Тарас Шевченко: «Я на сон грядущий прочитав графа Толстого…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У новій публікації наш автор розглядає прецікаву тему “Тарас Шевченко і Лев Толстой”, водночас розкриваючи деякі віртуальні перетинання двох геніїв у житті та творчості.

“Підроблена простота
цього оповідання надто очевидна”
Коли навесні 1856 р. художникпортретист М. Й. Осипов у листі в Новопетровське укріплення порадив Шевченкові прочитати твори Л. М. Толстого, Тарас Григорович одразу зацікавлено відгукнувся в листі від 20 травня 1856 р.: “С повестями и рассказами Толстого я совершенно не знаком. Ежели будет возможность, познакомьте меня с ними во имя благородного искусства”. Повноцінним підтвердженням такого часткового знайомства є запис у Шевченковому щоденнику від 30 вересня 1857 р., зроблений у Нижньому Новгороді:
“Прийшовши на квартиру, я на сон грядущий прочитав “Рассказ маркера” графа Толстого. Підроблена простота цього оповідання надто очевидна”.
З приводу цього запису в примітках до видання поетового “Дневника” (1963) порадянськи категорично й простодушно зазначалося: “Замечание… относительно “Записок маркера” слишком резкое и ошибочное”. Втім, приверну увагу до грамотного й виваженого судження в “Біографії” Тараса Шевченка (1984): “Невдоволення Шевченка, як видно з наведеного запису, викликане тим, що в цьому оповіданні невдало застосована манера оповіді; образ центрального героя не відповідав його стилістичній характеристиці. Штучність такої, в цілому невластивої Толстому, “простацької оповіді” тонко запримітив Шевченко, а це свідчить про його критичну спостережливість, увагу до проблем художньої правди. Та й сам Толстой визнавав, що “Записки маркера” опрацьовані ним не зовсім ретельно. Некрасов радив авторові не поспішати з їх публікацією”1. Вже давно відзначено, що М. О. Некрасов вказував на невдалу форму оповідання та штучність мови маркера2. Навіть у коментарях до московського видання творів Л. М. Толстого сказано, що “вперше у творчості письменника головний герой не сам розповідає про себе, а читач бачить його ніби збоку, очима маркера”3.
У цій історії є цікавий момент. Оповідання Л. М. Толстого було опубліковане в журналі “Современник” (1855, № 1) під криптонімом “Л. Н. Т.”. Але Шевченко впевнено писав саме про Л. М. Толстого. Скоріше за все, він запам’ятав попереджувальне пояснення М. Й. Осипова зі згаданого його минулорічного листа щодо письменника: “…он подписывается: Л. Н. Т.”. Не забудьмо — це не мимохідна побутова дрібниця, а важлива подробиця Шевченкового сприйняття нової інформації…
Цікаво, що на початку цього століття в академічних коментарях до повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, де Шевченко згадує “страшный четвёртый бастион в Севастополе”, було зазначено, що “це укріплення з великою художньою силою описав Л. М. Толстой у нарисі “Севастополь в декабре месяце”… Проте лише після новітньої публікації відомого літературознавця О. В. Бороня4 стало вповні зрозуміло, що Шевченкова згадка в повісті про четвертий бастіон — найнебезпечніший під час оборони Севастополя — справді корениться в оповіданні Л. М. Толстого “Севастополь в декабре месяце” (1855), яке було першою спробою письменника художньо осмислити моторошний матеріал Кримської війни 1853–1856 рр. Нагадаю, що Л. М. Толстой особливо вказував на “этот страшный бастион”: “Так вот он, четвёртый бастион, вот оно, это страшное, действительно ужасное место!..”5
Кваліфікуючи зазначений мініфрагмент із Шевченкової повісті, як ремінісценцію з нарису Л. М. Толстого, вчений пише: “Індикатором зв’язку з творомпопередником виступає епітет “страшный”. Для читацького сприйняття, ясна річ, не важить походження аналізованої фрази, проте в уяві сучасного ерудованого реципієнта вона неминуче пов’язується із “Севастопольскими рассказами” Толстого, котрий чи не єдиний тоді показав страхіття й безглуздість війни, яку Микола І розв’язав у імпершовіністичному запамороченні… Шевченко в такий спосіб збагачує власний виклад додатковими асоціаціями, звільняючи себе від необхідності вдаватися до розлогих описів і пояснень”6.
Проаналізувавши наявність у Шевченковій лектурі тогочасних журналів із публікаціями творів Л. М. Толстого, О. В. Боронь обґрунтовано показав обізнаність поета з його творчістю. Подібні, сказати б, точкові дослідження, спрямовані на з’ясування конкретних, окремих подробиць Шевченкової біографії та творчості, вважаю нині особливо важливими та плідними.
Нагадаю читачеві, що й у Л. М. Толстого траплялося дивовижне, ніби містичне перегукування з милосердною Шевченковою душею. Перебуваючи у Казані, Тарас Григорович 13 вересня 1857 р. описав у Щоденнику таку вуличну сценку: “Вийшовши на вулицю, я почув глухий шум барабана і побачив густий натовп народу, що проводжав на страту злочинця. Щоб не зустріти цю мерзенну процесію, я звернув у провулок…”
Як відомо, публічні страти безпосередньо в Казані не проводилися з 1847 р. Але це не відміняє того, що вулицею проводили злочинця на покарання. Згадалося, що саме в Казані Л. М. Толстой став свідком подібного випадку і пізніше відобразив його в оповіданні “После бала” (1903). У Л. М. Толстого йшлося про покарання шпіцрутенами, і його враження були дуже схожі на Шевченкові. Скажімо, Тарас Григорович занотував про натовп, який супроводжував засудженого: “гнусная процессия…” Л. М. Толстой писав, що побачив “чтото страшное, приближающееся ко мне”. Шевченко зазначив: “Мне сделалось… както особенно скверно…” У Л. М. Толстого читаємо: “…На сердце была почти физическая, доходившая до тошноты, тоска…”
Мене вразила розповідь про жорстоке покарання солдатататарина у цьому оповіданні Л. М. Толстого: “При каждом ударе наказываемый, как бы удивляясь, поворачивал сморщенное от страдания лицо в ту сторону, с которой падал удар, и, оскаливая белые зубы, повторял какието одни и те же слова. Только когда он был совсем близко, я расслышал эти слова. Он не говорил, а всхлипывал: “Братцы, помилосердуйте. Братцы, помилосердуйте”. Но братцы не милосердовали…”
У Шевченка є малюнок “Кара шпіцрутенами” (1856—1857) з серії “Притча про блудного сина”. З приводу цього твору Б. Г. СухановПодколзін, який вчився у художника малювати у 1858–1860 рр., розповідав: “Згадуючи якось свою солдатчину, Шевченко витягнув із запорошеної папки цілу послідовну серію малюнків; на одному з них зображувалося покарання шпіцрутенами. Пояснюючи за цим малюнком, яким чином відбувалося це покарання, і бачачи, що я збираюся ревти, він, на мою велику радість, оголосив мені, що цьому звірству настав сподіваний кінець…”7
Як відомо, Л. М. Толстой був знайомий із Шевченковими віршами, відзначав простоту, правдивість і художність його поезії. Справжнім твором мистецтва письменник назвав поему “Наймичка”, особливо наголошуючи розкриття теми жертовної любові матері. Видатний український історик Д. І. Яворницький згадував, що Л. М. Толстой декламував йому напам’ять Шевченкову “Наймичку” і нібито “читав добре, з гарною вимовою й з вірними наголосами, немов її читав українець…” Серед книжок толстовської бібліотеки в Ясній Поляні зберігся альманах “Ластівка” з ранніми поезіями Шевченка. Авторка містких енциклопедичних статей про Л. М. Толстого, літературознавець Н. М. Сквіра вважає, що “народність віршів Шевченка вплинула і на творчість Толстого”. Відомо, що письменник спростував тенденційні оцінки А. А. Фета щодо Шевченкової поезії.

“Зустрів… графа Толстого,
автора солдатської
севастопольської пісні”
У записі від 8 квітня 1858 р. у Шевченковому Щоденнику читаємо, що в гостях у колишнього польського політичного засланця, лікаря П. А. Круневича він зустрів знаменитого “графа Толстого, автора солдатської севастопольської пісні…” У сучасному академічному коментарі до цих слів стверджується, що “авторство “солдатської севастопольської пісні” — колективної пісні севастопольців про бій 4 серпня 1855 р., приписувалося одному Л. М. Толстому, учаснику тих подій”.
Таке категоричне твердження щодо “колективної пісні”, на мій погляд, є некоректним. Справді, О. І. Герцен, який опублікував “Песню про сражение на реке Черной 4 августа 1855 года” у № 3 за 1857 р. “Полярной звезды” (разом із піснею “Как восьмого сентября…”, у створенні якої, певно, взяв участь і Л. М. Толстой), зауважив: “Ці дві пісні списані зі слів солдат. Вони не є твором якогонебудь окремого автора, в їхній побудові неважко розпізнати вираз чисто народного гумору”8. Проте відомо, що пісню про поразку російських військ під Севастополем 4 серпня 1855 р., на відміну від пісні “Как восьмого сентября…”, включено до Зібрання творів Л. М. Толстого. Мотивовано це тим, що “пісня написана Толстим в 1855 році, за свіжими враженнями від кровопролитної битви на річці Чорній. Толстой брав участь у цьому бою, і всі факти та характеристики, які наводяться в пісні, історично правдоподібні. Особи, які згадуються в пісні (в негативному контексті. — В. М.), — вищі чини російської армії”. Це той яскравий приклад, коли колективна, народна пісня має свого конкретного автора.
У цьому випадку Шевченко в черговий раз показав абсолютну точність свого запису перед сучасними коментаторами, які намагалися його, так би мовити, напоумити. З піснею Тарас Григорович, очевидно, був знайомий ще в Новопетровському укріпленні.
Зовсім інша річ, що Шевченко помилився, прийнявши за Льва Миколайовича його брата Миколу Миколайовича Толстого (1823—1860), офіцера і літератора. Сам Л. М. Толстой того дня ще був у Москві. Насправді Шевченко і Л. М. Толстой уперше зустрілися в Петербурзі через рік — 10 березня 1859 р. — на урочистому обіді на честь актора О. Є. Мартинова. Того дня Л. М. Толстой приїхав із Москви в Петербург і 20 березня знову відбув у Москву, а з травня 1859 р. уже був у Ясній Поляні, звідки виїжджав за кордон, найперше в Німеччину, в Росію повернувся в квітні 1861 р. Таким чином, із Шевченком він уже не зустрічався. Про смерть українського генія в щоденнику чи інших документах Л. М. Толстого немає жодної згадки.
Цікаво, що познайомитися вони справді могли на рік раніше — в Москві. Відомо, що дорогою із заслання в Петербург Шевченко гостював у М. С. Щепкіна з 11 до 26 березня 1858 р. Ще Л. Н. Большаков звернув увагу на те, що в цей час, точніше, з 18 березня і до 9 квітня 1858 р. у Москві перебував і Л. М. Толстой, тобто, протягом майже дев’яти днів обидва жили в одному місті. День, у який вони могли вперше реально перетнутися, — 21 березня 1858 р. І ось чому.

“Заїхали по дорозі до Кетчера…”
У щоденнику тридцятирічного Л. М. Толстого за цей день серед інших нотаток є чотири слова: “У Щепкина видел Кетчера”. Зі Щоденника Тараса Григоровича дізнаємося, що 21 березня о 10 год. ранку він, разом із М. С. Щепкіним, “в прольотці пустилися… Москву споглядати… Заїхали також по дорозі до Кетчера… Випили у Кетчера по чарці слив’янки…”
Враховуючи те, що М. С. Щепкін того дня розстався з Шевченком аж у другій половині дня, Л. М. Толстой міг навідати Михайла Семеновича вдома лише надвечір. Але де в той час був Тарас Григорович? Як видно з його Щоденника, в сім’ї Максимовичів — Михайла Олександровича і Марії Василівни, з якою познайомився три дні тому — 18 березня, коли вони з М. С. Щепкіним “заїхали до Максимовича”. Шевченко відразу захопився молодою дружиною 54річного давнього друга: “І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно”. Справді, згорьованого і змарнілого на засланні поета після знайомства з “привабливою для Шевченка парою” (І. Ф. Драч) огорнули глибокий, пронизливий сум і світла, тепла, щемлива заздрість, адже він так хотів кохати, бути коханим і мати власну сім’ю…
Втім, читаємо запис у Шевченковому Щоденнику 21 березня:
“Вечір провів у своєї милої землячки М. В. Максимович. І незважаючи на Страсну п’ятницю, вона, мила, весь вечір співала для мене наші рідні задушевні пісні. І співала так сердечно, прекрасно, що я уявив себе на берегах широкого Дніпра. Чудові пісні! Чарівна співачка!”
Саме в цей час Л. М. Толстой завітав до М. С. Щепкіна, та, на мою думку, в будьякому випадку Шевченко, певно, віддав би перевагу вечорові з Марією Василівною. Щодо зустрічей з московськими інтелектуалами, то того ж 21 березня він занотував, що “впродовж тижня я тут зустрівся і познайомився з такими людьми, з якими впродовж багатьох років не вдалося б зустрітися”.
Власне у Л. М. Толстого лише раз згадується М. Х. Кетчер: “У Щепкина видел Кетчера. Ничего”. Тут толстовське “ничего” має позитивне забарвлення. В листах і Щоденнику Шевченка зустрічаємо близько 10 згадок про М. Х. Кетчера, завжди у доброзичливому чи зацікавленому контекстах. Отже, коротко про Кетчера Миколу Христофоровича (1809—1886) — лікаря за фахом, письменника і перекладача, якого Тарас Григорович особливо виокремив серед, говорячи його словами, “московської вченолітературної знаменитості”.
Шевченко знав про нього ще до заслання. Річ у тім, що М. Х. Кетчер захоплювався літературою, перекладав Ф. Шиллера та У. Шекспіра. П’єси останнього в перекладі М. Х. Кетчера виходили друком у Москві окремими виданнями з 1841 до 1850 р. Шевченко тоді зацікавився ними, використовував у своїй роботі над ілюстраціями до “Короля Ліра” в 1843 р. У засланні поет у листах просив друзів надіслати йому твори У. Шекспіра в перекладі М. Х. Кетчера. Скажімо, 11 грудня 1847 р. писав А. І. Лизогубу: “Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера… то пришліть…” Той виконав прохання поета та сповістив його 7 лютого 1848 р., що надіслав із Одеси в Орську фортецю всі 13 випусків опублікованих на той час перекладів М. Х. Кетчера, оправлених для зручності у дві книги. На жаль, цей дорогоцінний для Шевченка подарунок було відібрано у нього під час арешту в 1850 р. Втім, у спогадах М. Ф. Савичева, який зустрічався з Шевченком у Новопетровському укріпленні 1852 р., є такі рядки про його візит до поета: “…Я взяв на полиці одну з книжок. Це були історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера”. Вже перебуваючи у Нижньому Новгороді, поет просив М. М. Лазаревського в листі від 20 січня 1858 р.: “А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера…” Така зацікавленість Шевченка перекладами М. Х. Кетчера дозволяє впевнено стверджувати, що знайомство з ним у Москві стало для поета приємною несподіванкою.
М. Х. Кетчер подарував 21 березня Шевченкові книги видавничого товариства “К. Солдатьонков и М. Щепкін”, в діяльності якого брав організаційноредакторську участь. Після смерті Шевченка залишились подаровані йому тоді “Сочинения Т. Н. Грановского” (М., 1856); “Стихотворения Н. Огарева” (М., 1856); “Стихотворения А. Полежаева” (М., 1858) та ін.
Шевченко не забув про нового знайомого, у листах до М. С. Щепкіна з Петербурга від 13 листопада і 6 грудня 1858 р. передавав йому привітання.

“Доки триватиме ця японська
комедія?”
В ніч з 22 на 23 березня 1858 р. Шевченко й Л. М. Толстой водночас були присутніми на великодній службу в Кремлі. На переповненій площі й у храмі вони могли навіть стояти плічопліч, але поряд не було третього, хто знав їх обох і міг познайомити…
Шевченко занотував свої враження про цю кремлівську службу в Щоденнику:
“Якби я нічого не чув раніше про це візантійськостаровірське торжество, то, можливо, воно б на мене і справило якенебудь враження, тепер же зовсім ніякого. Світла мало, дзвону багато, хресний хід, як в’яземський пряник, рухається в натовпі. Відсутність найменшої гармонії і навіть тіні витонченого. І доки триватиме ця японська комедія?”
Маємо справу з емоційною реакцією віруючої людини, роздратованої фарисейством релігійного обряду. “Усяке фарисейство було Шевченкові огидне, а фарисейство релігійне — особливо” (І. М. Дзюба). Адже Шевченко відправився у Кремль на пасхальну службу не як упереджений споглядач і, тим паче, ненависник релігії, а навпаки — він готувався до важливого “нічного кремлівського торжества”. Проте щира віра в Бога та його воскресіння (перші два слова, які наступного ранку на Великдень Шевченко написав у Щоденнику: “Христос воскрес!”) уже вкотре не збіглися з його розумінням естетики такого справді великого свята.
Що дратувало поета? “Світла мало, дзвону багато”, одним словом, “відсутність найменшої гармонії і навіть тіні витонченого”. Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуальносоціальний фарс (“японську комедію”). До речі, запис у Щоденнику по духу нагадує рядки з комедії “Сон”:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи…
…………………
За богами — панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані
Пикаті, пузаті!..
Немає сумніву, що у поета Бог небесний не перетинається з богами земними “в серебрі та златі”. Навпаки, на останніх чекає дорога “до суду Божого страшного!”
Не можу також не привернути увагу до дивовижного Шевченкового знання тодішньої московської мови, на що не реагували коментатори його Щоденника. Сучасник поета, москвознавець П. Ф. Вістенгоф окремо згадував знамениті на всю Москву пряники з міста В’язьми як типові купецькі ласощі. Вислів “вяземские пряники” увійшов до сучасного лінгвоенциклопедичного словника В. С. Єлістратова “Язык старой Москвы”. Тільки, на жаль, без посилання на Шевченка, який єдиний ужив його як образну та вражаючу метафору. Ішлося про пряник, тобто солодке печиво, приготовлене на меду, патоці або цукровому сиропі з додаванням прянощів, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості.
Молодий Л. М. Толстой отримав од того ж релігійного дійства зовсім інше враження: “Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!” Втім, очевидно, що цей епізод аж ніяк не розкриває складні стосунки російського письменника з релігією і церквою. Зокрема, І. М. Дзюба виснував: “Дещо спільного з Шевченковим релігійним почуттям знайдемо у Льва Толстого пізнішої пори. Він називав свою релігію “релігією правди і любові”. Звертаючись до ранньохристиянських ідей, він знаходив у них “ясное, глубокое й простое учение жизни, отвечающее высшим потребностям души человека”. Хрести, чаші, свічі, ікони Толстой вважав “орудиями колдовства”; про трійцю, зішестя, воскресіння та вознесіння говорив, що вони не узгоджуються “ни с разумом, ни с современными знаниями, ни с человеческой совестью”9.
Отже, через десятки років Л. М. Толстой услід за Шевченком у повний голос сказав про блюзнірство офіційного православ’я, що фактично благословляло вбивство людей і нищення цілих народів. Пам’ятаємо, як у Шевченковому “Кавказі” (1845):
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!
“Пізніше про це ж сказав Лев Толстой у своїх полум’яних публіцистичних статтях 1890—1900х років… Відомо, що церква відплатила Толстому відлученням”10.
За точним і обґрунтованим твердженням І. М. Дзюби, саме Л. М. Толстой найглибше з усіх російських авторів побачив загарбницьку війну Росії на Кавказі “не тільки як катастрофу туземного світу, а й як індикатор моральної ущербності російського суспільства”. Ю. Я. Барабаш також аргументує, що у всій російській літературі, присвяченій цій війні, від імперської патріотичної риторики вільний тільки Л. М. Толстой з його “ХаджиМуратом”: “Зрештою, є закономірним, що так повно й органічно ідентифікувати себе з горцями — захисниками своєї незалежності, як це робить Шевченко, з такою мірою гостроти і проникливості пережити “чужу” національну драму як свою, глибоко особисту і разом загальнолюдську міг лишень той мистець (якщо він не Л. Толстой!), для кого національна незалежність не була абстрактною романтичною ідеєю, а доля й страждання малого народу, що його підбиває під себе безжальний імперський коток, були надто зрозумілі, надто впізнавані…”11.
Важливим є висновок І. М. Дзюби про те, що “за інтенсивністю почування добра і зла Шевченко, може, найбільш споріднений із Львом Толстим…”

“Блукаючи по закарлючистих
вулицях московських…”
Довгий час, очолюючи Культурний центр України в Москві на Арбаті, 9, досконально вивчив унікальні віртуальні перетинання Шевченка з Л. М. Толстим у місті, точніше, на Арбаті12. Тарас Григорович побував тут вже під час першого приїзду до Москви в лютому 1844 р. Його супроводжував українець з Варви, професор Московського університету О. М. Бодянський, який показав Шевченкові той історичний простір біля Арбатських воріт, звідки козаки гетьмана Петра Сагайдачного восени 1618 р., на Покрову штурмували московський Кремль. Якраз після цього у славнозвісному вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному поетом у Москві 19 лютого 1844 р., спалахнуло гірке запитання, на яке ми й досі не відповіли вповні: “За що скородили списами / Московські ребра?..” Шевченкова розповідь в листі до Я. Г. Кухаренка (квітень 1854 р.), як він “пішов собі знову блукати по закарлючистих вулицях московських аж до самого вечора”, безперечно передусім стосується арбатських провулків.
В архівних документах мені вдалося встановити, що в той час, коли Кобзар перебував у Москві в березні 1858 р., будинок на місці нинішнього Культурного центру України в Москві виходив на Арбатську вулицю глухою стіною і був… декорований намальованими на ній вікнами. Цього вже постійно вимагала естетика вулиці, що давно об’єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе. Не раз уявляв, як Тарас Григорович, приваблений такою мальовничою дивиною, підходив до стіни й торкався кольорового віконного наличника. Про що він думав? Може, сподівався, що ці холодні вікна колись зажевріють домашнім теплом, а через них його мешканці з гостями споглядатимуть вулицю і будуть поміж ними його земляки? Скільки їх уже зустрілося йому в Москві! Справжніми друзями були Михайло Щепкін, Осип Бодянський…
На початку ХХІ століття цей будинок став власністю нової, незалежної України і працював в ім’я нашої держави. Ми показали всьому світові мудрість, пророчість і масштабність Шевченкової максими про те, що “в своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”. Ці слова можна було б вирізьбити на вході до Культурного центру України в Москві, який у 2009 р. отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за шевченкознавчі праці, а наступного року здобув статус Національного…
Так от, у будинку на Арбаті, 9 наприкінці вересня 1879 р. зупинявся Л. М. Толстой у своєї племінниці, княгині Є. В. Оболенської, яка тут жила. Коли у 1882 р. письменник поселився в Хамовниках, недалеко від Арбату, він приводив у цьому будинку теплі вечори, любив часто прогулюватися по Арбату, бував тут і в справах. Нагадаю, що в арбатському домі (тепер № 36) у 1890х рр. розміщувалося видавництво для народного читання “Посередник”, засноване 1884 р. Л. М. Толстим. У 1911 р. в цьому видавництві вийшли друком Шевченкові “Катерина” і “Наймичка”.
Не випадково саме в арбатському ареалі встановлено пам’ятник Л. М. Толстому на вулиці Пречистенці, 11 (1972 р.) і на вулиці Поварській (1956 р.). До речі, цей пам’ятник є даром українських письменників московським колегам. У 2013 р. на Арбаті відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку в приміщенні Культурного центру України в Москві (автор погруддя скульптор О. І. Капшук). У Києві знаменитий парк імені Тараса Шевченка з величним пам’ятником Кобзареві знаходиться між бульваром Тараса Шевченка і вулицею Льва Толстого. Недалеко від парку — площа Льва Толстого, проте вони не дотикаються. Так, як і ці двоє в житті.
—————————
1 Т. Г. Шевченко. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. С. 357.
2 Сахалтуєв А. А. Шевченко і Л. М. Толстой // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. — К.: Видавництво АН УРСР, 1962. С. 219.
3 Толстой Л. Н. Собрание сочинений в двадцати двух томах. Т. 2. — М., 1979. С. 389.
3 Боронь О. Ремінісценція з нарису Льва Толстого в повісті Тараса Шевченка // Слово і час, 2019, № 3. С. 27–32.
5 До речі, Л. М. Толстой у нарисі застерігає, що пише, власне, не про четвертий бастіон, а про його тиловий Язоновський редут, але для Шевченка, як і більшості читачів, це не має значення. Скажімо, у Л. М. Толстого йдеться про “перевязочный пункт”, а Шевченко, природно, називає його “лазаретом”, хоча ця лексема в оповіданні взагалі відсутня. Суща художня правда твору, чутливо вловлена Шевченком, у тому, що Л. М. Толстой показав, кажучи його ж словами, “войну в настоящем ее выражениии — в крови, в страданиях, в смерти…”
6 Боронь О. Ремінісценція з нарису Льва Толстого в повісті Тараса Шевченка. С. 32.
7 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 357.
8 Шевченко познайомився з цим номером альманаху 22 березня 1858 р. у М. С. Щепкіна, проте записав у Щоденнику лише, що “прочитав статтю 3 № “Полярной звезды” про записки Дашкової” (йшлося про “Записки” відомої діячки періоду царювання Катерини ІІ, першого президента Російської академії наук, княгині К. Р. Дашкової). Якщо врахувати, що всього через два тижні Шевченко в Петербурзі назвав Л. М. Толстого автором “солдатської севастопольської пісні”, то він, очевидно, знав про це і в Москві, проте тема була для нього давно відомою, і він не став її тоді виокремлювати.
9 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. С. 577.
10 Там само. С. 589—590.
11 Барабаш Ю. “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльнотипологічні студії. — Харків: Акта, 2001. С. 76–77.
12 Докладно див.: Мельниченко В. Арбат, 9 (феномен дома в истории Москвы арбатской). — М.: Столица, 2012; Мельниченко В. Арбат глазами украинца. Авторская энциклопедияхроноскоп. — М.: Домашняя библиотека, 2014.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment