До 100-річчя відродження у Центральній та Лівобережній Україні сільських просвітянських театрів
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, журналіст
Закінчення. Початок у ч. 37 за 2019 р.
Обструкція “старого мотлоху” зі сторінок місцевої преси
Чорні часи для національного українського театру в селі розпочалися від початку 30-х років минулого століття. Після повного згортання владою так званої українізації все, що стосувалося народних звичаїв та обрядів, стали ганьбити й обмежувати. Причому робилося це голосно, наступально, із широким залученням місцевої журналістики.
Переді мною — одне з лютневих чисел районної газети “Червона Носівщина” за 1932 рік. У розлогому дописі Юрка Квітки (цілком очевидно, що то був псевдонім штатного районного рецензента) справжній обструкції піддано виставу театрального колективу, що діяв у Червоних Партизанах (нині знову Володькова Дівиця). “Теща в хату — нема ладу”, — річ стара й шкідлива своїм змістом, яка зовсім не дає нічого корисного молоді й селянам, — так резюмує автор нову виставу, показану в цьому селі. — Замість того, щоб дати п’єсу, що відбиває наш побут, наші досягнення, щоб організувати молодь навколо сельбуду, даються п’єси, як “Теща в хату” , якими можна вести розкладацьку роботу”.
Висновок до цієї своєрідної рецензії витриманий у дусі тогочасної викривально-повчальної радянської журналістики. Газета стверджує, що сільський будинок культури повинен через показ вистав сучасних авторів сприяти виконанню господарсько-політичних кампаній, особливо хлібозаготівлі та підготовки до третьої більшовицької сівби, і показувати слід більше п’єс у пролетарському дусі. Подібні ж постановки, як у Червоних Партизанах, газета називає “старим мотлохом” і закликає місцевих самодіяльних артистів їх більше не ставити.
Неодноразові випади проти театральних постановок української класики, що повсюдно здійснювалися на ту пору силами місцевих драмгуртківців, робила і редакція ніжинської окружної газети “Нове Село”. Так, у кореспонденції “Дайте селові книгу” газета наголошує, що партійні і комсомольські осередки на місцях мають звернути більше уваги на роботу драмгуртків по селах. Аналізуючи репертуар таких гуртів, який зазвичай збирав переповнені зали глядачів, газета принципово його не схвалює: “Здебільшого виставляються п’єси про козаччину, гетьманщину або, ще гірше, — кохання ради кохання”,— акцентує автор.
Отож під заборону незабаром потрапили не лише кращі перлини українського класичного театру з давньої і новочасної української історії, які зазвичай легко формували національну самосвідомість глядачів, а й п’єси на тему кохання. Ця вічна тема, яка однаково хвилювала покоління усіх часів і народів, у добу соціалістичного будівництва піддавалася обструкції. Виявляється, що юні будівники “нового світу” не мали права на “кохання заради кохання”, а тільки “на кохання заради ствердження диктатури пролетаріату”.
“Посланець Бога” від влади
Пильність із комуністичним прицілом до вистав сільських драматичних колективів проявляла і редакція лосинівської районної газети “Ударний Труд” (до цього району село Данина, разом із Шатурою, були “перекинуті” від середини 30-х років). Підтвердженням цьому слугує розлога публікація В. Варави під заголовком “Данінський драмгурток у Лосинівці” (число від 12 грудня 1938 року).
Трохи передісторії появи цієї публікації. Наприкінці 30-х років із метою ствердження у свідомості радянських громадян важливості “крилатої” ідеологічної тези Сталіна про те, що “жити стало краще, жити стало веселіше”, влада повсюдно започатковує традицію творчих звітів сільських колективів художньої самодіяльності на головній сцені кожної низової адміністративної одиниці — районного Будинку культури. Для цього, як і у випадку з колгоспними кінофестивалями, виходила спеціальна спільна постанова обкому партії та облвиконкому, затверджувався графік таких звітів. Правління колгоспів зобов’язані були оновити своїм коштом костюми місцевих артистів, забезпечити їхню доставку до райцентру.
На дату свого звіту перед мешканцями райцентру Лосинівка 10 грудня 1938 року данинці надумали приїхати не з традиційною, як з інших сіл, концертною програмою, а якоюсь виставою свого славного драмтеатру. Вибирати було з чого. З постановками “Безталанної”, “Лимерівни”, “Платона Кречета”, “Своєї людини” талановиті самодіяльні артисти з Данини вже встигли об’їхати сусідні села та викликати своєю грою справжнє захоплення тамтешніх глядачів. Це ж хотіли зробити і в Лосинівці. Втім, строге районне журі, ознайомившись задовго до призначеної дати творчого звіту з пропозиціями данинців, усі ті вистави “забракувало”. Аргументи були такі ж, як і в рецензії на виставу червонопартизанських артистів: патріархальщина, шароварщина, що “не дає нічого корисного молоді й селянам”. Вимагали постановки на злобу дня.
Оскільки серед актуальних була на той час антирелігійна тематика, районні ідеологи й доставили в Данину текст “Посланця Бога” — ідеологічну агітку, написану на замовлення влади. У ній автор у дусі єдино прийнятого в літературі принципу соціалістичного реалізму висміює патріархальні пережитки на селі та релігійні почуття українців. Таким чином, данинці, всупереч традиції за власним бажанням обирати нові поставки, змушені були в спішному порядку вивчати ролі “спущеної згори” п’єси, яка їм зовсім не подобалася.
Начувані про таланти данинських театралів, охочих подивитися їхню нову виставу з інтригуючою назвою “Посланець Бога” зійшлося до райколбуду так багато, що довелося доставляти в залі приставні лави. У першому ряду серед поважних гостей виділявся і строгий рецензент із райгазети П. Варава. За два дні на другій шпальті райгазети було вміщено його розлогий матеріал.
Це — класичний зразок рецензії як жанру журналістики радянської доби, де, традиційно, виконавці всіх позитивних ролей отримують високу оцінку, виконавці негативних — піддаються критиці. Ось уривок із захвальної частини тексту, в якому розставлено обов’язкові на ту пору правильні ідеологічні акценти з правильною, здебільшого лайливою щодо пережитків минулого та їх носіїв, лексикою: “Руда Параска в ролі матері вдало відтворила образ темної, релігійної жінки, яка легко попалась на удочку попа і, не розуміючи шкідливості його ідей, виконує його накази. Лише згодом перед нею відкривається підлий образ попа і тоді вона перестає вірити попівським забобонам… Непогано виконав роль стахановця-тракториста Максима виконавець Холявко, роль діда — виконавець Жилюк”.
А що ж із критичною частиною рецензії? Сюди потрапили таки негативні персонажі. Ось один із закидів автора: “Роль Хоми (виконавець Іван Мозговий) і роль Хими (Роменко Тетяна) показані формально, без ніяких рис переживання. Їм ніяк не вдалося відтворити тих образів, що подані в п’єсі”.
П’єси-одноденки післявоєнної пори
Практика своєрідних гастролей сільських драматичних колективів селами свого району була поширеною і в перші десятиліття повоєнної пори. От тільки репертуар, з яким вони виїздили на місцеві “гастролі”, з роками ставав дедалі віддаленішим від української класики.
П’єси-одноденки, яких запопадливі перед владою писаки-графомани створювали тоді дуже багато, заполонили репертуари самодіяльних театрів. Саме такі постановки влада всіляко підтримувала, а районні газети часто подавали на них схвальні рецензії-відгуки, однозначно вказуючи такими публікаціями керівникам місцевих будинків культури, що саме слід вибирати для нових постановок.
Свідчення цьому — замітка з перейменованої лосинівської райгазети “Жовтнева Зоря” від 30 січня 1959 року “В гостях у данінців”. Тут ідеться про приїзд у Данину драмгуртка Лосинівської ремонтно-технічної станції, який показав тамтешнім колгоспникам “цікаву” виставу. Нею виявилася п’єса неназваного автора “Баранчук прокинувся”. У ній розповідається, якої шкоди завдає людині алкоголь і як під впливом чесних людей, рідного колективу людина-алкоголік стає на правильний шлях. Тут, як і в попередніх рецензіях, найбільшого схвалення редакції заслужив виконавець головної ролі — Баранчука — електрик РТС Микола Понька.
Драмгуртки за рознарядкою
Від початків згортання хрущовської відлиги новою культурною тенденцією українського села стало ініційоване владою повсюдне створення драматичних гуртків у колгоспах та школах.
Тут, як раніше полюбляли писати районні газетярі, “перед вели” сільські вчителі. Вони всіляко заохочували старшокласників “розучувати ролі”. П’єси для постановок, втім, завбачливо обиралися також на злобу дня, аби ніхто з райвно не міг причепитися.
Пригадую, як у середині 60-х років у “перепрофільованому” під клуб Данинському Свято-Троїцькому храмі випускний клас грав виставу “Нечиста сила”. Одна з героїнь старшого віку, яка, за виставою, “обманним шляхом” також потрапила в тенета сільського священика (і цю роль переконливо грала гарно загримована повненька десятикласниця Шура з Рогів), мала перехреститися. Вона пробувала це робити тричі, а зал аж ревів від того невмілого і невпевненого жесту. “Дивись, дивись! — викрикували найактивніші з комсомольсько-піонерських лав і показували пальцями на середину сцени. — А вона хреститься! По-настоящому! У-у-у!”
Чомусь саме цей епізод, який із висоти сьогоднішнього дня видається направду дикунським, врізався в дитячу пам’ять.
Селяни просили вистави про народне життя
Не буде перебільшенням стверджувати, що закладені старими “просвітянськими” драмгуртками в селянську свідомість паростки любові до українського класичного театру владі так і не вдавалося придушити. П’єси-одноденки не викликали зацікавленості в глядачів. Селяни просили вистави про народне життя. Й вони таки з’являлися на підмостках сільських сцен.
Про те, що педагоги готують для колгоспників “Сватання на Гончарівці”, гуло все село ще за кілька місяців до вистави. Та коли колгоспні будівельники почали виготовляти на пилорамі декорації — фрагменти української хати, а кіномеханік клубу — малювати на великому полотні “садок вишневий коло хати”, дійшло й до нас, школярів, що в клубі буде щось грандіозне.
Втім, із подібними “грандіозами” для сільських школярів тієї пори якось не складалося. Дирекція строго виконувала припис районного начальства не пускати до клубу учнів, навіть старшокласників, увечері, коли там показують щось для дорослих. Однаково, чи це був рідкісний приїзд дивовижного колективу сопілкарів із Галиці, чи самодіяльних артистів із райцентру, чи просто демонструвалася чергова індійська кінострічка про любов. Наступного дня після такого дійства у клубі директор збирав на лінійку всю другу зміну перед початком першого уроку (а це шості—десяті класи) і привселюдно змушував класних керівників поіменно ганьбити тих, які “засвітилися” пізно ввечері не лише в залі клубу, а й біля нього.
Найбільше запам’яталася одна з таких “розбірок”, спонукана якраз концертом самодіяльних артистів із Галиці. Досі в селі чули цей неповторний гурт із кількох десятків сопілкарів, яким упродовж багатьох літ керував учитель-фронтовик Січкар, із передач чернігівського обласного радіо. І раптом із афіші довідуємося, що ці сопілкарі приїздять у Богом забуту, бездоріжну Данину. Зазвичай такі концерти не починалися доти, доки колгоспники не повернуться з полів та ферм та не попораються вдома. Отож пізно ввечері.
Гірко було чути на тій “лінійці” якісь звинувачення та й присоромлення в ранньому парубкуванні, скажімо, від заслуженої вчительки УРСР Катерини Кирилівни Кобизької. Ще кілька днів тому вона так емоційно розповідала на уроці, як у середині ХІХ століття залюблений у театр майбутній український драматург-класик Іван Карпенко-Карий пішки ішов кілька десятків верст до Єлисаветграда, щоб подивитися чергову виставу першого українського театру. А тут не на жарт дорікала, що ми, безсовісні, прийшли на концерт якихось сопілкарів до сільклубу. Але шановна Катерина Кирилівна, як і десятки тодішніх учителів, була носієм радянської ідеології і сповідником макаренківської педагогіки, яку тепер не без підстав називають казармовою. Адже для такої педагогіки головним була дисципліна, послух, зрівнялівка, вміння ходити шеренгами під бій барабанів і повна відчуженість від національного, народного, свого. Тоді ми просто боялися вчителів, не сміли їм сказати бодай щось у своє виправдання.
Та повернімося до вчительської вистави “Сватання на Гончарівці” 1969 року. Попри перспективу потрапити завтра “на лінійку”, ми, з десяток смільчаків, усе ж проникли до гальорки клубної зали, коли в ній було вже темно. Оторопіло дивилися, як на сцені наш підтоптаний шкільний завгосп Олексій Трохимович, чоловік “рослітки” Наталі Федорівни, залицяється до недавно присланої з Яхнівки піонервожатої Любові Степанівни, ще й пробує її обійняти, а вчителі — ботаніки Микола Олексійович Біляченко та історії Михайло Михайлович Хархун, обперезані українськими рушниками (бо ж — весільні старости), незвично вправлялися в дотепних фразах, постійно наголошуючи: “Так-таки-так!”.
Найбільше вразила тоді направду мертва тиша у просторій клубній залі. Із затамованим подихом потомлені за день колгоспники вслухалися в кожну репліку, що лунала зі сцени. А сцена та була якась незвично дивна. Таке враження, що її самої не було, а була гарно освітлена зусібіч розмальована квітами українська хата, вся в рушниках, подвір’я з мальвами та калиною і плетеним тином. Такими були обгороджені тоді чи не всі данинські обійстя.
До “зарізаної” на сцені колбуду акторки селяни з гарячки гукали лікаря
Із театральних постановок від “сусідів” найсильніше вразила данинців “Вовчиха” (за Ольгою Кобилянською) в постановці народного самодіяльного театру з колишньої волосної столиці Володькової Дівиці. Спонукою до переконливого поголосу в селі, що вистава дівичан буде “дуже сильна”, слугувало величезне, мальоване кольоровими фарбами на полотні, панно з назвою п’єси та портретом головної героїні Зої Жмут. Те панно було виконане на тлі загадкових і далеких чернігівським селянам буковинських Карпат. Велике рекламне полотнище розмістили за кілька днів до початку вистави в центрі села на цілу стіну старої, “залізної”, крамниці, де продавали керосин. Та й без такої реклами в клубі все одно не було де яблуку впасти. Твори Ольги Кобилянської в селі любили читати не лише школярі “за програмою”, а й дорослі. Про цю виставу в селі згадували не один рік.
А найбільшою подією в театральному житті Данини доби “застою” став приїзд у село справжнього професійного театру — Ніжинського державного українського музично-драматичного ім. М. Коцюбинського. Створений рішенням уряду УРСР страшного 1933 року як робітничо-селянський пересувний, цей театр мав статус мандрівного, отож без власної сцени до початку 90-х років. І лише стараннями знаного земляка, колишнього голови Верховної Ради України Івана Плюща самобутній Ніжинський драмтеатр отримав власне приміщення.
Такої захопливої гри артистів-професіоналів, як на сцені в Данині того жовтневого вечора 1972 року, мені не доводилося бачити ніколи й ніде. Показували “Лимерівну” Панаса Мирного. Її данинці любили по-особливому, адже в різні періоди існування місцевої театральної трупи ця вистава, як і “Безталанна” Карпенка-Карого, завжди була в їхньому репертуарі. Головну героїню грала єдина на той час народна артистка України в цій трупі. Упродовж двох дій зала була заворожена і правдивим сюжетом зі звичного сільського життя, і грою артистів. А найбільше приголомшила сцена, коли зраджена коханим юна Лимерівна, не знаходячи виходу з глухого житейського кута, встромляє в своє серце гострий ніж.
Ось картинка, що й тепер перед очима. Стоячи на кону сцени, артистка із закривавленим ножем у руках падає на живіт і довкола неї почала розтікатися… кров. Зала спочатку заціпеніла, за мить ахнула. А кілька жіночок, забувши, що це вистава, а не реальне життя, враз схопилися з місць і… заголосили. Чоловіки закричали про лікаря…
Не знаю, чи такий вир емоцій і пристрастей після завершального акорду п’єси довелося ще деінде переживати одночасно і артистам на сцені, і глядачам у залі, як тоді, в сільському клубі більш ніж сорок років тому.
Щодо театральних постановок місцевими аматорами, то варто зафіксувати для історії один сталий факт: українському класичному театру, постановкам із національної тематики данинці залишалися вірними і в часи найтяжчого радянського застою. Чергове покоління засновників тієї данинської театральної трупи, якою опікувалася ще стара, дореволюційна “Просвіта”, вже в новому будинку культури на початку 90-х років минулого століття з успіхом грало кілька разів класику української радянської драматургії, яка упродовж десятиліть була в репертуарі чи не кожного державного театру, — “Фараонів” Олександра Коломійця.
***
Нерідко ловлю себе на думці, що особлива любов до театру загалом й українського зокрема почалася в мене таки з Данини. Щось чув від батьків, щось записував від старожилів. А щось устиг ще в дитячих роках подивитися з того, що мало назву національний реалістичний театр.
Вистави з української драматичної класики, що і до більшовицьких часів, і під комуністами все ж були “прописані” в селі завдяки ентузіазму місцевих самородків, формували в нових поколіннях данинців головне: любов, шану, захоплення своїм, рідним, народним, національним. Кожна така вистава спонукала до думання: про свої витоки, про долю родини, цілої України.
Не те тепер із репертуаром низки сучасних українських театрів, що фінансуються з державного бюджету. Багато нині на їхніх сценах примітивного, вульгарного, грубого, чужого, далекого від глибин національної культури. І житейської правди. У моєму селі не без жалю кажуть на те таке: “Яка нині держава, такий і театр…”
