“До Львова приїжджає білоруський письменник Міхась Скобла”, — сповістила Марія Якубовська, яка від 2006 до 2011 року очолювала Львівську організацію Національної спілки письменників України. Річ ясна, належало з ним зустрітись і познайомитись: українські читачі повинні знати, що діється в білоруському письменстві. Отже, Міхась Скобла — автор 12 книг поезії, прози та перекладу (білоруські читачі мали змогу ознайомитись з творчістю Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Герасим’юка, Василя Стуса, Івана Малковича та Івана Андрусяка). Працював у Міністерстві культури Білорусі, на радіо “Свобода”. 2016 року отримав українську премію “Воїн світла”.
Розмовляємо, отже, з Міхасем Скоблою, працівником газети “Народная воля”.
“Мову знищити не можна…”
— У 2011 році я мав змогу взяти інтерв’ю з екс-головою Верховної ради Білорусі Станіславом Шушкевичем. Коли я запитав його про стосунки з Президентом Бєларусі Олександром Лукашенком, пан Станіслав зізнався: “Я не можу спілкуватись з людиною, яка виганяє журналістів…” Яке у Вас, пане Михайле, ставлення до Лукашенка?
— Ми були якось у вашому, у Львові, музеї. І я побачив, що тут витворяла совіцька влада після війни. Чув, як хвалили ваші люди нашого Лукашенка. Мусив їм сказати: “То заберіть його до себе. І він вам хутко наведе “порядок”. Знищується у Бєларусі національна мова. У Мінську — чотири білоруські школи, маю на увазі — ті, що працюють білоруською мовою. Дві години син їздить до школи. У Могильові, в Гродно — нема ні одної.
Лукашенко фактично знищив Національну спілку письменників. Посадив на керівництво одного генерала у відставці, і той продовжує “керувати”. Я зайшов у вашу книгарню — бачу масу світової літератури, перекладеної українською. У нас білоруською — тільки куточки. Фургонами завозять російську літературу з Москви. І ці книги дешеві.
— Щоб не переривався процес русифікації?
— Власне. Щоб русифікація тривала. Але, знаєте, ми навіть в таких умовах вже навчилися виживати.
— Ви у Львові вперше?
— Ні, я служив в армії на Львівщині в 1985—1987 роках, в Хирові наша військова бригада містилася. А 9 травня і 7 листопада ми ходили парадами у Львові. То була для мене національна школа. Хлопці — зі Стрия, Дрогобича, Ужгорода, Львова. То ж командирами взводу, роти, батальйону і бригади були українці. Багата була бібліотека у частині. Я прочитав класику. Перекладав відтоді Ліну Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Івана Драча — з ним я був знайомий.
— Ще мені Станіслав Шушкевич сказав був: “Я був, є і, мабуть, помру прихильником Ющенка”. Як Ви би це прокоментували?
— Важко щось сказати. Я був редактором кількох книг-мемуарів Шушкевича. І там було про Ющенка також. До речі, приїжджав Ющенко до Бєларусі, і вони разом з Шушкевичем їздили під Вілейку, де народився ваш Пилип Орлик.
— Український класик Достоєвський вважав, що “краса врятує світ”. З огляду на те, що нині діється в світі (кажуть: настає третя хвиля світового хаосу), Ви переконані таки у вагомості для світу, його існування — краси?
— Я згоден з білоруським класиком Достоєвським. Пам’ятник йому стоїть в білоруському селі Достоєво. Та це дуже складне питання. Світ може загинути від гиготи, бридкості. До речі, ні один диктатор світу абсолютно не уособлюється з красою. Диктатори усі знищували красу. Бєларусь знищували німецькі окупанти. А радянська влада — що, була кращою?
До 1962 року в Гродно стояв костьол Вітовда. А тоді вночі його підірвали. Оце — парадокс і правда життя: війни воюють з красою. А краса ж зберігає людство! Є вірш, як у концтаборі білоруський в’язень з пайки хліба творив глиняних солов’їв. Це ж — потяг до краси! В страшних умовах краса рятує від смерті.
— А як у Бєларусі справи з рідною, білоруською, мовою?
— Мову знищити не можна. Вона буде… Лукашенко останнім часом трошки порозумнішав. Зрозумів, що Україну боронить не тільки армія, а й мова. На Дні незалежності Лукашенко пробує виступати білоруською. Але у Гродно, Могильові — містах, де по 300-400 тисяч мешканців, жодної білоруської школи.
— Але ж Лукашенка таки люблять у Бєларусі?
— Так, на рівні матеріального побуту. Автобуси чи трактори у нас виготовляють. І народ терпить його вже 25 років. Мама моя казала: пенсію приносять, тож Лукашенком народ задоволений.
— А щодо політики?..
– От вже Україна відзначилась чи визначилась, — я б так сказав. У нас цього курсу нема. Лукашенко — то з Брюсселем, то з Москвою… Платить Москві русифікацією. Робилось так: Лукашенко думав мову за газ продавати, а мова й так — сама виживе. Тепер — трохи “прозрів”. Ви мене питали про Львів. Я ще забув сказати, що, на мою думку, чи не вся історія України — у вашій топоніміці. А в Бєларусі совєцько-комуністичний резерват: жодної вулиці не перейменували.
— Сучасний український письменник Валерій Шевчук назвав 4 великих учителів і світочів, перед якими схиляється: Самійло Величко, канцелярист за Івана Мазепи, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко (“навчив любити Україну” — сконстатував), Іван Франко (“це — якесь дивне духовне дерево” — відзначив). А хто для Вас є вчителем у найвищому розумінні цього слова?
— Я можу назвати також і Т. Шевченка, і І. Франка. Бєларусь згадує Романа Лубківського, який дуже активно пропагував Максима Богдановича. Він у Львові видав том Богдановича в перекладі українською. Василя Бикова назову — як приклад, як зразок громадянської відваги.
Письменник також повинен дбати і про громадську роботу, і про свою діяльність. Таким є Биков, який писав про війну правду. Він же загинув за Україну, був похований під Кіровоградом. Звідти прийшла похоронка, там стоїть пам’ятник.
“Історія — наставниця життя”
— Скільки в Бєларусі членів Спілки письменників?
— У нас дві Спілки: державна — Лукашенкова; а ще незалежна. Це — від 2006 року, влада поділила. Отже, у незалежній Спілці — нас 450 письменників, і приблизно стільки ж — у Лукашенковій, на чолі якої — відставний генерал міліції.
— Чого більше в діях кожного з нас — Зла чи Добра, як Ви вважаєте?
— Більше — Добра. Світ оточений Добром. Це, власне, Зло з Добром змагається. І людина виграє.
— Але ж скільки людей гине в війнах!
— Так. Але все ж таки: якщо світ досі тримається, то, значить Добро перемагає. Легко, до речі, говорити про конкретну людину. Тяжче сказати про народ.
— Ви звідки походите — з села чи з міста?
— Я з села, Гродненська область. Це — Західна Бєларусь, село Вйоска — старожитне село.
— Хто Вас заохотив до Слова?
— Школа. У мене був наставник — Лариса Генюш, поетка, 1949-го потрапила в концтабір. Вона з Григорієм Кочуром товаришувала. Він добре згадував про неї у своїх спогадах. Вона, повернувшись з концтаборів, не прийняла радянське громадянство, відмовилась категорично від нього. Через її, Лариси Генюш, Слово я прийшов до свого Слова. Вона залишила для мене орієнтири. Я видав вісім її книг. Бо маємо обов’язок перед тими людьми, які віддали життя за незалежність своєї країни.
— Чого Вас навчила історія?
— Історія — наставниця життя. Чесної історії Бєларусі, скажу вам правду, — нема! Я, як журналіст, пишу про села, які спалили совєтські партизани, щоб підняти народ на боротьбу з агресором. Отак!
У нас нема історії Другої світової війни, написаної з білоруських позицій. Лиш тепер виходить “Історія білоруської державності” (п’ятитомник). Побачили світ два томи.
— То що, Білорусія не має справжньої історії?
— На жаль. Білорусь фактично існує без історії.
— Багато молодих, передусім українців, виїхало за кордон у пошуках іншого життя. А що в Бєларусі?
— Виїжджають, але небагато. Бо є робочі місця. За офіційними даними, в нас — 0,3% безробіття. Колгоспи існують — щоправда, під іншою назвою. Заводи працюють.
— Хто Ваші батьки?
— Селяни. Працювали в колгоспі. Батько трактористом був.
— Чи можна стверджувати, що білоруське село — це основа становлення державності, національного самовизначення?
— Стан села жахливий. Це — найбільш болюче місце. Приїжджав в село до мами. Половину хат вже нема.
— Чи є білоруські письменники в діаспорі?
— Є. І були. Вони завжди були. Я листувався з Ігорем Качуровським. І він мені розповідав про білоруських письменників, що були в таборах. Словом, я займався цією темою. Омелян Соловей (з Австрії), Ригор Крушина (жив у США), Масєй Сядньов. Ярослав Славутич переклав їхню поезію українською.
— Світ для Вас який: чорно-білий чи кольоровий?
— Кольоровий. Значно більше кольорів, ніж у райдузі.
— Життя: коротке чи тривале? Як Вам здається?
— Людина сама може прожити своє життя… Вона його може навіть збільшити. Пам’ятаєте у Леоніда Кісельова?
“Я постою у края бездны
И вдруг пойму,
Сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке”.
— У Білорусі багато олігархів?
— Є досить. Найбільший олігарх — Лукашенко. Білорусь — власність Лукашенка. Я живу у Мінську. Поруч — лазня. Приїхав Лукашенко відкрити лазню… 16 резиденцій має наш Президент. Створив ще й команду хокеїстів.
— Як співпрацюєте з Часом? Він дуже біжить — той Час?
— Час кидає виклики — перевіряє нас. І я намагаюсь гідно відгукуватись на виклики. А взагалі Час кожного з нас є найкращим.
— Хто в Білорусі швидше виживе — поет чи політик?
— На хліб краще заробляти політикою, а в історії зостаються творчі люди — поети, митці. Бо політик — то пісок. Тому поети політикам не заздрять.
— Як у вас із книговиданням білоруською?
— Дістали дна. І тепер — виходимо.
— Чого я Вас не запитав, а Ви ще хотіли б розповісти?
— Торік мені дали премію “Воїн світла”. Дмитро Павличко виступав. Знаєте: українці і білоруси — справжні брати, якщо подивитись в історію. А взагалі, до нас багато хто напрошувався в брати, а виявилося, що під маскою “братів” — вороги. Білоруси мають спати головою до Києва.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
