєрєвєньщіков”, які писали про село в Московщині, його побут, характери людей, події тощо. У ті роки читаюча публіка захоплювалася такими творами й письменниками на кшталт В. Распутіна, В. Астаф’єва, В. Белова, Ю. Бондарева. Після здобуття Україною Незалежності ці автори — “путіни-распутіни” накинулися на українців і наші землі як імперські пси. Інші стали просто вбивати і грабувати, а ці брехати, ображати як справді великоімперські шовіністи. Дай їм у руки тільки зброю.
Є чи були в Московії вчений Ю. Афанасьєв, який написав “Небезпечна Росія”. І відомий у світі Віктор Єрофеєв та його знаменита вже тепер “Енциклопедія Російської душі”, точніше б треба було назвати “Конгломерат — московська натура”. Було застереження В. Новодворської для української влади ще 1992 року щодо нападу на Україну і позбавлення нас атомної зброї. Вбито захисника демократії Нємцова. Підтримали українців Ахеджакова, Басилашвілі, Панфілов, ще кілька письменників і три відомі нині публіцисти. Багатьох московська влада просто вбила, іншим заткнула рота…
Той же В. Распутін інтуїтивно чи як там воно в нього вийшло надав роздуми головної героїні повісті “Живи і пам’ятай” Настуні, хай і Настьоні в перекладі Мовчана: “Кожну людину тепер треба пізнавати заново: варто лише зрушити з того місця, де стояв і до якого звикли, як усі міняють своє ставлення до тебе, і люди вже ладні називати тебе іншим ім’ям…” (с.178).
Ще одна цитата з його повісті, хоч і штучно приліплена у роздумах Насті: “В кожному з них з руками-ногами на одного сидить все-таки не одна людина — кілька: от і тягнуть його в різні боки, шматують, поки не заженуть у могилу. А він, бідолашний, ще розпатякує про те, що чужа душа — темний ліс, немовби хоч трохи знає свою”. (с. 166).
Відомо, що цікавий і глибокий наш прозаїк із Кропивницького Василь Бондар дав свою відповідь лише Астаф’єву з приводу висловлювань, як названі московські письменники ненавидять Україну й українців статті “У пошуках слова значущого” (Кіровоград: Степ, 2008, с. 29—32) під назвою “Фе, Вікторе Петровичу!”. Бажано постійно просвічувати наших людей, засліплених московською пропагандою. Адже прозрів публіцист Невзоров. Хіба не надовго?
Нобелівський лауреат Солженіцин після “облаштування” написав про своїх таке: “Нема в цьому світі дріб’язковішої і хамовитішої особи, чим кацап. Народжений у нацистській країні, згодований пропагандою нацизму, — цей ублюдок ніколи не стане людиною. У його країни немає друзів — або холуї, або вороги. Його країна здатна лише погрожувати, принижувати, убивати. І за збереження цього статуса Рассеєй рядовий кацап готовий пожертвувати власним життям, життям своїх батьків і дітей, якістю життя власного народу.
Воістину: кацапи — звірі.
Люті, кровожерні, але… смертні”.
Та ми про свою маленьку та хорошу Золотоношу, як римував Думитрашко, де Павло Мовчан отримав літературну премію імені Миколи Терещенка.
Григорій Сковорода почав займатися поезією у Кавраях на Золотоніщині та написав більшу частину збірки “Сад божественних пісень”, вже філософськи узагальнював на цю тему, розмірковуючи:
Всякому місту звичай, права,
Всяка тримає свій ум голова,
Всякому серцю любов своя є,
Всякому горлу до смаку своє.
Золотоніщина таки літературна, творча, окрім простих людей, зайнятих хліборобською працею, були відомі ватажки національно-визвольної війни, сподвижники Богдана Хмельницького: полковник Хвилон Джеджелій, сотники Нестор Морозенко, Клим Семенович, Кузьма Вергун, Іван Воропай з Кропивнянського полку; Остап Заєць (Золотоноша), Степан Цап (Домонтів), Костя Федорович (Піщана), Олександр Островський із Черкаського полку; останній кошовий отаман Задунайської січі Йосип Гладкий та багато ін.
І працювали десятки письменників, художників, науковців у минулому, в застійні часи. Наприклад, Іван Котляревський написав три частини “Енеїди”, які вийшли друком ще за його життя, в Золотоноші. Костянтин Думитрашко із Золотоноші — поет, перекладач, фольклорист, етнограф, літературознавець, автор відомої пісні “До чорних очей”, поем “Жабомишодраківки”, “Змій” інше. Олександр Навроцький із Антипівки — поет, перекладач, член Кирило-Мефодіївського товариства, як і Микола Гулак з-під Золотоноші, про якого Роман Іваничук написав роман “Четвертий вимір”.
До Золотоніського повіту причетні, бо тут народилися, Кесар Білиловський; славетний основоположник української музики Микола Лисенко; відомий вчений-енциклопедист, перший ректор Київського університету, фольклорист, редактор і побратим Тараса Шевченка, друг Миколи Гоголя — Михайло Максимович. Тут також батьківська земля прозаїка Івана Ле (трилогія “Богдан Хмельницький”, романи “Наливайко”, “Міжгір’я” ін.) Михайла Макаровського, вченого-китаїста, перекладача, дипломата Єгора Тимківського.
А ще славний Михайло Старицький — поет, перекладач, драматург і прозаїк (трилогія “Богдан Хмельницький”, “Кармелюк”, “Останні орли”). Народився, жив і працював Андрій Ващенко-Захарченко — письменник, театрал і критик. Цікавий мислитель Памфіл Юркевич народився в Ліплявому. Народився в Золотоноші вчений-біохімік Олексій Бах, індолог Олексій Баранників. А ще Наталя Лівицька-Холодна, дочка майбутнього президента УНР Андрія Лівицького, й автор відомих романів “Святослав”, “Володимир” Семен Скляренко.
Онопрій Василенко родом із Кавраїв (Охрім Варнак, Степовий вітер) — поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч. Один із учителів Івана Ле. У нотатках “Від Севастополя до Золотоші” (1892) описав страшні злидні селян по всій Україні. Андрій Лисенко — драматург із Жовниного. Яків Жарко — оригінальний поет і прозаїк, що жив, як тоді писалося, у Глим’язові, твори якого редагував сам Іван Франко.
Професор, генеральний суддя, міністр судових справ УНР Сергій Шелухін-Павленко родом із Деньгів був ще й журналістом і письменником, написав книги “Літературні герострати українства”, “Звідкіля походить Русь” та ін.
Трагічно загинули від рук московських енкаведистів поет Михайло Драй-Хмара, прозаїк-гуморист Олекса Савицький (Юхим Ґедзь, Олесь Ясний). Знакова постать у літературі й політиці цікавий прозаїк на історичні теми Олелько Островський. Не обминути історика й археолога Василя Ляскоронського, автора “Історії Переяславської землі від найдавніших часів до половини 13 ст.”.
Торік у жовтні відійшов у кращі світи чудовий лірик, прозаїк, публіцист і літературознавець Іван Дробний. Десь виїхав на Канівщину поет Микола Шамрай. Живуть, працюють і пишуть інші, хоч вони і не члени спілки письменників.
А 13 вересня в Золотоноші, в день народження М. І. Терещенка, діти читали вірші Миколи Терещенка і Павла Мовчана, за що отримали від лауреата його книжку з автографом. Відбулося вручення для шкіл і бібліотек книжок самого автора, а також зокрема “Список репресованої літератури. Заборонені видання 1920—30 років”. Цінним подарунком стала й “Шевченківська енциклопедія” в шести томах для районної бібліотеки, яку з приводу псевдореформ благополучно районні депутати прикрили. Кажуть, поки що.
Та перефразовуючи поезію другого лауреата перекладацької відзнаки імені Миколи Терещенка, можна сказати: у помислах чистих, в щоденному зрості величний Мовчан у своїй високості. Адже він у повсякденній і світлоденній борні і боротьбі за українську мову — основу основ нашої ідентичності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment