Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Історія — це не розповідь про те, що було, а тлумачення у різних політико-часових періодах буття того чи того народу. Хоч не знаю, хто і коли першим висловив таку думку, проте її нині дуже часто цитують. І переконуюся, що це гірка правда. Це ілюструє й ставлення (повне ігнорування на загальнодержавному рівні!) нинішньої влади до такої епохальної події 30-річної давності, як утворення Народного Руху України. Заради справедливості мушу відзначити, що 20-річччя НРУ пройшло під знаком конфронтації між Тимошенко та Ющенком, а 25-річчя не відбулося з огляду на Іловайську трагедію. Це передусім свідчення, що влада, яка переважно рекрутується з ментальних “малоросів”, не розуміє ролі знакових дат у процесі формування національного і державного патріотизму. Я не знаю жодного випадку, щоб комусь вдалося побудувати економічно потужну державу без патріотичної підвалини!
Впевнений, що не в одного виникне запитання: чому дату утворення НРУ зараховую до знакових дат нової історії України? По-перше, тому, що НРУ, хоч спочатку і не був партією, проте у суспільній свідомості українців сприймався як альтернатива до КПРС. Правда, не всі позитивно сприймали цю альтернативу. По-друге, саме НРУ мав вагомий вплив на зміну ставлення світу до України та українських самостійницьких прагнень.
Ще в середині 1989 року Україну за кордоном вважали зоною застою. Мені, етнічному українцеві, який тоді працював і проживав у Польщі, дуже важко було таке чути. Тим паче, що в Україні на той час уже активно діяла Українська Гельсінська Спілка, до якої я тоді мав честь належати, та Товариство української мови. Однак їхній інформаційний ресурс був надто слабким, щоб змінити тенденційне сприйняття України світом. Це було зумовлене не лише тим, що режим Щербицького вважався гальмом горбачовської перебудови, а тим (в кожному разі в Польщі так було!), що офіційна пропаганда з подачі Москви довгі роки виливала на голови обивателя страшну антиукраїнську їдь. Українців сприймали як націю рабів, яким байдужі почуття свободи та національної гідності.
Без позитивних сигналів з України важко було щось протиставити тим тенденційним уявленням. Нарешті не просто сигнал, а потужна “вибухова” хвиля надійшла з України. 8—10 вересня 1989 року в Києві було утворено Народний Рух України за перебудову. Свого часу нині вже покійний професор Анатоль Камінський надіслав мені кілька десятків копій американських, канадських, французьких та німецьких пресових вирізок та агенційних повідомлень про установчий з’їзд НРУ. Отже, для світу це була неординарна подія. Інтелектуальні еліти (чого не скажеш про політичні) вже почали розуміти, що УРСР — не одна з територіальних одиниць СРСР, не “штат”, а республіка української нації. Її знакові представники з числа колишніх політв’язнів відкрито домагаються незалежності для УРСР.
“Газета виборча”, яка тоді у Польщі була єдиною альтернативою комуністичній інформаційній монополії, обмежилася маленькою заміткою про установчий з’їзд НРУ. Це викликало велике здивування українського середовища у Польщі. А для мене справжнім шоком став матеріал з архіву КҐБ, у якому наводиться коментар редактора “Газети виборчої”, депутата Сейму Польщі Адама Міхніка про з’їзд НРУ. У матеріалі з архіву КҐБ сказано, що Міхнік заявив: у випадку, коли Рух захоче втілювати ідеї, які дехто проголошував (тут явний натяк на Левка Лук’яненка. — М. Л.), то це закінчиться великою громадянською війною…
Не всі у Польщі з політичної еліти 1989—91 рр. так думали, як політик і журналіст Адам Міхнік.
Наприкінці листопада 1989 року до Польщі приїжджав тодішній голова Секретаріату НРУ, колишній політв’язень Михайло Горинь. На двох із його зустрічей — з Маршалом Сенату професором Анджеєм Стельмаховським та з міністром культури й мистецтва Ізабелею Цивінською, я перекладав Михайла Гориня. На обох зустрічах його називали представником політичної еліти майбутньої української держави і висловлювали глибоке переконання, що НРУ, виконавчий апарат якого очолював їхній гість, посяде таке ж місце в українській історії, яке тоді вже мала у польській історії “Солідарність”.
У Польщі кожну річницю її утворення відзначають на державному рівні. Лунають слова подяки ветеранам “Солідарності” й інших антикомуністичних рухів, вручають державні нагороди.
На жаль, поки в українській владі переважатимуть ментальні малороси, ми навіть мріяти не можемо, що влада віддасть належне ролі УГС, ТУМ та НРУ у процесі здобуття держави. Тож не дивно, що 30-річчя НРУ відзначали на громадському рівні у колі побратимів, з яким піднімали перші синьо-жовті прапори, їздили перед грудневим референдумом (як правило за власний кошт) у Донбас і Крим в інформаційні рейди на підтримку Акта про державну незалежність України.
Щоразу, коли згадую легендарного Михайла Гориня, на гадку приходять постійно цитовані ним від першого дня належності України слова італійського державотворця Ґарібальді: “Ми створили Італію, тепер треба створити італійців”. Михайло Горинь їх пристосовував до українських реалій: “Ми вибороли державну самостійність України, а тепер нам треба з населення УРСР створити українську націю”.
На жаль, частина українських державників після проголошення незалежності України розслабилася, піддавшись впливові згубної думку, що за наявності незалежної держави час працюватиме на Україну, на українську справу. Логічно, то так і повинно бути, коли б не ментальні деформації у свідомості народу, які проявляються синдромом набутого “какаяразніцтва”. Його передусім породив страх, посіяний більшовицьким терором. Цю деформацію посилювала нахабна пропаганда “гомосовєтікуса”. І управлінсько-промисловий клас (так званий червоний директорат) також був ментально неукраїнським. Тому ми нині так страшенно відстаємо в економічному розвитку не тільки від країн колишньої соціалістичної “співдружності”, а й від багатьох наших “співкамерників” спільної радянської “тюрми народів”.
Як відбувався процес переродження свідомості в “какаяразніцтво”, показано у блискучому фільмі “Заборонений” про легендарного Василя Стуса. Попри деякі дрібні нюанси, які не відповідають історичним фактам, дух часу, тупість російського шовінізму передано вражаюче. Хоч не вони є основним посланням, закладеним у картині. Основне там — страх “гвинтиків” тоталітарної системи перед особистістю, яка може стати лідером нації. А відтак жорстоке нищення тих особистостей. Очевидно, що не лише сержанти міліції, які розганяли засідання Клубу творчої молоді, а й навіть “адвокати” зі спецдопусками до спецсправ, які на судах української інтелігенції заявляли, що “злочини” їхніх “підзахисних” правильно кваліфіковані, й “підзахисні” заслуговують на покарання, не задумувались, що від лідера нації залежить її стан. Без лідера вона уподібнюється до отари, яка за фальшивим голосом може побігти у провалля. Проте це добре розуміли ті, хто давав накази “спецсержантам”, “спецадвокатам” і “спецсуддям” виловлювати і нищити всіх харизматичних осіб із задатками до лідерства.
Так було в царські часи, так було у час колоніальної радянської залежності. Так є і у час незалежності України. Достатньо тут згадати шалену боротьбу проти В’ячеслава Чорновола. Йому на першому етапі “шили” “ідею” скасування пенсій для літніх людей, “заборону” розмовляти російською. Нападу на нього було достатньо, аби дискредитувати ідею української України та всі сили, хто цю ідею сповідував.
Мене доводять до емоційного вибуху нинішні перманентні “плачі”, що “пропало все”. А тим паче високі повчання, що “28 років — коту під хвіст”. Та не під хвіст! Поряд з тими, кому “все по цимбалах”, хто репетує під баром з “живим пивом”: “нє нужна мнє здєсь нікакая Європа”, є вже доволі потужне громадянське суспільство, що засвідчив Марш ветеранів на День Незалежності України. Воно не тільки у нас у меншості, дуже поступаючись “диванній сотні”. Проте воно всюди є рушійною силою позитивних змін.
Не можемо забувати істини, що нічого у нашому житті не відбувається без Божої волі. 12 вересня я був на прес-конференції звільнених з путінського полону українських моряків. Було там і гнітюче враження, що українські телевізійники поза ефіром, як і кілька років тому, є глибоко російськомовними. Проте були і позитивні враження. Командир 1-го дивізіону кораблів охорони рейду морського командування капітан другого рангу Денис Гриценко сказав, що ухвалене ним рішення не стріляти у відповідь росіянам під час захоплення українських кораблів у Керченській протоці було правильним: “Минув час, я розібрав для себе усі ситуації, які могли тоді трапитися. Мабуть, Бог мене вів. Можливо, це була якась третя сила. Те, що ми зробили, було те, що треба. Якби ми вчинили інакше, то нас, можливо, вже й не було б…”
Цей випадок — яскравий приклад, що події в Україні і навколо України розвиваються не за сценарієм, писаним у кабінетах політиків. Не можна виключати, що сили зла і хаосу готують свій “сценарій”. Ще задовго до початку виборчої кампанії, коли всі прогнози вказували на перемогу Юлії Тимошенко, випадково знайшов одну “візію” стосовно майбутнього України. У ній говорилося, що на президентських виборах переможе молода людина зі сходу, яка активно візьметься за зупинення війни на Донбасі. Проте вона її не зупинить, а знайде там свій кінець…
Я тоді цю “візію” вважав повною нісенітницею і навіть не зберіг її в архіві, тож не пам’ятаю, хто її автор. Судячи з нинішнього розвитку подій, — це була одна з російських політичних “візій”, інформаційна прелюдія до провокованого Кремлем хаосу. Одним із його збудників буде профанація місць пам’яті єврейського буття в Україні. 15 вересня було зафіксовано і широко розповсюджено по іудейських каналах як акт “українського антисемітизму” осквернення у селі Богданівка Миколаївської області пам’ятника, встановленого на місці масового вбивства євреїв у часи німецької окупації. Наклеєне на оскверненому пам’ятнику “послання” “Зеліку’95”, у якому сказано, що коли “таксист Червоненко” та інші не вгомоняться, їх чекатиме новий голокост, не викликає двох думок, що це путінська провокація. Тим паче, що останнє слово у цьому посланні-застереженні написано по-російськи — “холокост”.
Усе це вписується у новий “сценарій” Путіна проти України, який 14 вересня озвучив капітан 1 рангу ВМС США у відставці Гарі Табах, коментуючи “інструментарій” Кремля проти України. За його словами, нинішній керманич Росії “в гібридній війні проти України може перейти до тактики терористичних актів для тиску на офіційний Київ”.
Від себе додам, що терористичні акти “у хахлов” дуже вигідні Росії, бо відвертатимуть увагу російського телелюмпену від дедалі активніших протестів у Росії. Щоб досягти максимального пропагандистського ефекту, такі теракти спрямовуватимуть проти росіян. Не здивуюся, якщо з часом виявиться, що резонансний розстріл у Маріуполі вбивці захисників Донецького аеропорту Романа Джумаєва насправді був путінською екзекуцією небажаного свідка. На це натякає також лідер добровольців України Дмитро Ярош. Він на своїй сторінці у Facebook написав: “Ще раз: користуючись гуманістичними принципами, звертаюсь до ворогів України: “Здавайтесь українським правоохоронцям! Добровільно сідайте в українські в’язниці та не виходьте звідти! Бо кара Божа невідворотно прийде!”
Не здивуюся також, якщо з часом виявиться, що “народні месники”, які у ніч з 16 на 17 вересня спалили будинок колишньої глави Національного Банку України Валерії Гонтарєвої, були путінсько-портновськими. Хоч може виявитися, що тут “попрацювали” месники-наймити олігархів…
Усі знаки на землі вказують, що входимо у дуже складний і небезпечний для нас час. А знаки на Небі, точніше, голоси Неба, кажуть нам не втрачати віри: “Запалюйте серця. Відкривайте очі. Розсвітлюйте мудрість. Дійте любов’ю. Це великий і дуже важливий для вас час. Іншого не буде. Це шанс останній”. До цього можна по-різному ставитися, проте ніхто не заперечуватиме, що без тих засад не можна побудувати щасливого і справедливого суспільства.
До країн із найвищим відчуттям суспільної справедливості та до трійки держав, громадяни яких вважаються найщасливішими, належить Фінляндія. Президент цієї держави Саулі Нііністе, виступаючи 12 квітня на форумі Ялтинської Європейської Стратегії (точніше, відповідаючи на запитання ведучого) на досвіді свої країни показав українцям, як досягти справедливості і щастя. Він сказав: “У нас досить тривалий і часто складний досвід відносин з Росією… Ті фіни, які люблять Росію, з них переважно сміються — тому їх досить мало”. А в нас їх дуже багато. І під впливом російсько-малоросійської пропаганди значно частіше сміються з тих, хто називає Росію окупантом.
Президент Фінляндії адекватно оцінює гібридні загрози від РФ, і фіни готові вживати заходів для протидії цьому. А нинішній президент України поки не дав твердих підстав вважати, що він адекватно оцінює і гібридні, і прямі загрози з боку РФ. Навпаки, своїм захопленням “планом миру” за формулою Штайнмайєра змушує хвилюватися. Ця формула — фактична федералізація України та небезпека поступового зникнення її з мапи світу. Сумно.
