Фальсифікат московського розливу

Олег ГРИНІВ,
професор, Львів
Історики в Російській Федерації постійно підтверджують відому істину про історію як політику, що повернена в минуле. Такий висновок стосується насамперед їхніх підходів до історії українського народу, саме існування якого для них як скалка в оці. На українофобії сходяться і прихильники, і противники путінського режиму. Вони спираються на таке прислів’я: “Мы видим мир не таким, каков он есть, но таким, каковы мы есть”.

В одному хорі з російськими українофобами опинився “фаховий (і водночас легальний) приватний гід в Атенах” Алєксєй Елпіадіс, у чому переконує його стаття “Бывают ли русские бывшими? (Украинский кризис глазами грека)”. Він хвалиться тим, що його послугами користуються навіть російські урядники, зокрема колишній міністр оборони й керівник президентської адміністрації С. Іванов.
Цікаво, що Елпіадіс народився 1977 року в Москві, але через одинадцять років його родина переїхала в Грецію, де його вважають “русскім”. Як гід, він проводить екскурсії, які сам називає “занимательной аналитикой”, англійською та російською мовами. На цій підставі, що він формує уявлення туристів різних країн, його погляди на нинішню Україну вимагають належного аналізу, адже він російську агресію проти нашої держави називає “українською кризою”, а його бачення української історії засвідчує явне нерозуміння генези українців як окремого народу. Для адекватного сприймання поглядів А. Елпіадіса деякі цитати доцільно передавати мовою оригіналу, цебто російською.
Відразу треба зазначити, що ненависть гіда з Атен до українського народу доходить до звичайної патології. Хоч Елпіадіс заявляє, що викладає позицію грецької історичної школи, кожен, хто знайомий з позицією нинішніх російських українофобів від історії, відразу побачить, що насправді грек відтворює московську імперіалістичну позицію у відвертій зоологічній формі. Він намагається переконати, що українці – це “бившіе русскіе”, а “русскіє бившімі нє бивают” (по аналогії з КДБ). Подібна позиція не потребує якихось коментарів, а мета — ясна, як сонячний день! Заперечуючи право українців на окремішність як національної спільноти, він шукає аналогій у взаєминах кипріотів з греками, македонців з болгарами. Щоправда, міг би взяти приклад інших одномовних (німецькомовних) народів: німців, австрійців і основної частини швейцарців чи, приміром, англійців, американців, канадців, австралійців, новозеландців, що не тільки визнають державною мову англійську, а й мають спільні цілі історичні періоди. Та ба! Українофоб ставить інше завдання: оганьбити наш народ за начебто відступництво від “русского” кореня після ленінської “коренізації”, яку ще глумливо називає “туземизацією”, хоч вона має чітку назву “українізація” й означає повернення змосковщених українців до традиційної материнської основи. Паплюжачи процес, який на нашій землі розпочався ще на початку національно-визвольних змагань 1917—1921 років і лише згодом був використаний більшовиками, українофоб прозиває його “хуторизацією”, цебто поверненням у відстале минуле на противагу передовому майбутньому, хоч його заяложені концепції повторюють імперіалістські вигадки ще позаминулого століття. Проте нинішня путінська ідеологія, якої дотримується грек московського розливу, нічого нового придумати не може.
Для Елпіадіса народ як спільнота відрізняється від інших скупин “спільною пам’яттю”. На цій підставі українофоб нападає вже на назву відомої книги “Україна — не Росія”, бо вона виходить з тези про етнічну несумнісність українців і росіян, спираючись на “три історичні ідоли: Київська Русь, Малоросія, Галичина”. Алогічність такого твердження очевидна, адже Україна і Малоросія — це лід з полум’ям. Хоч Елпіадіс визнає давність терміна “Україна”, він нав’язує думку, що українці — це “жители окраїн”, цебто трактує назву нашої держави як географічний термін. До яких лише трюків не вдається маніпулятор! В одному місці він називає нашу Батьківщину околицею (“окраиной”) Росії, в іншому — околицею Польщі, хоч уперше літопис вживає назву “Україна” ще 1187 року, коли про Росію навіть не співали курські солов’ї, а про належність нашої держави до Польщі не могло бути мови. До речі, уточнимо, що назву російської столиці вперше згадано лише 1272 року, а не 1147 року, бо тоді в літописі йдеться не про місто, а про ріку.
Щоправда, в давнину наші предки називали свою державу Руссю, проте москвини “запозичили” її для себе. Найдовше назва “Русь” збереглася в Галичині й Закарпатті, які не належали до Російської імперії й були віддалені від неї географічно. Наш великий історик М. Грушевський писав, що київські володарі “об’єднали навколо себе всі краї, залюднені полудневими українськими племенами, підбили їх під свою владу, а також і ті північні племена, з яких пішов народ білоруський і великоруський”. Щоб фальсифікувати свою генезу, аж у ХІХ столітті російські історики почали вживати термін “Київська Русь” для позначення першої “фази власної державності”. Як українофоб Елпіадіс засуджує “свидетелей текстов Грушевского” за “приватизацию” Київської Русі, протиставлення понять “руський” щодо самих українців і наших предків та “русский” щодо пізніших москвинів. Далі глумливо запитує: “С какой стати потомки русских, отскакавших на майдане, решили, что в применении к прошлому этот вопрос вообще уместен?”.
Прихильник московських фальсифікаторів історії обурюється тим, що в українській історіографії слово “Русь” означає “совсем НЕ Россия”. А хіба наші вчені не мають рації? Привласнення москвинами нашого етноніму він виправдовує тим, що “каждое новое название не отрицало русской идентичности всех предыдущих периодов”. Як відомо історикам, держава в північному Заліссі неодноразово змінювала свою назву: спочатку називалася “Московским государством”, від Івана Грозного — “Росийским царством”, а за Петра І стало “Российской империей”, після революції — “Советским Союзом”, тепер — “Российской Федерацией”. Змінювали самоназву й інші держави. Виходить парадокс: інші мають таке право, а українцям — зась, бо вони не можуть відрізнятися від нинішніх “русских” (москвинів), що рейдерським способом привласнили нашу самоназву. Якщо греки не бачать різниці між назвами “Русь” і “Россия”, то для українців вони просто не мають рації. І все!
Протиставляючи себе москвинам, що “запозичили” наш традиційний етнонім “Русь”, наші предки почали називати свою батьківщину Україною. Про таку спадковість засвідчує назва головної праці М. Грушевського “Історія України-Руси”, бо “київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ в., потім литовсько-польський ХІV—XVІ в.” Інакше кажучи, північні землі пізнішої Московії завоювали наші київські князі, а “схема русскої історії” московських книжників не може мати наукових основ. Для білоруського народу, зазначає наш історик, “великоруська національна держава стає історичним фактором властиво тільки від 1772 р.”, а “на історію України вона починає впливати століттям скорше, але тільки одним краєм”. Виходить, що Елпіадіс повторює “історіографічну схему московських книжників”, яку М. Грушевський піддав аргументованій критиці ще понад сто років тому. Треба віддати належне російським історикам, які наважилися надрукувати статтю українського вченого в академічному збірнику “Статьи по славяноведению” (1904 р.) українською мовою. Підставою було те, що історик мешкав у Львові, а не на Наддніпрянщині.
Заперечуючи шкільну практику радянського періоду, Елпіадіс твердить, що з вивчення “исключили общую историю русского народа”. Безпідставність такого закиду спростовується тим, що тоді вивчали історію СРСР, яка насправді була історією майже винятково “русского народа”, бо минулому інших народів приділялося лише кілька сторінок. Якщо зважити його тезу “народ — это общая память”, то неодмінно доходимо висновку про заплановану приреченість інших народів “імперії зла і брехні”. Компартійне керівництво навіть не приховувало того, що останню школу з українською мовою навчання в республіці передбачено закрити 2017 року, цебто до сторіччя більшовицького листопадового перевороту в Петрограді.
Більшовицьку національну політику пронизувало фарисейство. Лише під впливом історичних подій Ленін заявив про право націй на самовизначення, але звів цей лозунг до декларативності. 10 березня 1921 році на партійному з’їзді Сталін спростовував намагання заперечити окремішність української національності як начебто “вигадки німців”, визнавав, що “українська національність існує”, тому “нельзя идти против истории”. Щоправда, через десять років “вождь народів” переорієнтувався на утвердження російського великодержавного шовінізму й імперіалізму, що сягнув апогею після Другої світової війни.
Грек Елпіадіс зводить “українізацію” до “дерусифікації” частини “русских”, щоб створити Україну (“Окраинную республику”), хоч відразу зазначає, що “остаточна дерусифікація (туземизація) України завершилася лише після розпаду СРСР”. Цікаво, йдеться не про “розвал” більшовицької імперії, а про її “розпад”, цебто про натуральний процес без впливу активних політичних сил. Отож такий розпад був закономірний. Проте відразу Елпіадіс пише про наслідки розпаду СРСР: “административное дробление в отдельные политические нации (государства) приводит к расколу общенародной исторической памяти (этнораспад)”. Після цього інше твердження: “на Руси сейчас три государства (политические нации), но русские, белорусы и украинцы — один народ (этнос)”, бо “они все три — русские”.
Як знаємо, за часів СРСР постійно наголошували, що росіяни, білоруси й українці — “три братні народи”. А. Елпіадіс наголошує, що “братский народ — не обязательно дружественный”, а слоган “украинцы — братский народ” означає: “украинцы — не русские”. Цікава ще одна теза українофоба. Виявляється, “ленинская политика этнической инженерии”, що начебто спричинила поділ одного народу з історичною пам’яттю на три нібито “братні”, призвела до війни на Донбасі. Це вже “відкриття”! Кому не відомо, що конфлікти в колишніх “союзних республіках” виникали переважно тому, що московська камарилья не може змиритися з існуванням незалежних держав на теренах колишньої імперії. Проте українофоб змушений писати про “русскоязычный украинский национализм”, бо на захист України як Батьківщини стали навіть російськомовні українці.
Що ж об’єднує три народи як “русских”? У дореволюційній Росії основним цементом “триединого народа” вважали православну релігію, а тепер наголос роб­лять на так звану “Велику Вітчизняну війну”, яку в цілому світі називають Другою світовою війною. Чому так прозвали її в СРСР, а тепер у його рудименті — Російськїй Федерації? Мета Кремля цілком прагматична: приховати спільні злочинні дії сталінізму й гітлеризму від укладення відомого “пакту Молотова-Ріббентропа” до нападу нацистського “Третього Райху” на більшовицьку імперію! Інакше — Москву треба визнати одним з призвідців до Другої світової війни поряд з Берліном!
Засуджуючи керівництво СРСР, Елпіадіс стверджує, що тоді “огромная часть именно русского народа, проживающего когда-то на исконно русских землях, перестала быть именно русской за последние 100 лет”. Мабуть, він не знає, що за більшовицького панування десятки народів зникло саме на території РРФСР, на рідних землях, що не були “исконно русскими землями”.
Ще один злочин перевертає Елпіадіс з ніг на голову. Йдеться про Великий голодомор 1932—1933 років в УРСР. Він знаходить виправдання, що від голоду вмирала також людність у Росії та Казахстані. Так! — погоджуюсь, бо Московія нищила голодом не лише українців, а й казахів; проте в Росії голодомором були охоплені терени, традиційно заселені українцями (Кубань, Поволжя тощо). Тоді все стає на свої місця! А лукавство — не виправдання!
Цинізм Елпіадіса виявляється в його ставленні до агресивної російської війни проти нашого народу. Він пише без жодного сорому: “Война на Донбассе нужна украинским националистам (тем самым бывшим комсомольцам, к которым в огород бриллиант упал) для рождения украинской этнонации (повязать кровью), причем, чем больше трупов, тем лучше”. Українофоб не задумується, чому охаяні ним націоналісти обходилися без війни до 2014 року, коли російські війська без її оголошення полізли на територію нашої суверенної держави: спочатку захопили Крим, а відтак розпочали військові дії на Донбасі. Вже те, що Росія утримує у своїх тюрмах наших ­громадян, ­переконує: вона виступає безпосереднім учасником воєнних дій. Просторікування про потребу війни українським націоналістам для народження нації не має підстав, адже наша етнонація в модерному значенні підтвердила своє існування ще за націо­нальної революції під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, коли за своє визволення повстав весь народ, який зберіг пам’ять про великокняжу Київську імперію Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. 1919 року був проголошений Акт Злуки двох українських держав — УНР і ЗУНР. Зрештою, реальність такої етнічної та політичної нації підтвердив Всенародний референдум 1 грудня 1991 року, на якому наше громадянство заявило перед цілим світом про своє прагнення жити в єдиній незалежній державі після розпаду “імперії зла і брехні”. Грекові не подобається українська національна ідея. Нерозуміння причин російсько-української війни засвідчують його слова, що “на Донбассе “русские рубят русских”, просто одни помнят, что они русские, другие — нет”. Позиція Елпіадіса шкідлива тому, що він не розуміє історії українсько-російських відносин, починаючи від 1169 року, коли суздальський князь напав на нашу золотоверху столицю. Отож нинішня російсько-українська війна не випадкова!
Солідаризуючись з російськими клерикалами, Елпіадіс показує своє нерозуміння міжконфесійних відносин на українських землях. Таким невіглаством зумовлено його ставлення до надання Вселенським патріархатом Томосу нашій православній церкві. А ще він пробує роздмухати чвари між українськими греко-католиками, що засвідчують такі його рядки: “Есть сегодня на Украине и откровенно русофобская УГКЦ (украинская греко-католическая церковь), но есть и русинские греко-католики Закарпатья, искренне любящие Россию и русское православие, они и название русское сохранили — Русины”. Звісно, з Греції ліпше видно любов наших закарпатців до путінської РФ!
Характеризуючи нинішню російсько-українську війну, Елпіадіс підкреслює, що вона триває “не за территорию, она идет за души людей”. Погодитися з таким твердженням непросто: війна справді розпочалася за душі цього найбільше “совєтизованого” (змосковщеного) регіону нашої держави, щоб відтак підпорядкувати Москві всю територію України, як нині Кремль узалежнив лукашенківську Білорусь. Путінський рудимент колишньої більшовицької імперії не може існувати без війни. Хіба випадково керівництво Російської Федерації втручається у внутрішні справи таких далеких від неї держав, як Сирія та Венесуела! Треба зважити, що без України не може бути мови про реставрацію колишньої імперії на євразійському просторі. На війну проти українського народу Московія посилає не лише етнічних москвинів, а й вихідців з інших народів Поволжя, Північного Кавказу, бурятів… Ось у такому контексті доцільно оцінювати згадане українофобом прислів’я: “Когда земля смешивается с водой, она превращается в грязь, но когда она смешивается с кровью, она становится Родиной”. Чи не такою “Родиной” для тих, кого в Росії називають нацменами, має стати, як думає путінська камарилья, багатостраждальна Україна, де вони проливають кров? На такій підставі доцільно аналізувати куплет з вірша:
Не бывает бывшим только русский,
Потому что сотни лет подряд
Оставляет за собой могилы,
Превращая Землю в сущий ад.
Якщо виходити з положення, що історія — це політика, повернена в минуле, то можна стверджувати, що історія служить також для обґрунтування політики для майбутнього. В цьому переконує однозначний висновок А. Елпіадіса: “…Народ — это не одно поколение, а их историческая совокупность (и это касается не только прошлых поколений, но и будущих), и если одно поколение стало невменяемым, забыв о своем прошлом, это не означает, что их дети не одумаются”. Нема сумніву, що “невменяемым”, цебто несповна розуму, очманілим, безрозсудним, українофоб вважає нинішнє покоління українців, а вже наступні покоління під впливом російської “етнічної інженерії” будуть “розумнішими” і погодяться знову всунути шию в московське імперське ярмо. Чи не для того путінська військова машина залякує населення Наддністрянщини в Молдові, Донбасу в Україні, Абхазії та Південної Осетії в Грузії, щоб змусити незалежні держави на пострадянському просторі погодитись на якийсь варіант відродженої “імперії зла і брехні”, крах якої очільник Російської Федерації вважає найбільшою катастрофою ХХ століття? Логічно виникає запитання: катастрофа для кого? Для народів, які змогли створити незалежні держави? Та ні! Розпад СРСР — це катастрофа для найбрутальнішого російського імперіалізму як загрози для світового миру!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment