Що лишається для історії

Погляд на “Спогади” Дмитра Павличка в 5 томах (Видавництво “Ярославів Вал”)

Михайло Слабошпицький

Почну здалеку. Нині, коли ми так віддалилися в часі від тих днів, коли вирішувалася доля атомної зброї в Україні, чутно різні версії тодішніх подій і звучать імена багатьох фігурантів політикуму, яких звинувачують у тому, що ця зброя або взагалі віддана, або ж була віддана саме так, а не інак. Усі мовці наполягають на єдиноправильності своєї історії знезброєння України й головні звинувачення за це висувають до тих “поетиківромантиків”, які з наївною готовністю повірили в запевнення Заходу й Росії в те, що ті назавжди беруть знеядерну Україну під свій захист. Так, були поетиромантики, що легковажно поквапилися закликати український парламент до такого благородного жесту, як негайне роззброєння, — мовляв, у такий спосіб заслужимо ласку й прихильність усього цивілізованого світу. Докладно все це, з використанням багатьох джерел, розповідає Юрій Костенко в своїй монографії “Історії ядерного роззброєння України” (“Ярославів Вал”, 2013).
Там нагадується, який тиск тоді здійснювали на Україну спочатку адміністрація Буша, а ще більше — Клінтона, вимагаючи негайного знищення всієї атомної зброї. І “Вашингтон Пост”, і “Волл Стріт Джорнал”, і лондонська “Таймс” звинувачували Україну в агресивних намірах не розлучатися з атомною зброєю, щоб шантажувать тих, хто хоче бути її адвокатами чи й навіть політичними партнерами. Щодо позиції поетівдепутатів у тій ситуації. Було полум’яне антиядерне слово Івана Драча, про котре нагадує дипломат і юрист Володимир Василенко. До речі, ту орацію парламент зустрів бурхливою овацією. Одні депутати були проросійською клікою і відстоювали її інтереси, інші, не будучи справді професійними політикамипрагматиками, які бачать сто варіантів кожної ситуації наперед, піддалися наївному романтичному пориву: мовляв, он які ми щирі й чисті в помислах — полюбіть нас за це! А другий поет — Дмитро Павличко — потрапив в “українські яструби” (так завеличали його тоді американські газети). Як пише він у спогадах, ще до проголошення незалежності України зрозумів: “Ядерна клятва” — то помилка, адже атомна зброя, як територія, заводи, корисні копалини України і все інше наше матеріальне багатство, не повинно було підлягати жодним іншим законам, крім одного — то все є власність України”. До речі, таку ж позицію згодом — на противагу безхребетному міністрові закордонних справ Анатолієві Зленку — зайняв перший міністр оборони Костянтин Морозов.
Павличко наводить витяги зі свого — голови Комісії в закордонних справах ВР — виступу на нараді українських послів, що відбувалася в МЗС навесні 1993 року: “Дотримання Україною трьох неядерних принципів неможливе. Україна є власником ядерної зброї. За законами правонаступництва щодо СРСР, подібно до Росії, Україна вже приєднана до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Нас не може бентежити те, що Україна не відповідає дефініції “ядерної держави”. Всілякі визначення — це мертві догми. Практика їх змінює, оживлює постійно. Не змінюючи свого наміру стати в майбутньому без’ядерною державою, ми повинні ратифікувати Start1, що означатиме тільки перший крок до без’ядерного статусу. Другий і остаточний крок може бути зроблений через сім років”.
Це була позиція дипломататактика, що передбачала дорогоцінну змогу замортизувати агресивні вимоги негайного роззброєння й виграти час, що міг дати українському політикуму можливість сконсолідуватися у надзвичайно важливому для її сучасного й майбутньому ядерному питанні.
Про перебіг тодішніх колізій навколо нього й про всі застосовувані тоді політеси фігурантів “ядерного сюжету” пише в спогадах Дмитро Павличко.
Ще одна цитата з його розгорнутого мемуару “Ядерна зброя України”: “Я говорив про сім років, розуміючи, що за цей час Україна зміцніє і доможеться того, що клуб ядерних країн вийде назустріч їй, першій ядерній державі, яка знищила свою атомову зброю. Клуб ядерних держав відповідним зобов’язуючим їх документом візьме на себе відповідальність за оборону України, за непорушність її територіальної цілісності як держави, що перша вирішила позбутися всезнищувальної, смертоносної зброї. Тим часом А. Зленко діяв проти моїх виступів, переконував нашого президента в тому, що ядерну зброю Україна повинна негайно віддати Росії. Я знаю, що Леонід Кравчук не піддавався намовам А. Зленка, але й не дослухався до мене”.
Ще маємо там таку доволі істотну закулісну подробицю, незнану, може, навіть історикам та політаналітикам.
Павличко докладно розповідає про свою зустріч навесні 1993го зі Строубом Телботом, тодішнім заступником держсекретаря США. У цьому сюжеті Павличкові просто невсилу погамувати емоції. Маємо в спогадах майже психологічний роман.
Високоранговий американський функціонер звертається до голови Комісії в закордонних справах вишуканою російською мовою. Виявляється, він за освітою русист, безмежно залюблений у російську літературу, й на всі Павличкові резони з приводу дій російської сторони виставляє як універсальне пояснення — тютчевське “Умом Россию не понять…” Тобто схиляє повірити в містичність цього феномену й беззастережно прийняти його. А ще Телбот ультимативно вимагає від України без будьяких умов передати свою атомну зброю Росії. А коли Павличко зауважує йому, що зброя — власність України, а тому в Україні прийматимуть консолідоване рішення про долю цієї власності, Телбот заявив (ці слова Павличко наводить у спогадах): “Если Украина не отдаст России атомное оружие, Соединенные Штаты позволят ей, России, отнять от вас это оружие силой. Русская армия оккупирует Украину, весь мир будет аплодировать Москве”. І далі цитую з Павличкових спогадів (усе це з другого тому їх): “Ядерное оружие, на которое претендует Украина, не может оставаться в ваших руках”.
Павличко, за його словами, відповів йому англійською: “Україна проголосила, що в майбутньому позбудеться своєї стратегічної ядерної зброї. Але та зброя не може бути і не буде передана Росії. Хай Сполучені Штати Америки забирають її. За певні кошти. Тактичну атомну зброю Україна вже віддала Росії. А за це почула з Москви територіальні претензії — вимогу віддати Росії Крим. Без гарантій щодо недоторканості кордонів України, що їх повинні дати Україні ядерні держави, наша атомна зброя не буде віддана нікому!”
Ця зустріч зі сліпим апологетом Росії, який посідав таку впливову посаду в американській адміністрації, тоді багато що прояснила Павличкові. У спогади він додав десять своїх депутатських виступів 1993 року, де відстоює свою позицію в питаннях атомної зброї, недвозначно висловлену Телботу.
Але події розгорнулися так, що новий президент Леонід Кучма, новий голова парламентської комісії в закордонних справах поеткомуніст Борис Олійник за підтримки потужного проросійського лобі рішуче форсували вирішення цього питання явно не на користь України. Павличко, що на той час уже був послом України у Братиславі, одержав сумнозвісний “Меморандум”, підписаний Л. Кучмою, Б. Єльциним, Дж. Мейджором, У. Клінтоном. “Мене ошелешив цей плутаний неграмотний документ. Зобов’язання, що їх на себе брали ядерні держави щодо захисту України, були так сформульовані, що агресор, ворог України міг знайти оправдання своїм діям. Наприклад, вважаючи, що напад на Україну є нічим іншим як самообороною. У пункті шостому взагалі зобов’язання ядерних держав обороняти Україну зводяться до “проведення консультацій у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань”.
Аби читачеві самому допевнитися в слушності цієї оцінки, Павличко подає в спогадах текст цього “Меморандуму”, супроводжуючи його своїм коментарем уже від лютого 2016 року. Тут він категорично наголошує: “Цей документ готував міністр закордонних справ України Г. Удовенко, який нічим не відрізнявся від свого попередника А. Зленка. Обидва вони намагалися не злити Росію. Україна за їхнього урядування поводилась, як прислуга Москви.
Щодо ядерної зброї і взагалі щодо українського збройного самозабезпечення вони ставилися як до провокацій з боку України, вони заважали міністрові оборони України К. Морозову будувати армію, готову оборонятися перед Росією. А загроза російського нападу на Україну існувала з першого ж дня, коли наша держава була проголошена”.
Доречно нагадати події, пов’язані з передачею атомної зброї, що була на території України (категорична вимога Заходу, що приставив її нам, як ніж до горла тварини, призначеної на заріз). Україна тоді опинилася майже в патовій ситуації. Не виконати категоричної вимоги сильних світу того — опинитися в безперспективному статусі політичного лузера. Виконати вимогу — обеззброїти себе, отже, одним цим кроком перейти в розряд третьорядних, постколоніальних країн, з якими фактично ніхто не рахується. Бо ж є такий ретельно всіма приховуваний політичний цинізм: у світі рахуються тільки з сильними державами — вони нав’язують свою волю і свою правду всьому світові.
Переважна більшість наших невиправних романтиків не побачила в тому жодної загрози. Позбудемося зброї, бо ж, окрім ультиматуму Заходу, треба уявляти, як дорого її утримувати. Це ж непосильно Україні, котра після розвалу Союзу й розриву зв’язків єдиного господарського комплексу опинилася в смузі економічної турбулентності, з котрої невідомо коли зможе вибратися. Отож, міркували наші романтики, враз купимо ласку й прихильність демократичного та альтруїстичного Заходу, котрий, щойно допевниться в наших благородних інтенціях та діяннях, у всьому нам допоможе. Потрібен був час для того, щоб ми нарешті позбулися цього прекраснодушого наїву. Наші новоявлені державці й політики всіх калібрів ніяк не хотіли позбуватися ілюзій, що хтось у світі дбатиме про українські інтереси.
Звичайно, тут багато дискусійних моментів. Павличко ніде не збирається дипломатично щось замовчати чи лишити “поза кадром”, винести “поза дужки” в безвість. Скрізь і в усьому він, подеколи наражаючись на заперечення чи й на інсинуації (а з цим у нас ніколи дефіциту не було!) чи на агресивну оборонну демагогію, намагається доходити до кінця. Звідси його нищівні характеристики Віктора Януковича, Володимира Литвина, Анатолія Зленка.
Цілком природно, його політичні оцінки оскаржуватимуть його численні опоненти. І не лише тому, що будуть незгодні з ним, а й тому, що це в нас, здається, національний вид спорту — суперечки не тільки з причин концептуальних незгод, а й без будьяких натяків на серйозні причини — просто з самої нездоланної любові до чублення й натхненних свар. Інколи це може інспірувати й сам вибуховий Павличко, вистреливши вогненним спічем на адресу опонента. Таким запальним я його вперше (ще будучи студентом) побачив, таким спостерігав кілька десятиліть мого літературного життя, таким він лишився і до нині.
Але його запал та емоційні вибухи — то не вражені амбіції, не бунт еґоцентризму. Як я неоднораз допевнювався, спричинено те справді серйозними приводами. Здебільшого все те — оборона національної ідеї і всіх українських цінностей.
Всі ці матеріали в Павличкових спогадах не тільки характеризують його особисто, дають уявлення про нього як про державного діяча й дипломата, а й ведуть читача за куліси великої політики, показуючи, хто є хто в ній саме очима Павличка. Чимало такої фактографії разом зі щоденником посла оприлюднено в Павличковій книзі “Амбасадор”. Найважливіші матеріали з неї ввійшли до цього п’ятитомника, в котрому суто особисте тісно переплелося з соціальним, а література — з політикою, і вони подекуди так злютувалися одна з одною, що, бува, невідомо, де закінчується одна й починається друга.
Читаючи в Павличкових спогадах про політичні колізії довкола України (особливо ж — сюжети, пов’язані з долею нашої атомної зброї), згадуєш таку “класику жанру”, як “Світовий порядок” Генрі Кіссінджера чи “Велика шахівниця” Збігнєва Бжезінського, де недвозначно наголошується, що в цьому недосконалому світі всі обстоюють лише свої інтереси, і чиюсь прихильність або послугу можна виторгувати хіба що в обмін на поступки своїми інтересами. А ще ж із гіркотою думаєш про незжитий з нашої колективної свідомості політичної дурман про “російського брата”, який ночі не спить, бо все міркує про те, як би допомогти рідному українцеві поліпшити його життя і на які жертви в ім’я цього йому треба піти. Нині притомніші з нас хапаються за голову: яка ж вразлива оборонна доктрина була в України, бо ж у ній навіть на гіпотетичному рівні не допускалася ситуація нападу на нас “старшобратньої Росії”. Мовляв, скоріше небо впаде на землю, аніж це може статися. Небо лишилося там, де воно є. А це сталося. І, здається, західні політаналітики анітрохи не здивувалися. Бо ж вони живуть і діють за законом: “Ніколи не кажи ніколи, і знай, що в цьому світі все можливе, і часто буває те, чого не може бути, а тому будь готовий до всього і зокрема, до того, чого “ніколи не може бути”. Нашій аналітиці, уяві й інтуїції годі змагатися зі світовими закономірностями й випадковостями.
Подекуди повторюючи романтичні марення своїх колег, Павличко все ж незрідка дистанційовувався од них і “йшов не в ногу”. Наприклад, мені добре пам’ятається, як плеяда наших політиків, рекрутованих із літераторів, запалилася ідеєю: звернемося з відкритим листом до письменників Росії, які, мовляв, неодмінно підтримають нас у наших державотворчих зусиллях і стануть адвокатами України. І це було вже тоді, коли відверто заафішував свої імпершовіністські заклики ще недавно обожнюваний і в Україні автор “Архіпелагу ГУЛАГу” Олександр Солженіцин, коли “соловей російського генштабу” Олександр Проханов недвозначно закликав до хрестового походу на Україну. Ще не виріс тоді з літературних пелюшок Захар Прілєпін, але були полки старших прілєпіних. Це ж саме тоді я втратив десяток приятелів ізпоміж російських літераторів, які щиро дивувалися: “Что это на вас нашло, братьяукраинцы? Мы ж ведь обречены всегда жить вместе. Россия — и ваша историческая судьба!” Характерно, що саме Павличко тоді з великим скепсисом та гіркою іронією сприйняв ідею відозви українських письменників до російських колег, заявляючи, що там лише кілька людей на взір Валерії Новодворської чи Юрія Афанасьєва готові почути й підтримати нас. Он уже чи не всі прозахідні лібералифрондери погубили свої показні українські сентименти. Як на Павличка, то вся наша писанина до російських колег хіба що має сенс для того, щоб показати вкраїнській людності, що там в українському питанні “всі одним миром мазані”, бо, як уже було виразно діагностовано, що демократичність російської інтелігенції закінчується на Хуторі Михайлівському.
Хтось тоді навіть дорікнув Павличкові: він, мовляв, не хоче бути дипломатичним в українськоросійських відносинах. А він твердо стояв на тому, що ніяка дипломатичність і ніякі поступки Росії нам не допоможуть. Саме тоді публікувалася “Ментальність орди” Євгена Гуцала, до сприйняття якої на той час ще не доросли наші ліберали, що мали собі за точку духовної опори “Мы же братья”. Скажімо, прозахідник Микола Рябчук одразу ж звинуватив Гуцала — саме за “Ментальність орди” — в печерній ксенофобії. А коли Павличко написав книжку пристрасної віршованої публіцистики “За нас” (“За нас Чечня вмирає на хресті!”), то і його було затавровано злісним ксенофобом і росієненависником. Мовляв, були всі підстави в московського літературного бомонду ще он коли дуже насторожено ставитися до Павличка — галичанин, та й щось там у біографії його не все гаразд…
Як показав час, у Павличка були всі підстави для недовіри Росії. А в Кремля були всі підстави для недовіри Павличкові — “первопрестольная” зажадала від президента Кучми відкликати українського амбасадора Павличка з Варшави, як діяча, котрий не дається, щоб ним керували люди, які відстоюють у Польщі російські інтереси. До речі, ця сторінка Павличкової біографії так до пуття й не прочитана. Це сьогодні польська громадська думка й тамтешні очільники загалом прихильно ставляться до України, пов’язуючи з нею свої серйозні стратегічні інтереси. А тоді наші стосунки були мало не на грані інформаційної війни. Уявімо собі: український амбасадор Павличко оприлюднює свою ідею спорудження в польській столиці пам’ятника Тарасові Шевченку. Тарасові Шевченку, який живе там у масовій свідомості як полонофоб, автор поеми “Гайдамаки”, в котрій ріками тече польська кров. То тільки інтелектуали розуміють, що “Гайдамаки” — еталон твору епохи літературного романтизму, коли герої і події зображувалися в гіперболізованих тонах і з неймовірною трагедійною “оркестрацією” та експресією. І там часто течуть ріки крові. Але крові — здебільшого літературної. А для пересічного індивіда все описане звучало буквально. І тому в нього не було жодних підстав толерувати саму ідею пам’ятника “співцеві кривавої бійні” в серці Польщі.
Павличко апелював за підтримкою до польських інтелектуалів — Єжи Гедройця, Адама Міхніка, Ґеремека. Його готовно підтримали тамтешні письменники, в яких Павличко давно завоював високий авторитет як натхненний популяризатор польської культури й перекладач її літератури. Пригадую, як безапеляційно стверджували в Україні: нічого з Павличкової затії у Варшаві не вийде. Вийшло.
Павличко не змальовує ідилічну картину свого побутування у Варшаві в ранзі амбасадора, що перманентно супроводжувалася несподіваними колізіями. То інсинуації та інтриги російських дипломатів, які повсюдно намагалися “підправити” у відомому напрямку діяльність українського посла, то несподіване запрошення йому від поляків на відкриття пам’ятника авторові роману “Вогнем і мечем” Генрику Сенкевичу, сумнозвісному для нас своїми антиукраїнськими настроями. Перечитуючи тодішню промову Павличка (вона друкується в спогадах), захоплюєшся мистецтвом його дипломатичного вислову. Анітрохи не покрививши душею ні в який бік, не приписуючи собі чи українцям узагалі особливої адорації Сенкевича, Павличко наголошує: жорстокий Сенкевичів батіг не тільки нещадно карав українців, а й воднораз учив їх любити свою Україну, мужньо стояти за неї.
Якщо вже знову зайшлося про літературу, то треба узагальнити: перекладач зі всіх слов’янських письменств Дмитро Павличко почувався своїм не тільки в Польщі та Словаччині, де він був послом. Його за свого зустрічали в усіх слов’янських державах — перед кожною з них він має серйозні заслуги саме як популяризатор і перекладач їхньої поезії, знавець їхніх мов і культур. На моє глибоке переконання, в його особі Україна мала амбасадора калібру Сен Жон Перса, Пабло Неруди, Октавіо Паса, Габріели Містраль, Карлоса Фуентеса. Видатні письменники їхали зі своїх країн послами, супроводжувані такими дорогими супутниками, як їхні високі літературні авторитети, що не могли не впливати на їхній статус і в тих країнах, де їм випало бути амбасадорами. В ідеалі, посол — це не тільки гнучкий і винахідливий функціонер, знавець особливостей режиму, культури й народу країни, в котру його десантували, а й індивід, який у себе вдома справді є КИМОСЬ і з його словом там справді рахуються. Єдине (і це задля точності характеристики тодішньої нашої ситуації треба сказати) конструктивні ідеї нашого амбасадора так часто не знаходили підтримки й розуміння вдома, де і тодішнє МЗС, і міжнародний відділ Кучминої президентської адміністрації нагадувало зборище випадкових людей, багатьох із яких не можна було звинуватити ні в професіоналізмі, ні в патріотизмі. Про все це також докладно, називаючи імена й зриваючи маски, пише в спогадах Павличко.
Він належить до тих авторів, яким (і за їхнього бажання) важко приховати чи пригасити свій бурхливий темперамент. Те виразно відчутно не тільки в його поезіях чи публіцистичних статтях та ораціях. Хапливі щоденникові нотатки пашать пристрастю і проймають настроями. Навіть у службових опусах, заадресованих у МЗС (вони також є в цьому корпусі текстів) виразно відчувається емоційна температура, з якою вони народжуються. Так, Павличка справді скрізь, де він діяв чи говорив, було багато. Він приречений саме таким бути. А ми приречені саме таким його приймати чи не приймати. А всі наші симпатії чи антипатії (у таких вулканічних людей із їхньою буреломною енергією є не тільки адоратори, а й заздрісники та інсинуатори, бо ж для декого тріумф ближнього — особисте горе!) абсолютно не мають жодного значення. Фортуна не питає в нас, кого їй любити, а кого не любити. Бо це — не президентські чи парламентські вибори. Може, вона й вередлива в своїх симпатіях та антипатіях, але від нас анітрохи незалежна.
Часом, слухаючи Павличка, думаю: цей чоловік належить двом епохам. Перша — та, котру ми вже цілковито спровадили зайняти належне їй місце в анналах історії. Друга — наша сучасність. Чоловік, на якому грають відблиски історії — наш сучасник. У якого, мовлячи словами великого білоруса Василя Бикова (Павличко присвятив йому два прекрасні вірші), “так багато минулого”.
При цій розмові напрошується ще один принципово важливий момент.
Мабуть, кожен погодиться: українські неуспіхи, деградація, безжальна війна компроматів, а почасти й продажність та дворушництво наших політиків призвели до того, що всі вони (не зважаючи на те, під якими прапорами виступали) більшою чи меншою мірою скомпрометовані в очах суспільства, котрому, легко маніпульованому, вкрай запраглося (є такий призабутий народний вислів “мерзлого в Петрівку”) нових облич, і воно задовольнилося хто зна яким контингентом. Мовляв, хоч і гірше, аби інше. Отож і маємо цю патову ситуацію, загрозливу для самого державного існування України. І про все це відверто – подеколи з громовими інтонаціями — говорить Дмитро Павличко. У нього не тільки багато просто опонентів, а й багато ворогів. Поперше, легіон заздрісників, як це завжди буває в успішних, абсолютно реалізованих людей. Не знаю, як в інших народів, а в нас заздрість — це щось майже святе (“У сусіда хата біла — бодай би згоріла; У сусіда жінка мила — бодай би здуріла…”). І не дурімо себе, що це не так. Почуття заздрості у нас іде нарівні з почуттями страху, голоду, спраги.
Над сивою Павличковою головою незмінно гримлять грізні голоси саморекрутованих прокурорівдоброхотів, які вимагають: “Розіп’яти його!” За що? За вірші про Леніна, котрі він писав у “совку”. Було це? Було. Я не підряджувався в Павличкові адвокати — він і сам неоднораз каявся за ті опуси, а воднораз принагідно пояснював еволюцію своїх політичних поглядів, характерну для людей його покоління та особливо для шістдесятників. І то — не тільки українських. Був час (після XX з’їзду КПРС, котрий засудив культ особи Сталіна), коли чи не вся інтелігенція готовно повірила, що ті жахіття, які впали на наш народ, — то все через викривлення ленінського курсу. Хтось дуже хвалив Івана Дзюбу: як винахідливо замаскувався він у своїй відомій праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, з усіх боків, мов щити, виставивши ленінські цитати. І Дзюба неоднораз пояснював: він не був аж таким хитруном, що вдався до такого прийому. Він був тоді неомарксистом і саме так вважав. І тому апелював своєю працею передовсім до партійних органів, закликаючи скорегувати курс партії головно в національному питанні. Можна порізному прочитувати, наприклад, Павличків вірш про словник української мови за редакцією Бориса Грінченка в кабінеті Леніна. Чомусь високі партфункціонери піддали його нищівній критиці, побачивши в ньому непрямо висловлений протест автора проти русифікації. Нинішні “прокурори” інкримінують поетові те, що називається лакейством. Різні рецепції можуть виникати при читанні кубинського щоденника Павличка, включеного в цей п’ятитомник. З одного боку, наївна віра в кубинську революцію та безмежно зромантизованих лівими інтелектуалами всього світу Фіделя Кастро й Че Гевару, які поставали в ореолах безстрашних і безкорисливих борців за щастя народу. Я також добре пам’ятаю екзальтовану кубоманію в нашому суспільстві й поклоніння майже беатифікованим Кастро й Че Геварі.
Та, зрештою, було ще чимало інших наївних ілюзій, котрі треба було перейти, перерости, щоб опинитися на рівні свідомості і всерозуміння (чи справді всерозуміння?) нашого дня. То тільки патологічні брехуни твердять нам (а ми, бува, навіть віримо їм!), що вони ще в материнській утробі все знали і вже були непримиренними опозиціонерами комуністичного тоталітаризму. Або ж навіть і безстрашними дисидентами.
Знаю багатьох інтелігентів, які були твердо переконані, що комуністична тюрма збудована міцно й на цілі століття. (Характерно, що жоден із професійних совєтологів в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті в США не вгадав, що СРСР розпадеться ще до кінця другого тисячоліття). Наші інтелігенти мали звикати до думки: з цим (реальністю СРСР) доведеться якось жити, й не один, вибираючи в своїй ситуації лінію особистої поведінки, шукав варіант легально відстоювати українські цінності, експлуатуючи ритуальну комуністичну фразеологію. Ще ж треба взяти до уваги, що значна частина нашої як і грузинської, вірменської, білоруської… інтелігенції були не аж так прихованими націоналкомуністами, що також дуже багато — може, не менш за дисидентство — важило для того, щоб шагренева шкіра українськості не анігілювалася безслідно на території, іменованій Україною. Якби мене запитали про еталонних націоналкомуністів ізпоміж письменництва, то я назвав би чимало імен, починаючи з Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка, Олеся Гончара. І на помітному місці там був би Дмитро Павличко. Слідом за Миколою Скрипником, Олександром Шумським, Миколою Хвильовим, Василем ЕлланомБлакитним вони намагалися примирити між собою ліву соціальну доктрину й національну ідею. Це ми сьогодні аж такі зарозуміло едуковані та клепані чужим політичним досвідом, що розуміємо неможливість гармонійно злютувати ці дві речі в одну упряжу, запобігши будьякому натякові на їхній взаємоантагонізм.
Не пригадую, хто б іще так, як Павличко, в ті смутні часи вергаючи тоннами ідеологічної бомбастики, з усіх високих трибун відстоював українську мову і всі українські цінності. Згадався такий характерний саме в цьому сенсі епізод. Була в Україна декада польської культури, і саме тоді чи невдовзі по тому відбувався пленум Спілки письменників. Павличко на трибуні, а в президії високі функціонери ЦК КПУ з перекошеними від гніву й обурення парсунами, не годні нічим зупинити гнівливого промовця. Павличко наголошує: у столиці України наших польських друзів зустріли транспаранти та плакати російською мовою, що створить у поляків враження вщент зросійщеної України. Поет закликає партію, щоб вона суворо покарала (!) своїх диверсантів, котрі створюють враження, що це партійна позиція. Мовляв, партія повинна відмежуватися від цього. І ще й шпиняє високих партчиновників: згадайте, в кабінеті Леніна був словник Бориса Грінченка…
Дуже промовистий епізод і для розуміння життя та діяння поета в часи комуноросійської окупації, і для всієї нашої історії. Адже всі, хто вважав це своїм обов’язком, шукали, в які — хай обмежені, але цілком легальні способи — протистояти навалі зросійщення. І Павличко був одним із тих, хто робив це, сказати б, навіть натхненно артистично. Ще тоді показав, що до всіх талантів має й талант дипломата.
Ці п’ять томів його спогадів — та лектура, до якої, гадаю, звертатимуться знову й знову. Чи й треба казати, що вони вимагають повільного та вдумливого вчитування. Ці книги приречені не старіти. Бо в них є чимало завжди актуальних запитань до нас. А ще — й чимало відповідей на них. Одне слово, все те, що лишається для суворого суду історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment