Пошук втрачених кіноскарбів

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
До 25-річчя Довженко-Центру відкрили Музей кіно, робота над створенням якого тривала багато років. Прем’єрна виставка “ВУФКУ. Lost & Found” розкриває історію міжнародного успіху Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) державної організації, яка у 20-ті роки сформувала успішну українську кіноіндустрію. ВУФКУ стало одним із кіногігантів у тогочасній Європі, здобувши серед сучасників славу “українського Голівуду”.

Представлена виставка — це історія про революційний вибух в українському кіно, один із найуспішніших модернізаційних проєктів нашої культури, який було знищено й забуто майже на століття.
Мультимедійна експозиція у відновлених приміщеннях Довженко-Центру площею 1500 кв. м представляє експонати з провідних українських музеїв та небачені скарби з колекції Довженко-Центру: рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, унікальні архівні документи та фото, що переносять глядача в атмосферу буремних 1920-х.
Проєкт поєднав тогочасну та сучасну літературу, музику, дизайн та візуальні мистецтва. До створення експозиції долучилися Алла Загайкевич, Георгій Потопальський, Олександр Бурлака, Анатолій Бєлов та група Sensorama, Микола Рідний, Ірина Стасюк, Олексій Нікітін, Олександр Ірванець, Антон Санченко, Тетяна Малярчук, Наталка Сняданко, Ірина Цілик.
Виставка стала результатом масштабного дослідження команди Довженко-Центру, що розпочалося 2012 року публічними показами українського німого кіно з сучасними саундтреками. Відтоді в культурний обіг повернуто десятки фільмів, віднайдених в Україні та за кордоном.
У травні цього року вийшов друком однойменний каталог, який здобув спеціальну відзнаку конкурсу дизайну Книжкового арсеналу та увійшов у колекцію найкрасивіших книжок світу міжнародного фонду “Мистецтво книги”.
Генеральний директор Довженко-Центру Іван Козленко наголосив, що виставка “ВУФКУ. Lost & Found” — це перша спроба представити українську культурну революцію 1920-х синтетично, через найбільш популярне медіа — кіно. Завдання виставки не лише реконструювати ВУФКУ, а й поставити низку незручних запитань, відповіді на які потрібні сьогодні.
Серед цих запитань: що робити зі спадком радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи засвоїти? Яким є місце цього мистецтва в новітній українській ідентичності? Чи можлива його “декомунізація”? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націо­налізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? Чи правильно характеризувати 1920-ті роки терміном “Розстріляне відродження”, ігноруючи очевидні успіхи доби? На них немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо цих питань буде неповною без комплексного висвітлення феномену кіно 1920-х.
Заступниця виконавчого директора з проєктної роботи, член дирекції Українського культурного фонду Надія Ковальчук зауважила, що українське кіно має надзвичайну історію, яку мають знати не лише фахівці, а й шанувальники цього виду мистецтва. Відкриття нового музею — знакова подія для всього життя сучасної України.
Керівниця Музею кіно Довженко-Центру Олена Гончарук підкреслила, що новий музей розповідатиме про магію кіно і хімію його взаємодії з відчуттями глядача. Тут прагнуть створити музей динамічний, як саме кіно. Простір-трансформер Музею у Довженко-Центрі якнайкраще придатний для оприлюднення ідей — мінімум дизайну, максимум свободи. Головний предмет його збереження та дослідження: образи, ідеї, конструкти, стереотипи, явища, феномени, відображені в кіно. Його призначення — стати простором комунікації і взаємодії, в якому глядач зможе пізнати себе і рефлексувати через кіномистецтво.
А керівник кіноархіву Довженко-Центру Станіслав Мензелевський підкреслив, що нова виставка — це величезний масив інформації для підготовленого глядача. Більша половина фільмів, створених у 20-ті роки, була втрачена. Частина ж стрічок в епоху сталінізму була цензурована і відкладена на полиці. Саме ці фільми і збереглися. Отож в Україні найбільший у Європі (приблизно 46%) відсоток збережених фільмів. Але були втрачені люди, досвід, культурна ідентичність.
Досвід ВУФКУ, на перший погляд, архаїчний, дуже віддалений від нас. Але насправді — дуже актуальний і сучасний. Кіно у 20-ті роки було німим. Але це міф. Фільми демонстрували у музичному супроводі, інколи титри озвучували у ролях.
У день відкриття Музею кіно вперше за 90 років глядачі побачили фільм “Нариси радянського міста” (1929). Стрічку зняв один із піонерів української документалістики, режисер Дмитро Дальський на базі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).
Раритетний фільм цікавий насамперед унікальними кадрами міського простору та повсякдення Харкова, тодішньої столиці УРСР: тут можна побачити славетний будинок харківського Держпрому, Палац праці, театр “Березіль”, магазини і заводи, фабрики і кінотеатри.
Саундтрек до стрічки виконав акустично-електронний гурт із Дніпра DZ’OB. У складі колективу — 7 музикантів, які поєднують у своїй творчості традиції академічної музики та сучасне електронне звучання.
Після цього відбувся аудіовізуальний перформанс “КіноОко”: відео-арт-проєкція на фасад Довженко-Центру.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment